Реферат на тему

Судовий розгляд кримінальної справи

План

1. Судове слідство

2. Судові дебати та останнє слово підсудного

3. Постановлення вироку

Література 1. Судове слідство

Судове слідство — це основна частина судового розгляду, в якій в умовах
колегіальності та гласності відбуваються остаточне дослідження й оцінка
зібраних органами дізнання і досудового слідства у кримінальній справі
доказів, вирішується головне питання кримінального судочинства — про
винуватість чи невинуватість особи, притягнутої до кримінальної
відповідальності.

Підсумок судового розгляду повинен підвести законний і обґрунтований
вирок, що є найважливішим актом правосуддя1.

Судове слідство починається з читання обвинувального висновку.

У справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) свою заяву може
зачитувати сам потерпілий, а позовну заяву — цивільний позивач або його
представник.

Обвинувальний висновок оголошує прокурор, за згодою сторін — тільки
резолютивну частину обвинувального висновку.

В юридичній літературі з цього питання існують й інші думки. Наприклад,
М. С. Строгович вважає за доцільне,щоб обвинувальний висновок зачитував
не головуючий і не народний засідатель, а секретар, щоб у присутніх не
склалося враження, що головуючий чи засідатель висловлює свою точку зору
про винність підсудного, приєднується до обвинувального висновку1.

Інші автори пропонують, щоб державний обвинувач оголошував тільки
резолютивну частину обвинувального висновку, а якщо його немає, то щоб
це робив секретар судового засідання. Якщо є клопотання однієї зі
сторін, то обвинувальний висновок оголошується повністю2.

В. Т. Маляренко та І. В. Вернидубов висловлюються за те, щоб
обвинувальний висновок оголошував перед судом державний обвинувач3.

Після оголошення документів, зазначених у ст. 297 КПК, головуючий
роз’яснює підсудному, а якщо підсудних кілька — кожному з них, суть
обвинувачення і запитує, чи зрозуміле їм обвинувачення, чи визнають вони
себе винними і чи бажають давати показання. Якщо в справі заявлено
цивільний позов, головуючий запитує підсудного і цивільного відповідача,
чи визнають вони заявлений позов.

Обвинувачення повинно бути роз’яснено у формі, доступній для підсудного,
оскільки повне і точне знання підсудним фактичних обставин обвинувачення
та юридичної оцінки його діяння є обов’язковою передумовою здійснення
ним свого права на захист у судовому розгляді справи. Тому головуючий
повинен не тільки роз’яснити суть формули обвинувачення з урахуванням
віку, інтелектуального розвитку підсудного, а й пересвідчитися в тому,
що підсудний зрозумів, у чому конкретно його обвинувачують, шляхом
постановки запитань у певній послідовності:

1) чи зрозуміле йому обвинувачення;

2) чи визнає він себе винним;

3) чи бажає давати показання.

Підсудному роз’яснюється його право давати показання.

У разі повного або часткового невизнання підсудним своєї вини, він,
маючи право в будь-який момент судового слідства давати пояснення по
суті справи (п. 5 ст. 263 КПК), може мотивувати свою відповідь,
висловивши таким чином своє ставлення до обвинувачення, що не повинно
полягати в дачі підсудним своїх показань по суті справи.

Мотивована відповідь підсудного на запитання, чи визнає він себе винним
і чи даватиме показання, може бути врахована судом чи суддею, який
одноособово розглядає справу, при визначенні недоцільним дослідження
доказів під час судового слідства, оскільки суд має право, якщо проти
цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним
дослідження доказів щодо тих фактичних обставин справи та розміру
цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому суд з’ясовує, чи
правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст
цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх
позиції, а також роз’яснює їм, що у такому разі вони будуть позбавлені
права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного
позову в апеляційному порядку.

Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які досліджуватимуться,
необхідно допитати підсудного, суд вирішує його після допиту підсудного.

Допит підсудного, якщо він не відмовляється від дачі показань,
проводиться обов’язково (ст. 299 КПК).

Якщо підсудних по справі кілька, то головуючий повинен роз’яснити суть
обвинувачення і роль кожного з них у вчиненні злочину чи злочинів за цим
обвинуваченням.

Суть обвинувачення роз’яснюється підсудному належним чином незалежно від
того, чи має він захисника.

Звичайним порядком дослідження доказів вважається такий, коли спочатку
допитується підсудний, потім потерпілий, свідки, заслуховується висновок
експерта, оглядаються речові докази, оглядаються та оголошуються
документи. Причому останні дві процесуальні дії можуть проводитись
одразу після допиту певної особи, якщо вони пов’язані з показаннями тієї
особи.

Встановлюючи черговість дослідження доказів, суд враховує ставлення
підсудного до обвинувачення, його бажання давати показання, повноту
показань свідків, які вони робили на досудовому слідстві, кількість
злочинних епізодів та ін.

Якщо підсудний визнає себе винним у пред’явленому бвинуваченні й бажає
давати показання, його допит доцільно передбачити першим.

У разі, якщо підсудний не визнає свою вину повністю або частково, але
бажає давати показання, його допит, виходячи з конкретних обставин
справи, може бути проведено в першу чергу або після провадження інших
судових дій з метою дослідження доказів, що як викривають підсудного у
вчиненні злочину, так і виправдовують його.

Заява підсудного про відмову давати показання зобов’язує суд чи суддю,
який одноособово розглядає справу, вирішити питання про послідовність
слідчих дій, проведення яких можливе без участі в них підсудного.

