Реферат на тему:

Суддівське самоврядування: становлення і перспективи

Початок нормативного закріплення суддівського самоврядування було
покладено на І з’їзді суддів України, який відбувся в 1991 р., незабаром
після проголошення Верховною Радою України Декларації про державний
суверенітет нашої держави. Судова система тоді діяла в рамках
застарілого процесуального законодавства, в умовах адміністративного
стилю управління судами і не відповідала демократичному вибору нашої
країни.

Судді України, зокрема Миколаївської, Одеської, Київської,
Івано-Франківської областей, ініціювали скликання Всеукраїнського
зібрання суддів для вирішення назрілих питань реформування судової
системи, оскільки тягар старих проблем гальмував подальше її
вдосконалення та розвиток, демократизацію держави.

На з’їзді судді порушили питання щодо його статусу, повноважень і прав.
На пропозицію представників Київської області було ухвалено Положення
про з’їзд суддів України, у якому вперше висловлено ідею їх
самоврядності.

Згідно зі ст. 25 прийнятого 15 грудня 1992 р. № 2862-XII Закону «Про
статус суддів» (далі — Закон № 2862-XII) для вираження своїх інтересів
судді утворюють органи суддівського самоврядування, яке реалізується
через конференції суддів місцевих та апеляційних судів, збори і з’їзд.

2 лютого 1994 р. Верховна Рада України ухвалила Закон № 3909-XII «Про
органи суддівського самоврядування» (нечинний з 1 червня 2002 р.), яким
було закріплено організаційні форми самоврядування суддів та дещо
розширено їхні повноваження. Хоча в Законі й немає визначень цієї
інституції, а завдання та повноваження зведено в основному до права
обговорювати питання застосування законодавства, матеріального й
технічного забезпечення суддів, проте він мав, без перебільшення,
доленосне значення для реформування судової системи України і
закріплював самоврядні суддівські органи як одну з найважливіших
гарантій незалежності судів і суддів від адміністративного впливу.
Подальшими змінами в цьому Законі, які вносилися на вимогу наступних
з’їздів суддів України, розширено повноваження органів суддівського
самоврядування, чіткіше регламентовано їхні права.

У розд. V «Суддівське самоврядування» Закону від 7 лютого 2002 р. №
3018-III «Про судоустрій України» (далі — Закон № 3018-III) уже чітко
визначено завдання, організаційні форми, правомочність та порядок
здійснення самоврядування суддів. Однак тягар адміністративного стилю
управління судами, успадкований від системи радянської влади, і нині
перешкоджає становленню суддівського самоврядування. Так склалося, що
ті, хто очолює суди (здебільшого судді зі значним практичним стажем),
уже не можуть перелаштувати свій стиль керівництва на демократичні
рейки. І це не вина, а біда як їх, так і суддів зокрема, які не звикли
до участі в управлінні, колективному вирішенні питань внутрішньої
діяльності.

Безперечно, чинним законодавством, нормативними актами Президента
України, Кабінету Міністрів України керівникам судів надано певні
управлінські важелі, зокрема встановлювати надбавки до посадових окладів
суддів, ініціювати службове підвищення, заохочувати, направляти їх у
закордонні відрядження тощо, тобто стимулювати суддів за сумлінне
виконання роботи. Дехто використовує ці важелі неналежним чином,
внаслідок чого фактично стимулюється не чесна і сумлінна праця, а
угодництво та слухняність, що спричиняє нездорові стосунки в колективі і
є ознакою впливу на них при здійсненні правосуддя. Виразно це виявилось
у діяльності Апеляційного суду Донецької області.

Однією з причин виникнення конфліктів між керівниками судів і підлеглими
є недостатня обізнаність суддів зі своїми (визначеними законом) правами,
недовіра у сили громади, відсутність досвіду демократичного колективного
управління.

Зупинимося на аналізі чинних правових норм і спробуємо переконатися, що
суддівське самоврядування — це одна із форм справжнього захисту суддів
від адміністративного впливу та шлях до реальної незалежності їх при
здійснені правосуддя.

Без усвідомлення змісту поняття «самоврядування» та інших термінів, що
його стосуються, нелегко визначитися щодо суті такої інституції, як
суддівське самоврядування.

Нагадаємо, що самоврядування — це форма управління, за якого
суспільство, певна організація, господарська чи адміністративна одиниця
тощо мають право самостійно вирішувати питання внутрішнього керівництва
*.

