Сучасні тенденції взаємодії криміналістики й кримінально-процесуальної
науки
Криміналістика, як відомо, не тільки творчо пристосовує досягнення
природних, технічних і суспільних наук для розкриття, розслідування та
запобігання злочинам, а й сама певним чином впливає на їх окремі галузі.
Такий зв’язок наявний і у взаємодії криміналістики з правовими науками,
зокрема з кримінально-процесуальною, яка більше, ніж інші, відчуває на
собі вплив і сама впливає на розвиток криміналістики. Тісний
взаємозв’язок цих наук зумовлений тим, що криміналістика на початковому
етапі виникла і розвивалась у межах кримінального процесу.
На сьогодні взаємозв’язок цих наук помітно посилюється. “В умовах
науково-технічної революції, – писав Р.С. Бєлкін, – розвиток
криміналістики особливо пов’язаний з розвитком і вдосконаленням
кримінально-процесуального законодавства і кримінально-процесуальної
науки” [1].
Слід зазначити, що взаємодія криміналістики і кримінально-процесуальної
науки матеріалізується головним чином у кримінально-процесуальних
нормах, які вперше приймаються або рекомендуються для прийняття [2].
Поява нової норми, таким чином, розглядалась як результат ефективної
взаємодії криміналістики і кримінального процесу. У такий спосіб
вирішувалась проблема правового регулювання використання досягнень науки
і техніки в кримінальному судочинстві. Головне завдання цього процесу
полягало у: визначенні мети використання науково-технічних засобів у
процесі розкриття і розслідування злочинів; виробленні формулювань для
нормативного забезпечення законності застосування рекомендованих
криміналістикою нових технічних засобів, прийомів і методів; розробці
критеріїв допустимості використання, отриманих у результаті застосування
технічних засобів у процесі доказування в кримінальному судочинстві. При
такому підході до оцінювання ефективності взаємозв’язку криміналістики з
кримінальним процесом справедливим є зауваження про відставання правової
регламентації з розробки і впровадження технічних засобів у слідчу,
експертну і судову практику [З].
Слідча практика, як і будь-яка діяльність людей, підпорядковується
вимогам об’єктивних законів, їй притаманна певна циклічність розвитку.
Досягаючи певного рівня свого розвитку, вона стикається з такими
проблемами, як: а) невідповідність наявності сил і засобів потребам
практики; б) застарілість структури й організації діяльності слідчого
апарату; в) нестача технічних засобів і матеріалів для виявлення,
фіксації і дослідження доказів; г) необхідність розробки нових методів,
прийомів, засобів розкриття і розслідування злочинів. Ці фактори
негативно впливають на її результати, врешті-решт, вони є гальмівним,
стримувальним моментом її функціонування з усіма наслідками, як явними,
так і прихованими.
З огляду на це спрямованість співпраці криміналістів з
ученими-процесуалістами тільки на вдосконалення законодавства не може
повною мірою розкрити всієї розмаїтості взаємодії відповідних галузей
знання.
На наш погляд, вона повинна бути доповнена впливом
кримінально-процесуального закону на розвиток криміналістичної науки,
особливо це стосується нормативних актів, які тільки приймаються і
ставлять криміналістику перед необхідністю розробки відповідних
тактичних прийомів і засобів роботи з доказовою інформацією.
“Криміналісти для розробки теоретичних положень науки і створення
найбільш ефективних практичних рекомендацій, – справедливо зазначає В.І.
Гончаренко, – повинні вивчати ідеї і норми кримінально-процесуального
права так, як і представники кримінально-процесуальної науки, і не
можуть обійтися без вивчення окремих теоретичних цінностей
криміналістики, розроблюваних нею засобів і прийомів, що застосовуються
в практиці боротьби зі злочинністю, для збагачення теорії процесуальної
науки і постійного вдосконалення кримінально-процесуального
законодавства [4].
Розвиток криміналістики на сучасному етапі характеризується підвищенням
інтересу до питань її взаємозв’язку з іншими галузями знань, практичною
діяльністю, вироблення оптимальної процедури створення, конструювання
наукових висновків і передачі отриманих результатів у практику
розкриття, розслідування та запобігання злочинам. Це визначено межами
предмета науки криміналістики, її потенціалом, який значно зріс, й
іншими факторами. Але активізація дослідження зазначеної проблематики
пов’язана не тільки з криміналістикою, а й з усіма прикладними науками,
випливає з об’єктивних закономірностей науково-технічного прогресу, в
умовах якого зростає значення наукових рекомендацій і їх практичного
застосування.