Якщо у справі кілька підсудних, потерпілих, свідків, суд чи суддя, який
одноособово розглядає справу, у своєму рішенні повинен визначити також
послідовність дослідження доказів одного виду. При цьому допит доцільно
починати з того підсудного, який визнає себе винним, якщо кілька
потерпілих чи свідків — з тих, хто був очевидцем вчинення злочину і дає
найбільш повні показання.

Допит підсудного починається з пропозиції головуючого дати в справі
показання, після чого підсудного допитують прокурор, потерпілий,
цивільний позивач, цивільний відповідач, їх представники, захисник.
Після цього підсудному можуть задати питання інші підсудні.

Потім підсудного допитують суддя та народні засідателі. Суд має право
протягом всього допиту підсудного учасниками судового розгляду задавати
йому питання для уточнення і доповнення його відповідей.

Допит підсудного у відсутності іншого підсудного допускається за
мотивованою ухвалою суду тільки у виняткових випадках, якщо цього
вимагають інтереси справи або безпека підсудного.

Після повернення підсудного до зали суду головуючий ознайомлює його з
показаннями, що були дані у його відсутності, та надає йому можливість
задавати питання тДсудному, що був допитаний у його відсутності, а також
Дати пояснення з приводу цих показань.

У судовому засіданні підсудний має право користуватися нотатками (ст.
300 КПК).

визнання підсудним своєї винності у пред’явленому об-инуваченні не є
підставою для спрощеного порядку дослідження доказів. Воно не є
вирішальним доказом у кримінальній справі та може становити основу
обвинувального вироку лише при підтвердженні цього визнання сукупністю
доказів, досліджених у даній справі (ст. 74 КПК).

Якщо підсудний, який раніше відмовився давати показання, змінив своє
попереднє рішення і заявив про бажання дати показання, суд чи суддя,
який одноособово розглядає справу, зобов’язаний допитати його, і внести
своїм рішенням зміни до встановленого ним порядку судового слідства.

Встановлений законом порядок допиту підсудного передбачає:

1) надання підсудному можливості висловитися з приводу пред’явленого
йому обвинувачення та доказів, на яких воно ґрунтується, підтверджуючи
чи спростовуючи це обвинувачення повністю або частково;

2) постановку запитань з боку учасників судового розгляду і суддів про
обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Допит підсудного є не тільки процесуальним способом перевірки
правдивості показань, що він давав на досудовому слідстві, а й
самостійною процесуальною дією в центральній стадії кримінального
процесу, в ході якої можуть бути одержані показання, що відрізняються
від попередніх. Тому головуючий не може звертатися до підсудного на
початку допиту із запитанням, чи підтверджує він показання, які дав на
досудовому слідстві.

Розповідь підсудного про обставини справи та відомі йому докази
головуючий може перервати лише в тому разі, коли підсудний повідомляє
інформацію, що не стосується справи, або ж вживає нецензурні слова.

Із метою забезпечення об’єктивності суддів і народних засідателів
законодавець надав їм право допитувати підсудного останніми про ті
обставини, що залишились ще неповністю з’ясованими, що не позбавляє їх
права ставити йому запитання для уточнення і доповнення відповідей
протягом усього допиту підсудного учасниками судового розгляду.

Головуючий може зняти запитання учасника судового розгляду, якщо воно
достатньо з’ясоване або явно виходить за межі цієї справи, або
сформульоване таким чином, що наштовхує підсудного на певну, підказану
запитанням відповідь. Однак і зняте запитання належить записати до
протоколу судового засідання, як і заперечення Учасника судового
розгляду проти дій головуючого.

Головуючий не має права зняти запитання іншого судді

народного засідателя, оскільки вони мають рівні з ним права. Проте, якщо
запитання народного засідателя є навідними, не зовсім зрозумілими, він
може їх уточнити.

Закон дозволяє оголошувати показання підсудного, які він давав під час
досудового або судового слідства.

Стаття 301 КПК визначає, що оголошення показань підсудного дозволяється:

1)за наявності істотних суперечностей між його показаннями;

2)у разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві;

3)якщо справа розглядається за відсутності підсудного.

При цьому суд зобов’язаний оцінити показання, зроблені підсудним у суді
та на досудовому слідстві, в сукупності з іншими дослідженими доказами і
не повинен ви

ходити з необґрунтованої переваги одних показань перед іншими. Суд також
зобов’язаний встановити причини зміни підсудним показань у суді та
перевірити його заяву про незаконні методи, що були застосовані до нього
у ході досудового слідства, якщо така надійшла.

Оголосивши показання підсудного, суд може відтворити їх звукозапис для
прослуховування учасниками судового слідства.

У разі, якщо суд (головуючий) обмежив дослідження фактичних обставин
справи допитом підсудного (ч. З ст. 299 КПК), він після допиту
останнього оголошує судове слідство закінченим і переходить до судових
дебатів (ст. 301і КПК).

Після допиту підсудного суд переходить до допиту свідків, потерпілих та
інших учасників процесу.

Порядок допиту свідків і потерпілих при провадженні судового слідства
встановлений статтями 302—308 КПК. Перед дачею кожним свідком чи
потерпілим показань головуючий встановлює його особу, роз’яснює свідкові
його права та обов’язок повідомляти все, що він знає в справі, та
попереджає його про кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385
КК за дачу суду завідомо неправдивих 10казань і за відмову давати
показання.

Свідок — це особа, яка за першою вимогою органів роз-л1Дування,
прокуратури і суду зобов’язана з’явитися у призначені час і місце і дати
в процесі допиту правдиві І свідчення щодо відомих йому і таких, що
мають значення для справи, обставин1. Кожний свідок повинен мати певне
джерело інформованості щодо фактів, про які він повідомляє на допиті. Не
можуть бути доказами фактичні дані, як повідомляє свідок, якщо він не
може вказати джерело своєї поінформованості. Таким джерелом для свідка
може слугувати передусім особисте, безпосереднє сприйняття ним певних
обставин, що мають значення для справи.

