.

Стійка непрацездатність в системі соціальних ризиків: правові аспекти (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
377 6128
Скачать документ

Реферат на тему:

Стійка непрацездатність в системі соціальних ризиків: правові аспекти

Загальноприйнятим терміном, який означає один із видів непрацездатності
громадян за законодавством України вчені називають стійку
непрацездатність. Однак, хоча сам термін досить часто трапляється в
науковій літературі як юридичний факт, що зумовлює виникнення певного
правового статусу особи та надає їй (особі) право на той чи інший вид
соціального забезпечення, теоретичного визначення цього поняття, його
ознак, змістовного навантаження, так і не запропоновано у галузевій
науковій літературі. І це не дивно, адже використання досліджуваного
нами терміна у законодавстві є також непослідовним та не завжди
логічним. Зокрема, аналіз ст. 46 Конституції України свідчить, що при
визначенні видів непрацездатності як підстави виникнення права на
соціальний захист, законодавець також не використовує єдиного підходу:
(“…право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у
разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності…”). В
одному випадку застосовують якісні характеристики непрацездатності
(повнота та частковість), в іншому – кількісні (тимчасовість). Очевидно,
залишається лише презюмувати, що кількісною чи тривалісною ознакою
повної та часткової втрати працездатності є стійкість її характеру, а
отже, йдеться про стійку втрату працездатності.

Триваючий характер інвалідності як соціального ризику дає підстави
характеризувати її як стійку втрату працездатності. Саме тому у правовій
літературі поняття “стійка непрацездатність” та “інвалідність” досить
часто використовують як синоніми [1], хоч це і не зовсім правильно,
оскільки інвалідність є лише одним із видів стійкої непрацездатності.
Тож спробуємо з’ясувати, що потрібно розуміти під стійкою втратою
працездатності, і як, зрештою, її трактує законодавець?

У контексті нашого дослідження заслуговує на увагу глибокий та детальний
аналіз поняття непрацездатності.

Термін непрацездатність є не новим, як для соціального законодавства,
так і для науки права соціального забезпечення. Свого часу саме
інтенсивне використання цього поняття у міжнародній та в національній
практиці дало змогу сформулювати теорію непрацездатності визначення
сфери соціально-забезпечувальних відносин. Авторами цієї концепції були
В.С. Андрєєв [2], Я.М. Фогель [3]. Згодом теоретичне обґрунтування
інституту непрацездатності у праві соціального забезпечення стало
предметом дослідження багатьох учених. Адже всі науковці-правознавці
(радянського та сучасного періоду), які формували теорію права
соціального забезпечення, не могли оминути юридичний факт, що зумовлював
динаміку переважної більшості соціально-забезпечувальних правовідносин.
Тією чи іншою мірою, проблеми непрацездатності у своїх дослідженнях
торкались К.С. Батигін, А.Д. Зайкін, А.Н. Єгоров, Н.Б. Болотіна,
Я.І. Безугла, В.М. Андріїв, Б.І Сташків, О.Є. Мачульська, Е.Г. Тучкова,
К.С. Гусов.

Термін непрацездатність наявний у сучасному законодавстві при визначенні
суб’єктів права на певний вид соціального забезпечення. Однак,
застосовуючи саме поняття, законодавець не дотримується послідовності.

В одних випадках – про застосування терміна можна лише здогадуватись.
Наприклад, наведемо положення законодавства: 1) страховим випадком, який
дає право особі на страхові виплати, відповідно до Закону України “Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві”, є нещасний випадок на виробництві або професійне
захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну
чи психічну травму за обставин, передбачених вказаним законом (ст. 13);
2) нещасним випадком вважається обмежена в часі подія або раптовий вплив
на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися
у процесі виконання ним трудових обов’язків, внаслідок яких заподіяно
шкоду здоров’ю або настала смерть (ст. 14).

Аналізуючи положення закону, бачимо, що страхові виплати надаються
застрахованим особам лише якщо такий нещасний випадок чи професійне
захворювання призвели до непрацездатності особи. І вже вид
непрацездатності зумовлює вид страхової виплати потерпілому.

В інших випадках, хоч і вживається сам термін, однак він несе неоднакове
змістовне навантаження. Зокрема, ст. 1 Закону України “Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” закріплює визначення
поняття “непрацездатні громадяни”: особи, які досягли встановленого
законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі
діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв’язку з
втратою годувальника.

