Реферат на тему:

Структура та діяльність судів праці в міжвоєнній Польщі

Утворення судів праці в міжвоєнній Польщі передусім зумовлено
інтенсивним розвитком законодавства у цій царині. Протягом 20-х та на
початку 30-років були прийняті закони про тривалість робочого дня,
відпустки, охорону праці для неповнолітніх і жінок, інспекцію праці,
умови праці, страхування, арбітражні комісії, колективні договори та ін.
[10, c. 257–277]. Це потребувало вилучення із загального судочинства
справ, які виникали з трудових правовідносин між роботодавцями та
працівниками( і створення для їхнього вирішення спеціальних судів.©

Водночас створення судів праці викликано потребами
соціально-економічного життя. Робітники, користуючись здобутими правами,
які їх захищали від свавілля роботодавців, гарантували забезпечення на
випадок хвороби, інвалідності, похилого віку, прагнули їх зберегти. Адже
в умовах невисокого розвитку економіки, безробіття, роботодавці
намагалися обмежити права трудівників [8, c. 106].

Відтак польська влада була зацікавлена усіма засобами зменшити соціальне
напруження в суспільстві, спрямувати соціальну боротьбу на шлях
легалізації, що сприяло б встановленню громадянської єдності. Особливу
роль надавали судовим органам, зокрема судам праці, які були
«ефективним» завершенням низки соціальних декретів польського уряду.

Згідно зі спеціальним розпорядженням президента Польської республіки,
такі суди праці заснували вже у 1928 р. [1]. Ці суди були державними –
вони утримувалися коштом Державного Скарбу, і їх відносили до категорії
спеціальних, оскільки мали дещо відмінну від загальних судів організацію
та судовий процес, а також власну компетенцію.

Суд праці складався з голови, заступника (або заступників) і не менш як
10 засідателів та подвійної кількості їхніх заступників з представників
двох груп – роботодавців та працівників. Голову суду та його заступника,
які були професійними суддями призначав міністр юстиції. Засідателів
(рівна кількість з двох груп) призначав на дворічний строк міністр
юстиції за поданням міністра соціальної безпеки та міністра
промисловості і торгівлі на підставі списків кандидатів, поданих
промислово-торговельними палатами або професійними об’єднаннями і
товариствами.

Суди праці розглядали цивільні конфлікти, які виникали з трудових
відносин та професійної підготовки між роботодавцями та працівниками або
учнями, а також між працівниками в межах одного підприємства. Проте
вартість предмета позову у цивільних спорах не повинна була перевищувати
5000 злотих. Компетенція судів праці не поширювалася на
сільськогосподарських робітників і працівників державних установ та
підприємств.

Цивільні справи розглядалися колегіями у складі професійного судді та
двох засідателів, які представляли роботодавців та працівників. Оскільки
в польському трудовому законодавстві міжвоєнного періоду працівників
поділили на розумових та фізичних, то під час розгляду судами праці
їхніх претензій засідателями від групи працівників була особа, яка
представляла відповідну категорію.

До компетенції судів праці належали також кримінальні справи про
порушення законів та положень трудового законодавства. Такі справи
розглядали одноособово професійні судді.

Важливим завданням судів праці було якнайшвидше вирішення трудових
конфліктів, що забезпечувалося передусім судовою процедурою. Тому
судовий процес був спрощеним, а відтак прискореним. Згідно зі ст. 28,
термін розгляду справи скорочувався до кількох найближчих днів (час від
дня вручення виклику до розгляду справи встановлювали не більше як 5
діб). Рішення суду праці можна було оскаржити в окружному суді, якщо
вартість предмета спору становила понад 200 злотих. Таке обмеження
апеляційних причин також сприяло швидшому вирішенню справ. А в справах,
які не підлягали оскарженню у вищих судових інстанціях, діяло правило
негайного виконання судового рішення. Оскарження в таких справах
допускалося тільки тоді, коли рішення суду було недійсним унаслідок
порушення закону.

Встановлювалися стислі строки розгляду апеляцій, а саме – оскаржити
рішення суду можна було протягом 14 днів. Окружний суд призначав розгляд
справи не пізніше як на 14-й день від дня надходження апеляції. Справу
розглядали суддя та двоє засідателів. На рішення окружного суду можна
було внести касацію до Найвищого Суду.

