Реферат на тему:

Суб`єктний склад корпоративних правовідносин

Серед найбільш досліджуваних науковцями та популярних у правовій
доктрині тем важливе місце посідає питання участі осіб у корпоративних
правовідносинах, зокрема, набуття ними у власність корпоративних прав,
особливостей їх здійснення тощо. Проблема полягає у недостатній
законодавчій врегульованості корпоративних правовідносин, відсутності
тлумачення на законодавчому рівні спеціальної термінології, застарілості
окремих нормативно-правових актів. Суспільні відносини у сфері
корпоративного права характеризуються стрімким ровитком, однак існує
брак правових норм для їх урегулювання. Внаслідок цього правова доктрина
переповнена спірними позиціями, а узагальнення судової практики та
рекомендації Президії Вищого господарського суду, які повинні базуватись
на спеціальному законодавстві, дедалі частіше виконують роль єдиного
регулятора відносин у сфері корпоративного права.

Так, зокрема, у правовій науці не існує чітко визначеного поняття
учасника (суб`єкта) корпоративних правовідносин, натомість є безліч
підходів до визначення власне корпоративних правовідносин, які у різних
дослідженнях мають різне симислове навантаження, що, відповідно зумовлює
щоразу різний склад їх учасників. Дослідження відносин у сфері
корпорпативного права є предметом праць О.М. Вінник, В.С. Кононова, В.А.
Васильєвої, Н.С. Глусь, В.М. Кравчука, В.А. Бєлова та інших.

Визначення суб`єктного складу корпоративних правовідносин має практичне
значення, оскільки воно є базовим для надання можливості окремим
суб`єктам для захисту своїх порушених прав, що виникають з таких
відносин, в тому числі, і у судовому порядку.

Такими чином, вважаємо за необхідне визначати поняття корпоративних
відносин, встановити коло суб`єктів, яких можна вважати їх учасниками та
зясувати характер участі суб`єктів у таких відносинах.

Виходячи із змісту норми ч.1, 3 ст. 167 Господарського кодексу України
(далі — ГК України), корпоративними правовідносинами є врегульовані
нормами права відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо
корпоративних прав як прав особи, частка якої визначається у статутному
капіталі (майні) господарської організації (корпоративних прав), що
включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською
організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної
організації та активів у разі ліквідації останньої, відповідно до
закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними
документами.

Нам імпонує ряд існуючих у правовій науці підходів щодо вдосконалення
наведеного визначення. Так, зокрема, до корпоративних правовідносин, як
вважає В.С. Кононов, належать відносини, які виникають між
господарськими товариствами, кооперативами та їх учасниками [1].

Н.С. Кузнєцова вважає, що «у доктрині можна виділити два загальних
підходи до визначення корпоративних відносин: широкий і вузький. У
широкому розумінні корпоративними відносинами розглядаються всі
правовідносини, де одним із учасників виступає корпорація як
організаційно-правова форма юридичної особи, що здійснює підприємницьку
діяльність. У вузькому (власному) розумінні – це зобов’язальні відносини
між корпорацією [2] (її органами) та учасниками з приводу управління,
ведення справ, надання інформації тощо [3].

Особливо доцільним нам видається поділ О.Б. Бабаєвим корпоративних
правовідносин на внутрішньокорпоративні та зовнішньокорпоративні, за
критерієм основного та додаткового суб`єктного складу таких відносин
[4]. При цьому важко погодитись із тим, що учасниками
внутрішньокорпоративних відносин автор вважає лише органи юридичної
особи [5], а учасниками зовнішньокорпоративних відносин — лише субєктів
цивільного права [6].

Так, учасниками основного складу є, зокрема, держава як власник
корпоративних прав (в особі уповноважених органів, установ), а також усі
ті юридичні та фізичні особи, які брали або беруть, на підставі власного
волевиявлення, участь у відносинах, які виникають, змінюються та
припиняються щодо корпоративних прав, та мають майновий інтерес у
результаті таких відносин.

Щодо поняття учасника корпоративних правовідносин додаткового складу, ми
притримуємося позиції, що такими є, зокрема, держава, (в особі
уповноважених органів, установ), а також усі ті юридичні та фізичні
особи, які не виступають як власники корпоративних прав та господарські
організації, у майні яких визначається частка інших осіб, однак брали
або беруть участь у відносинах, які виникають, змінюються та
припиняються щодо корпоративних прав, в силу владних актів та
повноваюжень, якими вони наділені у відповідності до закону, і при цьому
не мають майнового інтересу у результатах корпоративних правовідносин.

