СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Суб’єктами цивільного права є фізичні та юридичні особи. Фізичною особою
є кожна окрема людина. Фізична особа має індивідуальні природні
властивості і громадянські характеристики. Так, визнання почерку однією
з основних властивостей індивідуальності зумовило потребу підпису
договорів та інших угод.

До громадських характеристик людини слід віднести її ім’я, громадянство,
соціальний стан, володіння мовами тощо. Сукупність цих характеристик дає
можливість називати людину громадянином.

Таким чином, можна сказати, що кожний громадянин наділений природними
властивостями і громадськими характеристиками, які обумовлюють
можливість його участі в цивільних правовідносинах у ролі суб’єкта цих
відносин (фізичної особи).

Крім фізичних осіб до суб’єктів цивільних прав відносяться також
юридичні особи. Необхідність «уособлення» організацій можна пояснити
виникненням об’єднань громадян для всебічного задоволення своїх майнових
та особистих не-майнових інтересів.

Слід підкреслити, що назва «юридична особа» перш за все свідчить про те,
що цей суб’єкт цивільних правовідносин не є громадянином (фізичною
особою), а тому має деякі особливі права. Разом з тим сьогодні є
пропозиції наділяти правами юридичної особи в певних випадках і фізичних
осіб. .

1. ФІЗИЧНІ ОСОБИ

Правовий статус громадян (фізичних осіб) як суб’єктів цивільного права.
Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних
життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно
вирішувати приватні суспільне значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли людина з її інтересами буде
в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на
захист громадянина як особи, як суб’єкта права.

Варто усвідомити, що суб’єктом права громадянин є не тільки тому, що
дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а
й внаслідок вироблених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус громадянина як суб’єкта цивільного права
характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його
свобода і незалежність є обмеженими. Адже якщо особа претендує на те,
щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гідність, то
й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки
особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів,
порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати
недійсність таких угод (навіть у тому випадку, якщо в законі не
передбачено подібної підстави припинення правовідносин) або призводиш до
інших негативних для порушника наслідків.

На правовий статус особи впливають як природні, так і суспільні, в тому
числі й правові фактори.

До правових факторів відносяться цивільна правоздатність і цивільна
дієздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність громадянина мати цивільні права і
обов’язки.

Термін «правоздатність» застосовується в широкому і вузькому значенні. У
широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність громадянина
мати права і обов’язки, що стосуються всіх галузей права (державного,
адміністративного, трудового, сімейного тощо).

У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну
правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов’язки в сфері дії
цивільного права. Саме в такому значенні термін «правоздатність»
застосовується в Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах.
Але це не означає, що цивільна правоздатність не пов’язана з іншими
галузями права. Чисельні норми конституційного права є базовими для
розвитк у цивільного законодавства, в тому числі й норм, що регулюють
відносини, пов’язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та
адміністративного права громадянина можна обмежити в правоздатності.

Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма громадянами
незалежно від їх віку, стану здоров’я та інших факторів.

Цивільна правоздатність виникає в момент народження. Це означає, що ще
до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло
прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною.

З цього випливає, що для визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб
він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює якогось
мінімального строку, який має прожили новонароджений, а пов’язує його
правоздатність з моментом його народження.

На перший погляд, таке твердження закону досить повно охороняє права
громадян, але воно деякою мірою розходиться із судовою практикою. Так,
Пленум Верховного суду України в постанові «Про практику розгляду судами
України справ про спадкування» в ч. 2 п. 5 звернув увагу судів на те, що
особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не
спадкують один після другого’. Припустимо, що одразу ж після народження
дитини її мати померла, а через 10 годин того ж дня померла й сама
дитина. Чи набула вона право спадкоємства? А потім, коли дитина померла,
чи відкривається спадщина? (Мати дитини перебувала у незареєстрованому
шлюбі з чоловіком, який визнає себе батьком померлої дитини).

Керуючись зазначеною постановою Пленуму Верховного суду, потрібно дати
негативну відповідь. А якщо так, то виникає запитання: яке практичне
значення має вказівка закону про те, що правоздатність виникає з моменту
народження? Можливо, має рацію законодавець Іспанії, який у ст. ЗО
цивільного кодексу закріпив правило, згідно з яким дитина не вважається
народженою, якщо вона природно помре в перші 24 години свого життя.

Потрібно враховувати також і те, що здатність мати певні цивільні права
виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку
(право на заняття підприємницькою діяльністю, вибір місця проживання
тощо).

Зміст цивільної правоздатності громадян. Під змістом правоздатності
громадян розуміють перелік цивільних прав і обов’язків, які можуть
належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність»
та інших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві
власності; займатися підприємницькою та іншою, не забороненою
законодавчими актами, діяльністю; самостійно або разом з іншими
громадянами і організаціями утворювати юридичні особи; укладати
незаборонені законом угоди і брати участь у зобов’язаннях;

обирати місце проживання; мати права автора твору науки, літератури і
мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної
діяльності; мати інші майнові і особисті немайнові права і обов’язки.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом,
але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може
бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від
належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за
винятком випадків, коли така відмова допускається законом.

Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності —
добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності може
бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно
відмовляється від деяких цивільних прав. У зв’язку з тим, що законом не
заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично
дозволяється і самообмеження цивільних прав.

Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності є також
закріплена в законодавчих актах заборона працівникам деяких відомств
обіймати посади, пов’язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаючи
посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою
забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження,
держава повинна компенсувати його пільгами соціального та іншого
характеру.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли
воно передбачене законом з обов’язковим переліком випадків і
встановленням порядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма
носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку
правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в
цивільній правоздатності. Певно, саме це призвело до того, що в
літературі панує думка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності
можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів
покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України
позбавлення громадянина права займати окремі посади або займатися певною
діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності, інші ж види
основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і
не обмежують.