Суддівське самоврядування — це самостійне колективне вирішення питань
внутрішньої діяльності професійними суддями (за ст. 130 Конституції
України, статтями 17, 102 Закону № 3018-III).

Що таке внутрішня діяльність? Відповідно до п. 2 ст. 102 Закону №
3018-III ) до неї належать організаційне забезпечення роботи судів і
суддів, соціальний захист суддів та їхніх сімей, а також інші питання,
що безпосередньо не пов’язані зі здійсненням правосуддя.

Від рівня суддівського самоврядування залежить ступінь незалежності
суддів, який забезпечується системою органів суддівського самоврядування
(ст. 11 Закону № 2862-III).

У ст. 103 Закону № 3018-III визначено завдання органів суддівського
самоврядування, зокрема те, що їхня діяльність має сприяти створенню
належних організаційних та інших умов для нормальної діяльності судів і
суддів, утверджувати незалежність суду.

Які ж тоді завдання і функції керівника суду, того, хто обіймає
адміністративну посаду? Якщо проаналізувати статті 24, 28, 35, 50 Закону
№ 3018-III, то можна зробити висновок, що повноваження голови суду щодо
суддів у деяких питаннях переплітаються з правомочністю органів
суддівського самоврядування і, крім того, вони поширюються на
працівників апарату, яких прийнято на роботу за трудовим договором. З
іншого боку, якими законами чи нормативними актами регулюються стосунки
між колективом суддів і керівником, особливо в питаннях щодо умов та
оплати праці, роботи, навантаження, відпусток тощо?

Передусім звернімося до Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП)
і розд. V Закону № 3018-III, оскільки є різні точки зору на
регламентацію ними діяльності суддів.

Трудове законодавство регулює відносини, які складаються між власником
або уповноваженим ним органом, з одного боку, й особою чи трудовим
колективом — з другого. Обов’язковою умовою для виникнення їх є
укладення договору (колективного, індивідуального та ін.), яким
обумовлюються всі питання щодо оплати праці, звільнення, переводу,
робочого часу, відпочинку, вирішення трудових спорів тощо.

Зовсім інші трудові відносини між державним органом в особі суду, з
одного боку, і суддею — з другого. Формування суду як конституційного
органу держави здійснюється в порядку обрання чи призначення суддів, а
не шляхом укладення трудового договору. Вони зі свого колективу обирають
суддю на керівну посаду і фактично делегують йому свої права. Які саме?
Передусім адміністративні, що стосуються організації роботи, контролю
виконання законів та інших нормативних актів щодо умов та оплати праці,
матеріально-технічного забезпечення суду і суддів, витрачання бюджетних
коштів тощо. Для цього обраний суддя наділений правом видавати накази та
розпорядження.

Але слід мати на увазі, що законодавець і тут надав право колективу
суддів в особі органу суддівського самоврядування, і зокрема зборів
суддів, контролювати таку діяльність керівника. Відповідно до статей
105, 106 Закону № 3018-III це може відбуватись у формі заслуховування
звітів суддів, які обіймають адміністративні посади, з питань
внутрішньої діяльності, тобто тих, що не пов’язані зі здійсненням
правосуддя.

А як діяти, наприклад, у разі виникнення спору між рядовим суддею і
керівником щодо оплати праці чи завантаженості? Хто має його розглядати?

Є думка, що це індивідуальний трудовий спір і його повинен вирішувати
суд. При цьому прихильники такої позиції посилаються на ст. 124
Конституції, в якій проголошено, що юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, які виникають у державі.

На нашу думку, це неправильно, оскільки КЗпП не містить положень про
розгляд трудових спорів між суддями, прокурорами й деякими іншими
працівниками. Його ст. 222 відсилає до інших законів і визначає, що
особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих
працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ
прокуратури, які мають класні чини, встановлюються законодавством.

Таким чином, загальні правила трудових спорів не поширюються на суддів,
тому що з ними не укладається індивідуальний трудовий договір, вони не
можуть бути членами профспілки, створювати комісії з трудових спорів
(КТС) й т. ін. Це тісно пов’язано з незалежністю судді як носія судової
влади.