Пенсію у зв’язку з втратою годувальника призначають непрацездатним
членам сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні (ст. 36
Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”).
Такими непрацездатними членами сім’ї вважаються: 1) чоловік (дружина),
батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку;
2) діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня
смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або
старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років.
Діти, які навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних
закладах I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних
закладах, до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше
ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти – до досягнення ними 23
років незалежно від того, навчаються вони чи ні; 3) чоловік (дружина), а
в разі їхньої відсутності – один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи
бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо
він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого
годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.

До членів сім’ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого
годувальника, належать перелічені особи, якщо вони: 1) були на повному
утриманні померлого годувальника; 2) одержували від померлого
годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом
засобів до існування. Члени сім’ї померлого годувальника, для яких його
допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але
які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на
пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

Дещо інший перелік міститься в Законі України “Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”.

Відповідно до ч. 2 ст. 33 цього Закону непрацездатними особами, які
мають право на щомісячні страхові виплати потерпілого є: 1) діти, які не
досягли 16 років; діти з 16 до 18 років, які не працюють, або старші за
цей вік, але через вади фізичного або розумового розвитку самі не
спроможні заробляти; діти, які є учнями, студентами (курсантами,
слухачами, стажистами) денної форми навчання – до закінчення навчання,
але не більш як до досягнення ними 23 років; 2) жінки, які досягли 55
років, і чоловіки, які досягли 60 років, якщо вони не працюють;
3) інваліди – члени сім’ї потерпілого на час інвалідності;
4) неповнолітні діти, на утримання яких померлий виплачував або був
зобов’язаний виплачувати аліменти; 5) непрацездатні особи, які не
перебували на утриманні померлого, але мають на це право; 6) дружина
(чоловік) або один з батьків померлого чи інший член сім’ї, якщо він не
працює та доглядає дітей, братів, сестер або онуків потерпілого, які не
досягли 8-річного віку.

Законодавче визначення непрацездатних громадян вперше було закріплено у
Законі України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.
Відповідно до ч. 12 ст. 1 цього Закону, непрацездатними громадянами є
особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані
інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право
на пенсію у зв’язку з втратою годувальника відповідно до цього Закону.
Таке визначення поняття непрацездатності шляхом закріплення обставин,
які зумовлюють її виникнення, вочевидь, не зовсім повно відображає
змістовне навантаження досліджуваного нами поняття, а отже, необхідним є
додатковий аналіз кожного юридичного факту, який зумовлює виникнення
цієї непрацездатності. Як видається, такий підхід законодавця до
визначення поняття непрацездатності не зовсім бездоганний та потребує
наукових досліджень у цій сфері.

Словник української мови поняття непрацездатність визначає як “стан за
значенням непрацездатний”. Непрацездатний, своєю чергою, – “той, хто
через старість, хворобу і т. ін. утратив здатність працювати” [4].

При визначенні поняття непрацездатності потрібно звернути увагу на два
аспекти, що визначають його зміст та правову природу: медичний та
соціальний.

Медичний аспект характеризує стан здоров’я особи. Непрацездатність з
медичного погляду – це соціально-фізіологічний стан людини, який
визначається її об’єктивною втратою чи зменшенням природних функцій
організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи
припиненням трудової діяльності [5]. Тому у медичному аспекті
розрізняють:

об’єктивно-фізіологічний стан людини, який характеризується втратою чи
зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації,
значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності;

об’єктивно-юридичний стан людини, тобто, коли закон дозволяє вже не
працювати незалежно від того, може чи не може особа виконувати певну
трудову діяльність.

Зміст та вид непрацездатності визначається законодавчо закріпленими
обставинами, які зумовлюють її настання. Непрацездатність може бути
наслідком різних за природою юридичних фактів: чи то загальносоціальних
(притаманних кожній людині, оскільки вони зумовлені її фізіологічною та
соціальною природою), чи – професійних (пов’язаних з трудовою
діяльністю, яку виконувала особа), а чи – публічних (економічні,
технічні, соціальні події у конкретній державі).

Соціальний аспект поняття непрацездатності свідчить про нездатність цієї
особи матеріально забезпечити себе та членів своєї сім’ї на рівні,
визначеному достатнім для проживання людини (прожиткового мінімуму) в
державі.