На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності громадян
не відповідає ст. 12 ЦК України і призначенню інституту обмеження
цивільної правоздатності взагалі.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження,
яке:

— здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі,
виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі
посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд ‘,
позбавлення права управляти транспортним засобом тощо);

— застосовується компетентним органом (судом, начальником органу
внутрішніх справ), органами охорони здоров’я (здійснення спеціальних
заходів профілактики та лікування соціальне небезпечних захворювань);

— є реакцією на протиправну поведінку громадянина, або є заходом
профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз,
психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм,
наркоманія, а також карантинні захворювання 2);

— не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для
лікування (позбавлення волі не може перевершувати 20 років);

— виконується під контролем спеціальних державних органів.

У цьому зв’язку виникає запитання: чи можна вважати вирок суду про
застосування виняткової міри покарання — смертної кари — рішенням суду
про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що
в цивілістичній літературі не звертається увага на цю міру покарання і
не дається її оцінка стосовно цивільної правоздатності.

Укладачі «Науково-практичного коментаря Кримікального кодексу України»
вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і
не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального
та спеціального попередження інших злочинів 3. Не аналізуючи цього
твердження, підкреслимо, що смертна кара — найтяжча міра покарання. На
підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним — і її
правоздатність.

Через це в країнах, в яких смертна кара передбачена законодавством,
визнається примусове припинення правоздатності.

Інша справа, що не можна позбавити цивільної правоздатності, не
застосовуючи смертної кари. Законодавство України не знає такої міри
покарання, як позбавлення прав, або застосування громадянської
(політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І
саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може
бути позбавлений правоздатності 4.

Від правоздатності (здатності мати права і обов’язки на щось взагалі)
слід відрізняти суб’єктивне цивільне право. Правоздатність — це
передумова виникнення суб’єктивного цивільного права. Якщо громадянин
фактично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього
виникне суб’єктивне (реальне) право. Наприклад, кожний громадянин має
право бути автором твору літератури, науки, мистецтва, але в нього
виникне суб’єктивне право авторства лише після того, як він створить
такий твір, втілить його в якусь форму.

Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує
громадянинові можливість мати цивільні права і обов’язки незалежно від
його волі, цивільна дієздатність пов’язана з активним волевиявленням. У
цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина
своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні
обов’язки.

Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов’язків
розуміють не лише набуття цивільних прав і створення обов’язків, а й
здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і
покладені цивільні обов’язки, розпоряджатися цими правами, здатність
нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних
правопорушень. Здатність здійснювати права і нести обов’язки в
зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в
міру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність
може негативно впливати стан здоров’я громадянина, його можливість
розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними,
протиправність поведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може
бути обмеженим у дієздатності. В зв’язку з цим розрізняють дієздатність
повну і неповну.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які
досягли повноліття — вісімнадцятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення
повноліття, громадянин, який скористався таким правом, набуває повної
дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

Новий ЦК Російської Федерації (ст. 27) передбачив таке поняття, як
емансипація: неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може бути
оголошений повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у
тому числі й за контрактом, або за згодою батьків (усиновителів) чи
піклувальників займається підприємницькою діяльністю.

Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним у таких випадках
проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків
або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Як бачимо, дієздатність у повному обсязі настає по досягненні
громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона
може наступити й раніше.

Неповною дієздатністю володіють неповнолітні громадяни віком від 15 до
18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або
піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього. Так,
неповнолітні вправі самостійно учиняти дрібні, побутові угоди,
розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до
кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і
розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути
засновниками і членами громадських об’єднань — молодіжних організацій,
здійснювати авторські та винахідницькі права. Вони несуть
відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок
притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у
порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних.

Слід також підкреслити, що встановлений законом вік (15 років), з
досягненням якого громадяни набувають неповної дієздатності, не свідчить
про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку
можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами.
Такий висновок можна підтвердити тим, що ЦК Української РСР 1922 p.
таким віком визначався вік у 14 років. Новий ЦК Російської Федерації
настання неповної дієздатності також зв’язує з досягненням 14 років.

Особливу категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни
віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або
опікуни. Таким чином, цих громадян закон відносить до категорії
недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не
залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється
і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає
їм змогу орієнтуватися і вірно приймати побутові рішення, законодавець
дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні побутові угоди;
Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад,
самостійно вносити на своє ім’я вклади і розпоряджатися ними.

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням
смерті громадянина. Але за життя він може бути обмежений у дієздатності
або визнаний недієздатним.

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на
підставі рішення суду самостійно укладати угоди по розпорядженню майном,
одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він
може проводити лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності,
самостійно може укладати лише дрібні побутові угоди.

Чинне законодавство (ст. 15 ЦК України) встановлює дві необхідні умови
для прийняття такого рішення:

а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

б) як наслідок цього — тяжке матеріальне становище самого громадянина та
його сім’ї.

Доказами по справах цієї категорії можуть бути службові акти працівників
міліції, інших органів, що підтверджують факти зловживання спиртними
напоями і наркотичними засобами, а також дані про матеріальне становище
сім’ї алкоголіка або наркомана. Враховується також матеріальне становище
його самого.

До компетенції суду входить лише прийняття рішення про обмеження
дієздатності або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог.
Вирішення інших питань, що пов’язані з обмеженням дієздатності
(наприклад, про призначення піклувальника), до компетенції суду не
входить. Ці питання вирішують органи опіки та піклування після набрання
судовим рішенням чинності.

Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того,
що відіграє роль захисту прав і законних інтересів громадян, також
спрямований на боротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними
речовинами Свого часу цьому інститутові надавалося велике значення для
запобігання порушень громадського порядку та виховання громадян у дусі
свідомого ставлення до праці, сім’ї, дотримання правил соціалістичного
співжиття.