Потерпілого головуючий попереджає про кримінальну відповідальність
тільки за ст. 384 КК, за завідомо неправдиві показання, оскільки давати
показання — це право потерпілого.

Свідки допитуються по одному за відсутності інших, ще не допитаних
свідків.

Кожному свідкові перед допитом задаються питання, щоб з’ясувати його
стосунки з підсудним і потерпілим, та пропонується розповісти все те, що
йому відомо в

справі.

Після того, як свідок розповів усе, що йому відомо в справі, його
допитують прокурор, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач,
захисник, підсудний, суддя та народні засідателі.

Якщо свідка викликано в судове засідання за клопотанням прокурора або
інших учасників судового розгляду, запитання цьому свідкові ставить
спочатку той учасник судового розгляду, за клопотанням якого свідка
викликано.

Суд протягом усього допиту свідка учасниками судового розгляду має право
ставити йому запитання для уточнення і доповнення відповідей.

Для забезпечення безпеки свідка, який підлягає допиту, суд за власною
ініціативою або за клопотанням прокурора, адвоката чи самого свідка
виносить мотивовану ухвалу про проведення допиту свідка з використанням
технічних засобів з іншого приміщення, у тому числі за межами приміщення
суду, та надання права учасникам процесу слухати його показання, ставити
запитання та слухати відповіді на них.

У разі, якщо існує загроза ідентифікації голосу свідка, попит може
супроводжуватися створенням акустичних перешкод.

Якщо допитати свідка з використанням технічних засобів неможливо, суд
(суддя) допитує його за відсутності підсудного.

Допитаний свідок видаляється із зали судового засідання. Після
повернення підсудного до зали суду головуючий знайомить його з
показаннями свідка і надає йому можливість дати пояснення з цього
приводу.

Підсудний і учасники судового розгляду мають право ставити запитання
свідкові. Свідок відповідає на запитання у відсутності підсудного.

Допитані свідки залишаються в залі судового засідання і не можуть
залишити її до закінчення судового розгляду без дозволу головуючого (ст.
303 КПК).

Допит у судовому засіданні має свої певні особливості. Зокрема, тут може
бути застосований так званий перехресний допит. Але на сьогодні у
практиці такий вид допиту застосовується, на жаль, дуже рідко.

А. Ф. Коні з цього приводу підкреслював, що із горнила перехресного
допиту виходять показання зовсім інші, набувають різних відтінків, про
яких раніше навіть згадки не було1.

Кожний учасник судового розгляду має право задавати свідкові додаткові
запитання для з’ясування або доповнення відповідей, даних на запитання
інших осіб.

Кожного свідка можна додатково допитати в присутності інших уже
допитаних свідків або на очній ставці.

Допит неповнолітнього свідка віком до чотирнадцяти років, а за розсудом
суду — до шістнадцяти років проводиться в суді за правилами, зазначеними
в ст. 168 КПК. По закінченні допиту неповнолітній свідок видаляється із
зали суду, крім випадків, коли суд з власної ініціативи або за
клопотанням прокурора чи інших учасників судового розгляду визнає
присутність цього свідка в залі суду

необхідною.

У виняткових випадках, якщо цього вимагають інтере-и справи або безпека
свідка, допит неповнолітнього свідка а Ухвалою суду може бути проведений
за відсутності підсудного. Після повернення підсудного до зали суд
зобов’я- ; заний ознайомити його з показаннями свідка і надати йому
можливість задавати питання свідкові, а також дати пояснення з приводу
показань свідка (ст. 307 КПК).

Потерпілий допитується за правилами допиту свідків. Допит потерпілого
проводиться перед допитом свідків (ст. 308 КПК).

При провадженні судового слідства може бути призначено і проведено
судову експертизу.

Експертиза у судовому слідстві може призначатися як за клопотанням
учасників процесу, так і з ініціативи суду.

За необхідності призначення експертизи у судовому розгляді суд з’ясовує
можливість проведення її в судовому засіданні та викликає експерта, який
проводив експертизу на досудовому слідстві, а якщо експертиза не
проводилась — іншу особу, яка має необхідні спеціальні знання.

Відповідно до норм КПК експертиза в судовому засіданні проводиться у
кілька етапів:

1)подання учасниками судового розгляду суду чи судді,який одноособово
розглядає справу, на його пропозицію,письмових запитань, які вони
бажають поставити щодо

рішення експерта;

2)оголошення головуючим поданих запитань;

3)заслуховування думки учасників судового розгляду(з дозволу судді,
суду) та щодо запитань, поданих учасниками судового розгляду і додатково
запропонованих судом чи суддею, на які повинен відповісти експерт;

4)остаточне визначення судом чи суддею кола запитань, на які повинен
відповісти експерт, з усуненням за питань, що не стосуються справи або
виходять за межі компетенції експерта;

5)винесення у нарадчій кімнаті судом чи суддею ухвали чи постанови про
призначення експертизи та оголошення її в судовому засіданні;

6)передача судом чи суддею експерту ухвали чи постанови про призначення
експертизи, а також інших матеріалів, що необхідні експерту для дачі
висновку,

передусім матеріалів справи, речових доказів, зразків для порівняль

ного дослідження;

7)проведення експертного дослідження і складання експертом висновку;

8)оголошення експертом висновку в судовому засіданні і приєднання його
судом до справи;

9)допит експерта для роз’яснення і доповнення його висновку.

