Курсова робота на тему:

Структура злочинної діяльності. Криміналістична характеристика П л а н

Вступ
стр.3-7.

Поняття злочинної діяльності та її види. стр.8-14.

Злочин як суспільно-небезпечне діяння. стр.15-23.

Структура злочинної діяльності і криміналістична характеристика її
елементів. стр.24-32.

Особливості злочинної діяльності, що пов’язані з порушенням податкового
законодавства. стр.33-40.

Висновок
стр.41-43.

Список використаної літератури стр.44-45.

Додатки

В с т у п

Загальні причини злочинної діяльності криються у суспільних
суперечностях, які існують як «по вертикалі», так і «по горизонталі».
Від початку свого існування й до сьогодні людству властива злочинна
діяльність як соціальний феномен, обумовлений об’єктивною реальністю,
тому справедливим є вислів: кожне суспільство має таку злочинність і
злочинців, яких воно заслуговує. І якщо відійти від нормативного
розуміння злочинної діяльності (наявність держави і права як інститутів,
що визначають, які діяння є злочинами, а які ні), то можна сказати, що
так звана вічна злочинна діяльність, тобто посягання на власність і
людину, існувала ще за первіснообщинного ладу і згідно зі звичаями
каралася стратою або вигнанням з племені, що було рівнозначно смерті. Ці
«вічні» посягання становлять ядро і сучасної злочинної діяльності,
незважаючи на зміни суспільно-економічних формацій. Отже, можна
погодитися з думкою, що злочинна діяльність вічна. Більше того, з
інтенсифікацією розвитку суспільства злочинна діяльність стає дедалі
глобальнішим і всеохоплюючим явищем, яке все більше «конкурує» з
легальним бізнесом, переплітається з ним, набуває реальної влади. Нині
її можна назвати, за висловом Президента України Л. Кучми, «п’ятою
владою».

У різні форми кримінальної діяльності потягнулася частина людей, які за
нормальних умов цього б не зробили. Цьому значною мірою сприяли
безробіття, різке падіння життєвого рівня, наркотизація алкоголізація
населення. Особливо небезпечні процеси відбуваються у молодіжному
середовищі, яке найбільше вражене безробіттям.

В умовах, коли значна частина населення перебуває за межею бідності або,
працюючи, не без складностей зводить «кінці з кінцями», одночасно
спостерігаючи, як деякі особи, не відмічені ніякими талантами, «крім
кримінальних, на очах збагачуються і стають «поважними людьми»,
відбувається переоцінка цінностей, у ході якої протизаконна діяльність
сприймається як нормальна ділова активність або як неминуча альтернатива
чесному, але далеко не» кращому способу життя. В свою чергу найбільш
далекозорі представники «нових” українців» намагаються «відмити» не
тільки гроші, а й свою репутацію, виступаючи спонсорами благодійних
акцій, підтримуючи молодіжні клуби, діячів мистецтва тощо.

На жаль, Україна визнана корумпованою країною з оцінкою 2,6 бала за
10-бальною шкалою. Цей висновок зробила спеціалізова на міжнародна
організація «Трансперенсі інтернейшнл». Такому стану речей сприяли
надзвичайно велике втручання держави в економіку, несправедлива система
оподаткування, величезні витрати на утримання органів державної влади,
недосконале законодавство. Все це призвело до масового ухилення від
сплати податків, формування тіньового сектора економіки (до 60 %), вкрай
низького рівня забезпечення тих, хто працює у бюджетній сфері. Звідси
корумпованість чиновницького апарату.

Корупційна діяльність у свою чергу «бумерангом» впливає на погіршення
економічного становища в Україні.

Так, на початок 2001 р, було зареєстровано у центрах зайнятості
населення 1234 тис. осіб (серед них 62 % — жінки, 32 % — молодь). .Проте
фахівці вважають, що реальний рівень безробіття у кілька разів вищий і
становить до 40 % від загального числа працюючих. На кожне робоче місце
претендує в середньому 15 осіб (на Херсонщині — 3, Львівщині — 10).
Багато людей, які вважаються працюючими, фактично перебувають у
довготривалих неоплачуваних відпустках, працюють неповний робочий
тиждень. Значна частина людей .працює «в тіні» або вже перебуває «на
дні» суспільства (бродяги, алкоголіки, наркомани тощо). Саме вони і
поповнюють ряди правопорушників.

Як стверджують міжнародні експерти, допустимий рівень безробіття у
суспільстві не повинен перевищувати 10 % населення у соціальне активному
віці. Вищі показники загрожують соціальній стабільності у державі.

Однак важливим політичним чинником злочинної діяльності в Україні є
конфлікти, непорозуміння між різними гілками влади, особливо
законодавчою і виконавчою, нерозвиненість судової влади. При цьому
парадокс полягає в тому, що політики в ажіотажі, викликаному тими чи
іншими амбіціями, ніби не помічають (чи не хочуть помічати), що самі
стимулюють злочинну діяльність, з якою потім закликають боротися.
Представники опозиції до існуючої влади завжди спекулюють на цьому
питанні.

Вседозволеність для «верхів» та їх розбещеність відлунюються у широких
масах населення, стимулюючи таку ж поведінку пересічних громадян за
принципом: якщо їм можна, то чому не дозволено нам.

І, врешті-решт, саме від культури, духовності людини залежить, буде її
діяльність суспільне корисною чи злочинною. Важливу роль у цьому
відіграє і правова культура громадян. Демонстрування неповаги до закону,
прав людини з боку окремих чиновників, непродуманість деяких законів
загострює у населення неповагу до правових норм і до влади, породжує,
особливо у молоді, цинізм і аморальність. Характерним прикладом може
бути ставлення до виконання вимог податкового законодавства.

Заради прибутків насаджується психологія вседозволеності, сексуальної
свободи. Скажімо, статеве життя широко демонструється на екранах і в
книжковій продукції під приводом того, що це є невід’ємною частиною
людського буття.

Широко рекламується проституція, дискутується доцільність її
легалізації. Порнографія, хоч формально і визнана предметом злочинної
діяльності, фактично широко розповсюджена, в тому числі серед підлітків.

Пряме відношення до стимулювання злочинної діяльності мають пияцтво і
наркоманія, яким суспільство протистоїть у нерівній боротьбі, адже
асигнування на неї не відповідають ступеню загрози наркотизації країни.
Більше того, лунають голоси, що вживання «слабких» наркотиків не згубне
для здоров’я людини, що потрібно дозволити їх легальне розповсюдження і
це, мовляв, може збити хвилю поширення.

Потрібно зазначити , що криміналістичне вивчення злочинної діяльності за
допомогою слідів, що утворилися або залишилися в процесі вчинення
злочинів, не забезпечує вирішення завдань боротьби зі злочинністю. Тепер
настала необхідність вивчення всіх аспектів виникнення і функціонування
злочинної діяльності, як самостійного явища в цілому, так і на рівні
здійснення конкретної злочинної діяльності. У зв’язку з цим виникає
питання: що саме з цього багатогранного явища повинна вивчати
криміналістика, крім прямих безпосередніх слідів злочину? Вичерпний
перелік об’єктів і питань дати неможливо. На мою думку тільки
криміналістика повинна вивчати у злочинній діяльності усе те, що
відбиває і характеризує життєдіяльність і функціонування злочинних
співтовариств, груп та окремих злочинців у вигляді будь-яких слідів цієї
діяльності, що можуть сприяти вирішенню завдань просування від
конкретного злочину і злочинця до виявлення і викриття всієї злочинної
структури, що стоїть за конкретним фактом, особою.

Для характеристики основних напрямів криміналістичного вивчення
злочинної діяльності зазначимо наступне:

а)система і форми організації злочинних співтовариств, варіанти
розподілу функціональних обов’язків, регламентування поведінки членів
злочинної організації тощо;

б)прийоми відбору нових членів у злочинну групу;

в)організація навчання «своїх людей» ;

г)тактичні прийоми злочинної діяльності;

ґ) організація і методи здійснення розвідки, прийоми збору інформації,
необхідної для здійснення злочинної діяльності ;

д)прийоми виявлення своїх «однодумців» для встановлення «ділових»
контактів;

е)характер і зміст міжгрупових відносин і зв’язків злочинних
організацій, форми здійснення цих зв’язків, також і міжнародних;

є) використання «відволікаючих маневрів» для створення умов вчинення
основної цільової акції або відволікання уваги від конкретних
підозрюваних;

ж)система і методи проведення контррозвідки, прийоми виявлення
оперативних працівників та агентів, що працюють проти злочинних
угруповань, форми і методи ліквідації зайвих членів злочинної
організації;

з) способи маскування злочинної поведінки як працюючих у будь-яких
організаціях членів злочинного співтовариства, так і непрацюючих;

й) форми і методи здійснення протидії розслідуванню (як прямі — вихідні
від підозрюваних, так і непрямі — з боку інших осіб й організацій,
наприклад, особливий інтерес до роботи слідчого у конкретній
кримінальній справі, його вищих керівників, які раніше подібної уваги
справі не приділяли);

і) способи корумпування державних службовців, варіанти здійснюваної
допомоги, засоби зв’язку, міри »контролю» за їхньою поведінкою тощо;

ї) способи споживання-реалізації того, що вдалося добути злочинним
шляхом;

й) засоби «відмивання» злочинних прибутків;

к) організація «общака», форми і способи використання його коштів тощо.

