Реферат на тему:

Співвідношення загальнолюдських принципів права та принципів
правотворчості

Впровадження у науковий обіг поняття загальнолюдські
(загальноцивілізаційні) принципи права зумовлене передусім потребами
уніфікації на універсальному (всесвітньому) рівні нормативного
регулювання. Сьогодні на світовому рівні формується певна система
принципів права як нормативних засад позитивного права, які окреслилися
в процесі розвитку правової культури людства та втілюють її найкращі
здобутки в правовій сфері. Такі принципи права можна назвати
загальнолюдськими, а з огляду на їхню зумовленість світовим,
наднаціональним, універсальним рівнем розвитку, – також
загальноцивілізаційними принципами права.

Це поняття, маючи стійке термінологічне значення, дає підставу
відмежуватись від використання подібних понять, зокрема таких як
«загальні принципи права, визнані цивілізованими націями», «основні
принципи міжнародного права», «загальновизнані (всезагальні) принципи
права» та ін.

З точки зору юридичної природи загальнолюдські (загальноцивілізаційні)
принципи права є принципами позитивного права, які слід відрізняти від
правових принципів як більш широкого поняття, яким охоплюються основні,
визначальні правові ідеї. Разом з тим, правові принципи – це найперше
принципи правової свідомості або доктрини, тоді як принципи права є
загальнозначущими, нормативними, обов’язковими засадами, а їхнє
здійснення гарантується державою [1, с. 202]. Тому видається, що поняття
загальнолюдські принципи права та загальнолюдські правові принципи також
не є тотожними, оскільки серед загальнолюдських принципів можна виділити
як принципи права, так і принципи правової свідомості, доктрини (правові
принципи), які не фіксовані у позитивному праві.

Також важливо підкреслити, що загальнолюдські (загальноцивілізаційні)
принципи права, як і будь-які інші, є нормативними засадами, що
визначають сутність і спрямованість правового регулювання, а не,
скажімо, принципами прав людини, як це може видатися з їхньої назви.
Вони випливають з природи права як соціального феномену, покликаного
регулювати суспільні відносини, задаючи, за словами А. Мережко,
найзагальніші параметри для розвитку і функціонування будь-якої системи
права і всіх юридичних явищ [2, с. 40], а їхня сутність полягає у
можливості задовольняти суспільні інтереси з тим, щоб це влаштовувало і
окремих суб’єктів права, і суспільство в цілому.

Загальнолюдські (загальноцивілізаційні) принципи права як універсальні
нормативні засади позитивного права, що відповідають найвищому рівню
абстрагування, можуть бути впроваджені у національну систему права.
Зауважимо, що ступінь та повнота їх впровадження залежать передусім від
механізму такого впровадження. Виділимо міжнародний та національний
механізми впровадження загальнолюдських принципів права, кожен з яких за
своїм внутрішнім змістом можна поділити на дві частини: а) інституційну
(суб’єкти та їхня діяльність) та б) нормативну (сукупність
нормативно-правових актів та інших джерел права).

Механізм впровадження загальнолюдських принципів права може бути
вироблений як на національному рівні, так і запропонований міжнародною
спільнотою та приведений до національних умов шляхом урахування
внутрішньодержавної специфіки і узгоджений з міжнародним
співтовариством, зокрема регіональними утвореннями.