При допиті експерта в суді питання йому спочатку задає прокурор, потім
потерпілий, цивільний позивач і відповідач, їх представники, захисник,
підсудний, суддя та народні засідателі. Питання, поставлені експертові,
та відповіді на них заносяться до протоколу судового засідання (ст. 311
КПК).

Зазначений порядок призначення проведення експертизи має певні
особливості, якщо експертизу проводить в суді особа, яка дала висновок
на досудовому слідстві. Якщо експерт проводив експертизу і на досудовому
слідстві, то він має право брати участь у дослідженні доказів з початку
судового слідства (рішення про призначення експертизи не виноситься), а
новий експерт — лише після винесення судом ухвали чи суддею, який
одноособово розглядає справу, постанови про призначення експертизи.
Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що рішення про призначення
експертизи виноситься у разі, якщо в стадії досудового слідства вона не
проводилась або якщо для її проведення у судове засідання викликано
експерта, який не був таким під час дізнання та досудового слідства, а
також за необхідності проведення додаткової чи повторної експертизи1.

Після того, як суд чи суддя з’ясували в експерта час, необхідний для
проведення експертизи, робиться перерва У судовому засіданні або
відкладається розгляд справи, залежно від обсягу експертного
дослідження, до одержання висновку експерта, якщо інші докази вже
досліджено. У судовому засіданні за необхідності проводиться огляд
речових доказів (ст. 313 КПК); огляд і оголошення Документів (ст. 314
КПК); огляд місця події (ст. 315 КПК). З метою перевірки й уточнення
фактичних даних, одержаних у ході судового слідства, суд мотивованою
ухвалою, а суддя — постановою мають право доручити органу, який проводив
розслідування, виконати певні слідчі дії.

В ухвалі (постанові) зазначається, для з’ясування яких обставин і які
саме слідчі дії необхідно провести та встановлюється строк виконання
доручення.

Особа, яка виконує доручення, проводить відповідну слідчу дію з
додержанням вимог, передбачених главами 11—18 КПК.

Протокол слідчої дії та інші докази, що надійшли від органу, який
виконував доручення, досліджуються в судовому засіданні та приєднуються
до справи (ст. 315і КПК).

Після розгляду судом усіх доказів, що є в справі, головуючий опитує
учасників судового розгляду, чи бажають вони доповнити судове слідство і
чим саме. У разі заяв-лення клопотань суд їх обговорює і розв’язує, про
що виносить ухвалу, а суддя — постанову. Після розв’язання клопотань і
виконання додаткових дій головуючий оголошує судове слідство закінченим,
що означає повне припинення дослідження доказів у справі.

2. Судові дебати та останнє слово підсудного

По закінченні судового слідства суд переходить до судових дебатів. Це
промови прокурора, потерпілого і його представника, цивільного позивача,
цивільного відповідача або їх представників, захисника, підсудного.

Учасники судового розгляду мають право в судових дебатах посилатися
тільки на ті докази, що були досліджені в судовому засіданні. Якщо під
час судових дебатів виникне потреба надати нові докази, суд відновлює
судове слідство. Після закінчення відновленого судового слідства суд
знову відкриває судові дебати щодо додаткового дослідження обставин.

Суд не має права обмежувати тривалість судових дебатів певним часом.
Головуючий зупиняє учасників судових дебатів лише в тих випадках, якщо
вони в промовах виходять за межі справи, що розглядається.

Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися
репліками. Право останньої репліки належить підсудному.

У разі, якщо у справі бере участь прокурор, судові дебати відкриваються
його промовою. Промова державного обвинувача стосується таких питань:
громадсько-політична оцінка злочину й особи підсудного; характеристика
складу злочину, що, на його думку, знайшло своє підтвердження в судовому
засіданні; вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві
доказів і обґрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного,
кваліфікації його пій та міри покарання. Крім того, прокурор у своїй
промові підтримує пред’явлений ним або цивільним позивачем цивільний
позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів та
інтересів громадян, що не можуть їх належним чином захистити (ч. 2 ст.
29, ч. 5 ст. 264 КПК), а також висловлює й обґрунтовує свою думку з усіх
інших питань, що належить вирішити суду під час постановлення вироку
(ст. 324 КПК).

Підтримуючи обвинувачення в суді, прокурор керується законом і своїм
внутрішнім переконанням, що ґрунтується на розгляді всіх обставин
справи. Якщо він переконається, що дані судового слідства не
підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він повинен
відмовитися від обвинувачення та у своїй постанові викласти мотиви
відмови. В цьому разі суд роз’яснює потерпілому та його представникові
їх право вимагати продовжити розгляд справи і підтримувати обвинувачення
(ч. З ст. 264 КПК).

Зміст промови цивільного позивача і цивільного відповідача або їх
представників становлять питання, що стосуються відшкодування завданої
злочином майнової шкоди: доведення чи недоведення факту вчинення
злочину, наявність чи відсутність підстав для пред’явлення і задоволення
позову, його предмета та розміру відшкодування. Питання вини підсудного
та обрання йому міри покарання ними не обговорюється, оскільки вони не
пов’язані з цивільним позовом.

Промова захисника зумовлена його функцією у кримінальному процесі —
функцією захисту законних інтересів свого підзахисного (підсудного). За
структурою вона, як правило, є аналогічною промові державного
обвинувача: громадсько-політична оцінка злочину; фактичні обставини
справи та їх правова суть; доведення чи недоведення ини підсудного у
вчиненні злочину; характеристика підсудного; питання його кримінальної
відповідальності, карання та матеріальних наслідків вчиненого злочину.