Зберігши вказаний поділ, серед учасників корпоративних відносин
пропонуємо виділяти: 1) юридичних осіб; 2) фізичних осіб; 3) державу.
Відтак, у кожній із названих груп, є учасники, як
внутрішньокорпоративних (учасники основного складу), так і
зовнішньокорпоративних (учасники додаткового складу) відносин.

У групі юридичних осіб до основного складу учасників пропонується
відносити: 1) господарські товариства (їх об`єднання) як власників
корпоративних прав, в тому числі і таких, що вибули; 2) господарські
організації, у майні яких визначається частка інших осіб; 3) інших
юридичних осіб, корпоративні права яких порушено, оспорено або не
визнано.

До додаткового складу учасників у групі юридичних осіб пропонується
віднести: 1) Уповноваженого з питань управління корпоративними правами
держави — юридичну особу; 2) Державну комісію з цінних паперів та
фондового ринку; 3) Реєстраторів прав власників іменних цінних паперів;
4) Господарські суди усіх інстанцій.

У групі фізичних осіб-учасників корпоративних правовідносин до основного
складу пропонується відносити: 1) учасників господарських організацій
фізичних осіб (засновників, акціонерів, вкладників), в тому числі і
таких, що вибули; 2) інших фізичних осіб, корпоративні права яких
порушено, оспорено або не визнано, а до додаткового складу — 1)
уповноваженого з питань управління корпоративними правами держави —
фізичну особу.

Відтак пропонується розглянути особливості правового статусу деяких
учасників корпоративних правовідносин (крім тих, які уже було розглянуто
нами вище), а також підтави невіднесення окремих категорій осіб
(органів) до складу останніх.

В цьому контексті на особливу правову увагу заслуговує статус держави як
учасника корпоративних правовідносин, в особі її спеціально
уповноважених органів та установ. При цьому ми не можемо погодитись із
тими авторами, які відносять державу до категорії юридичних осіб [7].
Так, держава може виступати одночасно у якості учасника основного
складу, при розгляді її як власника корпоративних прав, а також як
учасника додаткового складу, в особі уповноважених органів та установ,
які, у відповідності до закону, уповноважені виконувати ряд функцій щодо
власників корпоративних прав, та не мають при цьому майнового інтересу у
корпоративних правовідносинах, що виникають між учасниками основного
складу.

Стаття 168 ГК України дає усі підстави стверджувати, що без участі
держави не є можливою навіть легалізація корпоративних правовідносин,
вже не кажучи про її участь в управлінні власними корпоративними
правами. «Корпоративні права держави здійснюються визначеними законом
центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами в
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Центральні органи
виконавчої влади та уповноважені особи: здійснюють правомочності щодо
участі в управлінні господарською організацією відповідно до частки
(акцій, паїв) держави у статутному фонді цієї організації; ведуть реєстр
державних корпоративних прав; проводять оцінку державних корпоративних
прав; здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської
організації у частині реалізації належних державі корпоративних прав.
Правомочності з управління корпоративними правами держави здійснюються
безпосередньо відповідними органами виконавчої влади у разі якщо:
держава має сто відсотків часток (акцій) у статутному фонді
господарської організації; суб’єкт господарювання, щодо якого
здійснюються корпоративні права держави, бере участь у державних та
регіональних програмах, що фінансуються з Державного бюджету України; не
відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через відсутність
претендентів, або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам
конкурсу; в інших випадках, передбачених законом. У решті випадків
управління корпоративними правами держави здійснюється із залученням
уповноваженої особи.

Оскільки держава реалізовує свої повноваження у корпоративних
правовідносинах через уповноважених суб`єктів, зокрема органи та
установи, а у деяких випадках, через фізичних осіб [8], наведена вище
класифікація базується на розподілі їх між відповідними категоріями,
враховуючи факт належності до основного чи додаткового складу учасників
корпоративних правовідносин.

gdbue

аперів та фондового ринку — центральний орган виконавчої влади зі
спеціальним статусом, підпорядкованим Президентові України і підзвітним
Верховній Раді України, який щорічно доповідає Президентові України про
стан розвитку фондового ринку, серед основних завдань якої: 1)
формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо
розвитку і функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні,
сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних
стандартів; 2) координація діяльності державних органів з питань
функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних; 3)
здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом
цінних паперів та їх похідних на території України, додержання вимог
законодавства у цій сфері; 4) захист прав інвесторів шляхом здійснення
заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку
цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах
своїх повноважень; 5) сприяння розвитку ринку цінних паперів; 6)
узагальнення практики застосування законодавства України з питань
випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо
його вдосконалення; 7) здійснення державного регулювання та контролю у
сфері спільного інвестування.