В судах праці допускався адвокатський захист, проте він поширювався
тільки на ті цивільні справи, які підлягали оскарженню у вищих судових
інстанціях та на кримінальні справи.

Цей закон став чинним з 25 червня 1928 р. і був обов’язковим для округів
варшавського, краківського, люблінського, львівського, віленського
апеляційних судів та тєщинського окружного суду.

На території колишніх австрійської та німецької імперій діяли подібні
правові інституції. В Малопольщі (територія Західної та Східної
Галичини) функціонували промислові суди, на засадах австрійського закону
1896 р.; у Великопольщі (західні землі, що до поразки Німеччини належали
до імперії Гогенцолернів) – промислові та купецькі суди, які діяли на
основі німецьких законів 1890 р. і 1904 р. [17, c. 587]. На цих
територіях такі суди були перекваліфіковані на суди праці. Тільки для
центральних та східних воєводств (колишня територія Російської імперії)
суди праці були новою правовою інституцією.

30 листопада 1928 р. міністр юстиції, міністр праці і міністр
соціального забезпечення (за згодою міністра скарбу), видали два
розпорядження, які визначали порядок призначення засідателів судів праці
та окружних судів та їхню участь у цих судах [5, c. 232–238].
4 та 5 грудня 1928 р. вийшли розпорядження цих же міністрів про
перекваліфікацію промислових судів на суди праці у Бельську, Кракові,
Львові та утворення судів праці у Варшаві (2 суди), Бялій, Білостоку,
Дрогобичі, Лодзі, Сосновцу, Домброві Гурнічей, Вільно [5, c. 239–255].
Були визначені округи цих судів, кількість засідателів та їхніх
заступників. Зокрема, округ суду праці в Кракові охоплював округи
гродських судів у Кракові; у Львові – округи гродських судів у місті та
територію ґміни м. Винники. Кількість засідателів суду праці в Бельську
становила 52, заступників – 104; у Кракові та Львові, відповідно, по
124 засідателі та по 248 заступників, а для окружних судів у цих містах,
відповідно, по 56 засідателів та по 112 заступників. У 1928 р. діяло вже
16 судів праці [17, c. 588].

Кількість справ, що надійшла в суди праці вже в перші роки їхньої
діяльності, свідчила про доцільність їх утворення. У 1928 р. тільки до
інспекції праці надійшло 35786 справ, які торкалися індивідуальних
конфліктів працівників і 2782 – колективних конфліктів [8, c. 106].
Відповідно і суди праці у 1930 та 1931 р. розглядали по 30 тис. справ, з
яких понад 90% були порушені працівниками або інспекцією праці. В період
економічної кризи їхня кількість дещо зменшилась: у 1932 р. розглянуто
21649 справ, у 1933 р. – 18089, у 1934 р. – 16834
[8, c. 106; 11, c. 238].

Водночас перші роки діяльності судів праці виявили недоліки правового
врегулювання їхньої діяльності. Чинне законодавство не давало відповіді
на деякі запитання щодо діяльності цих судів, а саме: чи можна
поновлювати скарги? Чи можна застосовувати наказовий процес? Чи був
адвокатський захист зобов’язувальним? [9, c. 30]. З часу прийняття
польського кодексу цивільного процесу у 1930 р. (став чинним від січня
1933 р.) правове врегулювання у здійсненні правосуддя в судах праці дещо
поліпшилось. Однак реформа судового процесу в цих судах і далі
залишалась актуальною. Відтак треба було поширити закон про суди праці
на територію цілої Польщі. Практика та досвід судів праці виявили, що
здійснюване ними правосуддя має бути окремою, самостійною галуззю у
законодавстві. Адже дедалі зростаюча спеціалізація в галузі праці
розширювала обов’язки судів праці, що потребувало розгляду в них справ
як з погляду їхньої кількості, так і з позицій наукового та професійного
обгрунтування.

Це вимагало узгодження теоретичних норм права з потребами життя,
практикою судів праці. Неузгодженість часто викликала на практиці
складнощі. Якщо спочатку завдяки зусиллям суддів та канцелярських
працівників (працювали по 10–12 год. на добу) вдавалося дотримувати
строки розгляду справ, то вже потім справи не розглядалися по 3 місяці
[17, c. 590]. Отже, порушували одну з головних засад судів праці, а саме
прискорений судовий процес.