Виникає запитання: чи досягнуто тієї мети, яку ставив законодавець,
вводячи цей інститут у такому вигляді, як це передбачено в ст. 15 ЦК
України? Можна з упевненістю сказати, що такої мети не досягнуто.
Сьогодні це проявляється особливо виразно. На рівні державі з пияцтвом
вже не боряться. Йде масовий розпродаж спиртних напоїв, причому їх вибір
необмежений. Не йдеться також і про виховання громадян у дусі свідомого
ставлення до праці, сім’ї, додержання правил співжиття. А якщо так, то
чи доцільна в ЦК України ст. 15?

В існуючій редакції недоцільна. Привнесення в цивільний кодекс
публічного інституту боротьби з пияцтвом та наркоманією не відповідає
цивільному праву як приватному праву. Боротися з цим злом треба з
допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального).

Що ж до обмеження дієздатності громадян, то вона повинна мати місце і
застосовуватися на підставі рішення суду в усіх випадках, коли буде
доведена наявність систематичного невиконання громадянином обов’язків
стосовно людей, про яких він зобов’язаний турбуватися й матеріально їх
забезпечувати.

Як член суспільства, громадянин має не лише права, а й обов’язки.
Обов’язки можуть виникати як внаслідок угод або інших цивільно-правових
зобов’язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов’язані
утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, діти —
непрацездатних батьків, які потребують цього; один із подружжя, якщо він
працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи
буває так, що цих обов’язків громадянин не дотримується. Заробітну плату
в сім’ю не приносить, витрачає ії на придбання спиртних напоїв,
наркотичних засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не
пов’язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім’ї. Іншими словами,
займається надмірним марнотратством, від чого страждають його близькі,
про яких він зобов’язаний турбуватися. Буває часто й так, що й сам
марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.

На нашу думку, підставою для обмеження дієздатності мусить бути будь-яке
систематичне надмірне марнотратство, внаслідок якого громадянин ставить
себе або непрацездатних членів своєї сім’ї в тяжке матеріальне
становище.

Звертатися до суду із заявою про обмеження громадянина в дієздатності
можуть дієздатні члени його сім’ї, профспілкові та інші громадські
організації, психіатричні лікарні, прокурор. Заява подається в суд за
місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на лікуванні, то за
місцем знаходження лікувально-профілактичного закладу.

Дієздатність обмежується також у випадках засудження громадянина до
позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може
самостійно укладати угоди, які потребують його особистої участі. Він не
може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів.

Визнання громадянина недієздатним передусім пов’язане з його здоров’ям.
При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають
можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними.
До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство.
Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне
становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким
громадянином може призвести до непередбачуваних наслідків. Можуть
виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в
цивільно-правових відносинах.

Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду.

Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди.
Від його імені угоди укладає його опікун.

Слід звернути увагу також на те, що чинне законодавство України не
враховує специфіки перебігу душевної хвороби. Адже відомі випадки, коли
душевно хворий у певні періоди може розуміти наслідки своїх дій,
ставилися до них так, як це притаманно здоровій людині. В такі періоди
він міг би укласти заповіт, інші угоди, але законом це ігнорується. Такі
хворі або зовсім не визнаються недієздатними, або суд не враховує такого
їх стану.

Громадянин вважається недієздатним з часу набрання чинності рішенням
суду про визнання його недієздатним. Разом з тим Пленум Верховного суду
УРСР в постанові від 20 березня 1972 p. «Про судову практику в справах
про визнання громадянина обмежено дієздатним і недієздатним» передбачив
виключення з цього положення. У випадках, коли від часу виникнення
недієздатності залежать певні правові наслідки, суд, на прохання осіб,
які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судово-психіатричної
експертизи та інших даних щодо психічного стану громадянина, може
зазначити у рішенні -з якого часу громадянин є недієздатним.

У разі видужання або значного поліпшення здоров’я громадянина, визнаного
недієздатним, суд поновлює його в дієздатності.

Місце проживання. Визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення
його померлим. Місцем проживання закон визнає те місце, де громадянин
постійно або переважно проживає (ст. 17 ЦК України).

При виборі місця проживання виявляється воля дієздатної особи, але при
цьому слід мати на увазі, що законодавство України визнає за
громадянином лише одне місце проживання. Держава не визначає місця
проживання громадянина, він сам його обирає. Як виняток з цього правила
є вказівка закону про те, що місцем проживання неповнолітніх, які не
досягли п’ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою,
визнається місце проживання їх батьків або опікунів (ч. 2 ст. 17 ЦК
України). Громадянин, засуджений до позбавлення волі, також не може
самостійно обирати місце проживання.

Точне визначення місця проживання має велике значення для стійкості
цивільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав.

З місцем проживання закон пов’язує місце виконання зобов’язань. Так,
згідно ст. 167 ЦК України, якщо місце виконання зобов’язань не
визначене, виконання повинно бути проведено:

1) по зобов’язанню передачі будівлі — за місцем знаходження будівлі;

2) по грошових зобов’язаннях (крім грошових зобов’язань державних,
кооперативних та інших громадських організацій) — за місцем проживання
кредитора в момент виникнення зобов’язання, а якщо кредитор під час
виконання зобов’язання змінив місце проживання і повідомив про це
боржника, — то в новому місці проживання кредитора з віднесенням на
рахунок кредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною місця;

3) по всіх інших зобов’язаннях — за місцем проживання боржника, а якщо
боржник є юридичною особою — за місцем її знаходження.

За місцем проживання спадкодавця, як правило, відкривається спадщина
(ст. 526 ЦК України).

