Реферат на тему:

Судове рішення як юридичний факт у податковому праві

Вагомий внесок у дослідження судового рішення як юридичного факту
зробили такі вчені-цивілісти, як М.А. Гурвич, О.А. Красавчиков,
А.А. Добровольский, С.А. Іванова, С.С. Алексеєв та інші. У податковому
праві України судове рішення, як юридичний факт, залишилося поза увагою
вчених.

Законодавство в сфері оподаткування, на відміну від цивільного
законодавства (а саме: статті 11 Цивільного кодексу України), не містить
нормативного визначення, що судове рішення є юридичним фактом, з якого
безпосередньо виникають права та обов’язки суб’єктів податкових
правовідносин. Не зазначено, в якій саме частині судового рішення
встановлюються факти, що мають преюдиційне значення як для суб’єктів
податкових правовідносин, так і для інших суб’єктів. У зв’язку з
вищевикладеним дослідження судового рішення як юридичного факту в
податковому праві, має цінність як з практичного, так і з теоретичного
погляду.

Метою дослідження є аналіз поняття „судове рішення”, розкриття його як
юридичного факту в матеріально-процесуальному аспекті. Досліджуються
проблемні питання, що існують у практичній діяльності та пов’язані з
фіксацією фактів у рішеннях.

У податковому праві України судове рішення має важливе значення у
зв’язку з тим, що воно має всі ознаки юридичного факту, який породжує,
змінює та припиняє податкові правовідносини.

Одним із аспектів тривалої дискусії вчених було визначення питання, що є
характерним для судового рішення: наказ суду чи підтвердження
правовідносин сторін у вирішенні спору, або те й інше.

Автором теорії, в навчальній та монографічній літературі, називають
російського вченого С.Н. Абрамова та ін., відповідно до якої судове
рішення являє собою лише наказ суду [1, с. 149].

Проте М.А. Гурвіч ще в своїх працях 1955 та 1957 років писав про те, що
рішення суду, яке підтверджує спірне правовідношення, містить у собі
обов’язкову форму наказу, який не породжує яких-небудь прав та
обов’язків сторін у галузі матеріально-правових відносин, а вирішує
питання про існування визначених прав та обов’язків сторін чи їх
відсутність [2, с. 47–48].

У процесуальному аспекті судове рішення є актом виконання судом своїх
зобов’язань перед особами, що беруть участь у вирішенні спору та
одночасно є юридичним фактом, який завершує провадження в суді першої
інстанції та породжує право на оскарження правовідносин в апеляційній та
касаційній інстанціях. Судове рішення, яке вступило в законну силу, є
підставою для відкриття виконавчого провадження.

Норми процесуального права України, якими керуються органи судової влади
при вирішенні спорів між суб’єктами податкових правовідносин, а саме:
ст. 82 Господарського процесуального кодексу України [3, с. 70], ст. 209
Цивільного процесуального кодексу України [4, С.131], під судовим
рішенням розуміють акт, що приймається судом після закінчення розгляду
справи по суті. Проте в понятійному апараті зазначених нормативних актів
відсутнє формулювання самого поняття „судове рішення”.

З 1 вересня 2005 року в Україні набув чинності Кодекс адміністративного
судочинства України, дія якого також поширилася на спори між органами
державної податкової служби та платниками податків. Цей Кодекс вперше
визначив поняття „судове рішення”, яке приймається у формі постанови.
Так, у п.12 статті 3 Кодексу визначено, що постанова – це рішення суду
будь-якої інстанції в адміністративній справі, у якому вирішуються
вимоги адміністративного позову [5, с.72–73]. Однак, на думку автора,
дане визначення не розкриває як матеріального, так і процесуального
змісту. Автор не може погодитися з тим, що в адміністративній справі
саме вирішуються вимоги адміністративного позову. Позовні вимоги
позивача з процесуального погляду не вирішуються, а досліджуються судом
при розгляді справи. Тому дане поняття необхідно викласти в такій
редакції: постанова – це судове рішення, яке приймається судами
будь-якої інстанції за результатами розгляду та дослідження всіх
обставин справи по суті.

У теорії юридичної фактології судове рішення, як юридичний факт,
досліджував російський учений О.А. Красавчиков, який першим визначив
судове рішення як юридичний факт фактичного складу. Учений зазначав, що
„судове рішення є юридичним фактом не лише в процесуальному, а й у
матеріальному плані. Юридичні наслідки настають не лише в силу одного
судового рішення, а й інших фактів, з якими воно утворює фактичний
склад” [6, с. 133, 138, 143].

