Реферат на тему:

Співвідношення принципів диспозитивності та публічності цивільного
процесуального права України

Публічність як державно-правовий принцип закріплена у ч.2 ст.3, ч.2
ст.6, ч.2 ст.19, п. 2 ст.121, статтях 124 і 129 Конституції України.
Відповідно до ч.2 ст.3 Конституції, “права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави”[1, с.4].

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої
повноваження відповідно до меж встановлених Конституцією і відповідно до
законів України (ч.2 ст.6 Конституції). А відтак суд, органи
прокуратури, органи державного управління як органи держави здійснюють у
цивільному судочинстві свої повноваження у загальнонародних та
загальнодержавних інтересах, на захист прав та охоронюваних інтересів
громадян, тобто їх процесуальне становище неодмінно має
характеризуватися публічністю. Так, згідно зі ст. 118 ЦПК, ст.33, 35
Закону України “Про прокуратуру” прокурор вправі звернутися із заявою до
суду або право вступу у процес по справі на захист прав і законних
інтересів громадян, держави і суспільства, зокрема:

має право на порушення справи про визнання громадянина обмежено
дієздатним чи недієздатним (ст.256);

може порушити справу про позбавлення батьківських прав і про їх
поновлення (ст.71, 75 Кодексу про шлюб та сім’ю);

може порушити справу про відібрання і повернення дітей та ін. (ст.69,
76, 119 КШС);

має право звернутися до суду із заявою про визнання незаконним правового
акта органу, рішення чи дії посадової особи (ст.248-15 ЦПК).

Публічність, на думку більшості вчених-процесуалістів, є принципом
цивільного процесу [2]. Інші дослідники прямо стверджують, що
самостійного принципу публічності немає, а зміст його поглинається дією
принципу законності. Так М.А.Чельцов, який раніше виділяв офіційність
(публічність) як самостійний принцип [3, с.182-183], у подальшому
стверджує, що публічність входить до змісту принципу законності,
охоплюється ним [4, с.48]. Аналогічну позицію займає і М.Л.Якуб. Як
основний аргумент він висуває положення, що обов’язки, які лежать на
посадових особах органів розслідування, прокуратури і суду, покладені на
них законом, у строгій відповідності з ним, і ніякої різниці між
обов’язком вести провадження по справі як службовий обов’язок і
відповідно до закону немає і бути не може [5, с.42].

З такою думкою не можна погодитись. Посадові особи, здійснюючи владні
повноваження як представники органів державної влади, діють відповідно
до свого положення передусім в інтересах держави, суспільства та
громадянина і тим самим виконують свій службовий обов’язок, реалізуючи
свої функції у строгій відповідності до закону. Законність виражає
вимогу точного і неухильного виконання законів, у той час як принцип
публічності підпорядковує діяльність органів держави публічно-правовим
інтересам, визначає їхні обов’язки щодо виконання завдань цивільного
судочинства. Принцип публічності зобов’язує ці органи самим виявляти
ініціативу, діяти активно, цілеспрямовано, не очікуючи прохань чи вимог
зі сторони.

Рахунов Р.Д. вважає, що принцип публічності було б точніше назвати
державним началом у діяльності органів юстиції, аргументуючи це тим, що
термін “публічність” часто застосовують у розумінні гласності процесу і
це породжує плутанину. Крім того, він недостатньо чітко визначає правову
суть цього поняття. Якщо звернутися до етимології терміна “публічність”,
то побачимо, що в його основі лежить слово “публічний”, утворене від
латинського “publicus” – суспільний, яке має два значення: 1) відкритий,
гласний і 2) суспільний, не приватний. Саме у другому значенні, хоч і з
відомою часткою умовності, вживається цей термін у юриспруденції, де,
окрім принципу публічності, існує ще й спеціальний принцип гласності.