Неабиякого значення набуває місце проживання для визначення підсудності
по спорах з цивільного права. Підсудність цивільних справ за загальним
правилом визначається за місцем проживання відповідача. Справи, що
виникають у зв’язку із стягненням аліментів, відшкодуванням шкоди,
заподіяної смертю або тілесними ушкодженнями, та деякі інші справи
можуть розглядатися за місцем проживання позивача.

Як бачимо, з місцем проживання закон зв’язує виникнення і припинення
багатьох юридичних фактів, що можуть тим чи іншим чином впливати на
майновий та інший стан громадян.

Слід також звернути увагу на те, що трапляються випадки, коли громадянин
тривалий час відсутній у місці постійного проживання, не повідомляє про
своє місце знаходження, а заходи по встановленню його місця знаходження
не дають позитивних наслідків.

Виникає невизначеність у правовідносинах за участю відсутнього. Якщо ця
невизначеність тягне за собою юридичне значимі наслідки, то зацікавлена
особа може захистити свої права за допомогою двох цивільно-правових
інститутів: «Визнання громадянина безвісно відсутнім» і «Оголошення
громадянина померлим».

Визнання громадянина безвісно відсутнім може мати місце при встановленні
таких умов:

а) громадянин протягом року відсутній за місцем постійного проживання;

б) про місцезнаходження громадянина протягом цього ж строку зацікавленим
особам нічого не відомо;

в) вжиті заходи для встановлення місця перебування громадянина не дали
результатів;

г) питання, заради яких заявник просить визнати громадянина безвісно
відсутнім, є юридично важливими і не можуть бути вирішені без такого
визнання.

Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей
про відсутнього. Якщо неможливо встановити цей день, початком безвісної
відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були
одержані останні відомості. Коли ж неможливо встановити місяця, в якому
були одержані останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку
починається з першого січня наступного року.

Визнання громадянина безвісно відсутнім здійснюється в судовому порядку
за місцем його постійного проживання.

Суд, крім врахування свідчень заявника про розшук безвісно відсутнього,
вживає заходів для встановлення точніших відомостей про відсутнього
(надсилає запити до органів внутрішніх справ, інших правоохоронних
органів, виконкомів місцевих рад тощо).

Якщо заявник просить визнати безвісно відсутнім громадянина, стосовно
якого порушена кримінальна справа і який з місця постійного проживання
зник, порушивши при цьому підписку про невиїзд, то суд таку заяву
повинен прийняти, дослідити всі необхідні умови для визнання цього
громадянина безвісно відсутнім і, якщо умови будуть встановлені, —
винести рішення по суті. рішення суду про визнання такого громадянина
безвісно відсутнім не повинно впливати на діяльність правоохоронних
органів по розшуку цієї особи. Те ж саме можна сказати і про оголошення
особи померлою.

Які ж правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім?

1. Над майном безвісно відсутньої особи встановлюється опіка. З цього
майка видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній
зобов’язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна погашається
заборгованість по інших зобов’язаннях безвісно відсутнього (ч. 1 ст. 19
ЦК України).

2. Неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки,
дружина, незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає дітей
безвісно відсутнього, які не досягли восьми років, вправі вимагати
призначення їм пенсій у зв’язку з визнанням годувальника безвісно
відсутнім (ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5
листопада 1991 p.).

3. Дружина безвісно відсутнього набуває право розірвати шлюб у
спрощеному порядку через органи РАГС (ст. 42 КпШС).

4. Припиняються зобов’язання, тісно пов’язані з особою безвісно
відсутнього (наприклад, дія доручення, договір підряду).

Якщо після визнання громадянина безвісно відсутнім він з’явиться в місці
свого постійного проживання, або буде встановлене його місце
перебування, то суд на підставі заяви зацікавлених осіб скасовує рішення
про визнання цього громадянина безвісно відсутнім.

Всі правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім в разі його
повернення подальшому виконанню не підлягають.

Оголошення громадянина померлим провадиться в судовому порядку за таких
умов:

— громадянин протягом трьох років відсутній за місцем свого постійного
проживання;

— протягом цього ж строку ніяких відомостей про його місцезнаходження не
надійшло;

— вжиті заходи для встановлення місця перебування цього громадянина не
дали результатів:

— визнання юридично поважними причини, заради яких заявник просить
визнати громадянина померлим.

Якщо громадянин пропав безвісті за обставин, що загрожували смертю, або
є підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку, то
трирічний строк скорочується до шести місяців. Військовослужбовці або
інші громадяни, які пропали без вісті у зв’язку з воєнними діями, можуть
бути в судовому порядку оголошені померлими не раніше, ніж після
закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.

Як бачимо, є чимало спільного в діях суду при підготовці та розгляді
справ про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошенні
громадянина померлим. Але кожний з цих правових інститутів має й певні
особливості. Різняться в них правові підстави їх виникнення і деякі
юридичні наслідки. Оголошення громадянина померлим призводить до
настання фактично таких же правових наслідків, як і при настанні смерті
громадянина.

2. ЮРИДИЧНІ ОСОБИ

Поняття та ознаки юридичної особи. Суб’єктами цивільних правовідносин
поряд з громадянами є також юридичні особи. Хоча юридичні особи це не
громадяни, але в їх створенні та функціонуванні беруть участь фізичні
особи. Об’єднання фізичних осіб завжди передбачає досягнення якоїсь
спільної мети. Кожна фізична особа, вступаючи до, об’єднання, передає
йому частину своїх прав і обов’язків, в результаті чого об’єднання, яке
бере на себе ці права і обов’язки, уособлює своїх засновників. Але
однієї волі громадян для створення юридичної особи не достатньо.
Потрібно, щоб новостворювана організація була належним чином
зареєстрована державними органами. Цим підтверджується зацікавленість
держави у створенні (виникненні) юридичних осіб. Ще активнішу участь
держава бере в створенні, державних юридичних осіб. Вони створюються з
метою найбільш ефективного і раціонального використання державного
майна. Зрозуміло, що держава, в особі її вищих органів влади і
управління, не може управляти усіма належними їй цінностями. Закріплюючи
майно за окремими державними підприємствами, установами та
організаціями, держава, як власник, дозволяє їм управляти цим майном,
розпоряджатися грошовими коштами, вступати від свого імені в різні
правовідносини, тобто надає їм статус суб’єктів цивільного права.