Звичайно, наведений перелік, по-перше, неповний, по-друге, не
деталізований стосовно кожної позиції. Але він визначає, які нові
аспекти діяльності злочинців необхідно вивчати для того, щоб слідчий
знав, що саме потрібно виявляти, щоб кожний із них у процесі
безпосередньої роботи щодо кримінальних справ не знаходив самостійно
шляхи і засоби встановлення повної картини злочинної діяльності.

Викладене і обумовило вибір даної теми курсової роботи. Звернемося ж
ближче до самої теми роботи і спробуємо з`ясувати найбільш
двозначливі, суперечливі на даний час питання.

1.Поняття злочинної діяльності та її види.

Перш за все потрібно з`ясувати взагалі, що таке діяльність. У
тлумачних словниках її інтерпретують, як «спосіб буття людини у світі,
здатність її вносити зміни в дійсність». Отже, поняття «діяльність»
обумовлене обов’язковою присутністю суб’єкта і його здатністю існувати в
суспільстві, оскільки існування відображає «спосіб буття», тобто певну
діяльність людини щодо самозабезпечення життєдіяльності.

Діяльність має соціально-перетворюючу направленість, вона пов’язана зі
здатністю людини до вироблення цілеспрямованих змін в матеріальному
середовищі. Зміни як результат людської діяльності охоплюють широке
поняття, яке зачіпає перетворення в різних сферах суспільної (духовної)
і матеріальної діяльності. Це можуть бути зміни у певній державній
структурі, комерційній організації, виробничій технології тощо. Такі
зміни дають можливість побачити сліди в широкому розумінні, оскільки
вони виникають в результаті людської діяльності. Різні юридичні науки
вивчають сліди-зміни як наслідки злочинної діяльності. Саме
криміналістика вивчає головним чином наслідки людської діяльності у
вигляді матеріальних та ідеальних відображень. На цій підставі механізм
діяльності, її види і структура відіграють не останню роль при пізнанні
подій злочину, встановленні його учасників та інших обставин.

Діяльність — це здійснення суб’єктом певної фізичної або інтелектуальної
роботи. В теорії економіки зазначається, що цілеспрямована діяльність
людини, скерована на створення за допомогою знарядь виробництва
матеріальних і духовних цінностей.

Працедіяльність — це різновидність соціальної діяльності, вид і характер
якої визначаються практичними потребами людини. Отже, всяка діяльність
має цілеспрямований характер, який відповідає намірам суб’єкта
діяльності або особи, яка її організує. У кримінальному праві визначені
організатор і виконавець злочину.

Залежно від потреб суспільства існують такі види соціальної діяльності:
1) духовна;

2) матеріальна;

3) виробнича;

4) трудова і нетрудова та різні її підвиди.

Так, серед духовної розрізняють просвітительську, літературну,
суспільну.

У структурі діяльності необхідно розрізняти дві грані:
теоретичну і практичну.Суть теоретичної полягає у визначенні суб`єктом
мети діяльності, коли він створює ідеальний образ бажаного результату,
згідно з яким перетворює об`єкт діяльності. Але не завжди ідея суб`єкта
може бути здійснена. Тому практична грань діяльності ,тобто
реальна праця щодо перетворення об`єкта у відповідності до бажаного
результату, є ведучою.Таким чином,сутність теорії і практики
втілюється в практичну діяльність.

Наприкінці 70—80-х років поширився погляд, відповідно до
якого злочинність має системно-структурний характер, є певною системою.
Проте й дотепер цей погляд не є загальновизнаним.

Одні автори вважали, що за системного підходу до
дослідження

цього явища має йтися про взаємозв’язок, взаємозумовленість зло-

чинності та її причин, на думку інших — про взаємозв’язок злочи-

нів та осіб, які їх вчиняють. Дехто вказував на взаємозв’язок різ-

них підструктур (елементів) злочинності. Зокрема, С. Є. Віцин за

значав, що для цього явища характерний комплекс взаємозалежних

елементів, якими визнаються й окремі злочини, й види злочинності.
Стосовно останньої вони виступають як підсистеми. Ці погляди
розвивалися у рамках популярних у той час методологічних течій
системного підходу та загальної теорії систем. Мені здається, що ідея
про системний характер злочинності є сумнівною.

По-перше, взаємозв’язок, який існує між її видами, окремими

злочинами не має самостійного характеру, а є лише відбитком тих

закономірностей функціонування суспільства, що обумовлюють існування
злочинності. Самі автори цих тверджень визнають, що конкретні злочини
не пов’язані між собою. Те саме можна сказати про певні види злочинів.
Те, що існує професійна та організована злочинність, злочинне
середовище, що утворюється на основі зв’язків між особами, які відбували
покарання у місцях позбавлення волі, не дає достатніх підстав говорити
про злочинність як про систему.

По-друге, прихильники цієї ідеї надзвичайно широко трактують

саме поняття «система», відповідно до якого майже будь-яка сукупність
одночасно існуючих, будь-чим пов’язаних явищ може розглядатися як
система.

Розуміючи умовність і неповноту, властиву всякому визначен

ії ню, можна констатувати, що найбільш обгрунтованим і поширеним

тепер є визначення злочинності як негативного соціального, істо-

рично мінливого правового явища, що полягає у вчиненні частиною

членів суспільства вчинків, які заподіюють шкоду іншим членам

суспільства або суспільству в цілому, відповідальність за які
передбачена кримінально-правовими нормами. .

Злочинність є вкрай неоднорідним явищем. Діяння, які вона

об’єднує, є схожими тільки за двома загальними ознаками: всі вони

становлять небезпеку для суспільства і відповідальність за їх вчи-

-нення передбачена кримінальним законом. У всьому іншому вони

дуже різноманітні й істотно різняться між собою. Це зумовлює

необхідність виокремлення різних видів злочинності. Критерії цього

виділення можуть бути різними і відповідно існують різні класифікації
злочинів.

За кількістю вчинених злочинів розрізняють первинну (сукупність
злочинів, вчинених уперше) і рецидивну (сукупність повторних злочинів)
злочинність. Як особливий її різновид останнім часом виділяється
професійна злочинність (сукупність злочинів, що вчиняються постійно і є
для злочинця основним джерелом існування).

За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок.

За віком — злочинність дорослих і неповнолітніх.

Також можна розрізняти злочинність молоді та осіб інших вікових
груп.

За характером діяння звичайно виділяють корисливу,
насильницьку і корисливо-насильницьку злочинність.

За іншими критеріями розрізняють сімейно-побутову, вуличну,
економічну, або господарську, злочинність, наркозлочинність, посадову та
необережну злочинність.

Можна виділити двадцять видів злочинності за главами Особливої
частини Кримінального кодексу України.

Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизувати

вивчення багатьох проблем, а по_друге, це важливо для вирішення

практичних завдань боротьби зі злочинністю загалом та окремими її
видами. Злочинність завжди
соціальна за своїм характером і є віддзеркаленням умов життєдіяльності
суспільства на кожному конкретному історичному етапі його розвитку.
Злочинність ніколи не була простою сукупністю злочинів, що вчинялися, а
виступала закономірним соціальним явищем.

Якісна зміна злочинності, перетворення її у професійну та організовану
ставить перед правоохоронною практикою і наукою завдання розробки і
реалізації нових підходів до боротьби зі злочинністю, адекватних її
новому характеру, змісту і причинам. У зв’язку з цим необхідно
зауважити, що обвинувачення в тому, що «міліція погано бореться зі
злочинністю» безпідставне: правоохоронні органи нерідко заслуговують
докору за неякісне вирішення своїх конкретних завдань, але основне — це
небажання або невміння держави вести боротьбу зі злочинністю всіма
необхідними заходами і, в першу чергу, соціально-економічними.

Тому для підвищення ефективності боротьби зі злочинністю необхідно
вивчати злочинну діяльність як соціальний феномен, як один з різновидів
соціально значимої людської діяльності.