Органи державного управління, профспілки, підприємства, установи,
організації і окремі громадяни у випадках, передбачених законом, мають
право звернутись із заявою до суду на захист прав та охоронюваних
законом інтересів інших осіб, тобто з публічною метою (ст.121 ЦПК).
Публічний характер мають численні повноваження суду. Суд зобов’язується
вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і
об’єктивного з’ясування істинних обставин справи, прав та обов’язків
сторін, не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями. Суд повинен
роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, і
сприяти у здійсненні цих прав (ст.15 ЦПК). У цьому дуже рельєфно
виражена публічно-правова природа діяльності суду. Широкий вияв принципу
публічності полягає також у тому, що суд контролює розпорядчі дії сторін
та не приймає відмови від позову, визнання позову відповідачем і не
затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать закону або
порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси (ст.103 ЦПК).
У випадках, коли є труднощі щодо витребування доказів для сторін та
інших осіб, які беруть участь у справі, суд за їхнім клопотанням сприяє
у витребуванні таких доказів (ст.30 ЦПК), зокрема вимагає від громадян
та юридичних осіб письмові й речові докази або надає повноваження на їх
отримання (п.7 ст.143 ЦПК). Залежно від з’ясованих обставин суд може
вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту
прав та інтересів підприємств, установ, організацій або громадян (ст.203
ЦПК). Публічний характер мають повноваження суду в інституті
забезпечення позову (ст.149 ЦПК) і забезпечення можливих для відповідача
збитків (ст.158 ЦПК). Суд, який розглядає касаційну скаргу чи протест у
порядку судового нагляду, не пов’язаний доводами касаційної скарги чи
протесту і зобов’язаний перевірити справу у повному обсязі (ст.310, 336
ЦПК).

Наведені приклади свідчать, що практично всі правила, які виражають
принцип публічності кримінального процесу, мають свої аналоги у
цивільному судочинстві. Проте є одна суттєва різниця: у кримінальному
процесі неможливе припинення справи за мировою угодою сторін. У
цивільному ж судочинстві діяльність суду скерована передусім на мирне
вирішення конфліктів, що знаходить свій вияв у обов’язку головуючого
розпочинати розгляд кожної справи з’ясуванням бажання сторони закінчити
справу мировою угодою (ст.178 ЦПК).

Відтак можна визначити, що принцип публічності – це закріплене у
процесуальному законодавстві керівне начало, яке зобов’язує органи
правосуддя при порушенні, розгляді та вирішенні цивільних справ активно
використовувати свої повноваження в інтересах держави та суспільства на
захист порушених прав та охоронюванних законом інтересів осіб, які
беруть участь у справі.

Право на звернення до суду за судовим захистом – одне із найважливіших
суб’єктивних прав у сфері правосуддя, яке закріплене у ст.32, 35, 55
Конституції України. Судовий захист займає ведуче місце серед інших форм
захисту й охорони прав та інтересів громадян. Гласність судового
процесу, змагальність, незалежність суддів і підлягання їх тільки
закону, інші основоположні принципи судочинства створюють сприятливі
умови для з’ясування істинних обставин справи, правильного й швидкого
вирішення спору про право. Науковцями слушно зазначено, це – найбільш
демократична, найбільш універсальна форма захисту права [6, с.89]. Даний
інститут поєднує у собі і публічне, і диспозитивне начало.

Захист оспорюваних і порушених прав та охоронюваних законом інтересів
громадянина, підприємств, установ та організацій гарантується їхнім
правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного
органу , наділеного юрисдикційними функціями розпочати діяльність щодо
розгляду і вирішенню справи з спірних правовідносин (ст.4, 5 ЦПК, ст.6
Цивільного кодексу). Цивільним процесуальним засобом, яким
забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення
правосуддя у справах, що виникають у спорах з цивільних, трудових,
сімейних, та інших правовідносин виступає позов, позовна вимога.
Громадянин, чиї права та охоронювані законом інтереси порушені, якщо
дотримані умови реалізації права на пред’явлення позову, визнається
позивачем із наданням йому цілого кола прав, які дозволяють йому бути
активним учасником процесу.

Отож слід визнати, що право на звернення за судовим захистом, як
інститут цивільного судочинства, гармонійно поєднує як публічне, так і
диспозитивне начала.

Диспозитивний характер цивільного процесу надає проблемі передумов для
порушення справи особливої ваги та актуальності. Як відомо, загальні
правила цивільного судочинства призначені для розгляду і вирішення справ
по спорах про право цивільне, тобто позовних справ. В процесі розгляду
цивільних справ, віднесених до непозовних видів провадження, загальні
правила судочинства застосовуються за окремими, передбаченими законом,
винятками. Зокрема, справи позовного провадження порушуються шляхом
подачі позовної заяви, а справи, що виникають із
адміністративно-правових відносин і окремого провадження, – скарги та
заяви. В цьому чітко знаходить свій вияв принцип диспозитивності на
вказаній стадії процесу. Разом з тим дія принципу диспозитивності на
стадії позовного провадження цивільного процесу не безмежна.