Захисник може відмовитися від виконання своїх обов’язків при судовому
розгляді справи, якщо є обставини, в згідно зі ст. 61 КПК виключають
його участь у справі.

Після промови захисника або підсудного головуючий оголошує судові дебати
закінченими і надає підсудному останнє слово.

Не має права обмежувати тривалість останнього слова.Проте за своєю
спрямованістю вона істотно відрізняється від промови прокурора.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 КПК, захисник у своїй промові всі факти та
докази розглядає під кутом зору інтересів підсудного, тлумачить їх так,
щоб спростувати обвинувачення, а якщо воно доведено, — пом’якшити його
вину і відповідальність.

Залежно від обставин конкретної справи та результатів судового слідства
захисник може: 1) спростовувати обвинувачення в цілому і просити суд
виправдати підсудного або заперечувати окремі пункти обвинувачення; 2)
не заперечуючи обвинувачення в цілому, якщо воно повністю підтвердилося
на судовому слідстві, під іншим кутом зору, ніж обвинувач, дати
пояснення діянню підсудного, доказуючи його меншу суспільну небезпеку;
3) заперечувати кваліфікацію злочину, пропонуючи іншу, менш тяжку; 4)
висловлювати свою думку про обставини, що пом’якшують відповідальність
підсудного; 5) сперечатися щодо підстав та розміру цивільного позову.

У своїй захисній промові захисник має право посилатися, так само, як і
інші учасники дебатів, тільки на докази, що були досліджені в судовому
засіданні. Він є самостійним, незалежним від свого підзахисного
учасником судового розгляду і не може бути повністю зв’язаний волею і
позицією останнього. Захисник може відступити від необґрунтованої
позиції підзахисного, використовуючи при цьому такі форми і методи, що
не зашкодять підсудному й не ослаблять його захист.

??

?дсудному1.

Захисник не має права розголошувати дані, які стали йому відомі у
зв’язку з виконанням його обов’язків.

Захисник зобов’язаний не перешкоджати встановленню істини в справі
шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи
потерпілого до відмови від показань або до дачі завідомо неправдивих
показань, схилити експерта до відмови від дачі висновку чи дачі завідомо
неправдивого висновку, іншим чином сфальсифікувати докази у справі або
затягнути судовий розгляд справи.

Якщо підсудний в останньому слові повідомить про нові обставини, що
мають істотне значення для правильного вирішення справи, суд зі своєї
ініціативи, а також за клопотанням прокурора чи інших учасників судового
розгляду відновлює судове слідство. По закінченні відновленого судового
слідства суд відкриває судові дебати щодо додатково досліджених обставин
і надає останнє слово підсудному (ст. 319 КПК)

3. Постановлення вироку

Після реалізації підсудним свого права на останнє слово, суд негайно йде
до нарадчої кімнати для постановлення вироку, про що головуючий в
судовому засіданні оголошує присутнім у залі судового засідання.

Вирок — це акт правосуддя, який постановляється і проголошується іменем
України. Вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим та
постановлений лише на тих доказах, що були розглянуті в судовому
засіданні.

Деякі автори вважають, що законність вироку — це додержання
кримінально-процесуальних і кримінально-правових законів тільки при
постановленні вироку1. Таке твердження, принаймні, не точне. Вирок — це
підсумок не тільки судової, а й досудової діяльності, й тому істотне
порушення кримінально-процесуальної форми в діяльності, Що передувала
постановленню вироку, виключає можливість визнання його законним.

Тільки законний і обґрунтований вирок забезпечує виховний результат
судової діяльності. Як вираження правосвідомості суддів, такий вирок
формує і правосвідомість громадян, зміцнює їх віру в непорушність
гарантованих їм Конституцією України прав і законних інтересів.

Поняття обґрунтованості вироку пов’язане з достовір. ним вирішенням
питань, що підлягають встановленню у кримінальній справі.

Обґрунтованість вироку — це така його властивість, за якої висновки суду
про подію злочину, про винність або невинність підсудного у вчиненні
злочину, про призначення йому міри покарання, про задоволення цивільного
позову або відмову в ньому, а також вирішення всіх інших питань, що
виникають у кримінальній справі, з достовірністю випливають з повністю
зібраних і правильно оцінених судом доказів1.

Згідно зі ст. 324 КІШ, постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі
питання:

1)чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2)чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального
закону він передбачений;

3)чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

4)чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

5)чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання підсудного, і
які саме;

6)яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи
повинен він її відбувати;

7)чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов, на чию користь
та в якому розмірі, та чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні
потерпілому, а та

кож кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на його стаціонарне
лікування, якщо цивільний позов не був заявлений;

8)що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і
можливої конфіскації майна;

9)що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та
іншими речами, нажитими злочинним шляхом;

10)на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі;

11) який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного;

12)чи слід у випадках, передбачених ст. 96 КК, застосовувати до
підсудного примусове лікування;

13)чи необхідно застосувати до підсудного заходи безпеки.

Якщо підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, суд вирішує
питання, зазначені в пунктах 1—б ст. 324 КПК, окремо по кожному злочину.

Якщо у вчиненні злочину обвинувачується кілька осіб, суд вирішує питання
окремо щодо кожного з підсудних.

Примусове лікування, передбачене ті. 12 ст. 324 КПК, може бути
застосовано лише за наявності відповідного висновку лікувальної
установи.

Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним. У свою чергу,
обвинувальний вирок буває двох видів: 1) з призначенням покарання; 2)
без призначення покарання. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на
припущеннях і постановляється за умови, якщо в ході судового розгляду
винність підсудного у вчиненні злочину повністю доведено.