Вітчизняні криміналісти так , як Г.Ю.Манс, І.М.Якімов, С.О.
Голунський, Г.К.Рогінській та ін. вказували на два полюи в об`єкті
вивчення криміналістики — злочинну діяльність і діяльність з
розслідування злочинів. Необхідність вивчення злочинної діяльності
відзначає переважна більшість вчених . Проте поняття цієї діяльності
вони, як правило, істотно обмежують, зводячи його практично до вчинення
окремих злочинів.

Так, В.Я. Колдін зазначає, що злочинна діяльність складає
основний зміст події, що розслідується , а О.Ф. Лубін пише: «Злочин — це
деякі реальні рухи, дії і операції реальних людей, тобто відповідний тип
людської діяльності з її засобами і процедурами, які з позиції
кримінального права визнаються протизаконними» .

А.В. Дулов. підкреслив, що вивчення злочину не тотожне вивченню
злочинної діяльності: «З’явилися пропозиції покласти в основу
криміналістичного вивчення злочину загальну теорію діяльності і
досліджувати цей об’єкт, виділивши в ньому:

1} мотив, мету, установку;

2) способи діяльності;

3) знаряддя і засоби діяльності;

4) результат діяльності.

Щоб вивчити злочинну діяльність, спочатку необхідно виявити і
дослідити сукупність матеріальних слідів, об’єктів (елементів), що
характеризують злочин як явище, подію. Тільки на такій основі можуть
будуватися припущення про сутність злочинної діяльності» . Таким чином
використовуючи дуже широкий за своїм змістом термін, багато авторів
значно звужують те, що ним характеризується. Р.С. Бєлкін у зв’язку з цим
підкреслює: «Якщо вже називати у визначенні злочинну діяльність як
предмет пізнання , то варто говорити не стільки про спосіб злочину,
скільки про механізм злочину, тобто про систему злочинної діяльності, в
якій спосіб злочину — лише одна з ланок» . Але слід зазначити, що не
можна вважати тотожним поняття «механізм злочину» і «система злочинної
діяльності», оскільки перше містить у собі достатньо повну
характеристику того, як відбувається конкретний злочин, а друге повинно
охоплювати розкриття того, як існує і діє злочинність у суспільстві на
відповідному історичному етапі його розвитку.

Оскільки перед нами стоїть завдання вивчення злочинної діяльності,
необхідно уточнити поняття «діяльність» та його зміст. У філософії
діяльність трактують як специфічну форму активного ставлення людини до
навколишнього світу і як спосіб існування людини, забезпечення умов її
життєдіяльності . При цьому підкреслюється творчий, суспільно корисний
характер діяльності . У зв’язку з цим правомірним є питання: чи є
злочинна діяльність, антигромадська за своєю суттю, видом людської
діяльності? Відповідь, на наш погляд, однозначна — так, оскільки
будь-які дії та операції, спрямовані на забезпечення існування людини,
пристосування її до життя є різновидність людської діяльності. В.П.
Іванов підкреслює: «Скільки б ми не поділяли діяльність як спосіб
людського буття на різні її «структурні» одиниці за предметом, способом
діяльності і конкретним суб’єктом-виконавцем, такий розподіл у
суспільно-історичній перспективі може бути нескінченим, але в результаті
завжди виявиться, що будь-яка одиниця буде за своєю природою діяльністю,
так як вона є виявленням людського буття» . «Навіть паразитичний спосіб
життя, — відзначає Л.П. Буєва, — власне кажучи, не є бездіяльністю,
оскільки як біологічно, так і соціально людина не є бездієвою».

У результаті своєї діяльності злочинці не створюють нічого суспільно
корисного, але для свого існування вони змушені активно діяти. Причому
їхня діяльність у даний час набула таких масштабів втручання в
соціально-економічні умови життя суспільства, коли може загрожувати
підвалинам державного життя. Іншими словами, злочинна діяльність — це не
тільки об’єктивний соціальний фактор, але і таке явище, з яким, особливо
в умовах появи організованої злочинності, держава не може не рахуватися.
Зрозуміло, злочинність і злочинна діяльність формуються і визначаються
умовами навколишнього середовища (йдеться про їхнє пристосування до цих
умов, тому що суспільство нічого не робить цілеспрямовано для їх
існування і розвитку), впливають на атмосферу життєдіяльності
суспільства. Умовно можна сказати, що злочинна діяльність є своєрідним
«стимулом» розвитку суспільства, оскільки змушує шукати і впроваджувати
нові форми і засоби свого існування в умовах боротьби зі злочинністю.
Це, зокрема, обумовлює завдання прогнозування перспективного розвитку
злочинності, щоб мати можливість здійснювати запобіжні заходи .

Будь-який вид людської діяльності проходить в умовах протидії сил
природи, державного регулювання . Стосовно до злочинної діяльності, то
держава і суспільство вживають цілеспрямованих заходів проти розвитку та
самого існування злочинності, що, у свою чергу, змушує злочинців
удосконалювати своє «ремесло» прийоми, засоби, методи, організацію
злочинної діяльності. Причому в плані засобів діяльності, що
використовуються, злочинці, як правило, випереджають правоохоронні
органи. Останні постійно змушені діяти в умовах недостатності
фінансування (наприклад, керівники слідчих підрозділів забороняють
слідчим призначати експертизи, що вимагають значних коштів), а для
злочинців нічого недоступного немає.З урахуванням розглянутого можна
зазначити, що злочинна діяльність повною мірою відповідає визначенню
діяльності як активного впливу соціального суб’єкта на об’єкт,
здійснюваного за допомогою визначених засобів (методів, прийомів,
знарядь) для досягнення поставленої суб’єктом мети. Тому боротьба зі
злочинністю потребує вивчення саме злочинної діяльності як соціального
явища і фактора життєдіяльності злочинності, а не тільки окремих
складових її частин — злочинних актів. Це важливо не тільки для
забезпечення всебічного аналізу даного явища з метою визначення
конкретних і реальних заходів боротьби зі злочинністю, але й у силу
того, що неповнота пізнання його природи і законів розвитку призвели до
поглиблення «професіоналізму» злочинності, появи організованої
злочинності, а головне — до різкого зниження результативності й якості
боротьби з нею.

2.Злочин як суспільно-небезпечне діяння.

Теорія пізнання складає теоретичний фундамент методології окремих наук.
Сучасне вчення про методологію науки криміналістики зазвичай називають
загальною теорією, зміст якої вміщує систему принципів, теоретичних
концепцій, методів і зв’язків, термінів і понять, учення про
закономірності виникнення, збирання, дослідження, оцінки, використання
доказів, теорію механізму вчинення злочину та інших часткових учень.

Методологія криміналістики є відбитком сучасного стану і досягнень
суспільних і природничих наук, що веде до появи в її структурі нових
методів і засобів пізнання, нових підходів як в криміналістиці, так і в
юридичних науках в цілому. Так виникли системний, системно-структурний,
інформаційний, ситуаційний, алгоритмічний та інші підходи в методиці
дослідження. Серед них особливе місце належить діяльнісному підходу.

У криміналістиці діяльнісний підхід означає дослідження об’єктів, подій
та дій в аспекті специфіки діяльності суб’єкта. Криміналістика не
досліджує правової сторони злочину, а вивчає технічні засоби і методи
виявлення і використання джерел інформації для доказування наслідків
злочину, тобто слідів злочину. Криміналіста, фахівця насамперед
цікавлять сліди, знайдені на місці злочину, який механізм їхнього
утворення, яким чином і як давно вони залишені, як діяв суб’єкт при
досягненні поставленої мети, а також обставини вчинення злочину.

Все більшого методологічного значення набувають теоретичне дослідження
проблем кримінальної і криміналістичної діяльності (В. П. Бахін, В. С.
Кузьмичов, З.І. Кірсанов), теорія механізму вчинення злочину (Р. С.
Бєлкін, В. К. Лисиченко, М. С. Карпов), теорія криміналістичної
діагностики і прогностики (П. Д. Біленчук, Ю. Г. Корухов, В. А.
Журавель), криміналістична теорія спілкування (В. Е. Коновалова, В. Г.
Лукашевич), теорія логіко-математичного забезпечення процесу
розслідування (Н. І. Клименко, В. К. Лисиченко, А. О. Фокіна, В. А.
Образцов), теорія правової і криміналістичної інформатики (П. Д.
Біленчук, В. Д. Гавловський, Р. А. Калюжний, В. Г. Хахановський), теорія
інформаційного забезпечення процесу розслідування (В. В. Бірюков, І.
О. Ієрусалімов, М, Я. Швець) тощо. Все це стверджує, що діяльнісний
підхід у методології криміналістики є перспективним напрямком, який
забезпечує сучасний рівень стану науки криміналістики.