Враховуючи такий стан справ, у 1934 р. був прийнятий закон про суди
праці [2]. Згідно з законом, суди праці утворювали як самостійні або при
гродських судах. Вартість предмета позову у цивільних справах зросла до
10000 злотих. До того ж компетенція цих судів поширювалась на
правовідносини ремісників. Водночас кримінальні справи були передані
інспекторам праці або адміністративній владі. Хоча такі справи в судах
праці становили не більш як 10% загальної кількості справ, однак це
звільняло суддів від розгляду справ, що не входило в їхню компетенцію
[11, c. 237].

Новий закон містив ще кілька нових важливих положень, які стосувалися
судового процесу в цих судах. По-перше, допускалася співучасть у
трудовому спорі (додатковий позивач) і при цьому не враховувалася
загальна вартість претензії, яка розглядалась. По-друге, був введений
інститут примирення – так звані сесії примирення. В них брали участь
тільки двоє засідателів (один – від роботодавців і один – від
працівників), які призначалися головою суду. Метою таких сесій було
схилити сторони до згоди ще до розгляду справи у судовому порядку,
пропонуючи різні умови згоди. Якщо згоду не можна було укласти, то
справа скеровувалася до звичайного розгляду у суді. І, нарешті, в судах
праці було впроваджено наказовий процес у випадках, коли документом була
обрахункова книжка працівника, яка визначала розмір його зарплати. Такий
порядок прискорював розгляд пред’явлених вимог.

Цій меті відповідали й інші статті закону, зокрема про обмеження причин
для складання апеляцій. Згідно із ст. 31, апеляція допускалася у
цивільних справах, якщо вартість предмета спору становила понад 300
злотих. Окремі статті про негайне виконання вироків у справах, що не
підлягали оскарженню, також давали змогу працівникові швидко реалізувати
свої претензії.

Важливим було і зниження судових оплат та касаційної застави, що
надавало працівникам більших можливостей для вирішення своїх претензій.

Щодо адвокатського захисту, то ситуація дещо погіршилась, оскільки він
допускався тільки у цивільних справах, в яких вартість предмета спору
була понад 300 злотих.

Отже, законодавча влада зробила значний крок в узагальненні
правовідносин у галузі праці, які входили до компетенції судів праці. Це
сприяло ефективнішому та швидшому вирішенню спірних трудових питань у
цих судах.

Тепер необхідно було встановити єдину структуру цих судів та поширити
закон про суди праці на територію всієї Польщі. Згідно з розпорядженням
Ради міністрів від 2 липня 1936 р., промислові та купецькі суди, які
діяли на території познанського, поморського воєводств та Верхній
Силезії були перекваліфіковані у суди праці [3]. Замість 28 промислових
та купецьких судів було утворено 8 судів праці: чотири самостійні суди в
Познані, Катовіцах, Хожуві, Гдині та чотири суди праці при гродських
судах у Бидгощі, Грудзньондзу, Тарновських Горах та Торуні.

Таке кількісне зменшення судів праці порівняно з чинними промисловими та
купецькими судами не призвело до обмеження здійснення правосуддя в
галузі трудових відносин. У Катовіцах замість чотирьох судів
(промисловий та купецький суди для Катовіц, промисловий та купецький
суди – для катовіцького повіту) був створений єдиний суд праці, що
обіймав територію і міста і повіту. Тільки два населених пункти з
незначною кількістю справ залишилися без спеціального судочинства [16,
c. 4].

Суд праці у Львові в 1936 р. обіймав округ гродського суду у Львові, а
також територію ґміни м. Винники. До суду праці в Дрогобичі відносили
території ґмін Борислава, Доброгостіва, Дрогобича, Михайловичів,
Модричів, Нагуєвичів, Оріва, Попельні, Рановичів, Рихцичів, Східниці,
Стебника, Трускавця [16, c. 6].

Згідно з розпорядженням 1936 р., у новоутворених судах була змінена
система призначення засідателів. Відтепер їх призначав голова
апеляційного суду на підставі пропозицій інспекторів праці та
воєводської адміністрації. Це посилювало контроль з боку польської влади
за діяльністю судів праці та давало можливість впливати на їхні рішення.