Існує кілька тлумачень феномена юридичної особи, які зводяться до трьох
головних. Це: а) тлумачення юридичної особи як штучного утворення; б)
невизнання юридичної особи як суб’єкта цивільних прав; в) визнання
юридичної особи як повноцінного суб’єкта цивільних прав.

Прихильники тлумачення юридичної особи як штучного утворення
стверджують, що суб’єктом цивільного права може бути лише фізична особа,
а правосуб’єктність організацій являє собою імітацію правового статусу
громадян. Автори цієї теорії не заперечують можливість виникнення
юридичної особи за умови дозволу держави або закону, але, на їх думку,
це є досить штучне утворення і виникає воно передусім для того, щоб
відокремити майно юридичної особи від майна фізичних осіб. Ця теорія
надає пріоритет незалежності людини і з певним упередженням ставиться до
громадських об’єднань.

Теорія невизначення юридичної особи як суб’єкта цивільних прав. В рамках
цієї теорії вважається, що кінцеву вигоду від цивільних правовідносин у
суспільстві отримують виключно фізичні особи, а тому немає підстав
визнавати об’єднання громадян — юридичну особу -суб’єктом цивільних
прав.

Тлумачення визнання юридичної особи як повноцінного суб’єкта (теорія
реальності).

Теорія визнання юридичної особи як повноцінного суб’єкта цивільних прав
акцентує увагу на тому, що фізичні особи в залежності від обставин і
власного волевиявлення можуть діяти як ізольовано, так і спільно.
Об’єднуються вони між собою тоді, коли у них виникають спільні інтереси.
Саме для реалізації таких інтересів фізичні особи і створюють різні
організації. Враховуючи, що історичні досягнення є результатом розвитку
кооперування людей, автори названої теорії вважають за потрібне надавати
можливість об’єднанням громадян виступати суб’єктами цивільних
правовідносин. Сьогодні ця теорія є домінуючою. В рамках цієї теорії
існує кілька напрямів. Так, органічна теорія на перше місце ставить
соціологічні дослідження об’єднань людей; організаційна теорія
визначальною вважає правову охорону юридичних осіб; а теорія соціальної
функції віддає перевагу дослідженням соціальних функцій юридичних осіб.

Як бачимо, теорія визнання юридичної особи побудована на врахуванні
волевиявлення лише фізичних осіб щодо їх об’єднання між собою.

З позицій цієї теорії важко пояснити суть юридичної особи, що виникає з
ініціативи держави. В цьому випадку можуть бути корисними теорії
юридичної особи, розроблені свого часу радянськими вченими ‘.

В ЦК України поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст. 23.

Юридичними особами визнаються організації, які мають у власності,
повному господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене
майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових
прав, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді,
арбітражному суді або в третейському суді.

Виходячи з цього визначення, можна виділити такі істотні ознаки
юридичної особи:

а) організаційна єдність. Вона передбачає, що юридична особа належним
чином організована, виступає як єдине ціле, має організаційну структуру
й органи управління. Порядок організаційної структури юридичної особи
встановлюється її статутом. Про організаційну єдність свідчать також
найменування юридичної особи, місце її розташування; та інші атрибути
організації;

б) майнова відокремленість. Кожна юридична особа має своє майно, яке
може належати їй на праві власності, повного господарського відання або
бути в її оперативному управлінні. Слід мати на увазі, що майнова
відокремленість передбачає дійсну відокремленість майна юридичної особи
чи від майна її власників, чи від майна учасників або акціонерів, чи від
майна інших організацій, у тому числі й того відомства, до якого входить
юридична особа.

Майнова відокремленість потрібна юридичній особі не задля формальності,
а для досягнення певної мети. Це може бути: вироблення продукції,
культурно-освітня діяльність, досягнення творчих успіхів тощо. Мета
юридичної особи повинна бути закріплена в її установчих документах
(установчому договорі, статуті);

в) участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа
має індивідуальне найменування і може діяти лише від свого імені: від
свого імені вона набуває майнові і особисті немайнові права, несе
обов’язки, вступає в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими
суб’єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи,
інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі
довіреності;

г) здатність нести відповідальність. Юридична особа як суб’єкт
цивільно-правових відносин повинна відповідати за невиконання чи
неналежне виконання взятих на себе обов’язків або відшкодовувати
заподіяну її працівниками шкоду іншим особам.

Юридична особа відповідає по своїх зобов’язаннях належним їй майном, на
яке може бути звернене стягнення.

д) здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи
третейському суді.

Порядок розгляду цивільно-правових спорів з участю юридичних осіб
регулюється цивільно-процесуальним правом.

Всі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов’язані між собою і
повинні розглядатися в сукупності, взаємодії, хоча кожна з цих ознак
виконує різну роль у визначенні функціональної діяльності юридичної
особи.

Здійснюючи функції суб’єкта цивільних правовідносин, юридична особа
повинна мати й такі властивості, як правоздатність і дієздатність.

Правоздатність юридичної особи. У порівнянні з правоздатністю і
дієздатністю громадян правоздатність і дієздатність юридичної особи має
свої особливості.