Оскільки принципи права, як зазначає М.І. Байтін, це те, на чому
засновані формування, динаміка і дія права, що дає змогу визначити
природу певного права як демократичного чи, навпаки, тоталітарного
[3, с. 4], то відповідність національної правової системи
загальнолюдським правовим принципам є критерієм для визначення держави
як демократичної та правової. Відтак важливо наголосити, що, відповідно
до концепції «європейського правового простору», рух до цього простору
передбачає створення Європи правових держав, в яких у повному обсязі
здійснюватимуться загальнолюдські досягнення демократії і цивілізації,
такі як верховенство закону у всіх сферах життя суспільства, обмеження
держави правом, права і свободи особи, взаємна відповідальність держави
і особи, висока роль суду. Європейський правовий простір, зазначає
А.Х. Саідов, передбачає подальший розвиток правових форм співробітництва
держав Європи не лише шляхом міжнародного права, але й шляхом формування
європейських національних правових систем. Становлення європейського
правового простору не ідентичне появі певного наддержавного
європейського права. Йдеться про вироблення різноманітних форм взаємодії
національних держав Європи, про зближення їхніх законодавчих норм, про
пошуки спільних рішень конкретних загальноправових проблем. Це не
«загальне право» наднаціонального характеру, а пошук і створення певного
правового мінімуму в державах, який забезпечує їхнє нормальне взаємне
спілкування в рамках загальноєвропейського процесу. Концепція
«європейського правового простору» передбачає, що держави Європи повинні
виступати як правові держави [4, с. 60-65]. В рамках гельсінського
процесу вже склався певний варіант уніфікації і гармонізації
внутрішнього законодавства держав шляхом приведення його у відповідність
з узгодженими загальноєвропейськими стандартами. Очевидні і переваги
цього шляху. Не нав’язуючи державам конкретних норм, не підмінюючи
внутрішні норми та інститути міжнародними, не зазіхаючи на самобутність
правових систем, він встановлює певні правові мінімальні стандарти
демократичності, нижче за які держави не повинні опускатися в своєму
національному законодавстві.

Бажаючи увійти в європейський правовий простір як демократична правова
держава, Україна постала перед проблемою реформування своєї правової
системи відповідно до міжнародних, зокрема європейських, стандартів.
Видається, що загальнолюдські принципи права посідають важливе місце
серед міжнародних стандартів, оскільки саме ці принципи, по-перше,
виражають спільні інтереси людства та сучасні загальнолюдські цінності й
ґрунтуються на спільних для людської цивілізації етичних моментах;
по-друге, є фундаментальними універсальними засадами для позитивного
права, а тому визначають сутність і спрямованість правового регулювання,
загальне направлення поведінки суб’єктів права; по-третє, придатні до
застосування до найширшого спектра правових ситуацій між будь-якими
суб’єктами права у будь-якій системі права як елемент цієї системи, що
володіє інтегративною якістю.

Зауважимо також, що загальнолюдські принципи права, які є
загальновизнаними, тобто визнані більшістю суб’єктів міжнародного права
передбаченими у міжнародному праві способами, можуть бути впроваджені в
національне законодавство через принципи міжнародного права. Розглядаючи
питання впровадження загальнолюдських правових принципів в національну
юридичну практику, необхідно врахувати відсутність в них власної
зовнішньої форми, що призвело до їх закріплення у найрізноманітніших
міжнародно-правових актах та документах: багатосторонніх конвенціях,
рішеннях міжнародних судових органів тощо, які, до того ж водночас є
джерелами міжнародного права. Це призводить до того, що загальнолюдські
принципи права, по-перше, конкретизуються в принципах міжнародного
права, де їхній зміст набув найповнішого розкриття; по-друге, через
міжнародне право їх впровадження у внутрішньодержавну юридичну практику
є найефективнішим. Способи ж впровадження найперше залежатимуть від
національних правових традицій. Так у Підсумковому документі Мадридської
зустрічі представників держав – учасниць НБСЄ зазначається, що,
підтверджуючи свою рішучість поважати і застосовувати принципи,
викладені у Заключному Акті НБСЄ, та сприяти їх дієвості,
держави-учасниці вважають, що одним із заходів могло б стати їх
«відображення в законодавстві – таким способом, який відповідає практиці
і процедурі кожної країни» [5, с. 80].

Особливість впровадження загальнолюдських принципів права як
універсальних нормативних засад, що визначають зміст і направленість
правового регулювання, в національне законодавство полягає також у
багатоступінчастості процесу їх втілення. Зауважимо, що загальнолюдські
принципи права в національне законодавство впроваджуються передусім
через загальні (загальноправові) принципи національного права. Окрім
того, перш ніж досягнути регулятивного чи охоронного ефекту, принципи
права у більшості випадків повинні бути переведені на рівень нормативних
приписів, які безпосередньо визначають права і обов’язки суб’єктів. Це
здійснюється насамперед шляхом правотворчої, а в необхідних випадках і
правороз’яснювальної деталізації. Механізми переведення таких засад у
конкретний зміст суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, є
багатоманітні: конкретизація закону в підзаконних нормативних актах;
роз’яснення норм закону в актах офіційного тлумачення; процесуальні
норми, що регулюють процедури прийняття, застосування і виконання
закону; різноманітні акти застосування норм права; сюди ж відноситься
діяльність державних органів з підготовки і прийняття правових актів.
Наступним етапом є втілення нормативних засад у практиці реальних
правових відносин через акти дотримання, виконання, використання права.

