.

Створення адміністративно-командної системи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
158 2613
Скачать документ

Реферат на тему:

Створення адміністративно-командної системи

У січні 1935 р. відбулися суттєві зміни в управлінні країною, в тому
числі і зміна назв структур влади. Всеукраїнський з’їзд Рад було
переіменовано у з’їзд Рад УСРР, Всеукраїнський Центральний Виконавчий
Комітет – у Центральний Виконавчий Комітет УСРР, Президію
Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету – в Президію ЦВК УСРР.
З січня 1937 року Україна змінила офіційну назву на Українську Радянську
Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 1992 року.

Для забезпечення політичних рішень компартії щодо індустріалізації
країни та колективізації сільського господарства потрібно було
впроваджувати нові підходи до роботи органів влади. Для виконання
директив ЦК при раднаркомах союзних і автономних республік були створені
комісії за участю представників державних, партійних, профспілкових
органів, завданням яких було забезпечення контролю за виконанням рішень
партії і зміцнення дисципліни. Це був один з кроків до побудови
державної тоталітарної системи.

Прийняття Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р. стало
новим етапом реформування системи вищих і місцевих органів державної
влади і державного управління. Вищим органом державної влади СРСР стала
двопалатна Верховна Рада СРСР у складі Ради Союзу і Ради
Національностей. Вищим органом державної влади УРСР з цього часу стала
Верховна Рада республіки, місцевими органами влади – місцеві Ради
депутатів трудящих.

Раднарком утворювався Верховною Радою і являв собою найвищий виконавчий
і розпорядчий орган державної влади УРСР.

Наркомати поділялися на союзні, союзно-республіканські та
республіканські. Для посилення ідеологічного впливу впроваджувалась
система прийняття спільних рішень Раднаркому і ЦК КП(б)У з господарських
питань.

Щодо загальної кількості та переліку комісаріатів, то в залежності від
поточних ситуацій з’являлись нові установи, реформувались старі, але
загальна тенденція була зорієнтована на розширення управлінського
апарату та централізоване управління країною.

З метою подальшої централізації управління та створення системи кадрової
роботи 5 червня 1941 р. Раднарком СРСР прийняв постанову про утворення
державної штатної комісії. Без її дозволу урядам союзних республік було
заборонено проводити будь-яку реорганізацію апарату, утворювати нові
установи і організації

Всі ці заходи здійснювалися під пильним оком ЦК партії, оскільки вже на
повну потужність працювала система номенклатурного забезпечення кадрової
політики. Без попереднього узгодження з партійними органами не можна
було здійснити жодного призначення на посаду в органах державної влади.
При цьому від рівня посади рівень необхідного узгодження та затвердження
залежав напряму.

На місцевому рівні Ради депутатів трудящих обирали виконкоми у складі
голови, його заступників, секретаря і членів виконкому. Виконкоми Рад
безпосередньо підпорядковувались одночасно Радам і виконкомам вищих рад.
Місцеві Ради утворювали також свої органи управління – відділи і
управління, що підпорядковувались як самій Раді депутатів трудящих та її
виконкому, так і відповідному наркомату УРСР. Таким чином, на місцевому
рівні діяла система подвійного підпорядкування, що не дозволяло в
класичному розумінні реалізувати право населення на самоврядування при
жорсткій централізованій системі партійно-державного управління.

У цих умовах набирав сили сталінський тоталітарно-репресивний режим,
який встановив у країні абсолютний контроль над усіма сферами
суспільного і господарського життя. Сприятливі умови для цього створило
і неформальне зрощення державного, партійного, профспілкового,
господарського апарату. Для регулювання кадрової політики в складі
апаратів ЦК ВКП(б) і ЦК республіканських компартій були утворені
управління кадрів з відділами відповідно до галузей державного
управління, економіки, суспільного життя, які займалися формуванням
номенклатури партійних та господарських кадрів.

Державний апарат став повністю підпорядкованим відповідним партійним
комітетам та їх секретарям, які на своєму рівні вирішували долю як
окремих підприємств, так і цілих галузей промисловості,
адміністративно-територіальних одиниць, прикриваючись при цьому
рішеннями колегіальних органів. Такий підхід, у свою чергу, при
загальному жорсткому репресивному режимі породжував безвідповідальність
конкретної посадової особи за стан справ.