У 1938 р. на всій території Польщі діяло 17 самостійних судів праці і
9 при гродських судах, а кількість суддів, призначених міністром юстиції
не перевищувала 50 [13, c. 692], а в 1939 р. кількість судів праці
досягла 28 [11, c. 238]. У Західній Україні ці суди діяли у Ковелі,
Луцьку, Бресті над Бугом, Львові, Перемишлі, Станіславові, Стрию,
Тернополі, Чорткові, Дрогобичі [4].

Польська влада намагалася тримати під контролем соціальні проблеми,
вимагаючи від судів праці особливої уваги до їхнього вирішення. Про це
свідчать і видані міністерством соціального забезпечення статистичні
дані, що характеризували діяльність цих судів. Уже у 1935–1936 рр.
зросла кількість справ, які надходили в суди праці, що було зумовлено з
пожвавленням на ринку праці після економічної кризи. Так у 1935 р.
кількість цивільних справ, які розглядалися в цих судах порівняно з
1934 р. зросла на 14%. Якщо у 1934 р. загальна кількість справ, що
надійшли в суди праці, становила 16834, то у 1935 р. – 19160; у 1936 р.
– 22875 (хоча ці показники не досягали рівня 1929–1931 рр.). Адже якщо у
1929 р. тільки цивільних справ у цих судах було розглянуто 24197, у
1930 р. – 24818, у 1931 р. – 25362, то у 1936 р. (при кількісному
зростанню судів) – 22875 [16, c. 5, 31].

? місті і постійно коливалась. У Бялій у 1934 р. до суду праці надійшло
317 справ, у 1935 р. – 385, у 1936 р. – 412; у Білостоку, відповідно,
336, 268, 215; у Хржануві – 237, 239, 329; у Кракові – 2346, 2715, 3037;
у Дрогобичі – 380, 591, 482; у Любліні – 559, 722, 626; у Львові – 2286,
2717, 3112; у Лодзі – 2447, 2841, 2970; у Варшаві – 4822, 5397, 6155
[16, c. 31]. Така ж ситуація зберігалася і в наступні роки. У 1938 р. до
суду праці в Кракові надійшло 2423 справи, в Хржануві – 349. У Тарнові
кількість таких справ постійно зростала: у 1934 р. – 449, у 1935 р. –
415, у 1936 р. – 343, у 1938 р. – 592 [16, c. 31; 6].

Головною метою діяльності судів праці була їх результативність у
розгляді та вирішенні трудових конфліктів. Якщо в перший рік діяльності
цих судів кількість невирішених справ становила 21%, то у 1935 р. –
16% від їхньої загальної кількості. Високий показник невирішених справ
був характерним для варшавського суду праці: на 1936 р. залишилося 1402
(22%) невирішені справи, що, безумовно, не сприяло здійсненню чіткого та
швидкого правосуддя.

У 1936 р. збільшилася кількість невирішених справ у зв’язку з утворенням
нових судів праці. В цих новоутворених судах кількість таких справ
становила від 41 до 74% [15, c. 6; 16, c. 6]. Такі показники підлягали
критиці, оскільки, наприклад, суд праці в Лодзі протягом тривалого часу
стабільно дотримувався одного показника невирішених справ – 6% [16,
c. 6].Однак у наступні роки в судах праці у Варшаві, Кракові, Бельську
кількість невирішених справ становила 19–25%.

Деякі суди праці у наступних роках, зокрема, краківський, стали
працювати ефективніше. У 1938 р. кількість невирішених справ у
краківському суді праці становила 17% порівняно з 25% у 1935 р. А
кількість таких справ у ржнанувському суді праці, навпаки, зросла від 6%
у 1935 р. до 11% у 1938 р. [15, c. 16; 6].

Цей показник був досить важливим, оскільки у 95% порушених справ у судах
праці позивачами були працівники і тільки у 5% – роботодавці. Якщо
врахувати, що визнаних позовів було 80%, то така ситуація безперечно
діяла на користь робітників [13, c. 692].

Як свідчать дані, в першій половині 30-х років спостерігалося зростання
позовів від роботодавців. У 1931 р. кількість таких скарг становила
3,5%, у 1935 р. – 8,1%. Найбільший показник таких справ у 1935 р. був у
судах праці у Сосновіцу – 20,1%, у Кракові та Львові – по 14,5%. Це
пояснювалося тим, що ці справи стосувалися переважно звільнення
працівників зі службових приміщень у період економічної кризи. Вже у
1936 р. їхня кількість зменшилась до 6,1%, що свідчить про певне
врегулювання цих питань у післякризовий період [16, c. 7]. Ця тенденція
збереглася і в наступні роки. Якщо у 1936 р. кількість справ, поданих
роботодавцями в суди праці в Кракові становила 5,8% усіх скарг, Тарнові
– 4,6, Хржануві – 10%, то у 1938 р., відповідно, – 5,9%, 2,7 та 3,3%
[16, c. 16; 6].