Отже, кожна держава, перед якою постало питання про впровадження
загальнолюдських принципів права в національну систему права, повинна
розробити певну процедуру такого впровадження.

Як офіційно встановлений чи узвичаєний порядок здійснення, виконання чи
оформлення чого-небудь, процедура впровадження загальнолюдських
принципів права в національне законодавство буде репрезентувати порядок
уведення у дію, у практику, запровадження, укорінення в національній
системі законодавства універсальних нормативних засад права, що
визначають сутність і спрямованість правового регулювання. Безперечно, –
це один з видів юридичної процедури, який складається з відповідних
стадій впровадження у національне законодавство загальнолюдських
(загальноцивілізаційних) принципів права.

? \ ~ 6

8

F

t

?

??c?сь на роботі українського конституцієдавця. Як зазначає суддя
Конституційного Суду України П. Мартиненко, «європейська орієнтація»
простежується в усьому змісті норм Конституції України [6, с. 57].

Видається слушним зауважити, що для загальних принципів національної
системи права, через які вони впроваджуються, загальнолюдські принципи
права виступають як універсальні правові стандарти. Саме на них повинна
орієнтуватися сучасна правова демократична держава, і саме завдяки таким
принципам права національне законодавство збагачується загальнолюдськими
цінностями. Враховуючи значення загальнолюдських принципів права,
зазначимо, що якість законів і ефективність правового регулювання багато
в чому залежать від того, як у внутрішньодержавну систему права
впроваджено ці принципи та як у національному законодавстві
сформульовано та розкрито зміст загальних принципів національного права,
що й відбувається на стадії правотворчості.

Правотворчість, на думку М.Н. Марченка, можна охарактеризувати як процес
пізнання і оцінки правових потреб суспільства і держави, формування та
прийняття правових актів уповноваженими суб’єктами в рамках відповідних
процедур [7, с. 160]. Соціальне призначення правотворчості, за словами
П.М. Рабіновиа, полягає у встановленні стандартів, еталонів, взірців
дій, поведінки учасників суспільної життєдіяльності, тобто моделюванні
суспільних відносин, які з позицій держави є припустимі, бажані або
необхідні [8, с. 85]. Принагідно зауважимо, що правотворчість, як певна
організаційно оформлена діяльність держави, відбувається на підставі
сукупності принципів. Водночас важливо розрізняти принципи права і
принципи правотворчості: перші є принципами позитивного права, тоді як
другі – це принципи діяльності, відповідно до яких відбувається
нормативна регламентація суспільних відносин. В.М. Горшеньов правомірно
стверджує, що принципи, які лежать в основі процесуальної діяльності, є
особливою сукупністю об’єктивних і суб’єктивних засад, керівних ідей та
пізнаних закономірностей, скерованих на досягнення оптимальних варіантів
будь якої процесуальної діяльності [9, с. 153-154].

Зауважимо, що принципи позитивного права для будь-якої процесуальної
діяльності, в тому числі і правотворчої, виступають як фундаментальні
засади і вихідні нормативні вимоги, тому принципи правотворчості
обов’язково повинні на них спиратися, їх враховувати. Крім того,
принципи права в результаті правотворчої діяльності одержують нормативну
фіксацію та набувають значення імперативних вимог, конкретних правил і
зобов’язують суб’єкта застосування права до певної поведінки або
встановлюють певні заборони [10, с. 92].