Суттєво послабили рівень кадрового забезпечення державної служби
“чистки” та прямі репресії проти старої управлінської еліти, що були
здійснені Сталіним та його оточенням наприкінці 30-х років. З 1956
делегатів ХVІІ з’їзду ВКП(б), серед яких більшість являла собою
керівників вищих державних, партійних, профспілкових установ, керівників
промислових підприємств, 1108 осіб найближчим часом було арештовано.
Майже 70% від складу ЦК було фізично знищено .

Сталінська кадрова політика остаточно визначилась як політика страху,
непевності майбутньої долі, підлабузництва. Починаючи з тих часів, усі
успіхи в державному і господарському будівництві ототожнювались з
діяльністю однієї особи – Сталіна. За всі провали та невдачі відповідали
представники апарату, які досить часто навіть не усвідомлювали причин і
міри покарань.

Але постійні оновлення управлінського складу вимагали нових підходів до
забезпечення навчання нової генерації сталінської партійно-господарської
номенклатури, яка приходила на роботу замість старої управлінської еліти
і не мала ні необхідних знань, ні досвіду.

Для цього, окрім раніше заснованих партійних навчальних закладів,
наприкінці 1929 р. з метою забезпечення підготовки кваліфікованих
викладачів для системи партійно-просвітницької роботи та проведення
наукових досліджень у суспільних науках при інститутах Комуністичної
академії було організовано аспірантуру, яка проіснувала до 1932р. У
1936р Комуністичну академію було об’єднано з АН СРСР.

Рішенням ЦК ВКП(б) від 21 листопада 1935р. Комуністичний університет ім.
Я.М.Свердлова було реорганізовано у вищу школу пропагандистів при ЦК
ВКП(б) для підготовки викладачів системи партійної пропаганди (зі
строком навчання 1рік 3 місяці). У 1939р. ця школа перетворюється на
вищу партійну школу (ВПШ) при ЦК ВКП(б) з дворічним, а з 1946р. по
1956р. – з трирічним строками навчання. Трирічна ВПШ забезпечувала
слухачів вищою партійно-політичною освітою. З 1956 р. ВПШ при ЦК КПРС
вже має дворічний строк навчання. До неї приймаються переважно особи з
вищою освітою.

У 1944-45рр. партійні школи починають створюватись в областях, краях,
республіках. Через десять років їх було вже понад 70 з дво-трирічними
строками навчання. Починаючи з 1956р. ВПШ у Києві, Мінську, Алма-Аті,
Баку, Вільнюсі, Ташкенті, Ленінграді, Ростові-на-Дону, Новосибірську
працюють за дво- та чотирирічним строком навчання за очною та заочною
формами. До ВПШ з дворічним строком навчання приймаються члени КПРС, що
мали вищу освіту, до ВПШ з чотирирічним строком – ті, що мали тільки
середню освіту.

У 1946р. рішенням ЦК КПРС було створено Академію суспільних наук при ЦК
КПРС як провідний навчальний заклад країни по підготовці вищих
партійно-радянських працівників. Тут підготовка відбувається за системою
аспірантури. До складу Академії входили кафедри історії КПРС, научного
комунізму, історії радянського суспільства, економічних наук, історії
міжнародного комуністичного і робітничого руху, кафедра
літературознавства, мистецтвознавства і журналістики та інститут
наукового атеїзму. Строк навчання складав 3 роки.

З жовтня 1930р. до 1938р. окремо існував також Інститут масового
заочного навчання при ЦК ВКП(б), з 1946р. по 1956р. – заочне відділення
ВПШ при ЦК КПРС і з 1956р. – самостійна заочна ВПШ при ЦК КПРС з
п’ятирічним строком навчання.

Така розгалужена система підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації кадрів партійно-господарського апарату в майбутньому досить
повно забезпечила потребу в ідеологічно заангажованих фахівцях.

Під час Великої Вітчизняної війни система органів державного управління,
що працювала на військовому положенні, була остаточно зацентралізована.
Фактично всі державні службовці вищих щаблів управління були
мобілізовані, їм призначалися військові звання відповідно до рівня
посад, що дозволило на той час хоча б умовно рангувати радянських
бюрократів.

Незважаючи на ліквідацію після закінчення Великої Вітчизняної війни
окремих органів держуправління військових часів, існуюча централізована
система управління за часів сталінського режиму продовжувала
вдосконалюватись і надалі.

Партійні органи, використовуючи свій апарат, що виховався у військових
умовах, продовжували порушувати демократичні принципи управління. Вони
постійно втручались у всі справи державних органів, використовуючи при
цьому і жорстокі репресивні міри.