У громадян спочатку виникає правоздатність і лише через деякий час, при
досягненні повноліття (або раніше, за умови укладення шлюбу),
дієздатність. Для юридичних осіб розрив у часі при виникненні
правоздатності і дієздатності неможливий. Правоздатна, але не дієздатна
юридична особа не могла б не тільки виконувати цивільні права і
обов’язки, а була б неспроможною й набувати їх. Правоздатність і
дієздатність юридичних осіб виникає одночасно, що дає можливість
законодавцеві ототожнити терміни правоздатність і дієздатність юридичної
особи і говорити лише про правоздатність такої особи.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної
реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, — з моменту
реєстрації статуту. Державна реєстрація юридичних осіб здійснюється у
виконкомі місцевої ради народних депутатів чи в держадміністраціях.

Всі громадяни мають рівну правоздатність. Юридичні особи такої рівності
не мають. Кожна юридична особа має правоздатність, яка визначена в її
статуті або передбачена законом. Тому інколи її називають спеціальною. У
рамках своєї правоздатності юридична особа може виконувати різні види
діяльності, що не суперечать меті її створення і не заборонені
законодавчими актами.

Державні підприємства, наприклад, володіють, користуються і
розпоряджаються майном на правах повного господарського відання, а
державні установи — на правах оперативного управління.

Як і громадянин, юридична особа може бути обмежена в правах лише у
випадках і порядку, передбачених законодавчими актами. Рішення про
обмеження цивільних прав може бути оскаржено в суді чи арбітражному
суді.

Цивільну правоздатність юридичної особи здійснюють її органи управління.
Ці органи можуть бути єдиноначальними (директор, начальник) або
колегіальними (правління, загальні збори). Можливі випадки поєднання
єдиноначальних і колегіальних начал управління. Найчастіше це притаманно
кооперативним організаціям. Вищим органом управління кооперативом є
загальні збори. Голова кооперативу здійснює керівництво поточними
справами і приймає рішення з питань, не віднесених до виключної
компетенції загальних зборів чи зборів уповноважених.

Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії — це дії
самої юридичної особи.

Види юридичних осіб. Порядок виникнення реорганізації, та ліквідації
юридичної особи. Поділ юридичних осіб на види може здійснюватися за
різними ознаками. Аналізуючи закони України «Про власність», «Про
підприємництво», «Про підприємство» та деякі інші можна дійти висновку,
що в залежності від того, якою є мета діяльності, законодавець розрізняє
комерційні й некомер-ційні юридичні особи.

До комерційних юридичних осіб відносяться ті, які виникають заради
досягнення прибутку. Такими особами є господарські товариства, виробничі
кооперативи, державні підприємства.

Некомерційними юридичними особами вважаються ті, які не мають на меті
одержання прибутку. Такі юридичні особи виникають для задоволення певних
потреб громадян (наприклад, у житлі, гаражах тощо) і покликані
виконувати управлінські, освітянські, культурно-пропагандистські та інші
невиробничі функції. До некомер-ційних юридичних осіб відносяться
споживчі кооперативи, громадські й релігійні організації, їх об’єднання,
благодійні та інші фонди. Некомерційні юридичні особи можуть займатися
виробничою та торговельною діяльністю, пов’язаною з досягненням цілей,
заради яких вони утворені, і яка збігається з цими цілями.

В залежності від ступеня майнової відокремленості можна виділити такі
види юридичних осіб:

юридичні особи які знаходяться у зобов’язальних відносинах з їх
засновником (власником), (господарські товариства, виробничі і споживчі
кооперативи, орендні підприємства, колективні підприємства, господарські
об’єднання юридичних осіб тощо);

юридичні особи, які перебувають в речових відносинах з їх засновниками
(власниками), державні та інші підприємства, засновані на праві повного
господарського відання, казенні підприємства, засновані на праві
оперативного управління;

юридичні особи, які вступають в немайнові відносини з їх засновниками
(громадські організації, релігійні організації, благодійні та інші
фонди).

В залежності від участі держави в створенні юридичних осіб можна
виділити державні і недержавні юридичні особи.

В свою чергу, державні юридичні особи можна класифікувати в залежності
від джерел фінансування:

юридичні особи, що перебувають на господарському розрахунку, мають
закріплені за ними основні й оборотні засоби та самостійний баланс
(державні підприємства та державні організації);

юридичні особи, що перебувають на державному бюджеті і мають самостійний
кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів
(установи та інші державні організації);

юридичні особи, що фінансуються за рахунок інших джерел і мають
самостійний кошторис і самостійний баланс.

Звичайно, можливі й інші варіанти поділу юридичних осіб.

Для утворення юридичної особи передусім потрібні засновники.
Засновниками можуть бути: власники майна або уповноважені власником
майна органи, а у передбачених законодавчими актами випадках — не
власники, а інші особи.

У залежності від того, хто є засновником юридичної особи, встановлені
такі способи їх утворення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний,
договірний.

Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає в тому, що
компетентний орган державної влади або управління приймає рішення
(розпорядження) про створення організації — юридичної особи — і
затверджує її статут чи положення про неї.

У розпорядчому порядку створюються державні юридичні особи.

Нормвтитоявоуний порядок полягає в тому, що умови створення юридичної
особи зафіксовані в законодавчому акті у вигляді загального дозволу
держави. Для утворення конкретної юридичної особи потрібна відповідна
ініціатива її засновників і реєстрація її у відповідному органі. У
такому порядку виникають недержавні юридичні особи.

При реєстрації цих юридичних осіб перевіряється дотримання їх
засновниками чинного законодавства. Якщо буде виявлено невідповідність
установчих документів чинному законодавству, то в реєстрації цих
юридичних осіб може бути відмовлено. Відмову в реєстрації юридичної
особи можна оскаржити в судовому порядку.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи передбачає наявність
ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства.
Наприклад, підприємство може бути створене в результаті відділення із
складу діючого підприємства. Дозвільний порядок застосовується при
створенні юридичних осіб, діяльність яких пов’язана з грошово-кредитним
обігом, здоров’ям громадян, одержанням ними освіти, і в інших,
передбачених законодавством, випадках.