Однак таку позицію О.А. Красавчикова розділили не всі вчені, що
досліджували дане питання. Так, Д.М. Чечот зазначив, що судове рішення
ніяк не може розглядатися як юридичний факт, що породжує
матеріально-правові наслідки, – воно базується на дійсному
правовідношенні сторін, яке існувало до початку процесу, незалежно від
волі суду. До зазначеної позиції Д.М. Чечота приєднався Н.Б. Зейдера,
який був прихильником теорії: судове рішення не є юридичним фактом у
сфері матеріального права, хоча ним може бути здійснена конкретизація
прав та обов’язків сторін [7, с. 88–100].

На думку А.А. Добровольського та С.А. Іванової, судове рішення є
„засобом примусової реалізації тих повноважень, які існують у позивача в
реальній дійсності, завдяки юридичним фактам, що мали місце до суду та
незалежно від суду” [8, с. 80–81]. Цим учені заперечували значення
судового рішення як юридичного факту та лише зазначали певні функції
суду.

На думку автора, позиція російського вченого О.А Красавчикова є найбільш
обгрунтованою, оскільки в податковому праві судове рішення є в дійсності
юридичним фактом, що породжує, змінює та припиняє податкові
правовідносини та входить до фактичного складу. Наприклад, судове
рішення є юридичним фактом фактичного складу застосування арешту
активів, яке продовжує дію такого арешту. Судове рішення, що набрало
законної сили, також є юридичним фактом складу щодо узгодження
податкового зобов’язання.

Досліджуючи саме поняття „судове рішення” та розкриваючи його зміст,
неможливо не звернути увагу на те, що воно не характеризується як
юридичний факт, а визначене в чинному законодавстві як процесуальний
документ компетентного органу. Враховуючи зазначене автор вважає в
процесуальне законодавство та законодавство, що регулює сферу
оподаткування, необхідно внести зміни, що полягають в заміні терміна
„судове рішення” на термін „судовий акт”.

У теорії класифікації судових рішень найпоширенішою є класифікація
рішень залежно від видів позовів. Так, російські вчені-цивілісти
В.І. Данилін і С.І. Реутов зазначають, що судові акти залежно від свого
характеру поділяються на такі групи: 1) констатуючі, тобто судові акти,
офіційне підтвердження фактів, що настали, та надання їм юридичного
характеру (встановлення факту спорідненості); 2) зобов’язуючі (рішення,
які покладають на певну стронону обов’язок щодо вчинення певних дій); 3)
змінюючі; 4) анулюючі ті чи інші наслідки (рішення, що анулюють правові
наслідки неправомірних дій суб’єктів правовідносин); 5)
правовстановлюючі; 6) припиняючі (рішення про відміну
усиновлення) [9, с. 84–85].

Що стосується податкового права, то судові рішення умовно можна поділити
на: 1) породжуючі (рішення про стягнення заборгованості з платника
податків); 2) зобов’язуючі (наприклад, рішення, яким зобов’язано орган
державної податкової служби видати платнику податків Свідоцтво платника
єдиного податку); 3) припиняючі (рішення про припинення дій з
конфіскації майна платника податків).

У зв’язку з недосконалою правовою базою, що регулює сферу оподаткування,
судове рішення є досить поширеним явищем у податкових правовідносинах,
яке в більшості випадків спрямоване на припинення зазначених
правовідносин. За допомогою судових рішень платники податків анулюють
свій обов’язок щодо сплати донарахованих сум податкових зобов’язань.
Позови про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень органів
державної податкової служби, якими визначаються суми зобов’язань і
штрафні (фінансові) санкції, що підлягають сплаті, є найбільш
поширеними. Однак існують також і рішення, які змінюють або породжують
такі правовідносини.

На сьогодні так склалося, що судове рішення виконує функцію застосування
судом норм матеріального права в сфері оподаткування. Дане явище
пов’язане безпосередньо з тим, що платники податків найчастіше
звертаються за захистом своїх прав до органів судової влади з метою
доведення своєї позиції. У даному випадку при задоволенні позовних
вимог, що містять нормативне обґрунтування позивача, орган судової влади
застосовує норми матеріального та процесуального права, встановлюючи при
цьому факти, що породжують відповідні правові наслідки як для платника
податків, так і для органів державної податкової служби.