В юридичній літературі є кілька думок щодо принципів правотворчості. Так
П.М. Рабінович виділяє такі принципи соціально-демократично орієнтованої
правотворчості: гуманізм, демократизм, збереження національної
самобутності та інтернаціоналізм, науковість, законність,
техніко-юридична досконалість [8, с. 88]. М.Н. Марченко відносить до
принципів правотворчості принципи науковості, законності, демократизму
та системності [7, с. 162]. В.К. Бабаєв виділяє такі принципи, як
демократизм, законність, науковість, своєчасність, професіоналізм,
виконуваність, планування, диференціацію правотворчої компетенції
[11, с. 69]; А.Б. Венгеров – демократизм, законність, науковість,
виконуваність [12, с. 413], Р.Т. Мухаєв – законність, професіоналізм,
гласність, демократизм, науковість, планування та принцип суворої
диференціації правотворчої компетенції [13, с. 319-320]. Навіть в одній
і тій самій праці можна помітити неузгодженість щодо принципів
правотворчості, зокрема, С.А. Комаров та А.В. Малько, зазначаючи, що
правотворчості властиві принципи науковості, професіоналізму,
законності, демократизму, гласності, оперативності [14, с. 319-320],
поряд з цим у схемах подають такі принципи правотворчості: планування,
законності, гласності, демократизму, професіоналізму, суворої
диференціації правотворчих повноважень [14, с. 419].

Цікавим видається перелік принципів, запропонованих В.С. Нерсесянцем,
який зазначає, що розвинута (в правовому і загальносоціальному смислі)
діяльність держави з встановлення норм позитивного права повинна
відповідати таким принципам: 1) правовий прогрес – правоустановлювальна
діяльність держави має бути якомога максимально направлена на подальший
розвиток і вдосконалення позитивного права в руслі
загальноцивілізаційних досягнень; 2) правова легітимність – сама
правоустановча діяльність повинна відбуватись в належних правових формах
і процедурах; 3) загальносоціальна легітимність – опора на широку базу
соціального очікування 4) наукова обґрунтованість; 5) системність;
6) професіоналізм [15, с. 419-421].

Мають рацію ті науковці, які вказують на необхідність виділення
принципів правотворчості, що сформульовані юридичною наукою, та
принципів, вироблених юридичною практикою. Ці принципи виступають або у
вигляді фундаментальних теоретичних ідей і ідеалів, або вимог
практично-прикладного характеру.

Принципи правотворчості можна класифікувати за кількома критеріями.
Передусім серед них виділяють принципи законотворчості і підзаконної
нормотворчості [16, с. 39]. Крім того, за елементами правотворчої
діяльності (суб’єктом, об’єктом, результатом) усі принципи
правотворчості поділяють на: 1) принципи діяльності суб’єкта
правотворчості (наприклад, принцип оперативності, економічності,
професіоналізму правотворчості та 2) принципи – вимоги до змісту
діяльності та актів – результатів правотворчості, до яких відносять:
принцип науковості, що означає використання прийомів і методів наукового
аналізу, досягнень науки і сувору відповідність об’єктивним критеріям
оцінки; принцип законності, що означає суворе врахування ієрархії
правових принципів і норм, компетенції суб’єктів прав і дотримання
процедурних правил; принцип демократизму, що означає вивчення соціальних
інтересів і можливості їх вираження в сфері правотворчості, врахування
суспільної підтримки проектів правових актів; принцип системності, що
означає суворе врахування системи права, законодавства, побудови галузі
та деякі інші.

Отже, суб’єкти правотворчості керуються у своїй діяльності певними
принципами – принципами правотворчості, які слід відмежовувати від
принципів позитивного права, а також принципів правосвідомості.
Зазначимо, що правотворча діяльність стосовно впровадження
загальнолюдських принципів права у національне законодавство
характеризується певними особливостями, які зумовлені, зокрема, такими
властивостями загальнолюдських (загальноцивілізаційних) принципів.

По-перше, загальнолюдські (загальноцивілізаційні) принципи права є
принципами позитивного права, а отже, його універсальними нормативними
засадами, що визначають сутність і спрямованість правового регулювання.