Кількість скарг, які надходили в суди праці від працівників розумової та
фізичної праці різнилася, що відповідало реальній дійсності. Адже
становище працівників розумової праці в міжвоєнній Польщі було значно
кращим, ніж робітників. Це було закріплено в діючих положеннях про
відпустки і пенсійне забезпечення, про безробіття, про умови праці.
Вважалося, що робітник виконує фізичні дії, а розумовий працівник такі,
які потребують розумових зусиль. Однак такого критерію іноді було
недостатньо в деяких ситуаціях, що приводило, навіть, до спорів у суді
[8, c. 105; 13, c. 273].

У 1929 р. кількість скарг від розумових працівників становила 16,8%, у
1932 р. – 24,6%, у 1934 р. – 21,1%, у 1936 р. – 21,3%. Найбільша
кількість скарг від розумових працівників була зареєстрована у 1936 р. у
Вільно – 28,1%, Катовіцах – 28,4%, Варшаві – 28,7%. Водночас кількість
скарг від робітників коливалась від 70 до 86,6% [16, c. 7, 8, 17, 18].

Справи, що були порушені ремісниками, становили незначний відсоток –
0,8%. У 1936 р. такі справи було порушено тільки у Бялій – 1, Хржануві –
3, Ченстохові – 24, Лодзі – 85, Сосновіцу – 5, Тарнові – 2, Варшаві –
35, Вільно – 3. Ситуація суттєво не змінилася і в наступні роки. У 1938
р. в Тарнові таких справ було 9, Хржануві – 6, Кракові – жодної
[16, c. 8, 17, 18; 6]. Незначний відсоток становили справи, порушені
учнями-практикантами. У 1938 р. в Тарнові таких справ було зареєстровано
8, Кракові – 4, Хржануві – 4 [6].

Поза судами праці залишились численні сільськогосподарські робітники
(близько 1400 тис.), які вирішували свої проблеми в арбітражних
комісіях. У 20-х роках це було виправдано, оскільки метою таких комісій
було якнайскоріше запобігти конфліктам і страйкам у сільському
господарстві. Однак у 30-х роках конфлікти в цій галузі втратили
гостроту. В судах праці сільськогосподарські робітники могли б знайти
більш швидке та кваліфіковане вирішення конфліктів, що зміцнило б довіру
широких мас до органів судочинства. Однак упродовж 30-х років це питання
не було вирішено [13, c. 273; 12, c. 191,192].

Переважна кількість справ торкалась питань трудових взаємовідносин –
90,7% загальної кількості. Ця тенденція зберігалася до кінця 30-х років.
Якщо у 1936 р. в Кракові з 1957 справ 1815 належали саме до такої
категорії, в Тарнові з 343 справ – 262, у Хржануві з 281 справи – 231,
то у 1938 р., відповідно, з 2423 справ – 2166, з 592 справ – 420, з 349
справ – 311 [16, c. 8, 19; 6].

5,5% усіх справ, що розглядалися в судах праці, стосувалися питань щодо
службових приміщень. Решта позовів, які порушували проблеми професійного
навчання, соціального забезпечення, ремісників, становили незначний
відсоток. У 1938 р. в Тарнові з питань професійної підготовки надійшло
3 справи, з проблем трудових стосунків ремісників – 9, у Хржануві,
відповідно, – 2 та 5, а в Кракові не було порушено жодної справи з цих
питань [16, c. 9; 6].

Серед способів вирішення спірних трудових питань у судах праці головним
було рішення суду. У 1930 р. кількість справ, що завершились вироком,
становила 57,0% загальної кількості справ, у 1934 р. – 61,1, у 1936 р. –
58,5% [16, c. 9]. Якщо у цілому для всіх судів праці коливання в цих
показниках були невеликими, то різниця між окремими судами була значною,
як, наприклад, у 1935 р. від 22,7% у Бельську до 82,0% у Сосновіцу
[15, c. 20].