Місцеві Ради, які відбудовувались на місці надзвичайних органів
військових часів, також продовжували бути прямими виконавцями волі
Комуністичної партії.

Після смерті Сталіна ХХ з’їзд КПРС у 1956 р. започаткував процес
десталінізації в державному будівництві. За його рішеннями було прийнято
курс на вдосконалення державного апарату, повернення до колегіальних
засобів управління господарством країни, спрощення структури управління,
усунення проміжних ланок у цій структурі, поглиблення спеціалізації
управління.

У ході боротьби з наслідками культу особи в державному апараті УРСР
посилилась роль Ради Міністрів як органу загальної компетенції,
міністерств та відомств – як органів галузевої компетенції.

Багато комітетів при Раді Міністрів для підняття їх статусу були
перетворені на міністерства. Скасовувались зайві та паралельно діючі
установи і організації. У 1955-1956 рр. в цілому в Україні було
ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ,
скорочено понад 90 тис. посад . Одночасно з цим створювались нові
державні органи та посади, що зробило процес реорганізації некерованим.
Для наведення порядку в цій справі було прийнято постанову Ради
Міністрів, яка проголосила, що без дозволу державної штатної комісії при
Раді Міністрів забороняються всякі зміни в структурі апарату, його
штатному розкладі, окладах посадових осіб державних установ .

В управлінні господарством країни поступово проводиться політика
децентралізації. Замість галузевого впроваджується територіальний
принцип управління, що стало підставою створення в регіонах України 11
раднаргоспів. Але суперечності між централізованим механізмом
загальнодержавного управління і децентралізованою системою управління
господарством країни призвели до виникнення низки внутрішніх проблем і
руйнації у 1965 році системи раднаргоспів. Це був зворотний крок до
адміністративно-командної системи.

Спроба після ХХ з’їзду КПРС демократизувати управління шляхом розвитку
самостійності місцевих органів влади, законодавчого визначення провідної
ролі в місцевому управлінні сесії ради, вдосконалення системи
підзвітності і підконтрольності, також не дала очікуваних результатів.
Навпаки, ці заходи викликали протидію з боку партійно-господарської
номенклатури, яка не бажала втрачати партійного керівництва радами і
продовжувала концентрувати всю владу у своїх руках.

Номенклатурні кадри, значна частина яких виховувалась ще за часів культу
Сталіна, були досить консервативною управлінською елітою СРСР, а тому
морально не готові до проведення реформ. Реальна влада до кінця
існування Союзу так і залишилась у руках партійно-господарсько-державної
номенклатури. Нові умови господарювання та політична концепція періоду
“відлиги” вимагали нових підходів до навчання кадрів. Спеціалістів для
партійних, радянських та комсомольських органів продовжували готувати
Вищі партійні школи та обласні курси і школи. Тільки за 1954-1955 рр.в
республіці було підготовлено та перепідготовлено близько 3 тис.
партійних і радянських працівників. Покращився і якісний склад партійних
і радянських кадрів: якщо в 1952 році секретарі обкомів, крайкомів і ЦК
КПРС з вищою і незакінченою вищою освітою складали 77,8%, то в 1956 р.
92,6%, голови облвиконкомів, крайвиконкомів і Рад Міністрів союзних
республік – відповідно 67,7% і 82,5%. Але ця начебто нова
партійно-радянська номенклатура залишалася по старому ідеологічно
заангажованою.

У жовтні 1964 р. М.Хрущова, який на той час зосередив у своїх руках всю
вищу владу в СРСР і почав проявляти ознаки культу, під тиском
номенклатури було відправлено у відставку. Розпочалася брежнєвська
епоха, яка надалі отримала назву “період застою”.

Згідно з рішенням жовтневого Пленуму ЦК КПРС 1964 р. в країні відбулася
зміна керівництва. Після часів концентрації вищих партійних і державних
посад в руках однієї особи – М.Хрущова постановою ЦК було здійснено
формальний розподіл державної і партійної влади на рівні вищих посад.
Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л.Брежнєва. У боротьбі за вплив на
державні справи партійна номенклатура зробила все, щоб залишити за собою
право нагляду та контролю за роботою органів державної влади. Як
результат, встановилась жорстка ієрархія посад в органах влади з
обов’язковим членством у КПРС усіх керівників підприємств, організацій
та установ. Відповідальну, навіть найнижчу керівну посаду в органах
державної влади на той час не могла зайняти практично жодна безпартійна
особа. Таким чином відновилась і посилилась командно-адміністративна
система з провідною роллю КПРС.