Різноманітність проблем і потреб слідчої практики, які потребують
докладання спільних зусиль криміналістів і вчених-процесуалістів для їх
вирішення, визначається багатьма формами взаємодії. Вивчення слідчої,
експертної і судової практики дає змогу виділити, на наш погляд,
найбільш важливі проблеми в сучасних умовах.
1. Проблема процесуальної регламентації розроблених криміналістикою
науково-технічних засобів, тактичних прийомів і методів, що забезпечує
закономірність їх застосування у кримінальному судочинстві.
Хронічне відставання закону від потреб слідчої практики породжує
ситуацію, коли сама практика шукає вихід із становища, яке склалося, і
часто знаходить не завжди найкращий. Одним із можливих шляхів подолання
цих труднощів багато вчених вбачають у закріпленні в законі загальних
умов допустимості використання наукових рекомендацій, засобів
криміналістики в кримінальному судочинстві, які б встановлювали
правомірність їх застосування на практиці [5].
Не дивлячись на відомі розбіжності стосовно кола цих загальних умов,
більшість авторів включає до їх складу законність, науковість і
етичність техніко-криміналістич-них засобів [6]. У цілому, ці умови
допустимі, хоча до них доцільно додати вимогу щодо ефективності.
Реалізація таких пропозицій, з одного боку, дала б можливість
забезпечити цілеспрямовану розробку криміналістичних засобів, прийомів і
методів з урахуванням вже законодавчо встановлених вимог до них, а з
іншого – усувала б перешкоди на шляху до широкого впровадження нового і
прогресивного в слідчу, експертну і судову практику.
2. Проблема визнання доказового значення за результатами застосування
техніко-криміналістичних засобів, прийомів і методів. На сьогодні ця
проблема вирішується шляхом визнання результатів застосування
криміналістичної техніки похідними речовими доказами [7], або ж
процесуальними засобами закріплення початкових доказів [8], або
документами [9].
Таке тлумачення сутності застосування техніко-криміналістичних засобів,
прийомів і методів пояснюється, на наш погляд, суперечливістю позиції
законодавства, яке не визначило однозначно статус цих матеріалів як
засобів доказування. Виходячи із змісту ст. 79, 85, 851, 852, 191, 194
КПК України, перелік результатів застосування технічних засобів є
вичерпним. Тим самим законодавець наперед встановлює межі застосування
нового в практику доказування.
Спроби штучно підвести правову основу під використання у кримінальному
судочинстві як засобів доказування результатів застосування нових
досягнень науки і техніки, доказове значення яких є сумнівним через
відсутність нормативного їх закріплення, -не найкращий спосіб вирішення
проблеми.
Результати застосування технічних засобів, незалежно від їх суб’єктів і
правової форми застосування самих технічних засобів, мають свої
особливості як докази. По-перше, вони безпосередньо не перебували у
взаємодії з подією злочину, не є результатом безпосереднього
відображення останнього в об’єктивній дійсності (слідами злочину), а є
продуктами “повторного відображення” на штучних, спеціально створених
для цього носіях інформації. По-друге, є результатом застосування
технічних засобів, особливості яких слід враховувати при оцінюванні
доказового значення інформації, яка фіксується за їх допомогою.
По-третє, вони забезпечують фіксацію (документування) інформації без її
кодування або узагальнення, забезпечуючи можливість емпіричного пізнання
шуканих фактів.
Таким чином, викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що
результати застосування науково-технічних засобів у процесі виявлення,
розкриття і розслідування злочинів слід відносити до самостійного виду
доказів, які, на наш погляд, слід називати “результати технічного
документування”. При цьому сам процес технічного документування повинен
бути докладно регламентований у кримінально-процесуальному законі.
цесуальні норми. У теоретичному плані ця проблема широко обговорювалася
з позиції з’ясування криміналістичної сутності тих рекомендацій,
прийомів і методів криміналістики, які отримали статус правових норм
[10], у зв’язку з передбачуваним розширенням кола слідчих дій [11], а
також розглядалися поняття, структура і зміст криміналістичних
рекомендацій [12].