Недосконалість законодавства, що регулює сферу оподаткування, та
роз’яснення органу державної податкової служби, що досить часто не
відповідають чинному законодавству – створюють можливість для широкого
застосування норм матеріального права органам судової влади. У більшості
таких випадків норми матеріального права застосовуються судом на користь
платників податків. Такому розвитку подій сприяють ще й норми окремих
нормативно-правових актів. Прикладом цього може бути норма, що має назву
„конфлікт інтересів”. Так, у п.п. 4.4.1 статті 4 Закону України „Про
порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та
державними цільовими фондами” зазначається, що у разі, коли норма закону
чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону або
коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів
припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків
платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість
прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого
органу, рішення приймається на користь платника податків [10]. З
вищезазначеної норми випливає, що при вирішенні спору між платником
податків та органом державної податкової служби у випадку колізії
нормативно-правових актів, що призводить до різного трактування прав та
обов’язків, суд, як свідчить судова практика, приймає рішення на користь
платника податків.

Проаналізувавши вказаний пункт Закону України „Про порядок погашення
зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими
фондами”, автор вважає за доцільне зазначити, що ця норма суперечить
принципу судочинства, за яким всі сторони є рівними перед законом і
судом. Тому вирішувати конфлікт інтересів суб’єктів податкових
правовідносин необхідно шляхом напрацювання нормативно-правової бази,
яка буде відповідати реаліям часу та рівню економічного розвитку
держави, а не шляхом надання одній стороні привілейованого права на
використання прогалин у праві на свою користь і наслідок: мінімізації
сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів.

Автор вважає, що положення даного пункту необхідно виключити з метою
надання суб’єктам податкових правовідносин рівності перед законом при
доведенні своєї позиції в судовому порядку.

Іншим не менш важливим питанням є питання преюдиційних фактів, що мають
важливе значення для прийняття судового рішення. Так, поняття
„преюдиційність” походить від латинського „praejudicialis” – те, що
відноситься до попереднього судового рішення, та відображено в ряді
нормативно-правових актів (ч. 2 ст. 11 Закону України „Про судоустрій
України” [11], Роз’ясненні президії Вищого арбітражного суду України від
18.09.97 р. № 02-5/289 „Про деякі питання практики застосування
Господарського процесуального кодексу України” [12, с. 253]). Як
свідчить практика, поширеними є випадки, з боку платників податків, щодо
встановлення преюдиційних фактів у рішеннях судів загальної юрисдикції,
які потім зобов’язані брати до уваги спеціалізовані суди при вирішенні
спорів між суб’єктами податкових правовідносин. Наприклад, прийнявши
рішення про задоволення позовних вимог головного бухгалтера щодо
незаконнного його звільнення за неналежне ведення бухгалтерського та
податкового обліку, суд може поновити його на роботі та встановити
факти, що визначать належне ведення бухгалтерського та податкового
обліків з визначених фінансово-господарських операцій. У подальшому ці
факти, як правило, існують засобом судового захисту платником своєї
позиції в спеціалізованих судах у випадку виникнення спорів з органами
державної податкової служби при донарахуванні сум зобов’язань за
фінансові правопорушення, що не потребують повторного доведення.

Проте з боку контролюючого органу вдатися до такого методу складніше.
Перш за все це пов’язано з тим, що в податковому законодавстві існують
норми, які перешкоджають встановленню преюдиційних фактів, що можуть
мати юридичне значення та не потребуватимуть повторного доведення при
вирішенні податкового спору. Так, відповідно до частини 2 підпункту
5.2.6. статті 5 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань
платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”,
порушення кримінальної справи за будь-якими приводами та підставами
стосовно платника податків або його службових (посадових) осіб не може
бути підставою для зупинення провадження у справі або залишення без
розгляду скарги (позову) такого платника податків, поданої до суду у
межах процедури апеляційного узгодження. З даної норми випливає, що
законодавець усуває можливість надання контролюючим органом преюдиційних
фактів, встановлених рішенням загальних судів щодо кримінальної справи в
адміністративному (господарському) процесі, чим ставить у нерівне
становище суб’єктів податкових правовідносин. Дана норма, на думку
автора, не містить логіки, оскільки порушена кримінальна справа є
належною правовою підставою для зупинення провадження по
адміністративній справі. Юридичні факти, встановлені в судовому рішенні
по кримінальній справі, як правило, можуть мати істотний вплив на
вирішення спору між органом державної податкової служби та платником
податків у порядку адміністративного судочинства.

Актуальним, з погляду практики, є питання щодо визначення частини
судового рішення, де мають викладатися преюдиційні факти.