Зростала кількість справ, скерованих на сесії примирення. У 1935 р.
кількість таких справ порівняно з 1934 р. зросла на 7%, а у 1936 р.
порівняно з попереднім – на 11%. У 1935 р. примирні сесії були
зафіксовані у 7 судах і до них надійшло 1419 справ, у 1936 р. – в
12 судах (тільки у двох новоутворених) і надійшло 2612 справ
[16, c. 5, 11].

Однак практика використання судами праці сесій примирення не набула
належного поширення не тільки з позицій полегшення роботи професійних
суддів, а й як спосіб безпосереднього скасування конфліктів між
роботодавцями і працівниками. У 1938 р. в Кракові через примирення було
вирішено 4% загальної кількості справ, Хржануві – 4,3%, Тарнові – жодної
[6].

Не всі позови приймали до розгляду суди праці. Спостерігалася навіть
тенденція до зростання кількості відхилених позовів – з 20,6% у 1934 р.
до 35,9% у 1936 р. Це пояснювалося роботою новоутворених судів у Гдині,
Хожуві, Грудзьондзу, Торуні. В інших судах кількість визнаних (або
частково) позовів була значною: у Сосновіцу – 79,9%, Хржанові – 81,4,
Кракові – 81,6% [16, c. 10].

Оскільки трудове законодавство було досить складним, то і в судах праці
у вирішенні конфліктів виникали сумніви щодо інтерпретації тих чи інших
положень. Тому певний відсоток вироків надходив ще на розгляд до
окружного суду і навіть до Найвищого Суду. Отже, позивачі (у зазначених
законом випадках) могли скористатися правом оскарження рішень судів
праці. У 1936 р. кількість поданих апеляцій в окружний суд в Сосновіцу
становила 28% всіх винесених вироків судом праці, Дрогобичі – 25, Радомі
– 16, Вільно – 20%. У наступні роки не спостерігалося збільшення
кількості апеляцій. Якщо у 1936 р. в Кракові було внесено апеляцій на
рішення по 232 справах, Хржануві – 2, Тарнові – 24, то у 1938 р.
відповідно – 261, 7 та 24 [16, c. 10, 24; 6].

Значна частина поданих апеляцій задовольнялася судами II інстанції, і
тільки 24–25% апеляцій зазнали змін або були відхилені [16, c. 11].

Значно менше використовувався в судах праці наказовий процес, хоча
кількість таких справ зросла з 30 у 1935 р. до 143 у 1936 р. Якщо у
1935 р. у Львові таких справ було 20, Кракові – 7, Бельську – 2,
Білостоку – 1, то у 1936 р. у Львові – 52, у Варшаві – 27 та ще декілька
справ в 12 судах праці [16, c. 4, 11].

Участь роботодавців та працівників в якості засідателів у судах праці
сприяла вихованню правової свідомості у населення. Для засідателів були
організовані спеціальні навчальні курси. Засідателі, які представляли
групу роботодавців, були краще підготовлені і свідомо впливали на
прийняття оптимального судового рішення [13, c. 691]. З 1934 р. згідно з
законом про суди праці, вони призначалися на три роки. У 1939 р. для
судів праці та окружних судів Краківського апеляційного округу були
складені списки засідателів на новий термін. Для краківського суду праці
було визначено 124 засідателі та 248 їхніх заступників, а для окружного
суду – 100 засідателів та 200 заступників. Кількість засідателів для
суду праці в Бялій становила 64 та їхніх заступників – 128; в окружному
суді у Вадовіцах, відповідно, 40 та 80; у суді праці при гродському суді
в Хшанові – 40 та 80; в суді праці при гродському суді в Тарнові – 52 та
104, а для окружного суду цього міста – 32 та 64 [7]. Засідателі та їхні
заступники були представлені порівну від обох груп – роботодавців та
працівників.

Роботодавці краківського суду праці були представлені професійними
об’єднаннями в таких галузях, як готелі, їдальні та побутові послуги;
торгівля, кредити, страхування, шкільництво; будівельна, металева,
харчова, швейна, хімічна, деревообробна, шкіряна, гірна паперова та
поліграфічна промисловості; заклади громадського користування; шляхи
сполучення та зв’язок [7]. Серед 62 засідателів від роботодавців за
списком краківського суду праці 26 були купці, 4 – власники, 2 –
службовці, решта – представники різних професій – кравці, архітектори,
слюсарі, бляхарі, годинникарі, палітурники, кушніри, перукарі, теслярі
[7].