Договірний порядок утворення юридичної особи застосовується тоді, коли
громадянин або юридичні особи добровільно об’єднуються для досягнення
певної мети. Свідченням такого об’єднання є належним чином оформлений
установчий договір. У такому порядку виникають різноманітні господарські
асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств.

Незалежно від порядку утворення юридичної особи, всі вони повинні мати
установчі документи — правову основу своєї діяльності. Установчими
документами юридичної особи є: розпорядчий акт, статут (положення);

установчий договір і статут; протокол зборів тощо.

Установчий договір юридичної особи укладається між її засновниками. У
випадках, передбачених законодавчими актами, юридична особа може діяти
на основі положення про організації відповідного виду.

В установчих документах повинні зазначитися найменування юридичної
особи, місце її знаходження, цілі і предмет діяльності, склад і
компетенція органів, а також міститися інші відомості, передбачені
законодавчими актами про юридичні особи відповідного виду.

Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать
законодавству.

В установчому договорі засновники зобов’язуються утворити юридичну
особу, визначають порядок сумісної діяльності по її утворенню, умови
передачі в її володіння, користування, розпорядження свого майна та
участі в її діяльності. Договором визначаються також умови і порядок
розподілу між засновниками прибутку і збитків, управління діяльністю
юридичної особи, виходу засновників з її складу.

Установчий договір заключається його учасниками, а статут
затверджується.

Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати
підготовчою стадією утворення юридичної особи. Після неї наступає
реєстраційна стадія.

Реєстраційна стадія бере свій початок із звернення засновника до
компетентного органу із заявою про державну реєстрацію юридичної особи.
Органами, що реєструють юридичні особи, є виконкоми районних (міських)
Рад народних депутатів, а також Міністерство юстиції України чи його
органів на місцях, яке реєструє новостворені громадські організації як
юридичні особи.

У випадках, передбачених законодавчими актами, досить однієї стадії —
реєстраційної. Юридична особа вважається створеною з моменту її
державної реєстрації.

Від юридичної особи слід відрізняти її філіали і представництва.

Філіалом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза
місцем її знаходження і здійснює всі або частину її функцій.

Представництво — це відокремлений підрозділ юридичної особи,
розташований поза місцем її знаходження. Він здійснює захист і
представництво інтересів юридичної особи. Філіали і представництва не є
юридичними особами. Вони наділяються майном юридичною особою, яка їх
створила, і діють на основі затвердженого нею положення.

Керівники філіалів і представництв призначаються юридичною особою і
діють на основі виданої їм довіреності.

Від філіалів і представництв слід відрізняти дочірні організації
(підприємства). Дочірньою організацією може визнаватися така
організація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом
передачі їй частини свого майна у повне господарське відання або
оперативне управління для досягнення цілей, визначених засновником.

Вона не відповідає по боргах своєї основної організації, а ця остання —
по боргах дочірньої організації.

Припинення існування юридичної особи відбувається шляхом реорганізації
або ліквідації.

При реорганізації відбувається припинення існування юридичної особи, за
винятком реорганізації шляхом виділення, з переходом її прав і
обов’язків до іншої юридичної особи у порядку загального
правонаступницгва.

Підставами реорганізації може бути рішення засновників або органу
юридичної особи, уповноваженого на те установчими документами.
Реорганізація може відбуватися примусово у випадках і порядку,
передбачених законодавчими актами. Законодавством можуть бути
встановлені й інші підстави реорганізації.

Реорганізація може здійснюватися в різних формах: шляхом злиття,
приєднання, поділу, виділення, перетворення.

При злитті юридичних осіб майно і немайнові права й обов’язки кожної з
них переходять де новоствореної юридичної особи.

При приєднанні одна юридична особа включається до складу іншої юридичної
особи, при цьому до останньої переходить майно приєднаної особи. Таким
чином, одна юридична особа припиняє свою діяльність, а інша продовжує
існувати, але вже в розширеному складі.

При поділі юридичної особи її майно переходить до нововиниклих на її
базі юридичних осіб у відповідних частинах. Поділ призводить до
виникнення двох або більше нових юридичних осіб.

При виділенні юридична особа не припиняє своєї діяльності, але з її
складу виділяється нова юридична особа. Якщо при приєднанні існуюча
юридична особа збільшується, то при виділенні реорганізована юридична
особа зменшується.

При перетворенні юридичної особи з одного виду в інший до нововиниклої
юридичної особи переходить майно попередньої юридичної особи:

Майно переходить до свого правонаступника в день підписання
передаточного балансу, якщо інше не передбачене законом або постановою
про реорганізацію.

Засновники юридичної особи або орган, який прийняв рішення про її
реорганізацію, зобов’язані письмово повідомити про це кредиторів тієї
юридичної особи, що реорганізовується.

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без
правонаступництва. Майно ліквідованої юридичної особи не переходить до
інших суб’єктів як цілісний комплекс.

Ліквідація юридичної особи може бути добровільною і примусовою.

Підставами добровільної ліквідації юридичної особи можуть бути

рішення вищих або уповноважених ними органів (на цій підставі
ліквідуються корпорації, об єднання громадян, профспілкові, релігійні та
інші громадські організації);

рішення органів або осіб, які створили юридичну особу (на цій підставі
ліквідуються установи);

закінчення строку, на який створено юридичну особу, або досягнення
цілей, заради яких вона створена (на цій підставі можуть ліквідуватися
споживчі кооперативи).

Юридичні особи можуть бути добровільно ліквідовані й на інших,
передбачених законом, підставах.