Діяльнісний підхід інтегрує засоби дослідження для пізнання характеру
взаємодій суб’єкта з матеріальним середовищем, в залежності від нього
виникають сліди злочину. Виявлення, фіксування, дослідження матеріальних
та ідеальних слідів доцільно вивчати у світлі діяльності суб’єкта
злочину.

У методиці розслідування злочинів діяльнісний підхід пов’язаний з
історичним, який має на меті поетапне вивчення діяльності і розвитку
суб’єкта. Включаючи при цьому виникнення злочинного наміру; розвиток і
формування мети; складання плану і моделі бажаного результату;
дослідження фізичної реалізації мети, інакше кажучи, власне самої
злочинної діяльності.

Діяльнісний підхід пов’язаний з інформаційним, оскільки засоби
криміналістичної техніки і тактики під час їхньої реалізації виконують
функції збирання, дослідження і використання доказів у кримінальному
судочинстві. Внаслідок цього однією зі сторін процесу розслідування є
інформаційно-пізнавальна функція, в основі якої лежить діяльність
суб’єктів кримінального процесу.

Зрештою, у криміналістиці діяльнісний підхід зумовлений суттю і поняттям
злочину у кримінальному праві. Злочин — це передбачене кримінальним
законом небезпечне діяння, що посягає на суспільний устрій та його
економічну основу, приватну власність, конституційні права і свободи
громадян, а також інші діяння, що посягають на суспільний правопорядок і
громадську безпеку.

Суть злочину як суспільне небезпечного діяння (або бездіяння) полягає у
фізичній дії суб’єкта, внаслідок якої в оточуючому середовищі виникають
зміни, а також кінцевий продукт — корисний або некорисний і соціальне
небезпечний для суспільства. З цього, злочин — це завжди діяльність
суб’єктів між собою і матеріальним середовищем, завжди взаємодія
матеріальних та ідеальних слідів.

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому
йому притаманні всі ті об’єктивні і суб’єктивні особливості, що
характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух
або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та
інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості —
прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її
цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною
сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві,
відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються
законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить
основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме
об’єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси
виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської
поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та
інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно
розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного
розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому
поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати
конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам,
притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують
на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи
виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним
процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки
суспільному розвитку.

Поняття злочину є універсальною і фундаментальною категорією: воно
лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому
визначенню цього поняття надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному.
Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи
правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього
поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки
злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як
кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що
передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину,
протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин — суспільно
небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну
характеристику злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене
кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш
обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що
будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати
свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні,
типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні
формально-матеріальне визначення має перевагу — воно дозволяє відповісти
не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання,
чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і
правову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює: «Злочином є
передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або
бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину
як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної
поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий
вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності.
Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії
або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства,
злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або
бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — свідомого і
вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), —
не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є
лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким відповідно до ч. 1. ст. 18
КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може
наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю
і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплені три ознаки
злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість
діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки —
суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, що розкривають як
зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя
— передбачення діяння КК — формальна, що відбиває юридичну, нормативну
природу злочину, тобто його протиправність.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального
кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно
означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1
вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від
злочинних посягань кодекс визначає, «які суспільне небезпечні діяння є
злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій
нормі чітко відбивається нерозривний зв’язок кримінальної протиправності
та кримінальної караності в характеристиці злочину

Саме тому панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину:
суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину:
злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне і
кримінальне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом
злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні
властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що
діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним
законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди.
Це — об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що
склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної
небезпечності діяння обумовлені об’єктивними закономірностями
суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально-економічними
процесами, що відбуваються в суспільстві. У частині 1 ст. 11 КК
суспільна небезпечність як обов’язкова ознака злочину тільки
називається, її зміст закон не розкриває. Між тим порівняльний аналіз
різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо)
свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній
небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду
правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю і
різні злочини. Досить порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на
двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує
суспільне небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган
дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність
вчиненого злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних
понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають
об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин,
наслідки, спосіб вчинення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки
оцінка всієї їх сукупності може розкрити об’єктивну, реальну
небезпечність злочину — його тяжкість. Значення суспільної небезпечності
як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона, по-перше, є
основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його
криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за
ступенем тяжкості; по-третє, визначає межу між злочином та іншими
правопорушеннями; по-четверте, є однією з загальних засад
індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (п. З ч. 1
ст. 65 КК).

Другою обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній
психологічний зміст,є винність.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права —
принцип суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за
наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається
невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і
встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне
ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності
вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлення особи до
вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідкі в, виражене у формі
умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного:
діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як
діяння не може бути розкрите поза зв’язком з психічним ставленням особи
до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути
визначений поза зв’язком з характером діяння: об’єктом, на який вона
посягає, способом, наслідками та іншими його об’єктивними ознаками. Вина
значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є
важливим критерієм визнання його злочином.

Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Протиправність
як формальна ознака злочину означає передбачення його в кримінальному
законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною
небезпечністю: вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної
небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки.
Тому кримінальна протиправність — юридична, правова оцінка суспільної
небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її
ступінь визначає об’єктивні межі протиправності. За цими межами питання
про криміналізацію діяння поставати не може. Виділення законом
кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину являє собою
конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві:
кримінальній відповідальності І покаранню підлягає лише особа, що
вчинила таке суспільне небезпечне діяння, яке передбачено законом як
злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому, якщо
навіть діяння становить небезпеку для суспільства, але не передбачене
законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як
злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування
кримінального закону за аналогією до діяння, що прямо в ньому не
передбачене. Частина 4 ст. З КК прямо вказує, що застосування закону про
кримінальну відповідальність за аналогією забороняється.

Слід зазначити, що Кримінальні кодекси України 1922 і 1927 років
допускали аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в
Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання
застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за
важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини.
Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному
законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК
вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася
якоюсь мірою обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і
передбаченого кримінальним законом) за об’єктивними ознаками, вона
відкривала простір суб’єктивному розсуду правозастосовчих органів в
оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до порушення
закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення
аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину
без вказівки на те в законі. Це й було зроблено вже в ст. 7 КК України
1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не
містилося. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший
принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх
вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Частина 4 ст. З КК
цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака злочину —
його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання
за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за
своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності
діяння. Діяння тому і є кримінальне караним, що воно суспільне
небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання,
не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його
вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, після
закінчення строків давності, за амністією й ін.). Ще в 1961 р. В. В.
Сташис справедливо писав, що «зовсім неправильно ототожнювати караність
як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його
вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення
певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість
застосування в належних випадках (а не завжди) покарання».

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна
зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох
ознак — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності —
характеризує діяння, вчинене суб’єктом злочину, як злочин.

3.Структура злочинної діяльності і криміналістична характеристика
її елементів.

У спеціальній літературі злочинна діяльність тлумачиться як різновид
соціальної. Кримінальне законодавство передбачає відповідальність за
суспільне небезпечне діяння, діяльність (бездіяльність), результати якої
можуть мати ознаки адміністративних, цивільних, фінансових
правопорушень. Тому не всяка протиправна діяльність є злочинною.
Злочинна діяльність — це посягання особи на об’єкти кримінально-правової
охорони і об’єктивні умови, пов’язані з ними. Через це, діяльність
становить собою акт зовнішньої дії суб’єкта. Тому ознаки діяльності, які
складають об’єктивну сторону злочину — місце, час, спосіб діяння,
вимірювання матеріальної обстановки, в якій відбувалося злочинне діяння,
знаходяться як би на поверхні і передусім потрапляють в поле зору
слідчого на місці події.

Разом з тим діяльність як зовнішньодинамічний вияв особи не можна
порівнювати з простим фізичним актом руху тіла людини (тілорухом).
Діяння складається з послідовних рухів, результати яких, як правило,
усвідомлені і відповідають поставленій мету. Проте це тільки частина
руху, в діяльності їх значно більше, оскільки все складне дискретно.
Звідси всякий рух треба розглядати як складне явище. Щоб пізнати
будь-яку діяльність, тим більше побачити в ній ознаки злочину, треба її
розділити на прості елементи руху. Виділення їх є одним із логічних
прийомів розкриття структури діяльності та пізнання її суті.

Авторами виділяються різні за назвою і кількістю елементи діяльності, що
визначається не розходженням позицій у характеристиці даної категорії, а
підходами і метою їх аналізу. Розглянемо два із них.