Усі судді рівні, мають однаковий статус і самі визначають питання
внутрішньої діяльності через суддівське самоврядування, яке включає й
вибори з їх числа на адміністративні посади. В судовому порядку
розглядаються трудові спори між суддями лише у випадку, коли один із них
судиться з іншим як громадянин у справі, що не стосується його
професійної діяльності (наприклад, щодо права власності, заподіяння
шкоди тощо). В суді може розглядатися спір, пов’язаний зі звільненням,
оскільки орган чи посадова особа цього провадження перебувають за межами
колективу і судової системи.

Так, суддя може оскаржити до суду Указ Президента України чи Постанову
Верховної Ради України про його звільнення або рішення Вищої ради
юстиції, а от з приводу оплати праці, переводу з палати в палату,
завантаженості (тобто умов праці) — ні. Оскільки й справді, навіщо тоді
кодекс судової етики, збори суддів, конференції і, зрештою, суддівське
самоврядування? Самоврядування — це «сам врядовуюсь», сам визначаюсь
щодо вирішення, делегування повноважень, ухвалення рішень.

Слід чітко усвідомити, що загальні норми законів діють лише тоді, коли
ті чи інші питання щодо суддів спеціально не врегульовано ними, зокрема
законами № 3018-III та № 2862-XII і Конституцією як законом прямої дії.

За якою логікою колектив, у якому кожний є носієм судової влади, не може
поставити крапки над «і» в спорі між суддями, що виник, скажімо, з
оплати праці, й вони вимушені звертатися до місцевого суду? При цьому чи
буде уникнуто упередженості у випадку, коли позов подано до голови
вищестоящої інстанції? Яким чином колектив суддів може вплинути на
рішення голови суду про ненадання надбавок до окладу, позбавлення премії
тощо, якщо це є прерогативою і правом керівника? Все, що стосується
соціального забезпечення суддів, оплати їхньої праці, тобто внутрішнього
життя, підлягає розгляду органом суддівського самоврядування — зборами
суддів, які ухвалюють рішення, що відповідно до п. 5 ст. 105 Закону №
3018-III є обов’язковим до виконання. Стверджувати, що судді можуть
«наламати дров», неправильно, оскільки вони ухвалюють рішення відповідно
до ст. 102 Закону № 3018-III.

Рішення зборів суддів є внутрішньою справою суду, як, наприклад, для
Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної
Ради України — їхні рішення. Тому всі внутрішні спори між суддями мають
вирішуватися загалом суддів у повній відповідності з чинним
законодавством.

Нормативними актами визначені повноваження керівників суду і
суддівського самоврядування. Відповідно до статей 22, 26, 39, 47 Закону
№ 3018-III завданнями судів (якщо стисло) є здійснення правосуддя і
забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами
загальної юрисдикції. Виконувати їх покликані керівники і президії
судів. Законом чітко визначено їхні адміністративні повноваження з
організації здійснення функції суду. Всі ж інші питання, не пов’язані зі
здійсненням правосуддя, віднесено до компетенції органів суддівського
самоврядування (розд. V Закону № 3018-III). На перший погляд, їх
повноваження ніби переплітаються, коли йдеться про організацію роботи.
Але це не зовсім так. Суддівське самоврядування діє тоді, коли питання
внутрішньої діяльності не вирішуються в адміністративному порядку, а
адміністративні функції тих, хто обіймає керівні посади, впливають на
незалежність суддів.

Згідно зі ст. 103 Закону № 3018-III суддівське самоврядування є однією з
найважливіших гарантій незалежності судів і суддів, діяльність його
органів має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для
нормальної діяльності судів і суддів, забезпеченню захисту суддів від
втручання в їхню діяльність, поліпшенню роботи з кадрами. Суддівське
самоврядування — форма професійної незалежності, соціального захисту
суддів, воно узаконене і не є громадською організацією, як дехто хотів
би його бачити. Проти цього якраз і постає більшість тих суддів, хто
обіймає адміністративні посади, а також ті високі посадовці, які
прагнуть впливати на суд через одну особу, тобто через його керівника.

«Наркотик влади» дуже сильний, тому й чиняться всілякі перешкоди
розвиткові суддівського самоврядування, покликаному стати реальною
протидією авторитаризму як у системі судів, так і загалом у державі.
Корпус суддів уцілому, нове покоління їх зокрема, сприймає ідеї
самоврядності як одну з найважливіших гарантій своєї професійної
незалежності, підвищення ролі суддів у зміцненні законності та
правопорядку в нашій країні.

* Див.: Новий тлумачний словник української мови : В 4 т. — Т. 4. — К.,
1998. — С. 142.

Похожие записи