Окремою групою органів держави, що беруть участь у корпоративних
правовідносинах, пропонується назвати державні установи.

Глусь Н.М. у своєму дисертаційному дослідженні зазначає, що «внаслідок
розгляду дискусійного питання щодо можливості державної установи бути
акціонером чи учасником корпорацій (авт.- а, значить, і учасником
корпоративних правовідносин), відповідно до чинного законодавства,
встановлено, що державна установа може бути суб’єктом корпоративного
права, якщо таке право передбачено її установчими документами» [9]. Ми
цілком погоджуємося з такою позицією та вважаємо за необхідне виділити
державні установи як окремого учасника корпоративних правовідносин,
зокрема і з огляду на те, що така позиція не суперечить змісту ч. 3 ст.
83 ЦК України, яка, хоча і відносить установи до юридичних осіб
публічного права, в той час як корпоративні правовідносини стосуються
більше приватного, однак визначає їх як «організації, створені однією
або кількома особами (засновниками), які не беруть участь в управлінні
ними, шляхом об`єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети,
визначеної засновниками, за рахунок цього майна».

У відповідності до абзацу 2, п.1.7. Рекомендацій Президії Вищого
господарського суду України від 28.12.2007 № 04-5/14 (далі —
Рекомендацій Президії ВГСУ), у справах за позовом акціонера, щодо
внесення змін до реєстрів власників іменних цінних паперів та щодо
укладення, зміни, розірвання та визнання недійсними договорів на ведення
реєстру власників іменних цінних паперів, стороною корпоративного спору,
зокрема, відповідачем, є реєстратор власників іменних цінних паперів, за
умови залучення до судового рогляду справи акціонерне товариство, у
якості співвідповідача або третьої особи [10]. Таке положення значною
мірою суперечить п. п.1.1. Рекомендацій Президії ВГСУ та п.4 ч.1. ст. 12
ГПК України, де перелік сторін корпоративного спору є вичерпним і
реєстратор до їх кола не входить. Однак, факт участі зазначеного
суб`єкта у корпоративних правовідносинах, виходячи із змісту наведеної
норми, важко заперечувати. Крім того, ми притримуємося думки, що
реєстратор власників іменних цінних паперів є єдиним учасником
додаткового складу корпоративних правовідносин, який може бути стороною
(відповідачем) у корпоративному спорі. Решта учасників додаткового
складу, а, ввідтак, і зовнішньокорпоративних відносин, такого права не
мають (ч.1 ст. 12 ГПК України).

Іще одну групу учасників додаткового складу корпоративних правовідносин
складають господарські суди України (усіх інстанцій), які у
відповідності до п. 4 ст. 12, 16 ГК України та ст. 1 Закону України «Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення
підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів»,
одним із положень щодо своєї виключної підсудності на сьогоднішній день
мають спори у сфері корпоративних правовідносин, і, відповідно,
набувають статусу учасника — арбітра у таких відносинах.

В контексті віднесення господарських судів до складу учасників
корпоративних правовідносин, пропонується диференціювати участь у
вказаних відносинах також на постійну участь та участь «ad hoc» (разову,
тимчасову участь).

Так, до постійних учасників слід віднести власників корпоративних прав,
господарські організації, у майні яких є частка інших осіб, державу як
власника корпоративних прав тощо, а до учасників «ad hoc» — господарські
суди, учасників господарської органзації, що вибули із неї.

Із наведеного вбачається, що перші беруть участь у корпоративних
правовідносинах постійно, безперервно, в той час як другі вступають у
корпоративні правовідносини по мірі порушення їх корпоративних прав,
невизнання або в силу порушення чи невизнання корпоративних прав іншого
учасника (ів), з метою справедливого вирішення корпоративного спору.

До групи учасників «ad hoc» слід віднести також і інших осіб,
корпоративні права яких порушено. Категорію останніх до учасників
корпоративних правовідносин — сторін корпоративного спору запропонувала
віднести Н.С. Кузнєцова, яка вважає, що «крім товариства, його учасників
(засновників, акціонерів), в тому числі учасників, які вибули, до
суб’єктів цих відносин слід віднести й інших осіб, чиї корпоративні
права порушуються, оспорюються або не визнаються. Ця позиція
обґрунтовується тим, що вимоги таких осіб мають розглядатися тим самим
судом і за тими самими правилами (в такому самому порядку), що і спори
між товариством та його учасниками або між учасниками. Інша справа, що
такі особи мають довести, що вони пов’язані своїм корпоративним
інтересом саме з цим спором» [11].

