Реферат на тему:

Спільні та розмежувальні ознаки складів злочинів, передбачених ст.130 КК
України «зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби», із суміжними складами злочинів

У науковій літературі, присвяченій проблемам кримінально-правової
кваліфікації, стверджується, що весь процес кваліфікації полягає у
послідовному розмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак
інших, суміжних злочинів [1, с.126]. Зрозуміло, що не можна зводити всі
проблеми кримінально-правової кваліфікації лише до розмежування складів
злочинів, проте статистика, яка наведена у кримінально-правових
дослідженнях, показує, що 60% помилок під час кваліфікації злочинів,
пов’язані саме з їх розмежуванням. Для того щоб правильно розмежувати
будь-які суміжні склади злочинів, дуже важливо правильно встановити їхні
спільні та розмежувальні ознаки та чітко визначити зміст цих ознак.
З’ясування змісту спільних та розмежувальних ознак складів злочинів,
передбачених ст.130 КК України та суміжних з ними складів злочинів, які
передбачені у інших статтях Особливої частини КК України і є метою цього
дослідження.

Норму про відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи
іншої невиліковної інфекційної хвороби не можна назвати абсолютно новою.
Відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини була
передбачена статтею 1082 КК України 1960р. Разом з тим бузумовною
новелою чинного КК України є те, що у статті 130 КК України встановлена
відповідальність за зараження не лише вірусом імунодефіциту людини, а й
іншої невиліковної інфекційної хвороби [2, с.104]. Тому у
кримінально-правовій літературі ще недостатньо розроблені питання,
пов’язані з аналізом ознак складів злочинів, передбачених ст.130 КК
України, проблемами розмежування їх із суміжними складами злочинів та
вирішення ситуацій, пов’язаних із конкуренцією кримінально-правових
норм. Ці склади злочинів піддані аналізу в основному лише у
науково-практичних коментарях до КК України [3, с.306-308; 4, с.270-273]
та підручниках [5, с.52-55].

У ст.130 КК України встановлена відповідальність за три основні склади
злочину (ч.1, ч.2, ч.4 ст.130) та один кваліфікований (ч.3 ст.130).
Спільними ознаками у цих суміжних складах злочинів виступають об’єкт
злочину, знаряддя вчинення злочину та спеціальний суб’єкт злочину.

Об’єктивна сторона у кожному із простих та кваліфікованому видів цього
злочину характеризується тим, що суспільно-небезпечне діяння пов’язане
із вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби, що є небезпечною для життя людини. Останній виступає знаряддям
вчинення злочину, бо ним заподіюється шкода об’єкту кримінально-правової
охорони. Ця ознака, як уже було сказано, є спільною ознакою суміжних
складів злочинів, передбачених ст.130 КК України. Дуже важливо
встановити зміст терміну «вірус імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини».
Причому встановлення поняття вірусу імунодефіциту людини не становить
труднощів, бо воно визначене у законі [6]. Проблема ж встановлення
змісту, вжитого у законі термінологічного звороту «іншої невиліковної
хвороби, що є небезпечною для життя людини», має кілька аспектів.

Перший аспект проблеми полягає у тому, щоб визначити, яким збудником
повинна передаватись інша невиліковна, небезпечна для життя людини
інфекційна хвороба, щоб свідоме поставлення у небезпеку зараження якою,
чи зараження нею, могло кваліфікуватись за відповідною частиною ст.130
КК. З цього приводу у кримінально-правовій літературі висловлено дві
точки зору.

Так О.О. Дудоров, коментуючи ст.130 КК України [3, с.307], до таких
хвороб відносить, крім СНІДу та інших патологій вірусної етіології,
також чуму, холеру, туберкульоз, які передаються бактеріями. Тобто всі
хвороби, які у законодавстві названі як особливо небезпечні інфекційні
хвороби [7]. Такого самого підходу притримується і В.В. Сташис. Говорячи
про інші невиліковні інфекційні хвороби, що є небезпечними для життя
людини, він не робить акценту на тому, що це хвороби лише вірусного
походження [5, с.53]. Крім того, як приклад наводить захворювання
важкими формами туберкульозу – хвороби, яка, як відомо, має бактерійну
етіологію [8].