Водночас польське законодавство обмежувало можливість участі
непольського населення в судах праці або в окружних судах. У ст. 8
закону про суди праці однією з вимог, які висувалися до засідателів,
було володіння польською мовою в письмовій та усній формах. А проте
українці в Другій Речі Посполитій становили 14,3% усього її населення, а
у східних воєводствах кількість українців становила: 68,9% – у
Станіславському, 68,4 – у Волинському, 45,5 – у Тернопільському, 36,1% –
у Львівському [14, c. 19–20]. Отже, це обмежувало як використання
української мови в польському судівництві, так і позбавляло українське
населення належного захисту своїх прав, зокрема правовому врегулюванню
трудових конфліктів.

Як бачимо, завдяки судам праці були збережені певні соціальні
досягнення, завойовані польським народом у різних польських землях. Це
вселяло впевненість, що проблеми, які виникають у галузі трудових
правовідносин, можуть знайти справедливе, швидке і правильне вирішення в
державних судових інституціях. У судах праці можна було не тільки
усунути конфлікти, але й знайти рівновагу у становищі різних груп – як
роботодавців, так і працівників, усунути непорозуміння, що нераз
виникали з неправильного тлумачення положень законів, незнання прав і
обов’язків, що тяжіли над двома цими групами. З утворенням судів праці
на всій території Польщі була досягнута уніфікація польського
судочинства в галузі трудових правовідносин.

Звичайно, суди праці не могли усунути всі конфлікти. Зокрема, майже не
враховувалися інтереси українського населення. Проте існування судів
праці та їхня активна діяльність у цілому сприяла розвитку правової
культури в польському суспільстві.

Література

Rozporz?dzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 22 marca 1928 r. o
s?dach pracy // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej (далі – DURP).
– 1928. – №37. – Poz. 350.

Rozporz?dzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 24 pa?dziernika
1934 r. Prawo o s?dach pracy // DURP. – 1934. – №95. – Poz. 854.

Rozporz?dzenie Rady Ministrow z dnia 2 lipca 1936 r. o przekszta?ceniu
s?dow przemys?owych i kupieckich na s?dy pracy // DURP. – 1936. – №54. –
Poz. 391.

Rozporz?dzenie ministra Opieki Spo?ecznej z dnia 31 marca 1938 r. //
DURP. – 1938. – №29. – Poz. 262.

Goldstern H. Polskie ustawodawstwo s?dowe o pracy najemnej i o s?dach
pracy. – Krakow, 288 c. 

Archiwum Pa?stwowe w Krakowie. – Sygnatura 68.

Archiwum Pa?stwowe w Krakowie. – Sygnatura 77.

Ajnenkiel A. Rz?dy prawa w II Rzeczypospolitej.
Tradycja–mo?liwo?ci–rzeczywisto?? // Czasopismo Prawno-Historyczne. –
1988. – T.XL. – Zeszyt 1.

Fenichel Z. Zasady s?downictwa pracy w Polsce i zagranica // G?os
S?downictwa. – 1936. – №1.

Historia pa?stwa i prawa Polski 1918 – 1939. – Warszawa, – 1968. – Cz???
II. – 306 c. 

Kamie?ski C. Dziesi?ciolecie s?dow pracy // G?os S?downictwa. – 1939. –
№3.

Koz?owski W?. Na marginesie prawa o s?dach pracy // G?os S?downictwa. –
1935. – №3.

P?aza St. Historia prawa w Polsce na tle porownawczym. Okres
mi?dzywojenny. – Krakow, 2001. – Cz. 3. – 762 c. 

Polska-Ukraina: Trudne pytania. – Warszawa, – 1998. T. 1–2.

Wroblewski Z. Dzia?alno?? s?dow pracy w 1935 roku. – Warszawa, – 1936. –
29 c. 

Wroblewski Z. Dzia?alno?? s?dow pracy w 1936 roku. – Warszawa, 1937. –
31 c. 

Zaleski Z. Na prze?omie rocznej dzia?alno?ci s?dow pracy // G?os
S?downictwa. – 1929. – №12.

( В трудовому законодавстві міжвоєнної Польщі існував поділ працівників
на фізичних – робітників та розумових – службовців.

© Липитчук О., 2002

Похожие записи