Виправдувальний вирок постановляється у разі: 1) якщо не встановлено
подію злочину; 2) якщо в діянні підсудного немає складу злочину; 3) якщо
не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

Виправдання підсудного за будь-якою з перелічених підстав має однакову
юридичну силу — підсудний визнається невинуватим у вчиненні злочину і
повністю реабілітується.

Виправдувальний вирок за відсутністю події злочину постановляється у
разі, якщо судовим розглядом встановлено, Що діяння, у вчиненні якого
обвинувачувався підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний
зв’язок між Діянням підсудного і шкідливими наслідками, що настали.

Виправдувальний вирок за відсутністю в діянні підсудного складу злочину
виноситься у разі, якщо встановлено. Що діяння, яке ставилось у вину
підсудному, вчинено не даною особою, а іншою або ж воно не передбачене
чи не Розцінюється кримінальним законом як злочин, зокрема,якщо воно
лише формально містить ознаки злочину, але Рез малозначність не
становить суспільної небезпеки; яння вчинені в стані необхідної оборони
чи крайньої необхідності тощо.

За недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину виправдувальний
вирок постановляється лише тоді, кола факт суспільно небезпечного діяння
встановлено, але до. сліджені судом докази виключають або не
підтверджують вчинення його підсудним (п. 21 постанови Пленуму
Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства і
постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду
кримінальних справ і постановлення вироку» від 29 червня 1990 р.

Як свідчить практика, при складанні вироку — найважливішого акта
правосуддя — ще зустрічаються недоліки, незважаючи на те, що в законі
(статті 333—341 КПК) досить повно викладено вимоги щодо форми і змісту
вироку, а в постановах Пленуму Верховного Суду України містяться чіткі
роз’яснення з цього приводу, судді відчувають певні труднощі при
складанні тексту цього судового документа.

Вступна частина вироку — як обвинувального, так і виправдувального —
згідно зі ст. 333 КПК повинна містити ряд важливих даних, що логічно
підводять до викладу його мотивувальної частини.

Перш за все у вступній частині повинно бути зазначено, що вирок
постановлено іменем України. Це надає йому необхідного авторитету,
завдяки чому він сприймається громадянами і самим засудженим як правова
оцінка державою вчиненого діяння. Далі зазначається повна назва суду,
який постановив вирок (будь-які скорочення є недопустимими). Трапляються
випадки неправильного зазначення у вироку місця й часу його
постановлення. Зокрема, як місце постановлення вироку іноді вказується
назва приміщення, в якому відбувався судовий розгляд справи (палац
культури тощо). Як дату постановлення вироку деякі суди помилково
вказують весь проміжок часу, протягом якого проходила нарада суддів у
нарадчій кімнаті і складався текст вироку, наприклад, 5—20 травня, 7—10
червня тощо. Суди повинні керуватись положенням, що датою постановлення
вироку є день його підписання складом суду» & місцем його постановлення
— місто чи інший населений пункт, де фактично відбулося судове
засідання.

Крім прізвищ осіб, що входять до складу суду, і секре-аря судового
засідання, у вступній частині вироку необхід-

вказати їх ініціали. Тут само вказуються прізвища й ініціали всіх
учасників судового розгляду, зокрема, прокурора, потерпілого, його
представника, законного представника підсудного, цивільних позивача і
відповідача та їх представників, а також перекладача (якщо він брав
участь у судовому засіданні).

У складних кримінальних справах зі значною кількістю учасників судового
розгляду вступну частину вироку слід викладати не на бланку (де обмаль
місця), а на аркуші паперу — з тим, щоб у вироку був зазначений кожен
учасник судового розгляду і перекладач. Експерти та спеціалісти до них
не належать, тому їх прізвища у вступній частині вироку зазначати не
треба.

Дані про особу кожного з підсудних викладаються у вступній частині
вироку в тому самому порядку, що й у ст. 333 КПК, а саме: прізвище, ім’я
та по батькові, рік, місяць і день народження, місце народження й місце
проживання, заняття (місце роботи чи навчання), освіта, сімейний стан
(наявність утриманців), інші дані про особу підсудного, що мають
значення для справи. Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови
«Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму
Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і
постановлення вироку» від 29 червня 1990 р. № 5 (зі змінами, внесеними
постановою від 4 червня 1993 р. № 3, від 3 грудня 1997 р. № 12)
роз’яснив, що до відомостей про особу підсудного, які мають значення Для
справи і які слід зазначити у вступній частині вироку, крім тих, що
прямо передбачені ст. 333 КПК, належать, зокрема, й такі: громадянство,
участь у Великій Вітчизняній війні, інвалідність, наявність державних
наго-Р°Д, дані про непогашену й незняту судимість тощо.

Викладаючи дані про незняті й непогашені судимості,

Слід указати точну дату попереднього вироку, назву суду,який його
постановив, кримінальний закон, за яким підсудного було раніше засуджено
(статтю та її частину

пункт), міру покарання, дату і підставу звільнення (за відбуттям
покарання чи з інших підстав), види брання (штраф, позбавлення права
обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські робти,
обмеження волі, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення
волі тощо).

Дані про погашені чи зняті судимості до вступної частини вироку
заноситись не повинні. У цих випадках, як і тоді, коли підсудний раніше
не засуджувався, у вироку зазначається, що він несудимий.

Якщо за попереднім вироком, судимість за яким знята чи погашена,
підсудного було засуджено до позбавлення волі й він його відбув, то
достатньо вказати це в мотивувальній частині вироку, обґрунтовуючи
обрання підсудному покарання у вигляді позбавлення волі.