Друга позиція висловлена П.П. Андрушком, який, коментуючи цю ж статтю КК
України у науково-практичному коментарі КК України іншого колективу
авторів, пише: «Відповідальність передбачена за зараження іншої особи не
будь-якими невиліковними інфекційними хворобами, а тими із них, що
виникають внаслідок зараження лише одним із видів їх живих збудників –
вірусами… Зараження іншої особи інфекційними, в тому числі особливо
небезпечними хворобами невірусної етіології, зокрема бактеріальними
(чума, холера, бруцельоз, туляремія, сибірка, сап та ін.) складу
злочину, передбаченого ст.130, не утворює…» [4, с.271]. Вважаю, що є
підстави погодитись саме з таким твердженням.

Граматичний метод тлумачення закону дозволяє стверджувати, що
кримінальна відповідальність за будь-якою із частин ст.130 КК настає за
відповідні діяння, пов’язані із невиліковною інфекційною хворобою,
збудником якої є вірус. Діяння, пов’язане із відповідними хворобами,
збудниками яких є інші види інфекцій: бактерії, незалежно від їхніх
різновидів, у тому числі чума, холера, про яку згадує О.О. Дудоров,
гельмінти, грибки чи інші паразити людини, не охоплюється жодним із
складів злочинів, передбачених ст.130 КК України. Такий висновок
ґрунтується на правилах української граматики. Згідно з правилами
української мови про спосіб зв’язку слів у словосполученні (керування),
«залежне слово стає в тому відмінку якого вимагає головне» [9, с.307;
10, с.287]. Тому слово «вірусом» стосується як словосполучення
«імунодефіциту людини», так і словосполучення «іншої невиліковної
інфекційної хвороби».

Доказ того, що відповідальність за діяння, передбачені відповідними
частинами ст.130 КК України, настає за поставлення в небезпеку зараження
чи зараження саме хворобою вірусної етіології, міститься у тексті самого
закону. У ч.2 ст.130 КК України є пряма вказівка на те, що суб’єкт
злочину – це «особа, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу».

Прикметно, що О.О. Дудоров пізніше змінив свою позицію і у третьому
виданні коментаря вказав: «… у ст.130 йдеться лише про ті інфекційні
хвороби, які передаються від заражених людей здоровим вірусами, а не
іншими живими збудниками» [11, с.282].

Метод граматичного тлумачення закону дозволяє встановити букву закону,
тобто те, що сказав законодавець тим, чи іншим формулюванням тексту
закону. Але для чіткого і правильного розуміння змісту
кримінально-правової норми, для того, щоб уяснити дух закону, потрібно
встановити мотиви такого підходу законодавця. Як уже було сказано,
знаряддям вчинення злочину у складах злочинів, передбачених ст.130 КК, є
невиліковна інфекційна хвороба, збудником якої є лише вірус. Очевидно,
що для такої позиції законодавця є певні підстави. Як відомо, бактерії –
це одноклітинні організми. Віруси ж не мають клітинної будови. Їхня
структура значно простіша і менша за клітинну [12, с.115]. Завдяки їхній
структурі та іншим особливостям ці організми практично неможливо знищити
у людському тілі на відміну від організмів, які мають клітинну будову.
Через ці об’єктивні причини на сьогодні не відомо природних інфекційних
хвороб бактерійного походження, які були б невиліковними. Суспільна ж
небезпека злочину, що розглядається, визначається не видом збудника
хвороби, а невиліковним, небезпечним для життя характером інфекційної
хвороби. Невиліковними вірусними хворобами, що призводять до смерті
людини, є, наприклад, гарячка Ебола, кримська гарячка.