Найбільш чітке визначення криміналістичної рекомендації дали В.П. Бахін
і К.Є. П’ятницин, які характеризували криміналістичну рекомендацію як
“результат наукового дослідження, узагальнення практики, що відображає
характеристику технічного засобу, тактичного прийому, методики збирання,
дослідження, оцінюванняі і використання доказів, а також поради про
порядок і умови їх використання стосовно конкретних ситуацій, у процесі
проведення окремих слідчих дій або в цілому в діяльності з розслідування
і запобігання злочинам” [13].
Визначення криміналістичної рекомендації передбачає включення до неї
ряду елементів: а) аргументація нововведення; б) алгоритм дій; в) засіб,
необхідний для її реалізації; г) практична апробація; д) передбачуваний
ефект; е) співвідношення з наявними аналогічними рекомендаціями.
Розуміючи криміналістичну рекомендацію як взаємопов’язану і
взаємообумовлену систему елементів, необхідно виділити практичну
апробацію, без якої не можуть стати загальнообов’язковими правила
поведінки і бути прийнятими законодавцем для нормативного закріплення.
Щоб закріпити як норму права, важливо на практиці переконатися, що
запропонована криміналістична рекомендація пропонує спосіб дії, який
відрізняється, по-перше, оригінальністю вирішення конкретного
процесуального завдання, здатністю вирішувати самостійні завдання;
по-друге, результативністю, тобто реальною можливістю діяти таким чином,
щоб досягти реального результату, поставленої мети; по-третє, своєю
повною узгодженістю, відповідністю закону, принципам кримінального
процесу.
4. Проблема законодавчого вирішення питання про зміну або виникнення
нових функцій учасників кримінального процесу у зв’язку з появою і
впровадженням досягнень науки і техніки в практику розкриття і
розслідування злочинів. Ця проблема обговорювалася в рамках дискусії про
процесуальне становище спеціаліста, залученого до участі в слідчих діях
[14]. У подальшому, у зв’язку з прийняттям ст. 1281 КПК України дискусії
виникли вже щодо недосконалості законодавства [15].
Дискусії залишили відкритими багато питань участі спеціаліста в слідчих
діях, введення нової процесуальної фігури позитивно вплинуло на
вирішення проблеми освоєння досягнень науки і техніки.
З подальшим розвитком науки і техніки, особливо
електронно-обчислювальної, й усвідомленням потреби у впровадженні їх
досягнень у практику стає очевидним, що не тільки слідчий потребує
допомоги спеціаліста, а й експерт, для якого нова техніка є додатковою
можливістю, що одночасно передбачає розширення власних спеціальних знань
у галузях, що безпосередньо не відносяться до його спеціальності.
Таке завдання можна вирішити таким чином. По-перше, шляхом додаткової
підготовки і навчання експертів навичкам роботи на ЕОМ. По-друге, через
залучення відповідних спеціалістів для надання експертам технічної
допомоги при проведенні експертних досліджень. Однак в умовах, коли
відчуваються серйозні труднощі з укомплектуванням експертних закладів
кваліфікованими кадрами, а значний обсяг експертної роботи, брак часу на
проведення експертиз, обмежені строки розслідування не дають змоги
надовго відволікти експерта від основної діяльності, перший варіант,
імовірно, не зможе повною мірою забезпечити вирішення цієї проблеми.
Правовий статус таких спеціалістів законом не визначений. Р.С. Бєлкін
має рацію, говорячи про те, що оператор ЕОМ “виступає як технічний
помічник експерта і як такий учасником експертизи не є” [16].
Очевидно, будь-який спеціаліст на певному етапі впровадження досягнень
науки і техніки в практику виступає як “посередник”, який забезпечує
початок освоєння нової техніки.
5. Проблема вирішення криміналістикою нових завдань, що випливають із
кримінально-процесуальних норм. Ця проблема формує зворотну залежність –
вплив кримінально-процесуального закону на розвиток криміналістики. В
цьому плані справедливо зазначає В.Г. Танасевич, який пише: “В більшості
випадків, можна сказати – в основному, завдання криміналістик
визначаються завданнями кримінального процесу”.