Злочинна діяльність — це система обдуманих дій (бездій) суб’єкта, які
викликають зміни в матеріальному середовищі (природі, суспільстві), і
вважаються суспільне небезпечними, винними і кримінальне караними.

Дана структура злочинної діяльності складається з таких елементів:

-суб`єкт;

-способи підготовки і приховування злочину;

-засоби діяльності;

-предмет злочинної діяльності;

-сліди злочину;

Суб’єкт злочинної діяльності — фізична особа, здатна діяти, вступати у
взаємодію, проводити роботу і таким чином відображати себе. Суб’єкт
злочину не просто фізична особа, він має бути осудним, усвідомлювати
свої дії, вміти визначати мету, складати план її реалізації, мати
відповідний вік.

Способи підготовки, вчинення, приховування злочину. У криміналістиці
найбільш дослідженими є способи вчинення злочину. Узагальнення сучасної
практики показує, що при вчиненні злочинів особливо в сфері економіки
присутні три елементи — підготовка до злочину (розвідка, підбір засобів
(зброї і т. п.)), безпосереднє вчинення злочину і, насамкінець,
приховування слідів вчинення злочину (свідків, майна і т. п.).

Засоби злочинної діяльності. У соціальній діяльності засоби дістали
назву знарядь праці. Це предмети, інструменти, механізми та їхні
системи; тварини і живі істоти; речовини природного і синтетичного
походження, які суб’єкт вміщує між собою і предметом праці для
досягнення поставленої мети.

У структурі злочинної діяльності засоби вчинення злочину — це засоби
«праці» злочинця, до яких належать не тільки матеріальні предмети, але й
не матеріальні діяння, слова, мімічні рухи тощо. Знаряддя праці бувають
пристосованими предметами та приладами, за допомогою яких виконується
певна робота або ж дія (машина, інструмент, транспорт і т. д.) і не
пристосованими (палка, камінь тощо).

Пристосовані засоби вчинення злочину на початку розвитку криміналістики
називали «злодійськими інструментами», на відміну від інструментів
столярних, слюсарних, які, проте, можуть використовуватись для вчинення
злочину, але які не можна назвати знаряддям учинення злочину.

Здійснюючи свою мету, злочинець діє на об’єкти посягання різними
предметами, в тому числі і знаряддям праці, перетворюючи їх на засоби
вчинення злочину, але не знаряддя (як це інколи буває). Такі звичайні
речі, як кухонний ніж, стамеска, сокира називають знаряддям убивства,
хоч це предмети інші за призначенням.

Розслідування багатьох злочинів розпочинається саме із виявлення засобів
учинення злочину, якщо вони залишені на місці події.

Предмет злочинної діяльності можна інтерпретувати як природне середовище
людини, оскільки діяльність — це спосіб її буття, її здатність вносити
зміни в дійсність. Тому природа є «універсальним» предметом всякої
діяльності, в тому числі й злочинної.

Щодо криміналістики, то предмет злочинної діяльності (предмет злочину)
можна уявити як кінцевий продукт, результат протиправної діяльності
суб’єкта, перед яким опиняється слідчий на стадії порушення кримінальної
справи.

Предмет злочинної діяльності треба відрізняти від такого
кримінально-правового поняття, як «предмет злочину». Останній
знаходиться у сфері суспільних відносин. Предмет злочинної діяльності —
це об’єкт, з яким безпосередньо взаємодіє суб’єкт, але сам об’єкт (як
самосприймаючий) не завжди є предметом злочину. При убивстві,
зґвалтуванні, заподіянні тілесних ушкоджень предметом безпосередньої
злочинної діяльності є фізичне тіло людини, тим часом як предметом
злочину — життя, здоров’я і честь громадянина.

Предмет злочинної діяльності і взаємодіючі з ним об’єкти утворюють
багатокомплексну систему. Якщо змінити властивості одного елемента
системи, то в ній порушиться весь характер відносин. У зв’язку з цим
законодавець у ряді випадків прямо вказує на предмет злочину, наприклад,
контрабанди. Це — товари, історичні і культурні цінності, отруйні,
сильнодіючі, радіоактивні, вибухові речовини і таке інше.

Предмет злочинної діяльності і предмет злочинного посягання відрізняють
від предмета злочину і засобів учинення злочину. Якщо предмет злочинної
діяльності може бути предметом злочину, то знаряддя і засоби вчинення
злочину знаходяться поза сферою суспільних відносин і такими не
являються. Разом з тим застосування деяких з них під час вчинення
злочину, приміром, вогнепальної і холодної зброї, становить собою
кваліфікуючу ознаку, а виготовлення, зберігання, збування деяких засобів
учинення злочину складають самостійний склад злочину.

Таким чином, предмет злочинної діяльності у криміналістичній
інтерпретації це фізичне тіло органічного або неорганічного походження,
яке перебуває у твердому, сипучому, рідкому і газоподібному стані, і
зазнає на собі безпосередній вплив суб’єкта злочину та відображає його
механізм.

Сліди злочинної діяльності, або сліди, розглядаються в трьох планах:
глобальному, загальному і частковому. В глобальному — це зміни у
природній сфері і суспільстві, внесені суб’єктом злочинної діяльності.
Вони становлять собою матеріальні та ідеальні відбитки, наприклад, сліди
екологічного злочину. Характер глобальних слідів залежить від багатьох
факторів, соціальних умов і обставин. Щодо загального аспекту, то
глобальні сліди потрібно розглядати як продукт соціальної діяльності
взагалі і злочинної зокрема. У частковому аспекті, особливо в
трасологічному, сліди злочинної діяльності є результатом контактної
взаємодії слідоутворюючого предмета з матеріальним середовищем.

Сліди злочинної діяльності — це явні і неявні зміни, які призводять до
порушень функцій людини, речей і відношень між ними. Більшість явних
слідів одержується під час проведення огляду місця події, на підставі
яких слідчим приймаються процесуальні рішення. Сліди злочинної
діяльності одночасно можуть бути предметом злочину і безпосередньо
предметом посягання, але переважно вони знаходяться поза сферою
суспільних відносин. Це предмети матеріального середовища, в якому
відбувається злочинна діяльність.

Ось така структура злочинної діяльності і криміналістична сутність її
елементів у першому випадку.

Щодо вивчення злочинної діяльності, то я притримуюсь думки за
необхідне розглянути такі змістовні елементи діяльності: мета, об’єкт,
суб’єкт, засоби і процес діяльності. Тому, що саме мета злочинної
діяльності є основною причиною її здійснення. У загальному плані метою
злочинної діяльності є забезпечення умов існування осіб, що її
здійснюють.

Мета злочинної діяльності і вчинення злочинів можуть бути
найрізноманітніші — збагачення, помста, бажання прославитися, соціальний
протест тощо, тобто практично все, про що може мріяти людина. Отже, щодо
даного елемента злочинна діяльність відповідає соціальній характеристиці
діяльності.

Об’єктом діяльності виступає те, на що спрямована ця діяльність для
реалізації її мети. Загалом — це об’єктивна дійсність (природа і
соціальне середовище). Залежно від конкретного виду діяльності її
об’єктом можуть бути природне середовище, продукти попередньої
Діяльності людини, система суспільних відносин, люди тощо. Об’єкт
злочинної діяльності складають предмети матеріального світу, люди і
правові відносини, оскільки злочин завжди спрямований на перетворення
матеріальних об’єктів (руйнування, знищення, зміну), вплив на людину
(від елементарного обману до вбивства), зміну характеру правових
відносин (позбавлення прав власності, переадресування їх іншим суб’єктам
тощо). Таким чином, і об’єкт злочинної діяльності відповідає поняттю
даного елемента людської діяльності.

Без суб’єкта взагалі немає діяльності. Суб’єкт злочинної діяльності
дієвий, як і будь-яка інша людина в процесі праці, але він дуже
специфічний за певними своїми характеристиками. По-перше, його відрізняє
чітка антигромадська спрямованість особистості та її вчинки. По-друге,
пов’язаний із цим протиправний, і в багатьох випадках прихований
характер дій.

Для вчинення злочинів суб’єкт злочинної діяльності повинен володіти
певними знаннями, уміннями, навичками, а нерідко й характером, що
дозволяє йти на жорстокі та зухвалі дії. Як і при будь-якому іншому виді
діяльності, злочинці використовують у своїй злочинній діяльності
накопичений досвід попередників і свій власний, що дозволяє їм,
домагаючись поставленої мети, нерідко залишатися безкарними й
удосконалювати способи злочинної діяльності. Індивідуальний досвід, що
відбивається у способах вчинення злочинів, має винятково важливе
значення для боротьби зі злочинністю, оскільки надає можливість за
ознаками попередніх дій (раніше вчинених злочинів) встановлювати
виконавців нових злочинних акцій.

