Реферат на тему:

Співвідношення правового статусу державних службовців і працівників
міліції

Місце і роль особи у правовій системі найбільш повно можна розглядати
через категорію правового статусу, який дозволяє визначити положення
людини у суспільстві.

Правовий статус – категорія, яка торкається інтересів не тільки окремої
особи, але й колективу, кожної окремої організації, установи, які
виконують свої функції, покладені на них обов’язки [1].

Проблема правового статусу – це проблема особи в її політико-правовому
аспекті. Правовий статус – це юридичне вираження соціального статусу.

У цьому контексті нас цікавить питання не правового статусу осіб
взагалі, а конкретне співвідношення статусів державних службовців і
працівників міліції. Виникає питання, чи можна визнати працівника
міліції державним службовцем і поширити на нього положення Закону
України „Про державну службу”.

Підходячи до розгляду правового статусу державних службовців і
працівників міліції, необхідно враховувати, що це поняття має декілька
значень: загальний, тобто правовий статус громадянина, спеціальний –
статус відповідних груп громадян та індивідуальний – правовий статус
конкретних осіб.

Щодо державних службовців, то їх правовий статус необхідно пов’язувати і
розглядати відповідно до класифікації органів державного управління і
місця, яке займає конкретна особа в цій системі. Найбільш доступною, на
нашу думку, є класифікація, подана В.Я. Малиновським [2. – С. 374–377].

Поняття правового статусу державного службовця і працівника міліції має
суттєве значення для розробки нормативних актів, які регулюють такі
питання, як призначення конкретного державного органу та його посадових
осіб, їх завдання, повноваження, форми відповідальності тощо.

Правовий статус державних службовців визначається Законом України „Про
державну службу” [3], а працівників міліції – Законом України „Про
міліцію” [4].

Порівнюючи положення обох законів, можна виділити їх основні загальні
риси – служіння суспільству, забезпечення функцій держави, реалізація
прав, свобод і обов’язків громадян. Ці моменти є об’єднуючими у
соціальному призначенні державної служби і міліцейської служби, яка є
також державною, хоча в Законі України „Про державну службу” про це
прямо не вказано. Але у частині другій статті дев’ятої цього закону
зазначається, що „регулювання правового становища державних службовців,
які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби,
митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших,
здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено
законами України”. Закріплюючи це положення в статті шостій Закону
України „Про державну службу”, законодавець зазначає, що „питання
функціонування державної служби в інших державних органах, правове
становище яких регулюється спеціальними законами України, вирішується
цими органами”.

Таким чином, зробивши аналіз цих положень, ми бачимо, що державними
службовцями визнаються особи, які працюють в апараті органів внутрішніх
справ, а не конкретно працівники міліції. До складу апарату органів
внутрішніх справ входить Міністерство внутрішніх справ, управління МВС в
областях, містах Києві та Севастополі, а також на транспортних
магістралях. Усі ж інші, на рівні міських і районних відділів, під
категорію апарату, на нашу думку, не підпадають. Саме ж поняття
„міліція” як „ополченье, ратники, народная рать” [5], мабуть, не може
визнаватись державною службою, за винятком „керівників та заступників
керівників державних органів та їх апарату”, які визнаються посадовими
особами [3. – С. 2].

Безумовно, з такими положенням повністю погодитись не можна. По-перше,
міліція в цілому та її працівники зокрема – це частина службовців, які
працюють у сфері управління адміністративно-політичними справами. Також
необхідно звернути увагу на частину першу статті 20 Закону України „Про
міліцію”, у якій зазначається, що „працівник міліції є представником
державного органу виконавчої влади”.

По-друге, „міліція в Україні – державний озброєний орган виконавчої
влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян,
власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від
протиправних посягань” [4. – С. 1]. Наведене положення підкреслює, що
міліція як державний озброєний орган здійснює виконавчо-розпорядчу
функцію, тобто те, про що зазначається у статті першій Закону України
„Про державну службу”.

По-третє, аналіз статей обох законів показує, що основні їх
концептуальні положення є аналогічними. Це стосується, насамперед,
понять самої служби, її принципів, права на службу, ряду положень
правового статусу держслужбовця і працівника міліції. Але зміст
правового статусу працівника міліції значно специфічніший, що пов’язано
з виконанням ним особливих завдань і функцій держави, що мають
правоохоронний характер. Крім того, Закон України „Про державну службу”
регулює загальні аспекти державної діяльності, які є концептуальними для
нормативного регулювання різних напрямів державної служби: прокуратури,
митної, податкової та ін.