Установити чітку межу, за якою б прослідковувався односторонній вплив
кримінально-процесуальних норм на криміналістику або навпаки, практично
неможливо через те, що цей процес має безперервний, взаємопов’язаний
характер.
Висновки
Подальший розвиток кримінально-процесуальної науки і криміналістики
можливий тільки за умови взаємозбагачення своїми досягненнями.
Нормативна вимога щодо швидкості, всебічності й об’єктивності
розслідування ставить перед криміналістикою завдання з удосконалення
наявних і створення нових більш сучасних засобів, що дадуть змогу
вирішити це завдання. Впровадження їх у практику передбачає, у свою
чергу, забезпечення правових гарантій використання криміналістичних
засобів, прийомів і методів у розкритті і розслідуванні злочинів.
Ця проблема пов’язана з таким завданням криміналістики, як наукова
розробка прийомів і засобів, правил поведінки, які конкретизують і
деталізують кримінально-процесуальні норми. Не менш важливо в розвитку
науки криміналістики передбачати і ті завдання, які можуть виникнути у
зв’язку з передбачуваними змінами і доповненнями
кримінально-процесуального законодавства.
Література
1. Белкин Р.С. Криминалистика и научно-технический прогресс / Р.С.
Белкин // Труды Высшей школы. – М., 1972. -Вып. 34. – С. 7.
2. Іщенко А.В. Методологічні проблеми криміналістики / А.В. Іщенко. –
К., 1997. – С. 59-61.
3. Закатов А.А. Использование научно-технических средств и специальных
знаний в расследовании преступлений / A.А. Закатов, Ю.Н. Оропай. – К.,
1980. -С. 6.
4. Гончаренко В.И. Использование данных естественных и технических наук
в уголовном судопроизводстве / В.И. Гончаренко. – К., 1980. – С. 38-39.
5. Элькинд П.С. Цели и средства их достижения в советском
уголовно-процессуальном праве / П.С. Элькинд. – Л., 1976. – С. 119.
6. Селиванов Н. Правовая регламентация применения научно-технических
средств в уголовном судопроизводстве / Н. Селиванов, А. Леви //
Социалистическая законность. – 1979. – № 11. – С. 46.
7. Тертышник В.М. Теория доказательств / B.М. Тертышник, С.В. Слинько. –
Х., 1998. – С. 12.
8. Михеенко М.М. О предмете и средствах доказывания в уголовном процессе
/ М.М. Михеенко // Правова система України. – К., 1993. – С. 415-417.
9. Тертышник В.М. Уголовный процесс / B.М. Тертышник. – Харьков, 1999.
-C. 180-181.
10. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. Общая
и частные теории / Р.С. Белкин. – М., 1987. – С. 93.
11. Гутковская Н.И. Следственный эксперимент / Н.И. Гутковская. – М.,
1981. -С. 31-34.
12. Ищенко А.В. Криминалистическая рекомендация как средство обеспечения
следственной тактики достижениями науки и техники : дис. … канд. юрид.
наук / А.В. Ищенко. – К., 1983. – С. 96.
13. Бахин В.П. О понятии криминалистической рекомендации / В.П. Бахин,
К.Е. Пятницын // Проблемы борьбы с преступностью. – Омск, 1978. – С.
118.
14. Шиканов В.И. Актуальные вопросы уголовного судопроизводства и
криминалистики в условиях современного научно-технического прогресса /
В.И. Шиканов. – Иркутск, 1978. – С. 39.
15. Мамоток М.Л. Участие специалиста-биолога в следственных действиях /
М.Л. Мамоток, И.К. Волкова // Криминалистика и судебная экспертиза. –
К., 1979. – Вып. 9. – С. 53.
16. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. От
теории к практике / Р.С. Белкин. – М., 1988. -С. 16-21.
17. Танасевич В.Г. Дискусионные вопросы соотношения предметов
уголовно-процессуальной науки, криминалистической тактики и методики
раскрытия преступления / В.Г. Танасевич // Советская криминалистика:
Теоретические проблемы. – М., 1978. – С. 35.
18. Держава та регіони, Серія: Право 2009 р., № 1, с. 107–110
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