Медичний та соціальний аспекти поняття непрацездатності визначають її
зміст як соціального ризику, що дає право особі на певний вид
соціального забезпечення за законодавством України.

Стійка непрацездатність є видом непрацездатності, а отже для неї
характерні всі ознаки, які визначають зміст непрацездатності як
соціального ризику. Характеризуючи власне стійку непрацездатність,
потрібно наголосити робиться на довготривалий характер непрацездатності
особи. Зокрема, при визначенні стійкої непрацездатності у Малій медичній
енциклопедії використано порівняльний метод дослідження: “на відміну від
тимчасової непрацездатності, розрізняють довготривалу або постійну
непрацездатність, коли трудові функції втрачені або знижені на тривалий
час або назавжди” [6].

На підставі аналізу законодавства спробуємо виділити ознаки, характерні
для стійкої непрацездатності.

Першою ознакою, на нашу думку, є те, що її визначають виключно
передбаченими у законодавстві обставинами.

Юридичними фактами, що визначають момент настання стійкої втрати
працездатності особи є: 1) встановлення групи інвалідності;
2) встановлення групи інвалідності та ступеня втрати професійної
працездатності; 3) встановлення ступеня втрати професійної
працездатності. Розглянемо їх детальніше.

Найпоширенішим юридичним фактом, що зумовлює стійку непрацездатність, є
інвалідність.

Згідно з Конвенцією МОП № 102 “Про мінімальні норми соціального
забезпечення” інвалідність визначається як нездатність у встановленому
ступені займатися будь-якою діяльністю, що дає прибуток, коли ця
нездатність є постійною або не усувається до моменту припинення виплати
допомоги по хворобі .

Європейський кодекс соціального забезпечення дає таке поняття
інвалідності: “неспроможність визначеного ступеня займатися будь-якою
прибутковою діяльністю, якщо така неспроможність імовірно буде постійною
чи продовжуватиметься після припинення допомоги по хворобі”.

????z???????¤?$????z?128 “Про допомоги по інвалідності, по старості і у
зв’язку з втратою годувальника”. Згідно з цією Конвенцією інвалідність –
це нездатність, в установленій мірі, займатися будь-якою оплачуваною
діяльністю, коли припускається, що ця нездатність буде постійною або
коли вона не усувається до моменту закінчення установленого періоду
тимчасової або початкової непрацездатності.

Резолюція 3447 Генеральної Асамблеї ООН, якою прийнята Декларація про
права інвалідів, проголошує, що термін “інвалід” означає будь-яку особу,
яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби
нормального особистого і/або соціального життя через недолік, чи то
вроджений, чи ні, його або її фізичних чи розумових здібностей.

Аналізуючи національне законодавство, можна виділити дві ознаки, які
визначають сучасне розуміння поняття інвалідності.

Перша характеризує зміст та ступінь обмеження життєдіяльності людини,
яка не пов’язана з трудовою діяльністю людини.

До основних категорій життєдіяльності людини законодавством віднесено:
здатність до самообслуговування (можливість ефективно виконувати
повсякденну побутову діяльність і задовольняти потреби без допомоги
інших осіб); здатність до пересування (можливість вільно пересуватися у
своєму оточенні); здатність до орієнтації (можливість самостійно
орієнтуватися у просторі та часі, мати уяву про навколишні предмети);
здатність до спілкування (можливість контактувати з іншими людьми та
підтримувати суспільні взаємозв’язки); здатність контролювати свою
поведінку (можливість вести себе відповідно до морально-етичних і
правових нормам суспільного середовища); здатність до навчання
(можливість сприймати, засвоювати та накопичувати знання, формувати
навики і уміння у цілеспрямованому процесі навчання); можливість до
професійного навчання (здатність до оволодіння теоретичними знаннями і
практичними навичками та уміннями певної професії); здатність до
трудової діяльності (сукупність фізичних та духовних можливостей людини,
яка визначається станом здоров’я, що дозволяє йому займатися різного
роду трудовою діяльністю).

Обмеження життєдіяльності – це неможливість виконувати повсякденну
діяльність способом та в обсязі, звичайних для людини, що створює
перешкоди у соціальному середовищі, ставить її в незручне становище
порівняно зі здоровими і проявляється частковою або повною втратою
здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, спілкування,
навчання, контролю за поведінкою, а також значним обмеженням обсягу
трудової діяльності, зниженням кваліфікації і призводить до соціальної
дезадаптації.