Виходячи з того, що вид державної служби визначається залежно від
виконуваних нею державних функцій, С. Дубенко поділяє державну службу за
наступною класифікацією: цивільна служба, тобто така, що проходить у
звичайних державних органах; мілітаризована, до якої належать військова,
в органах внутрішніх справ, міністерство з надзвичайних ситуацій та ін.
[6].

В. Малиновський пропонує свою класифікацію видів державної служби:

– загальнофункціональна (адміністративна) – служба в органах
представницької, виконавчої та судової влади;

– спеціалізована – служба в органах внутрішніх справ, державної безпеки,
прокуратури, збройних силах, митниці, податкових органах тощо;

– цивільна – служба в державних закладах освіти, науки, вищої школи,
культури, охорони, здоров’я, промисловості [2. – С. 436–437].

Запропонована класифікація, на нашу думку, більш чітко відображає стан і
потреби правового регулювання статусу державних службовців і в той же
час, поряд з різними видами державної служби, застосовується і у
міліції, тим самим підкреслюючи положення, викладене у статті 16 Закону
„Про міліцію”, у якій „особовий склад міліції складається з працівників,
що проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до
чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції”.

Констатація факту, що служба в міліції є державною службою, дає всі
підстави стверджувати, що на сьогодні працівник міліції фактично є і
державним службовцем.

Але для більш поглибленої аргументації даних положень звернемось до
порівняльного аналізу ще деяких конкретних норм Законів України „Про
міліцію” та „Про державну службу”.

Так, розглядаючи обов’язки державних службовців (ст. 10 Закону України
„Про державну службу”), ми бачимо, що вони мають більш загальний вигляд
і повністю прийнятні до працівників міліції. Безпосередньо обов’язки ж
працівників міліції значно ширше розкриваються у статті 10 Закону
України „Про міліцію” і конкретизуються відповідно до тих функцій, які
на них покладені, а також до специфіки даних функцій і завдань. Така
конкретизація чітко визначає перелік обов’язків, що вказує на
специфічність діяльності міліції як державної служби.

Для виконання покладених обов’язків державні службовці взагалі і міліція
зокрема наділені комплексом відповідних прав. І знову ж таки права
державних службовців більш загальні (ст.11 Закону України „Про державну
службу”). При цьому у даній статті є посилання „що конкретні обов’язки й
права державних службовців визначаються на основі типових
кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та
інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів
у межах закону та їх компетенції”.

Наведене твердження показує, що права держслужбовців можуть бути значно
розширені, законом це дозволено і, більш того, прямо передбачено.

Що ж до прав міліції (ст.11 Закону України „Про міліцію”), то вони чітко
визначені та розширенню не підлягають, але, наприклад, деякі
застосування фізичного впливу, спеціальних засобів, вогнепальної зброї
додатково регламентуються іншими статтями вказаного закону (ст. 13, 14,
15). Сам порядок проходження служби в міліції регламентується Положенням
про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів
внутрішніх справ, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Розглядаючи питання прав і обов’язків, як основного критерію правового
статусу державних службовців і міліції, не можна залишити без уваги ті
обмеження, які пов’язані з проходженням служби даних категорій. Так, у
статті 3 Закону України „Про міліцію” зазначається, що „у підрозділах
міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів та інших
громадський об’єднань, що мають політичну мету”. А в статті 18 цього ж
закону – „працівники міліції… не можуть бути членами політичних
партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету”.

Працівникам міліції забороняється займатися будь-якими видами
підприємницької діяльності, а також організовувати страйки або брати
участь у них.

Аналогічні обмеження передбачені законодавством щодо державних
службовців, крім заборони бути членом політичної партії [3. – С. 16; 4.
– С. 1, 2, 5].

Усе це ще раз підкреслює той факт, що працівники міліції є державними
службовцями особливої категорії.

Порівняльному аналізу можуть підлягати і положення обох законів, що
стосуються матеріального та соціально-побутового забезпечення, у яких є
ряд спільних моментів. Водночас можна знайти значні відмінності. Так,
Закон України „Про державну службу” чітко визначає умови оплати праці
(ст. 33), її складові частини, рівні надбавки, щорічні та додаткові
відпустки, право на пенсію та її розмір. Закон України „Про міліцію”
таких положень не має, за винятком державного страхування та
відшкодування шкоди у разі загибелі або каліцтва працівника міліції.
Інші ж положення регулюються різними нормативними актами Кабінету
Міністрів України, що дозволяє по-різному впливати на матеріальне
становище працівників міліції, прикладом цього є Постанова Кабінету
Міністрів України „Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів
України від

17 липня 1992 року № 393” від 8 січня 2000 року № 12.