По-друге, ці принципи одержали фіксацію в міжнародних
нормативно-правових актах. Крім того, загальнолюдські правові принципи
знайшли закріплення також у міжнародних судових прецедентах. Наприклад,
у ході застосування Європейської конвенції з прав людини Європейським
судом з прав людини, а також європейського права – Судом ЄС уже склалася
відповідна прецедентна практика. Як зазначає П.М. Рабінович, «знання й
урахування прецедентних рішень Суду, засвоєння специфіки його
професійного мислення, його «правового менталітету» – одне з
найактуальніших завдань, що постають нині перед суддями та будь-якими
іншими суб’єктами … в Україні» [17, с. 358]. Видається, що прецедентна
практика зазначених судів надає певні імплементаційні можливості для
правотворчих органів держав, в яких загальнолюдські
(загальноцивілізаційні) принципи права слугують наразі орієнтирами
правового регулювання: такі рішення у багатьох випадках можуть спонукати
державу, попри те, що вона не була стороною у певній справі,
удосконалити своє законодавство.

По-третє, загальнолюдські принципи права, які є загальновизнаними,
виступають для національної системи права як міжнародні універсальні і
регіональні стандарти правового регулювання.

По-четверте, важливим є особливість процедури впровадження загально
людських принципів права, оскільки мова йде про принципи права, а не
норми права.

Крім того, на механізм впровадження загальнолюдських принципів права
впливає сутність цих принципів. Тому видається, що, окрім загального
механізму впровадження загальнолюдських (загальноцивілізаційних)
принципів права, впровадження кожного конкретного принципу права може
мати свою специфіку з огляду на юридичну природу цього принципу.

Закріплення загальнолюдських принципів права в національному
законодавстві, на наш погляд, видається надійнішим засобом реального
впровадження таких принципів у національну юридичну практику, оскільки,
як свідчить багаторічний досвід інших держав, безпосереднє застосування
міжнародних угод у внутрішньому праві має надзвичайно низьку
ефективність. Тому формулювання та розкриття змісту загальнолюдських
принципів права в національному законодавстві є вкрай важливим.

Література

Явич Л.С. Право развитого социалистического общества. Сущность и
принципы. – М., Юрид. лит-ра, 1978.

Мережко А.А. Lex mercatoria: теория и принципы транснационального
торгового права. – К.: Таксон, 1999.

Байтин М.И. О принципах и функциях права: Новые моменты //Правоведение.
– 2000. – №3.

Саидов А.Х. Концепция «европейского правового пространства»: Проблемы и
перспективы //МЖМП. – 1992. – №3.

Действующее международное право: В 3 т. /Сост. Ю.М. Колосов,
Э.С. Кривчикова.– М.: Изд-во Моск. независимого ин-та междунар. права,
1999. – Том 1.

Мартиненко П. Конституція України і міжнародне право: аспекти взаємодії
//Вісник Конституційного Суду України, – 2000. – №3. – С. 56-80.

Общая теория государства и права. Академический курс: В 2 т. /Под ред.
проф. М.Н. Марченко – М.: Зерцало, 1998. – Том 2. Теория права.

Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994.

Горшенев В.К. Теория юридического процесса. /Под общ. ред. проф.
В.М. Горшенева. – Харьков: ИО «Вища шк.» при Харьк. ун-те», 1985.

Зажицкий В.И. Правовые принципы в законодательстве Российской Федерации
// Государство и право, – 1996. – №11. – С. 92-98.

Бабаев В.К., Барашов В.М., Толстик В.А. Теория права и государства в
схемах и определения: Учеб. пособие. – М., Юристъ, 1999.

Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов. – 3-е
изд. – М.: Юриспруденция, 2000.

Мухаев Р.Т. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Изд-тво
ПРИОР, 2001.

Комаров С.А., Малько А.В. Теория государства и права: Учеб.-метод.
пособие. Краткий учебник для вузов. – М.: НОРМА, 2001.

Нерсесянц В.С.Общая теория права и государства: Учебник для юрид. вузов
и фак-тов. – М.: НОРМА, 2001.

Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

Рабинович П. Рішення Європейського Суду з прав людини: до характеристики
концептуально-методологічних засад їх обґрунтування //Практика
Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – 1999. – №1.

Похожие записи