Оскільки ст. 333 КПК прямо вимагає зазначити у вступній частині вироку
місце проживання підсудного, його заняття і сімейний стан, тут слід
вказувати й те, що підсудний не має певного місця проживання, не працює
(з якого часу) і не вчиться, що він не одружений. У разі, якщо підсудний
раніше перебував у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано, деякі
суди у вступній частині вироку зазначають, що підсудний розлучений.
Проте ця обставина не має жодного значення для справи, тому у вироку
досить вказати, що підсудний неодружений. Якщо ж неодружений підсудний
має утриманців (батьки, діти від розірваного шлюбу, інші близькі
родичі), суд повинен зазначити це у вступній частині вироку.

Однак не слід захаращувати вступну частину вироку такими даними про
особу підсудного, що не мають значення для справи. Деякі суди без
будь-якої потреби зазначають тут, що підсудний не є
військовозобов’язаним, не має утриманців, не є депутатом тощо. Адже
відомості, що не стосуються особи підсудного, можна перераховувати без
кінця, проте це не матиме жодного значення для правильного вирішення
справи.

У вступній частині вироку не слід зазначати, який запобіжний захід було
обрано підсудному на досудовому слідстві, оскільки це призведе до
непотрібних повторень: в резолютивній частині вироку суд обов’язково має
викласти рішення про застосування щодо підсудного певного запобіжного
заходу до набрання вироком законної сили, а також про зарахування
попереднього тримання під вартою до часу відбування покарання.

Після викладення даних про особу підсудного необхідно послатись на
кримінальний закон, що передбачає відпідальність за злочин, за вчинення
якого підсудного віддано до суду» вказавши точну назву цього закону та
відповідну його статтю (її частину або пункт). Якщо у справі притягнуто
до відповідальності кількох осіб, які віддані до суду за один і той
самий злочин, з метою уникнути повторень доцільно після викладення даних
про особу кожного з підсудних вказати, що всіх їх віддано до суду за
одним і тим самим законом, і зазначити частину чи пункт відповідної
статті.

Як випливає зі ст. 333, цим вступна частина вироку закінчується і далі,
після слова «Встановив», починається виклад мотивувальної частини.

Однак деякі суди після зазначення кримінального закону, за яким при
попередньому розгляді справи суддею віддано підсудного до суду, іноді
посилаються у вступній частині вироку на те, що в судовому засіданні
було допитано підсудного, потерпілого, свідків, досліджено висновки
експертиз, заслухано судові дебати, останнє слово підсудного тощо. В
такому переліку судово-слідчих дій та досліджених судом джерел доказів
немає необхідності, це, знову ж таки, тільки призведе до непотрібного
повторення, оскільки в мотивувальній частині вироку суд зобов’язаний
буде знову згадати про виконані ним судово-слідчі дії, назвати джерела
доказів, розкрити їх зміст, проаналізувати одержані фактичні дані й дати
їм правову оцінку.

Мотивувальна частина обвинувального вироку (ст. 334 КПК) повинна містити
формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням
місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів
злочину. В цій частині вироку наводяться обставини, що визначають
ступінь тяжкості вчиненого злочину та докази, на яких ґрунтується
висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд
відкидає інші докази; обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання;
мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення
необґрунтованою — підстави для цього.

Якщо у вчиненні злочину брали участь кілька осіб, обвинувачення слід
формулювати таким чином, щоб булла зрозуміла роль кожного із
співучасників, форма його співучасті (організатор, підмовник, пособник,
виконавець), які дії він вчинив, а також щоб були наведені обставини, що
виключають ступінь винуватості кожного із співучасників. Якщо до
кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які визнаються
винними в багатьох епізодах злочинної діяльності, формулювання
доведеного обвинувачення слід викладати не окремо щодо кожного з
підсудних, а за епізодами злочинної діяльності, зазначаючи за кожним із
них роль усіх співучасників.

При призначенні підсудному покарання суди повинні враховувати постанову
Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначенням судами
кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, тяжкість вчиненого
злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а
також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення
(форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів
злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, якщо злочин вчинено
групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

Відповідно до п. 18 Прикінцевих та перехідних положень КК при вирішенні
питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які були
вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості,
середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потрібно керуватися ст.
12 КК 2001 р., якщо це пом’якшує кримінальну відповідальність осіб і не
обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого до набрання чинності КК 2001
р. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення КК 1960
р.

Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясувати його вік,
стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за
місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи
непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї
(наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний
стан тощо.

Суд зобов’язаний також мотивувати призначення по-пання у вигляді
позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші
покарання, не по-‘язані з позбавленням волі; звільнення від відбування
окарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої
межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК України, або
перехід до іншого більш м’якого основного виду покарання, не зазначеного
в санкції статті за цей злочин; звільнення від відбування покарання з
випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи
років, та у зв’язку з закінченням строків давності виконання
обвинувального вироку.

Якщо суд відповідно до ст. 96 КК визнав за необхідне застосувати до
підсудного примусове лікування, в мотивувальній частині вироку
зазначаються мотиви такого

рішення.

Пленум Верховного Суду України у зазначеній постанові (п. 8) роз’яснив
судам, що призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі,
передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш
м’якого виду основного покарання, або непризначення обов’язкового
додаткового покарання (с. 69 КК) може мати місце лише за наявності
декількох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно
знижують ступінь тяжкості вчиненого особливо тяжкого, тяжкого злочинів
або злочину середньої тяжкості, з урахуванням особи винного.