Підставами примусової ліквідації можуть бути: рішення арбітражного суду
про визнання юридичної особи банкрутом; рішення суду про визнання
недійсними установчих документів про створення юридичної особи;

рішення суду про заборону діяльності юридичної особи як такої, що
систематично порушує умови, передбачені законодавчими актами, або
суперечить цілям діяльності юридичної особи, або діяльності, забороненої
законом.

Банкрутство є однією з найбільш поширених підстав примусової ліквідації
юридичної особи.

Засновники юридичної особи або органи, що прийняли рішення про
ліквідацію юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про
це орган, який проводить державну реєстрацію юридичних осіб. Цей орган
вносить в Єдиний державний реєстр юридичних осіб відомості про те, що
юридична особа перебуває в процесі ліквідації.

Для здійснення рішення про ліквідацію юридичної особи створюється
ліквідаційна комісія. Її створює орган, який прийняв рішення про
ліквідацію юридичної особи, або інший уповноважений орган.

З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять
повноваження по управлінню справами юридичної особи.

Ліквідаційна комісія встановлює порядок і строки ліквідації юридичної
особи, а також строк для заявлення претензій кредиторів, який не може
бути меншим двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.
Повідомлення про це дається в офіційній пресі за, місцем знаходження
юридичної особи. Ліквідаційна комісія вживає заходів по стягненню
дебіторської заборгованості юридичної особи, по виявленню претензій
кредиторів (сповіщає їх письмово про ліквідацію юридичної особи), оцінює
наявне майно юридичної особи, яка ліквідується, розраховується з
кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його органові, що
прийняв рішення про ліквідацію.

Деякі особливості ліквідації юридичної особи як банкрута встановлені
Законом України «Про банкрутство» (в редакції від ЗО червня 1999 p.).

Закон чітко визначає коло осіб, які можуть звернутися із заявою до
арбітражного суду про визнання юридичної особи банкрутом.

Такими особами можуть бути: кредитори юридичної особи; сама юридична
особа; прокурор.

До згаданих вище кредиторів відносяться громадяни та юридичні особи, які
мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника,
крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені.

Кредиторами, у розумінні Закону «Про банкрутство», можуть бути також
податкові інспекції, державні інспекції контролю за цінами, установи
Державного фонду сприяння зайнятості населення, установи Пенсійного
фонду, Фонду соціального страхування, Української державної страхової
комерційної організації, профспілкові організації працівників
агропромислового комплексу та працівників рибного господарства тощо.

Боржник має право звернутися з заявою про визнання себе банкрутом до
арбітражного суду з власної ініціативи у разі своєї фінансової
неспроможності або загрози такої неспроможності, тобто коли він не
здатний задовольнити вимоги кредиторів через брак активів у ліквідній
формі (грошові кошти, цінні папери тощо).

Прокурор може звернутися із заявою до арбітражного суду про визнання
юридичної особи банкрутом (ст. ст. 2, 5 та ін. АПК України), якщо йому
стане відомо про навмисне або фіктивне банкрутство юридичної особи.

Навмисне банкрутство можна визначити як навмисні дії керівника або
власника комерційної юридичної особи, спрямовані на створення або
збільшення неплатоспроможності підпорядкованого йому підприємства з
метою одержання особистої вигоди або вигоди для інших осіб.

До навмисного банкрутства прирівнюються завідомо некомпетентні дії по
веденню справ юридичної особи.

Фіктивне банкрутство означає завідомо неправдиве повідомлення юридичної
особи про свою майнову неспроможність з метою введення в оману
кредиторів для одержання від них відстрочки або розстрочки належних
платежів або знижки боргів.

Суб’єктами банкрутства можуть бути лише юридичні особи, що зареєстровані
як суб’єкти підприємницької діяльності

Послідовність розрахунків з кредиторами ліквідованої юридичної особи
залежить від того, в якому порядку ця особа ліквідовується.

При ліквідації юридичної особи в добровільному порядку, а також на інших
підставах, крім. банкрутства, законодавець не встановив черговості
задоволення претензій кредиторів. Так, при ліквідації колективного
сільськогосподарського підприємства в першочерговому порядку
задовольняються борги перед бюджетом, установами банку і компенсуються
витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди
ліквідованим підприємством. Майно, що залишилося після задоволення
претензій цих кредиторів, розподіляється між членами підприємства (ст.
33 Закону України «Про колективне сільскогосподарське підприємство»).
При ліквідації спілки споживчих товариств, перед тим, як майно
розподілити між членами спілки, потрібно провести роз-

рахунки по оплаті праці, виконанню зобов’язань перед бюджетом, банками
та іншими кредиторами (ст. 18 Закону України «Про споживчу кооперацію»).

Якщо ж юридична особа ліквідується як банкрут, то

в Законі «Про банкрутство» встановлена чітка черговість задоволення
претензій кредиторів (ст. 31).

У першу чергу покриваються витрати, пов’язані з провадженням справи про
банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії,
функціонуванням розпорядника майна, а також задовольняються вимоги
кредиторів, забезпечені заставою, та деякі інші вимоги.

У другу чергу виконуються зобов’язання перед працівниками
підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового
колективу до статутного фонду підприємства).

У третю чергу задовольняються вимоги по державних і місцевих податках та
неподаткових платежах до бюджету і вимоги органів державного страхування
та соціального забезпечення.

У четверту чергу забезпечуються вимоги кредиторів, не забезпечені
заставою.

У п’яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів
трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат по акціях
членів трудового колективу.

У шосту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Законом встановлено, що вимоги кожної наступної черги задовольняються
після задоволення вимог попередньої.

У разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї
черги, претензії задовольняються пропорційно належної кожному
кредиторові суми.

Вимоги, що надходять після закінчення строку, встановленого для їх
подання, не розглядаються, і відповідні борги вважаються погашеними.

Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

Похожие записи