Кожний вид діяльності має свій специфічний набір засобів і способів
їхнього використання. Характер засобів злочинної діяльності визначається
її метою, умовами здійснення, конкретними видами злочинів, що вчинюються
та іншими обставинами. «Мета діяльності завжди співвідноситься із
засобом її реалізації, а засіб служить меті, виконує те призначення, ті
функції, що продиктовані метою» . З урахуванням цього засоби вчинення
злочинів можуть бути розмежовані на дві основні групи:

а) матеріальні предмети, призначені (використовувані) для досягнення
визначеного результату впливу на конкретний об’єкт (знаряддя й
інструменти, зброя, транспорт тощо);

б) заходи психологічного та іншого характеру, покликані забезпечити
досягнення мети без застосування безпосередніх знарядь праці (обман,
навіювання, погроза).

Нерідко при вчиненні злочинів ці засоби можуть поєднуватися,
наприклад, при фальшивомонетництві, контрабанді, використанні
підроблених документів та ін.

Засоби діяльності не обмежуються лише тими предметами, за допомогою яких
здійснюється вплив на предмет праці, «у ширшому розумінні до засобів
процесу праці відносяться всі матеріальні умови, необхідні взагалі для
того, щоб процес міг відбуватися» . У цьому плані до засобів злочинної
діяльності можуть бути віднесені способи вчинення злочинів і організація
злочинних співтовариств. Спосіб вчинення злочинів являє собою комбінацію
всіх необхідних засобів (включаючи акти поведінки) для досягнення
запланованого результату.

Форми організації злочинних груп обумовлені двома основними факторами:

а) потребами кількісного і якісного складу групи для здійснення
злочинного задуму, наприклад, коли окремий злочин не може бути
здійснений самостійно однією людиною або тривала діяльність потребує
об’єднання зусиль декількох осіб, коли для здійснення злочинів необхідні
конкретні виконавці-співучасники (у рамках організованої злочинності
такими будуть, наприклад, корумповані чиновники) тощо;

б) необхідністю забезпечення умов негласного існування і діяльності
злочинної групи.

Відповідно до цього злочинні групи, особливо організовані злочинні
співтовариства, будуються за принципом органів розвідки, які покликані
забезпечувати їм неможливість викриття, а у випадку «провалу» будь-якої
окремої частини (найчастіше безпосередніх виконавців — «бойовиків») —
мінімальних «втрат» і швидкого відновлення структури організації.

Найбільш характерною відмінністю будь-якого виду діяльності є сам процес
праці — процес отримання бажаного результату діяльності. Процес
злочинної діяльності досить специфічний і своєрідний. Про «роботу»
злодія, грабіжника, вбивці говорити в загальновживаному контексті
незвично, проте — це активна діяльність субєкта. Вона містить у собі не
тільки конкретний акт вчинення злочину, але і широке коло дій із
забезпечення життя злочинця, а нерідко і його близьких: створення умов
для здійснення злочинної діяльності, підготовку і вчинення злочинів,
маскування злочинної поведінки і приховування слідів вчинених злочинів,
реалізацію придбаного у результаті злочинної діяльності, заходи щодо
забезпечення життєздатності злочинних організацій (протидія
розслідуванню, тощо). Таким чином, необхідно розмежовувати злочин як
окремий (нерідко випадковий або емоційний) акт, і злочинну діяльність як
цілеспрямоване здійснення дій для забезпечення свого існування. Перше —
це елемент другого — злочинної діяльності.

Діяльність пов’язана не тільки зі створенням продуктів праці, але і з
споживанням, руйнуванням результатів попередньої діяльності. Злочинна
діяльність в основному належить до руйнівного способу діяльності, хоча
для неї характерні і окремі елементи творення (ігорний бізнес, тіньова
економіка). Як зазначається: «Діяльність щодо руйнування може
відокремитися від мети і завдань суспільно корисної праці і,
протиставлена їм, може загрожувати існуванню суспільства» . Це є
характерним для сучасної злочинності.

Сьогодні злочинність усе більше набуває професійності. Стосовно
злочинної діяльності професійність необхідно розглядати у двох аспектах:

а) як високий рівень виконання злочинних операцій, що забезпечують
досягнення практично усієї поставленої мети;

б) як засіб існування за рахунок результатів злочинної діяльності.

Специфічним елементом злочинної діяльності є протидія її виявленню і
припиненню. Це завжди було притаманне діям злочинців. Але якщо раніше
дії злочинців здебільшого зводилися до окремих актів вчинення злочинів
(навіть якщо їх було декілька), то для злочинця було головним — не
залишити слідів, за якими його могли б встановити і викрити. У зв’язку з
цим основними заходами були приховування і знищення слідів злочину.
Сьогодні, коли злочинність вийшла на рівень організованої, вона
проявляється не тільки в окремих актах злочинів, а й у системі злочинної
діяльності, злочинці змушені піклуватися про свою безпеку не тільки в
період здійснення злочинних акцій, а й у процесі всієї їх діяльності та
існування в цілому. Тепер злочинці не просто вживають заходів для
знищення матеріалізованих слідів, але і «купують» або «прибирають» не
тільки свідків, а й осіб, що здійснюють правосуддя, лобіюють свої
інтереси в державних органах, використовують міжнародні зв’язки для
вчинення злочинів (вбивств на замовлення, фінансових афер тощо) і
приховування членів злочинних угруповань, що «засвітилися». Найбільш
показовою у цьому плані є корумпованість державних чиновників, що
дозволяє злочинцям отримувати інформацію, необхідну для їх
«господарської» діяльності, а також для виявлення планів і намірів
правоохоронних органів та протистояння їм як власними засобами, так і за
допомогою дій корумпованих осіб. Тобто тут ми маємо справу із засобами
життєзабезпечення, а не тільки з розрізненими злочинними акціями.Тому
вивчення злочинної діяльності, пізнання її суті і форм потребує не
поверхневих «зрізів» і суджень, а всебічного і глибокого дослідження
даного специфічного і складного соціального явища.

4. Особливості злочинної діяльності, що пов`язані з порушенням
податкового законодавства.

Однією із статей Кримінального кодексу України по якій працює податкова
міліція є ст. 212 (ухилення від сплати податків, зборів, інших
обов’язкових платежів). Об’єктом злочинного посягання даного виду є
податкові відносини, які виникають у процесі економічної діяльності і
покликані сприяти нормальному функціонуванню податкової системи держави.

Під податком, збором, іншим обов’язковим платежем (далі — податком) слід
розуміти обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або
державного цільового фонду, який здійснюється платниками у порядку і на
умовах визначених законодавчими актами.

Згідно з чинним законодавством об’єктами оподаткування є доходи
(прибутки), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість
продукції (робіт, послуг), майно юридичних та фізичних осіб та інші
об’єкти, визначені законодавчими актами України.

Податки та інші обов’язкові платежі поділяються на загальнодержавні та
місцеві. Стаття 14 Закону України «Про систему оподаткування» виділяє
загальнодержавні податки, до яких, зокрема, належать податок на додану
вартість, акцизний збір, податок на прибуток підприємства, податок на
доходи фізичних осіб, плата за землю, збір за спеціальне використання
природних ресурсів тощо. Перелік місцевих податків і зборів визначений у
ст. 15 цього Закону. До них, зокрема, належать податок з реклами,
комунальний податок, готельний збір, збір за парковку автотранспорту,
ринковий збір та ін.

Ухилення від сплати податків як корисливий злочин характеризується
наявністю взаємопов’язаних ознак:

а) діянням у вигляді ухилення від сплати податків;

б) злочинними наслідками (спричинення шкоди державним інтересам у
вигляді значних, великих та особливо великих збитків);

в) наявністю прямого причинного зв’язку між діянням і наслідками, що
настали.

Податкове законодавство визначає порядок і строки сплати відповідного
податку. Діяннями з ухилення від сплати податків є неподання податкових
декларацій, приховування об’єктів оподаткування, заниження вартості
об’єктів оподаткування. Неподання податкових декларацій характеризується
тим, що службові особи суб’єкта підприємницької діяльності та фізичні
особи у встановлений законом строк не подають до територіальних
податкових адміністрацій відповідні податкові декларації та розрахунки
маючи на меті ухилення від сплати податків. Призвання об’єктів
оподаткування виражається в тому, що посадові особи суб’єкта
підприємницької діяльності та фізичні особи не сплачують податки та
інші неподаткові платежі, які вони відповідно до чинного законодавства
повинні були внести до бюджету. Заниження вартості об’єктів
оподаткування характеризується частковою несплатою податків та
неподаткових платежів.