Щодо даного питання не існує однозначної відповіді серед
юристів-практиків і учених. В. Висневський у своїй статті „Решение суда
как образец для подражания” зазначає: “на практиці ми досить часто
зустрічаємо протиріччя, що виникають через різне тлумачення та
застосування суддями терміна „преюдиційність”. Так, різні судді
по-різному підходять до питання, враховувати чи невраховувати обставини,
відображені в іншому рішенні суду: одні сприймають такі обставини та
важають їх преюдиційними фактами, інші – не вважають, зазначаючи, що це
є лише правова позиція судді (судової колегії), а не встановлений факт,
що має преюдиційне значення”. При цьому автор зазначеної статті
посилається на випадок зі своєї практичної діяльності та стверджує, що
на його думку преюдиційними можуть бути лише факти, які викладені в
резолютивній частині рішення [13, с. 17–18].

Така позиція є спірною, оскільки, норми процесуального права містять
чіткі вимоги до змісту частин судового рішення. Так, відповідно до
статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення
(постанова) складається з: 1) вступної частини із зазначенням: дати,
часу, місця її прийняття; найменування адміністративного суду, прізвищ
та ініціалів судді (суддів) і секретаря судового засідання; імен
(найменувань) сторін ті інших осіб, які беруть участь у справі; предмета
адміністративного позову; 2) описової частини із зазначенням: короткого
змісту позовних вимог і позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть
участь у справі; інших доказів, досліджених судом; 3) мотивувальної
частини із зазначенням: встановлених судом обставин із посиланням на
докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, через які
суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він
керувався; 4) резолютивної частини із зазначенням: висновку суду про
задоволення адміністративного позову або про відмову в його задоволенні
повністю чи частково; висновок суду по суті вимог; розподіл судових
витрат; інших правових наслідків ухваленого рішення; строку і порядку
набрання постановою законної сили та її оскарження. Аналогічні вимоги до
змісту частин судового рішення містить Господарський кодекс України.

З вищезазначеного вбачається, що резолютивна частина не може містити
юридичних фактів, вона визначає висновок суду про результат розгляду, а
юридичні факти, що мають значення в податкових правовідносинах,
знаходять своє відображення у мотивувальній частині рішення.

У теорії юридичної фактології ряд учених зазначає, що судове рішення
безпосередньо впливає на правовідносини, породжуючи його виникнення,
зміну та припинення. Однак таке судження, на думку автора, підлягає
уточненню, оскільки судове рішення, як акт компетентного органу,
спрямоване на наявність чи відсутність якого-небудь спірного
правовідношення між суб’єктами.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що судове рішення є
юридичним фактом, що приймається органом судової влади та яке впливає не
лише на матеріальні, але і на процесуальні податкові правовідносини,
змінюючи їх характер і зміст, або ж припиняючи їх. А тому при прийнятті
судом таких важливих актів як для платника, так і для органу державної
податкової служби необхідно, щоб суд застосовував, але не змінював і
удосконалював податкове законодавство, що зміцнить його значення та
авторитет у суспільстві.

Література:

1. Абрамов С.Н. Гражданский процес. – М., 1948. – С.149.

2. Гурвич М.А. Решение советского суда в исковом производстве. – М.,
1955; Гурвич М.А. Советское гражданское процессуальное право. – М.,
1957.

3. Господарський процесуальний кодекс України: Офіц. видання. – К.:
Концерн „Видавничий дім „Ін Юре”, 2004. – С. 70.

4. Цивільний процесуальний кодекс України: Офіційе видання. – К.:
Концерн „Видавничий дім „Ін Юре”, 2004. – С. 131.

5. Кодекс адміністративного судочинства України. – К.: Атіка, 2005. –
С. 72–73.

6. Красавчиков О.А. Юридические факты о советском гражданском праве. –
М., 1958. – С. 133, 138, 143.

7. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу. – М., 1966. –
С. 88–100.

8. Добровольский А.А., Иванова С.А. Основные проблемы исковой защиты
права. – М., 1979. – С.80–81.

9. Данилин В.И., Реутов С.И. Юридические факты в советском семейном
праве. – Свердловск, 1989. – С. 84–85.

10. Про порядок погашення зобов’язань пдатників податків перед бюджетами
та державними цільовими фондами: Закон України.

11. Про судоустрій України: Закон України від 07.02.2002 р. № 3018 – III
(із змінами та доповненнями).

12. Збірник роз’яснень Вищого господарського суду України / Відп. ред.
Д.М. Притика. – К.: Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – С. 253.

13. Вишневський В. Решение суда как образец для подражания //
Юридическая практика. – 2005. – № 23. – С. 17–18.

Похожие записи