До учасників корпоративних правовідносин, з нашої точки зору, недоцільно
відносити керівників та інших посадових осіб органів управління
корпоративних підприємств, а також і власне органи управліня.

Це пояснюється наявністю позиції, висловленої Вищим господарським судом
у абзаці 2 п. 1.12. Рекомендацій Президії ВГСУ, де зазначено, що
«недотримання вимог законодавства та установчих документів під час
скликання та проведення загальних зборів господарського товариства є
порушенням прав учасників (акціонерів) на управління товариством, а не
трудових прав керівника (інших посадових осіб) товариства. Отже,
керівник та посадові особи органів товариства (якщо останніх не
відносять до складу учасників, акціонерів) є учасниками трудових, а не
корпоративних відносин.

Що ж стосується органів управління юридичних осіб, вважаємо недоцільним
надання їм статусу, по-перше, — сторони корпоративного спору, по-друге,
— самостійного учасника корпоративних правовідносин, на підставі норми
ч.1.ст. 92 ЦКУ, яка повністю збігається з позицією ВГСУ викладеною у п.
9 роз’яснень ВАСУ „Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов’язаних з визнанням угод недійсними” від „12” березня 1999 року
„02-5/111, та перебачає винятково відповідальністюь юридичної особи за
дії свого органу. Як справеливо зазначає з цього проводу В.С. Щербина,
проведені дослідження змісту і характеру відносин між органами юридичної
особи дають підстави для висновку про те, що органи юридичної особи
ніколи не визнавалися суб`єктами цивільного права і не можуть бути ними
визнані, поки протилежного змісту положення не буде закріплено у законі
[12].

Неможливість віднесення органів управління юридичних осіб до учасників
корпоративних правовідносин зумовлює необхідність запровадження
класифікації такої участі за іще одним важливим критерієм — можливістю
учасників виступати стороною корпоративного спору. Тому пропонується
розподілити учасників корпоративних правовідносин на тих, які можуть
виступати як сторона корпоративного спору, та тих, що не можуть
виступати у якості останньої.

Нам імпонує позиція Н.С. Кузнєцової, яка вважає, що «корпоративними є
такі спори, предметом яких є вимоги учасників корпоративних відносин,
тобто відносин, пов’язаних із здійсненням управління корпоративним
утворенням або веденням його справ, про захист їх корпоративних прав
способами, передбаченими законом. Аналізуючи проблему виключної
підсудності корпоративних спорів та визначення її меж, тобто визначення
кола тих спорів, які мають розглядатися господарськими судами, незалежно
від суб’єктного складу, вочевидь слід виходити з розуміння поняття
спірних корпоративних відносин як предмету позову виключно у вузькому
(власному розумінні), оскільки користуючись іншим підходом (тобто
розглядаючи як корпоративні всі спори за участю корпорації), ми
безпідставно розширимо межі цієї виключної підсудності, що не буде в
цілому відповідати самому змісту і призначенню цього інституту і зрештою
«розмиємо» і саме поняття корпоративних відносин, і корпоративних
спорів» [13].

Відповідно, до сторін корпоративного спору слід віднести усіх учасників
внутрішньокорпоративних правовідносин, тобто — учасників основного
складу, визначених п.4 ч.1 ст. 12 ГПК України, та, як виняток,
реєстратора власників іменних цінних паперів, про що зазначалося вище, а
до тих, хто не може мати статусу сторони корпоративного спору —
учасників додаткового складу корпоративних правовідносин
(зовнішньокорпоративних).

Узагальнюючи усе, наведене вище, доходимо висновку, що з метою розуміння
дійсного змісу участі у корпоративних правовідносинах, таку участь слід
диференціювати за різними критеріями, зокрема, такими, як регулярність
участі у таких відносинах окремих суб`єктів чи здатність їх бути
стороною корпоративного спору, а власне корпоративні правовідносини слід
розмежовувати за сферою дії на внутрішньокорпоративні та
зовнішньокорпоративні, з метою запобігання надмірному звужденню чи
розширенню кола останніх.

Література:

В.С. Щербина. Корпоративные правоотношения как предмет правового
регулирования / Альманах цивилистики: Сборник статей. вып. 1 / Под ред.
Р.А. Майданика. — К.: Всеукраинская асоциация издателей «Правова
еднисть», 2008. — С. 226.

Припускаємо, що в наведеному прикладі поняття «корпорація» автор
використовує як узагальнюючий термін для господарських товариств.

Похожие записи