Відхилення від норми діяльності людини визначає ступінь обмеження її
життєдіяльності, який характеризується однією або поєднанням декількох
зазначених найважливіших її критеріїв. У законодавстві виділяють три
ступені: 1) помірно виражене обмеження життєдіяльності зумовлене такими
порушеннями функцій органів і систем організму, що призводять до
помірного обмеження можливості навчання, спілкування, орієнтації,
контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у
трудовій діяльності; 2) виражене обмеження життєдіяльності зумовлене
порушенням функцій органів та систем організму, що полягає у вираженому
порушенні можливості навчання, спілкування, орієнтації, контролю за
своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій
діяльності; 3) значне обмеження життєдіяльності виникає внаслідок
значних порушень функцій органів чи систем організму, що призводить до
неможливості або значного порушення здатності чи можливості навчання,
спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування,
самообслуговування, участі у трудовій діяльності, та супроводжується
необхідністю в сторонньому догляді (сторонній допомозі).

Друга ознака інвалідності характеризує ступінь професійної
працездатності особи як здатності людини якісно виконувати роботу, що
передбачена конкретною професією, яка дає змогу реалізувати трудову
зайнятість у певній сфері виробництва відповідно до вимог змісту і
обсягу виробничого навантаження, установленого режиму роботи та умов
виробничого середовища.

Параметрами оцінки професійної працездатності є її збереження або
втрата, можливість особи займатися трудовою діяльністю за іншою
професією, яка за кваліфікацією дорівнює попередній, оцінка допустимого
обсягу роботи у своїй професії і посаді, можливість особи до трудової
зайнятості в звичайних або спеціально створених умовах.

Порушення професійної працездатності може бути первинним, коли інші
категорії життєдіяльності не порушені, або вторинним на підставі
обмеження життєдіяльності.

Отож, інвалідність – це стійкий розлад функцій організму, який
призводить до повної або часткової (значної) втрати професійної
працездатності чи до суттєвих обмежень життєдіяльності особи.

Що ж до втрати професійної працездатності особи, то, в одному випадку,
така втрата може бути складовим елементом інвалідності як стану особи, в
іншому ж – встановлюється у особи первинно, не впливаючи на інші
критерії життєдіяльності особи. В цьому випадку втрата працездатності є
окремим видом стійкої непрацездатності та визначається у відсотках
професійної працездатності, яку особа мала до ушкодження здоров’я.

Наступною ознакою досліджуваного нами поняття є те, що стійка
непрацездатність встановлюється уповноваженими на це державою органами –
медико-соціальними експертними комісіями самостійно або за участі
представників Фонду соціального страхування від нещасних випадків на
виробництві.

Інвалідність у повнолітніх осіб визначають за допомогою експертного
обстеження медико-соціальними експертними комісіями, підпорядкованими
Республіканському в Автономній Республіці Крим, обласним та міським в
містах Києві та Севастополі центрам (бюро) медико-соціальної експертизи.

Рішення про інвалідність ґрунтується на оцінці комплексу
клініко-функціональних, соціально-педагогічних, соціально-побутових та
професійних чинників. При цьому враховують характер захворювання,
ступінь вираження порушених функцій організму, в тому числі тих, що
значно впливають на професійну діяльність, ефективність лікування та
реабілітаційних заходів, стан компенсаторно-адаптаційних можливостей
організму, клінічний та трудовий прогноз, здатність до соціальної
адаптації, потребу в різних видах реабілітації та соціальної допомоги,
особисті установки, конкретні умови і зміст праці, освіту та професійну
підготовку, вік, необхідність і можливість працевлаштування.

Відповідно до Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83,
медико-соціальна експертиза повинна здійснюватись після повного та
всебічного медичного обстеження, проведення необхідних досліджень,
визначення клініко-функціонального діагнозу, соціально-психологічного
стану, професійно-трудового прогнозу, отримання результатів відновного
лікування, соціально-трудової реабілітації та інших даних, що
підтверджують стійкий або незворотний характер захворювання.

Ступінь втрати професійної працездатності потерпілого від нещасного
випадку на виробництві чи професійного захворювання встановлює МСЕК за
участю Фонду соціального страхування від нещасних випадків на
виробництві та професійних захворювань України.