На платників податків покладається відповідальність за правильне
обчислення, своєчасність сплати податків і дотримання законодавства про
оподаткування, за порушення якого, залежно від ступеня суспільної
небезпеки і розміру спричинених матеріальних збитків, передбачається
адміністративна відповідальність (ст. 1641 КпАП «Ухилення від подання
декларації про доходи», ст. 1651 КпАП «Ухилення від реєстрації в органах
Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України
платників обов’язкових страхових внесків та порушення порядку обчислення
і сплати внесків на соціальне страхування») або кримінальна
відповідальність (ст. 212 КК).

За ухилення від сплати податків до кримінальної відповідальності
притягуються службові особи суб’єктів підприємницької діяльності
(підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності), на які
згідно із законодавством покладено обов’язок ведення бухгалтерського
обліку та складання звітів про фінансово-господарську Діяльність,
подання податкових декларацій та інших документів, пов’язаних з
обчисленням та сплатою податків до бюджету (керівники підприємств, їх
заступники, головні бухгалтери та виконуючі їх обов’язки). Суб’єктом
злочину, що розглядається, можуть бути також фізичні особи.

У системі елементів криміналістичної характери слід виділити способи
ухилення від сплати податків

У практиці розслідування і криміналістичних публіка визначилось понад
п’ятдесят способів вчинення таких злочинів. Однак вони недостатньо
систематизовані за видами податків, суб’єктами злочину та іншими
підставами дозволяють більш ефективно використовувати відомості про
способи вчинення злочинів у їх розслідуванні.

Одним з основних критеріїв систематизації таких способів є особливості
виду податку, пов’язаного з певною сферою діяльності, типовою
обстановкою і умовами досягнення злочинного результату. Виходячи з цього
критерію способи ухилення від податків можна систематизувати за чотирма
основними групами.

І. Способи, загальні для усіх видів податків.

1.Неподання або несвоєчасне подання податкових декларацій, розрахунків
по них (усі види податків).

2. Недоплата податків.

3. Пред’явлення у податкову адміністрацію неправдивих відомостей про
тимчасове припинення або неведення господарської діяльності.

4. Проведення значної кількості операцій на велику суму з подальшою
ліквідацією підприємства без сплати податків.

5. Вчинення розрахунків по господарських операціях через додатково
відкриті рахунки.

II. Способи приховування валового доходу.

6. Невключення до оподатковуваного обігу бартерних операцій (податок на
прибуток, податок на додану вартість, інноваційний фонд та ін.).

7. Проплата однією організацією за іншу в рахунок взаємних вимог (за
третю особу).

8. оформлення фіктивних документів про передачу товару на зберігання або
повернення прийнятого на peaлізацію товару.

9 Завищення даних про ціну придбаного товару (продукції).

10.Неоприбуткування отриманої виручки від проданого товару (виконаних
робіт, наданих послуг).

ІІІ. Способи ухилення від сплати податку на прибуток.

11. Завищення витрат, віднесених на собівартість товарів (робіт,
послуг).

12. Невключення до обсягу оподатковуваного прибутку грошових коштів,
отриманих від проведення позареалізаційних операцій (товарний,
комерційний, фінансовий кредит).

13. Невключення до обсягу оподатковуваного прибутку грошових коштів,
отриманих від здачі майна в оренду.

14. Заниження суми балансового прибутку під виглядом відрахувань до
благодійних фондів та інших організацій, що користуються пільгами при
оподаткуванні.

15. Внесення до звітності завищених даних про частку іноземного капіталу
(інвестицій) в статутному фонді підприємств з іноземними інвестиціями.

16. Фальсифікація даних про наявність на підприємстві працівників, які
мають пільги з податку на прибуток.

IV. Інші види податків.

17. Завищення на підприємстві кількості певної категорії працівників,
які користуються податковими пільгами (прибутковий податок).

18. Здійснення розрахунків з працівниками підприємства в натуральній
формі (комунальний податок, платежі до різних фондів, соцстраху).

19. Невключення до штатного розкладу фактично працюючих на підприємстві
осіб.

20. Неподання даних про наявність у власності підприємства транспортних
засобів (податок на транспортні засоби).

21. Продаж без дорожнього збору паливно-мастильних матеріалів кінцевому
споживачеві (шляховий збір).

22. Продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів без марок акцизного
збору (акцизний збір).

23. Фальсифікація митних декларацій імпортерами — платниками акцизного
збору (акцизний збір).

24. Фальсифікація даних про кількість виробленої продукції
підприємствами — виробниками підакцизної продукції (акцизний збір).

Під час розслідування ухилень від сплати податків необхідно і
встановити низку обставин, а саме:

1) факт ухилення від сплати податків;

2) відомості про суб’єкта підприємницької діяльності (найменування,
місцезнаходження, вид діяльності, структура, його цілі й завдання);

3) підстави і дотримання встановленого порядку реєстрації об’єкта
господарської діяльності;

4) дотримання порядку, встановленого для реєстрації суб’єкта
підприємницької діяльності у територіальних органах податкової
адміністрації та інших установах;

5) відповідність діяльності, що виконується господарюючим суб’єктом,
статуту;

6) відомості про майно підприємства, наявність розрахункових рахунків в
установах банку і рух грошових коштів,

7) характер і зміст операцій, що виконуються;

8) місце, час, мета, спосіб злочинної діяльності;

9) звітний період, за який вчинено ухилення від сплати податків;

10) розмір прихованих доходів (прибутків) і несплачених податків, інших
платежів по окремих звітних періодах, видах податків, загальний розмір
спричинених державі матеріальних збитків;

11) найменування і зміст нормативних актів, положення яких були порушені
при вчиненні злочину;

12) коло осіб, які брали участь у виконанні конкретної
фінансово-господарської операції (як суб’єкт даного злочину, так і інші
особи), їх посадові та функціональні обов’язки;

13) діяння, що виконувались конкретними особами при здійсненні
фінансово-господарських операцій і здійсненні ухилення від сплати
податків;

14) ознаки інших злочинів, що є в діяннях вказаних осіб (халатність,
посадовий підлог, шахрайство з фінансовими ресурсами та ін.);

15) професійна та кримінальна характеристика осіб, які брали участь у
діяльності господарюючого суб’єкта;

16) обставини, що сприяли вчиненню злочину.

При порушенні справ про ухилення від сплати податків можливі дві групи
слідчих ситуацій. До першої належать ситуації, при яких початкові дані
про вчинений злочин отримані:

а) внаслідок проведеної документальної перевірки працівниками
територіальної податкової адміністрації;

б) внаслідок оперативно-розшукових заходів підрозділів податкової
міліції;

в) внаслідок спільних заходів податкової міліції та відділу
документальних перевірок територіальної податкової адміністрації.

До другої групи входять ситуації, в яких інформація про вчинення
злочинів отримана внаслідок розслідування інших злочинів.

Перша група являє собою типові ситуації, які найчастіше зустрічаються в
практичній діяльності і є більш сприятливими для розслідування. При
цьому слідчий вирішує такі завдання:

а) вивчення отриманих первинних матеріалів;

б) документальне підтвердження виявлених фактів порушення податкового
законодавства;

в) забезпечення виконання цивільного позову та можливості конфіскації
майна; г) перевірка актів перерахування грошових коштів, не відображених
у звіті підприємства;

ґ) виявлення та вилучення матеріальних цінностей і грошових коштів, не
відображених у звіті підприємства;

д) перевірка діяльності господарюючого суб’єкта з метою виявлення
ухилення від сплати податків;

е) ознайомлення з необхідними нормативними актами, що регламентують
порядок відрахування та сплати податків.

Вирішення вказаних завдань можливо шляхом проведення комплексу слідчих
дій та оперативно-розшукових заходів:

1) допиту ревізора, який проводив документальну перевірку
фінансово-господарської діяльності суб’єкта, для з’ясування змісту та
результатів перевірки;

2) виїмки та огляду документів (письмових, інформації на магнітних
носіях);

3) допиту службових осіб, відповідальних за обчислення, сплату податків
та своєчасне подання декларацій;

4) обшуку за місцем проживання і роботи службових осіб об’єкта, що
перевіряється;

5) накладення арешту на вклади та майно з метою забезпечення можливої
конфіскації та відшкодування спричинених матеріальних збитків;

6) припинення операцій з використання грошових коштів, що знаходяться на
розрахунковому рахунку підприємства;

7) допиту свідків (осіб, які тією чи іншою мірою брали участь у
здійсненні фінансово-господарських операцій, службових осіб, з якими
підприємство здійснювало економічні взаємовідносини):

8) допиту службових осіб органів Державної податкової адміністрації, що
здійснювали контроль за діяльністю господарюючого суб’єкта, а також
проводили документальні перевірки;

9) очної ставки;

10) оперативно-розшукових заходів для виявлення матеріальних цінностей
та грошових коштів, які належать службовим особам, підприємствам, що
перевіряються, встановлення осіб, які переховуються від слідства.