У кожному такому випадку суд зобов’язаний у мотивувальній частині вироку
зазначити, які саме обставини або дані про особу підсудного він визнає
такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і
впливають на пом’якшення покарання, а в резолютивній — послатися на ч. 1
ст. 69 КК. При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви,
якими керувалась особа при вчиненні злочину, а й її роль серед
співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій тощо. З
підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд може це: призначати
додаткового покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини
КК як обов’язкове.

Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначати
більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, окремо за кожний злочин
або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами
ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного,
так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю
вироків, є неприпустимим.

Призначенню покарання, нижчого за найнижчу межу, передбачену санкцією
статті Особливої частини КК, не перешкоджає наявність у цій самій
санкції альтернативних, більш м’яких покарань.

Суд не вправі перейти до більш м’якого виду покарання у випадках, коли
санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі
покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї
застосовані. В таких випадках суд, за наявності до того підстав,
відповідно до ст. 7 КПК повинен закрити справу і звільнити особу від
кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і
звільнити засудженого від покарання.

Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити
формулювання обвинувачення, яке пред’явлено підсудному і визнано судом
недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначенням
мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається
включення у вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинуватість
виправданого.

У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для задоволення або
відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування
матеріальних збитків у випадках, передбачених ч. З ст. 29 КПК (ст. 334
КПК).

У резолютивній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені:
прізвище, ім’я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким
підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з
обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання,
обрана судом; початок строку відбуття покарання; тривалість іспитового
строку, якщо застосовано звільнен-від відбування покарання з
випробуванням; рішення про цивільний позов; рішення про речові докази і
судові витра-и- рішення про залік досудового ув’язнення; рішення про
побіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок
і строк оскарження вироку.

У випадках, передбачених ст. 54 КК, у резолютивній частині
обвинувального вироку викладається рішення про позбавлення військового,
спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу особам,
засудженим за тяжкий чи особливо тяжкий злочин.

У випадках, передбачених ст. 96 КК, у резолютивній частині вироку
зазначається рішення суду застосувати до підсудного примусове лікування.

Міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні
вироку не виникло жодних сумнівів щодо виду і розміру покарання,
призначеного судом.

Якщо підсудному було пред’явлено кілька обвинувачень і деякі з них не
були доведені, то у резолютивній частині вироку повинно бути зазначено,
по яких із них підсудний виправданий, а по яких — засуджений.

Якщо підсудний визнається винним, але звільняється від відбування
покарання, суд зазначає про це в резолютивній частині вироку.

Якщо призначається більш м’яке покарання, ніж передбачено законом за
даний злочин, у резолютивній частині вироку робиться посилання на ст. 69
КК і зазначається обране судом покарання.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням відповідно до
статей 75—79 і 104 КК, у резолютивній частині вироку зазначаються
тривалість іспитового строку, обов’язки, покладені на засудженого, а
також трудовий колектив або особа, на які, за їх згодою або на їх
прохання, суд покладає обов’язок з нагляду за засудженим і проведення з
ним виховної роботи.

У резолютивній частині виправдувального вироку зазначається прізвище,
ім’я та по батькові виправданого; вказується, що підсудний у
пред’явленому обвинуваченні визнаний невинуватим і судом виправданий;
вказується про скасування запобіжного заходу про скасування заходів до
забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації ина, про речові
докази, судові витрати і про порядок та строк оскарження вироку (ст. 335
КПК).

Після підписання вироку судді повертаються до зали засідання, де
головуючий або один із суддів проголошує вирок.

Всі присутні в залі судового засідання, в тому числі склад суду,
заслуховують вирок стоячи.

Головуючий роз’яснює засудженому, його законному представникові, а також
потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві та їх
представникам зміст вироку, строки і порядок його оскарження та право
подати клопотання про помилування.

Якщо підсудний не володіє мовою, якою постановлено вирок, то після його
проголошення перекладач зачитує вирок підсудному його рідною мовою або
іншою мовою, якою

Список використаної літератури

Конституція України К.1996.

Кримінально-процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради.
-1961. — К 2. — С. 15.

Джелалов О.К. Держава і право. – Вип. 16. – К., 2002.

Коляда П.В. Кримінально-процесуальний кодекс України потрібен слідчим //
Юридичний вісник України. – 2001. — №9 – С.11.

Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т.
– К., 2004.

Кримінальний процес України: Підручник. – Харків, 2000.

Кримінальний кодекс України.: Науково-практичний коментар / Н.Ф.Антонов,
М.І. Бажанов, Ф.Г.Бурчук та інші. – К., 1999.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П., Кримінальний процес України:
Підручник. – К.: Либідь, 1992. –413с.

Михеєнко М.М. Нор В.Г. Кримінальний процес України: Підручник –2-ге
видання перероблене і доповнене. – К., Либідь. 1999. –516с.

Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.
(автори Міхеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я, Під. Ред. В.Т. Нор
та інш.) К., Юрінком. За станом на 1 серпня 1995 року. 640с.

Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу
України. – К.: А.С.К., 2002. – 1056с. (Нормативні документи та
коментарі).

Никоненко М. Деякі питання презумпції не винуватості і права особи на
захист у кримінальному процесі // Право України. – 1999. — №4.

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те
вид., доп. і переробл. — К.: Видавництво А.С.К., 2003. — 1120 с.

Смирнов М. Дистанційне кримінальне судочинство: реальність та
перспективи // Бюлетень Міністерства юстиції України К 9 (35) 2004 — 15.

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посіб. К.:
Юрінком Інтер, 1999. — 576 с.

він володіє (ст. 341 КПК).

Похожие записи