На користь нашого твердження про поширення правового статусу державних
службовців на працівників міліції може бути аналіз поняття
посадової-службової особи і його тлумачення в науці і законодавчих
актах, зокрема у Кримінальному кодексі України.

Аналізуючи поняття „посадова особа”, В. Малиновський дає наступне
визначення: „Державно-службова посада – це визначена структурою та
штатним розкладом первинна структурна одиниця органу державної влади
(організації) та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними
актами (посадові інструкції) коло службових функцій та повноважень” [2.
– С. 454].

Таким чином, з даного визначення можна зробити деякі висновки,
застосовуючи його до конкретних структурно-функціональних розписів
органів внутрішніх справ (міліції), тобто штатних розкладів. Якщо
розглядати для прикладу конкретний районний чи міський орган внутрішніх
справ, спираючись при цьому на статтю 2 Закону України „Про державну
службу”, то, як уже підкреслювалося вище, посадовими особами можуть
бути:

– керівники та заступники керівників, тобто начальники органів
внутрішніх справ та їх заступники;

– інші державні службовці.

На нашу думку, це керівний та інспекторський склад окремих підрозділів,
оперуповноважені та слідчі, дільничні інспектори, працівники ДАІ та
інші.

Останнє положення може бути підкреслене особливостями юридичної
відповідальності осіб, які займають дані посади. У зв’язку з цим є
необхідність розглянути розділ XVII Кримінального кодексу України під
назвою „Злочини у сфері службової діяльності”, що встановлює
відповідальність за посадові злочини [7. – С. 364–370].

Але необхідно зауважити, що Кримінальний кодекс, на відміну від Закону
України „Про державну службу”, ототожнює поняття „посадова особа” і
„службова особа”, що підкреслюється у примітці першій до статті 364 КК.
У ній дається визначення, що „службовими особами є особи, які постійно
чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають
постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях
незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням
організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків,
або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням”.

Крім того, у примітці до статті 368 КК „Одержання хабара” констатується:
„Службовими особами, які займають відповідальне становище, є особи,
зазначені у пункті 1 примітки до статті 364, посади яких згідно зі
статтею 25 Закону України „Про державну службу” віднесені до третьої,
четвертої, п’ятої та шостої категорії, а також судді, прокурори і
слідчі, керівники, заступники керівників органів державної влади та
управління, місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та
одиниць” [7. – С. 368].

На нашу думку, розглянуті положення не залишають сумніву щодо того, що
працівник міліції – це службова особа і на нього можуть поширюватись
норми Закону України „Про державну службу”. Це питання повинне стати
предметом обговорення у Конституційному Суді України.

Підводячи підсумки викладеного, можна зробити ряд висновків і
пропозицій, а саме, визнати необхідним прийняття нового Закону України
„Про міліцію” (або нову редакцію), у якому врахувати загальні положення
Закону України „Про державну службу”, не пов’язані зі специфікою служби
в органах внутрішніх справ. Це дозволить наблизити правовий статус
співробітників ОВС до статусу державних службовців, що передбачено
Концепцією адміністративної реформи. Відмінності між зазначеними
законами повинні бути такі, які не можуть бути передбачені загальним
Законом України „Про державну службу”, і такі відмінності не можуть
погіршувати правовий стан співробітників ОВС порівняно із Законом
України „Про державну службу”, а лише посилювати правовий і соціальний
захист та гарантії співробітників органів внутрішніх справ.

На нашу думку, реальне втілення в життя даних пропозицій послужить
укріпленню кадрів української міліції, підвищенню їх правового і
соціального статусу.

Література:

1. Матузов М.Г. Правовая система и личность. – Изд. Саратовского
университета, 1987. – С. 45.

2. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник. – Луцьк:
Ред. вид. „Вежа” Вол. держ. університету ім. Лесі Українки, 2000. – С.
374–377.

3. Про державну службу: Закон України // Відомості ВРУ. – 1993. – № 52.
– ст. 490.

4. Про міліцію: Закон України // Відомості ВРУ. – 1991. – № 4. – С. 20.

5. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – М.: Русский
язык, 1979. – Том 2. – С. 325.

6. Дубенко С.Д. Державна служба в Україні: Навчальний посібник. – К.:
Вид-во УАДУ, 1998. – С. 17.

7. Кримінальний кодекс України. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

Похожие записи