У необхідних випадках доручається проведення додаткової та повторної
документальної перевірки фінансово-господарської діяльності
господарюючих суб’єктів, з якими підприємство, що перевіряється, мало
взаємовідносини; призначення відповідних судових експертиз.

Слідча ситуація, при якій інформація про факт ухилення від сплати
податків отримана внаслідок розслідування інших злочинів, відрізняється
від вказаних вище ситуацій тим, що вона має елемент раптовості, який
особливо важливо використовувати в умовах обмеженого обсягу доказової
інформації. Основними завданнями, що випливають з даної
ситуації, є виявлення, витребування, вилучення необхідних документів
первинного обліку, бухгалтерських реєстрів та інших документів як
інформації про вчинений злочин.
Разом з цим при
здійсненні злочинної діяльності використовуються схеми ухилення
від сплати податків спеціально для цього розроблені “фахівцями своєї
справи”.Деякі з них я зазначаю в додатках.

ВИСНОВОК

Отже слід вказати на прорахунки (й дуже істотні) в стратегії та тактиці
боротьби зі злочинною діяльністю. По-перше, недооцінювався і практично
не враховувався стан цієї діяльності, незадовільно аналізувалися
результати боротьби з нею та не визначалися пріоритетні напрями протидії
їй, не здійснювалося програмно-цільове планування та його належне
ресурсне забезпечення. По-друге, оперативні підрозділи та слідчі апарати
органів, що ведуть боротьбу зі злочинною діяльністю, використовували
застарілі методи викриття й розслідування злочинів організованих
угруповань, обліку та звітності щодо результатів своєї роботи. По-третє,
на сьогоднішній день немає досконалої правової бази боротьби з цією
діяльністю, у той час як кримінальна ситуація змінюється стрімкими
темпами. По-четверте, повільно вживаються запобіжні заходи, спрямовані
на усунення причин злочинної діяльності. По-п’яте, професійна підготовка
співробітників правоохоронних органів не повною мірою відповідає вимогам
часу, серед них збільшується кількість молодих фахівців, які не мають
відповідного досвіду. Разом з тим, ватажки злочинної діяльності
проводять цілеспрямовану роботу щодо дискредитації правоохоронців,
окремих з яких прагнуть залучити до своїх махінацій.

Нині в державі відсутня надійна система захисту працівників
правоохоронних органів і свідків. Тому вирішення цієї проблеми є
актуальною справою в боротьбі з злочинною діяльнісьтю. До більш
конкретних недоліків у правоохоронній діяльності, що сприяють існуванню
злочинної діяльності, належать:

— неготовність деяких підрозділів і служб діяти в умовах
суттєвої зміни кримінологічної ситуації, що відображає процеси
консолідації, кооперування і професіоналізації кримінального світу;

-недостатньо цілеспрямований пошук осіб — можливих
учасників організованого злочинного угруповання, в тому числі у місцях
виконання покарань;

-слабка оперативна робота з контролю за діяльністю
лідерів злочинних угруповань, недосконалі тактичні прийоми
документування їх діяльності;

-недостатнє технічне забезпечення правоохоронних органів,
а також випадки зради з боку окремих правоохоронців.

Звичайно, це далеко не вичерпний перелік детермінант злочинної
діяльності у нашому суспільстві, їх повне виявлення — завдання теорії та
практики боротьби зі злочинною діяльністю.

Удосконалення економічних, політичних, соціальних, ідеологічних,
духовних та інших відносин, що відбуваються у процесі побудови правової
держави, є тим чинником, який підриває корені злочинної діяльності. У
боротьбі з цим явищем першочергового значення набувають
загально-соціальні заходи удосконалення правоохоронної діяльності, для
чого потрібно:

1). Завершити радикальну реформу економічної, соціальної, політичної та
інших сфер суспільства на засадах чесної конкуренції та демократії,
подолати глибоку кризу, в якій опинилась Україна при переході від
адміністративно-командної системи господарювання до цивілізованої
ринкової економіки.

2).Удосконалити управління державним майном і економічними процесами,
зміцнити контроль за мірою праці та споживання, виключити відмивання
коштів, отриманих незаконним шляхом.

3).Створити ефективну податкову систему, сприятливі умови для
підприємницької діяльності, щоб громадяни мали реальну можливість
працювати в межах закону.

4). Запровадити попереднє вивчення банками фінансового стану фізичних та
юридичних осіб, які звертаються з проханням про надання кредитів, а
також мети, з якою ці кредити отримуються, та можливостей їх повернення.

5). Оскільки злочинна діяльність тісно пов’язана з корупцією запровадити
обов’язкове декларування доходів усіма державними службовцями.

Окрім загально-профілактичних, треба посилювати спеціальні заходи
протидії злочинній діяльності. Так, суттєвого удосконалення вимагає
чинне законодавство, що значною мірою заганяє економіку в «тінь».

Вимагають перебудови організаційна структура та діяльність спеціальних
підрозділів правоохоронних органів з боротьби з злочинною діяльністю,
професійна підготовка співробітників, їх правовий і соціальний захист,
поліпшення матеріально-технічного забезпечення цих підрозділів. Належить
удосконалити стратегію і тактику оперативно-розшукової та
розвідувально-аналітичної роботи, всебічно вивчати криміногенні
ситуації, пов’язані з функціонуванням кредитно-банківської системи.
Назріла потреба централізованого обліку ватажків кримінального
середовища, встановлення за ними постійного контролю, у тому числі в
місцях виконання покарань.

Питання боротьби з злочинною діяльністю мають широко висвітлюватись у
засобах масової інформації. Хоч і кажуть, що «мафія безсмертна», але
активна протидія їй на загально-соціальному і
спеціально-кримінологічному рівнях профілактики за чіткої взаємодії усіх
її суб’єктів, тісному міжнародному співробітництві у цій сфері дасть
змогу значно скоротити всілякі прояви злочинної діяльності та
мінімізувати її небезпеку для суспільства.

Список використаної літератури

1.Конституція України від 28 червня 1996 року.

2.Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001року.

3.Криміналь-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (із
змінами і доповненнями).

4.Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984
року.

5.Закон України “Про систему оподаткування” від 2 лютого 1994 року.
6.Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю” від 30 червня 1993 року.

7.Аверьянова Т. В., Белкин Р. С., Корухов Ю. Г., Российская Е. Р.
Криминалистика- Москва, 1999.

8.Андреев И. С., Грамович Г. И., Порубов Н. И. Криминалистика.- Минск,
1997.

9.Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування
злочинів / За ред. В. Ю. Шепітька.- Харків, 1998.

10.Радянська криміналістика / За ред. В. П. Колмакова.- Київ, 1973.

11.Салтевський М. В. Криміналістика. Підручник.-Харків, 1999.

12.Советская криминалистика. Методика расследования отдельных видов
преступлений / Под ред. В. К. Лисиченко.- Киев, 1988.

13.Бахин В. П., Карпов Н. С. Преступная деятельность как объект
криминалистического изучения,- Киев, 1999.

14.Бахин В. П. Следственная практика: проблемы изучения и
совершенствования.-Киев, 1991.

15.Біленчук П. Д. Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження
обвинуваченого.-Київ, 1999.

16.Гончаренко В. И., Бергер В. Е. Криминалистика и криминалисты.- Киев,
1989.

17.Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система
криминалистики.-СПб, 1908.

18.ІщенкоА. В. Методологічні проблеми криміналістики.- Київ, 1997.

19.Клименко Н. И. Криминалистика как наука.- Киев, 1997.

20.Лисиченко В. К. Использование данных естественных и технических
наук в следственной и судебной практике.- Киев, 1979.

21.Шепітько В. Ю. Російсько-український словник з криміналістики,- Київ,
2001.

ДИВ.:Українська Радянська Енциклопедія.-К.,1980.-Т.3.-С.323.

Колдин В .Я. Криминалистическое знание о преступной деятельности:
функция моделирования// Советское государство и право.-1987.-№2.

Буева Л.П.Человек: деятельность и общение.-М.,1978.

Конституція України.-Київ,1996.

Маркс К,. Энгельс Ф.Собр.соч., т.23.

Буева Л.П.Человек:т деятельность и общение.-М.,1978.

Закон України “Про систему оподаткування” від 2 лютого 1994р.

PAGE 2

PAGE 2

Похожие записи