У разі встановлення втрати професійної працездатності МСЕК керується
постановами Кабінету Міністрів України від 22.02.1992 р. № 83 “Про
затвердження Положення про медико-соціальну експертизу і Положення про
індивідуальну програму реабілітації та адаптації інваліда”, від
04.04.1994 р. № 221 “Про затвердження Порядку організації та проведення
медико-соціальної експертизи втрати працездатності” та наказом
Міністерства охорони здоров’я України від 22.11.1995 р. № 212 “Про
затвердження Порядку встановлення медико-соціальними експертними
комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках
працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням
трудових обов’язків”.

Ще однією ознакою, що свідчить про стійкий характер непрацездатності, є
тривалість захворювання, яка передує підтвердженню стійкої втрати
працездатності.

Зокрема, скерування хворого до МСЕК з метою його огляду здійснюють ЛКК
лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання або лікування за
наявності стійкого чи незворотного характеру захворювання, а також у
тому разі, коли хворий був звільнений від роботи протягом чотирьох
місяців від дня настання тимчасової непрацездатності чи протягом п’яти
місяців у зв’язку з одним і тим самим захворюванням за останні
дванадцять місяців, а у разі захворювання на туберкульоз – протягом
десяти місяців від дня настання непрацездатності.

Ще однією ознакою стійкої непрацездатності є те, що тривалість її
визначає МСЕК.

Стійкою втратою працездатності вважають будь-яку її втрату, визначену
медико-соціальними експертними комісіями на обумовлений термін або
безстроково.

У випадку нестійких, зворотних морфологічних змін і порушень функцій
органів і систем організму, інвалідність встановлюється на певний
визначений термін. Періодичний огляд інвалідів проводиться через 1-3
роки.

Законодавством передбачено три випадки, коли інвалідність встановлюють
без зазначення терміну переогляду: 1) чоловікам старше шістдесяти років
і жінкам старше п’ятдесяти п’яти років; 2) інвалідам, у яких строк
переогляду настає у чоловіків після досягнення шістдесяти років, у жінок
– п’ятдесяти п’яти років; 3) при анатомічних дефектах і прирівняних до
них станах (закріплених у розділі 4 Інструкції про встановлення груп
інвалідності), стійких необоротних морфологічних змінах та порушеннях
функцій органів і систем організму, неефективності реабілітаційних
заходів, неможливості відновлення соціальної адаптації, несприятливому
прогнозі динаміки працездатності з урахуванням реальних
соціально-економічних обставин у районі проживання інваліда.

Звичайно, встановлення групи інвалідності на визначений термін (чи
безстроково) не позбавляє особу права пройти освідування у МСЕК
достроково. Переогляд інвалідів раніше від зазначених строків, а також
громадян, інвалідність яким встановлено без зазначення строку
переогляду, проводять у разі зміни стану здоров’я і працездатності або у
випадку виявлення фактів зловживань чи помилок, допущених у встановленні
групи інвалідності.

Підсумовуючи запропонуємо наступне визначення стійкої непрацездатності:
це соціально-фізіологічний стан людини, який визначається виключно
передбаченими у законодавстві обставинами (інвалідність та/або ступінь
професійної втрати працездатності); встановлюється уповноваженими на це
державою органами – медико-соціальними експертними комісіями;
характеризується об’єктивною втратою чи зменшенням природних функцій
організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи
припиненням трудової діяльності, а також триваючим характером цих
захворювань; зумовлює нездатність особи матеріально забезпечити себе та
членів своєї сім’ї на рівні, визначеному достатнім для проживання людини
(прожиткового мінімуму) в державі.

Літертаура

Гарасимів Т.З. Словник термінів до навчальних курсів “Трудове право” та
“Право соціального забезпечення України”. – Дрогобич: Відродження, 2003.
– С. 98.

Андреев В.С. Право социального обеспечения в СССР. – М., 1980. – С. 21.

Фогель Я.М. Право на пенсию и его гарантии. – М.: Юридическая
литература, 1972. – С. 45, 50.

Словник української мови. // Під ред. В.О. Винник, В.В. Жайворонок,
Л.О. Родніна, Т.К. Черторизька – Т. 5. – С. 366.

Синчук С.М. Теорія соціального ризику за правом соціального забезпечення
// Право України. – 2003. – № 3. – С. 55.

Малая медицинская энциклопедия // Отв. ред. В.Х. Василенко –
Издательство “Советская энциклопедия”. – Москва. – 1967. – Т. 6. –
С. 568.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020