???????x???????¤?$???? ?В інтересах інших осіб з публічною метою справа
може бути розпочата у зв’язку зі зверненням прокурора до суду із заявою
на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів
(ст.118 ЦПК). Обов’язковою є участь прокурора в цивільному процесі на
вимогу закону під час розгляду справ у порядку судового нагляду (ст.355
ЦПК), а також у справах: по спорах про дітей (ст.69 КШС), про
позбавлення батьківських прав і про поновлення у батьківських правах
(ст.71, 75 КШС), про відібрання дітей у батьків та їх передачу на
піклування до органів опіки і піклування (ст.76 КШС). Прокурори,
захищаючи права та охоронювані законом інтереси інших осіб, діючи в
їхніх інтересах не повинні заміняти самих заінтересованих осіб, права й
інтереси яких порушені або оспорені. Гарантованість судового захисту дає
можливість їм самим порушити цивільну справу в суді й брати участь у її
розгляді. І лише у тому випадку, коли сам громадянин за станом здоров’я
або з інших поважних причин не може відстоювати в суді свої права,
прокурор вправі звернутися до суду з вимогою захистити права і законні
інтереси таких громадян. При цьому прокурор повинен виходити з того, що
поновлення порушеного правопорядку має принципове значення для держави й
суспільства, а заінтересовані особи через поважні причини не можуть самі
подати позов. У цивільному процесі позов прокурора є лише підставою для
порушення справи судом. Тому мета діяльності прокурора одна – більш
повно захистити державний, суспільний інтерес, права громадян, і
зумовлена вона єдиним началом – публічністю.

Крім прокурора, звернутися до суду із заявою на захист прав та
охоронюваних інтересів інших осіб у випадках, передбачених законом,
можуть органи державного управління, профспілки, підприємства, установи,
організації та окремі громадяни. Підставами участі в процесі зазначених
суб’єктів є норми цивільного процесуального права й інших галузей права,
які надають їм повноваження захищати права й інтереси інших осіб.
Виконання житлово-комунальними органами функцій управління житловим
фондом України зумовлює їхню необхідну участь у цивільному процесі по
справах, пов’язаних зі зміною юридичного, технічного, комунального стану
споруд та будівель. Житлово-комунальні органи заінтересовані в такому
вирішенні справ судами, яке б відповідало політиці держави в галузі
житлового будівництва і захищало б права громадян, підприємств, установ
та організацій. Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному
процесі можуть здійснювати фінансові органи місцевої державної
адміністрації по справах, які виникають із спорів про право власності,
спадкування, а також у справах окремого провадження про встановлення
юридичних фактів, від яких залежить здійснення громадянами таких прав.

Так, згідно із ст.71 Кодексу про шлюб та сім’ю, профспілки мають право
розпочати справу в суді про позбавлення батьківських прав. Пояснюється
це тим, що вони заінтересовані у тому, щоб підростаюче покоління
зростало фізично і морально здоровим, було всебічно підготовленим до
суспільно корисної діяльності – адже у кінцевому підсумку це все
торкається інтересів держави. Діяльність прокурора, органів державного
управління, профспілок, скерована на захист прав інших осіб, активно
досліджується у процесуальній літературі. Привертають до себе увагу
рекомендації, спрямовані на захист саме державних, суспільних, публічних
інтересів, що набуває виняткового значення на сучасному етапі розвитку
України.

Підготовка цивільної справи до судового розгляду – друга обов’язкова
стадія цивільного процесу, підготовку якої проводить суддя, виконуючи
комплекс процесуальних дій, визначених ст.143 ЦПК. Процесуальні дії
осіб, які беруть участь у справі і які не беруть участі у справі,
виконуються на вимогу судді і є відповіддю на його дії. Особи, які
беруть участь у справі, мають право за своєю ініціативою виконувати
процесуальні дії, спрямовані на підготовку справи до розгляду. Виконання
ними процесуальних дій (подача доказів, заява клопотань)
характеризуються принципом диспозитивності. Дії судді та заінтересованих
осіб у підготовці справи до розгляду мають свою самостійну мету,
визначену ст.143 ЦПК – забезпечення своєчасного і правильного вирішення
справи.