Система органів державного управління УРСР у складі Ради Міністрів УРСР,
міністерств, державних комітетів та управлінь місцевих органів влади з
1965 р. знову була переорієнтована на галузевий принцип управління. До
центральних органів цієї системи в 1967 р. входили: Рада Міністрів УРСР,
27 союзно-республіканських і 5 республіканських міністерств, державний
плановий комітет Ради Міністрів УРСР, державний комітет Ради Міністрів
УРСР у справах будівництва, комітет народного контролю УРСР, державний
комітет Ради Міністрів УРСР з професійно-технічної освіти, державний
комітет Ради Міністрів по хлібопродуктах і комбікормовій промисловості,
державний комітет Ради Міністрів по нагляду за безпечним веденням робіт
у промисловості і гірничому нагляду, комітет державної безпеки при Раді
Міністрів УРСР, українське об’єднання Ради Міністрів УРСР по продажу
сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та
інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту та використання
машин у колгоспах і радгоспах, головне управління Ради Міністрів з
матеріально-технічного постачання, центральне статистичне управління при
Раді Міністрів УРСР. До зазначеної системи входили також деякі
спеціальні комітети і головні управління при Раді Міністрів УРСР, які
створювались урядом республіки

Надалі система державних комітетів, міністерств та інших центральних
органів управління України неодноразово перебудовувалась. Створювались
нові галузеві органи, змінювались їх підпорядкованість та найменування,
але, як і раніше, в основі цих дрібних реорганізацій лежав
централізований галузевий принцип управління з керівною роллю КПРС.

Рада Міністрів УРСР – уряд республіки – визначалась у Конституції УРСР
1978 р. як вищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади УРСР.
Вона утворювалась Верховною Радою УРСР у складі голови Ради Міністрів,
його перших заступників і заступників, міністрів УРСР, голів державних
комітетів УРСР. За поданням голови Ради Міністрів УРСР Верховна Рада
УРСР могла включити до складу уряду УРСР керівників інших органів та
організацій УРСР

Місцевими органами державної влади в цей період були обласні, районі,
міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів.
Виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад були виконкоми, які
обиралися Радами. Досить розгалуженою ланкою в апараті управління
місцевих Рад були відділи та управління виконкомів, створення яких
відносилося до компетенції самих Рад. У своїй діяльності ці структурні
підрозділи підпорядковувались Раді, її виконкому та органам державного
управління вищого рівня. Посадовими особами місцевих органів влади були
відповідно голова виконкому, його заступники, секретар, завідуючі
відділами, їх заступники, начальники управлінь та їх заступники, а також
чисельні помічники, референти, інструктори тощо, які відносились до
категорії відповідальних працівників. Головними критеріями добору кадрів
на роботу в органах державної влади були: членство в партії, походження,
попередня участь у роботі партійних, радянських, профспілкових,
комсомольських органів, освіта. Призначення на посаду здійснювалось на
підставі розгляду особової справи, рекомендації партійних органів та
низки узгоджень з керівними посадовими особами, в тому числі і
партійними.

В апараті виконкому діяли партійні осередки, які мали великий вплив на
організацію внутрішньої роботи, підбір кадрів, просування їх по службі
та інше. Зовнішнє партійне керівництво здійснювали партійні комітети, що
діяли в межах адміністративно-територіальної одиниці. Повсюди
практикувалось прийняття спільних рішень рад і парткомів, де
розглядались питання управління господарством, звіти на пленумах і бюро
партійних комітетів керівників органів державної влади. Партійні
апаратники шляхом впливу на виборчу кампанію мали можливість визначати
соціальний, національний, партійний, демографічний, статутний склад рад
та їх виконкомів, що забезпечувало зовнішній демократизм органів влади
при внутрішній монополії комуністичної ідеології та авторитаризму її
провідників, які стояли на чолі всіх державних установ.

Одночасно з ускладненням структури управління країною на вищих щаблях
влади довгий час були відсутні кадрові перестановки, апарат не тільки
бюрократизувався, але й інтенсивно старів. Низка пов’язаних зі смертями
партійних та господарських лідерів переміщень у складі ЦК КПРС та уряді
країни супроводжувалась занепадом господарства країни, несприйняттям
населенням старих консервативних підходів до управління країною. В таких
умовах адміністративно-командна система державного управління почала
втрачати загальний контроль над ситуацією в країні, що об’єктивно
призвело до потреби в докорінній перебудові.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.

2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.

3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.

4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.

5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.

6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.

7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020