Готуючи справу до розгляду, суддя, з урахуванням характеру, складності
та громадського значення справи, вирішує питання про її розгляд з участю
прокурора та про притягнення до участі в справі представника належного
органу державного управління, представника або громадської організації
(п.4 ст.143 ЦПК). Встановивши, що справа має значний громадський
інтерес, суддя в порядку підготовки її до розгляду вирішує питання про
допущення до участі в судовому розгляді представника громадської
організації чи трудового колективу (п.5 ст.143 ЦПК), що є проявом
принципу публічності. Суддя під час підготовки справи до розгляду
наділений законом цілою низкою прав, які характеризуються принципом
диспозитивності, а саме: згідно із п.8 ст.143 ЦПК, суддя має право з
урахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, призначити
експертизу, коли необхідність експертного висновку випливає з обставин
справи і поданих доказів, з урахуванням характеру спору вправі вимагати
у сторін й інших учасників процесу (ст.33 ЦПК) в письмовій формі
відомості про факти, які мають значення для вирішення справи.

Судовий розгляд – основна, найвідповідальніша стадія провадження по
справі. Саме на цій стадії процесу суд розглядає і вирішує справу по
суті, із винесенням рішення по справі. Розгляд справи у суді першої
інстанції – серцевина цивільного процесу. На цій стадії повною мірою
реалізуються всі основні демократичні принципи судочинства, які
виступають важливими гарантіями, що забезпечують захист суспільних і
особистих інтересів. Не є винятком щодо цього і принципи публічності та
диспозитивності. На цій стадії процесу зазначені начала набувають свого
завершеного й повного виразу.

Так проявом публічного начала у цивільному процесі є передбачене п.7
ст.203 ЦПК право суду вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це
необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян,
підприємств та організацій. Проте суд не може виходити за межі розміру
позовних вимог, коли їх розмір випливає з закону чи договору [7]. У
юридичній процесуальній літературі питання про вказану правомочність
суду є одне із найскладніших і найбільш дискусійних. Спір викликаний
передусім різним тлумаченням поняття “межі позовних вимог”. Так К.С.
Юдельсон вважає, що суд вправі вийти не тільки за межі розміру позовних
вимог, але й змінити предмет та підставу позову. На його думку, така
можливість випливає із обов’язку суду вжити всіх заходів для
всестороннього, повного, об’єктивного з’ясування справжніх обставин
справи, прав та обов’язків сторін [8, с.50]. Інші вчені, навпаки,
вважають, що суд не може без згоди позивача змінити предмет чи підставу
позову [9, с.135-140]. Передбачене процесуальним законодавством право
суду залежно від обставин справи вийти за межі позовних вимог не означає
якогось обмеження прав та свобод учасників цивільного процесу, навпаки,
воно спрямоване на максимальне забезпечення цих прав, на повноту та
своєчасність їхнього захисту в інтересах як самих учасників, так і
суспільства. Таке повноваження суду не слід розглядати як довільне,
протизаконне втручання у сферу особистих інтересів учасників процесу.

Проявом публічного начала є право суду за своєю ініціативою притягнути
до участі у справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на
предмет спору. Публічні інтереси у цій стадії процесу підтримуються не
тільки судом, але й прокурором, а також у випадках, передбачених законом
органами державного управління, профспілками, окремими громадянами,
підприємствами, установами, організаціями.

Література

Конституція України. – К., 1996.

Гальперин И. М. О принципе публичности (официальности) в советском
уголовном процессе // Правоведение. – 1960. – №2. – С.109-119; Бибило
В.Н. Конституционные принципы правосудия и их реализация в стадии
исполнения приговора. – Минск: Университетское, 1986. – С.55-70.

Чельцов М. А. Уголовный процесс. – М.: Госюриздат, 1948. – С. 182-183.

Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. – М.: Госюриздат, 1962. –
С.48.

Якуб М. Л. Демократические основы советского уголовно-процессуального
права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1960. – С.42.

Актуальные проблемы теории и практики гражданского процесса. – Л.:
Изд-во Лвов. ун-та, 1979. – С.89.

Постанова Пленуму Верховного Суду України №11 від 29 грудня 1976 р. “Про
судове рішення” (п.8), із змінами, внесеними Постановою від №4 від 24
квітня 1981р.

Боннер А. Т. Применение нормативных актов в гражданском процессе. – М.,
1980. – С.50.

Авдюков М. Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве. – М.:
Изд-во Моск. ун-та, 1970. – С.135-140.

Похожие записи