Але не лише віруси здатні викликати невиліковні, небезпечні для життя
людини хвороби. Час від часу людство зустрічається з новими такими
хворобами, з новими досі невідомими їх збудниками. Наприклад, нещодавно
відкрита в медицині, і дуже небезпечна для людства проблема – патогенні
(інфекційні) пріони. Патогенні пріони – це збудники «коров’ячого сказу»
– хвороби, яка сучасною медициною вважається невиліковною, і яка дає
стовідсотковий летальний результат [13, с.4]. Біологічно вони не тотожні
з вірусами. Пріони – це новий біологічний тип інфекції [13, с.13]. Це ще
менші за віруси живі білкові структури, які мають ще простішу, ніж
віруси структуру. Тому ще більш стійкі в навколишньому середовищі, ще
незнищенніші у людському організмі. Досить сказати, що вони витримують
кип’ятіння, замороження, здатні потрапляти в організм людини всіма
шляхами, в тому числі проникати через шкіру [13, с.17-18, 22, 27].
Світова медицина на сьогодні не знає способів лікування цієї хвороби.
Біологічно пріони не тотожні вірусам живі організми, термінологічно вони
не названі у диспозиціях відповідних кримінально-правових норм, тому
поставлення в небезпеку зараження, чи зараження ними іншої людини
знаходиться поза межами будь-якого із складів злочинів, передбачених
ст.130 КК України. Але їхні вірулентні властивості схожі з властивостями
вірусів, хвороба, що ними викликається є невиліковною і небезпечною для
життя людини, тобто її ознаки співпадають із юридичними ознаками
хвороби, описаної у диспозиціях відповідних частин ст.130 КК України.

Людство не лише відкриває існуючі в природі нові види збудників
невиліковних, небезпечних для життя людини інфекційних хвороб, а й саме
їх створює. Як приклад можна навести видозмінення бактерій – збудників
сибірки, якими у 2001-2002 рр. терористи атакували США. Цей видозмінений
людиною у лабораторних умовах збудник використовувався як
бактеріологічна зброя і викликав невиліковну і смертельну хворобу. Тому
можна стверджувати, що поставлення іншої особи у небезпеку зараження чи
зараження пріонами або іншими збудниками, які викликають невиліковну
смертельну хворобу, є не менш суспільно небезпечним діянням, ніж
зараження вірусом імунодефіциту людини чи вірусом іншої невиліковної
хвороби, небезпечної для життя людини, і таке діяння повинно бути
криміналізоване. Тому у відповідні статті КК України потрібно внести
зміни в частині вказівки на хворобу та її збудника. Відповідальність
повинна наставати за поставлення в небезпеку зараження, чи зараження
«вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковною інфекційною
хворобою, небезпечною для життя людини». Таке формулювання означатиме,
що кримінально-караним буде суспільно небезпечне діяння, яке потягло за
собою наслідки у вигляді створення небезпеки зараження чи зараження
хворобою, яка має вказані у диспозиції ч.1 ст.130 КК України ознаки,
незалежно від її вірусної, бактеріальної, пріонової чи ще якоїсь, на
сьогодні, невідомої етіології. Крім того, буде усунуто ще й такий
недолік теперішнього законодавчого формулювання в цій частині, як
тавтологію при формулюванні кримінально-правової норми: використання
слова «інфекційної» для формулювання ознак складів злочинів,
передбачених ст.130 КК України. Якщо це хвороба, збудником якої є вірус,
то само собою зрозуміло, що вона є інфекційною [14].

Другий аспект проблеми встановлення змісту поняття «вірус іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини»,
полягає в тому, що хвороба має бути невиліковною. П.П. Андрушко з цього
приводу пише, що «повністю невиліковних хвороб немає… Визначення тієї
чи іншої інфекційної хвороби невиліковною має даватись висновком
судово-медичної експертизи, щодо конкретних фактів зараження такою
хворобою… Очевидно, невиліковною інфекційною хворобою повинна
вважатись така інфекційна хвороба, яка за конкретних фактичних обставин
зараження нею і в даних конкретних умовах не може бути вилікувана» [4,
с.271]. Думаю, з цією позицією погодитись важко. До обов’язкових ознак
складів злочинів, передбачених ст.130 КК України, така ознака як
обстановка вчинення злочину не включена. Тому для встановлення змісту
поняття, що розглядається, не повинні мати значення такі обставини, як
«наявність відповідних ліків, обладнання, фахівців відповідної
кваліфікації, стадії перебігу хвороби», про які пише П.П. Андрушко, а
також характеристики імунного статусу конкретного організму. Закон пише
про невиліковну хворобу. Тобто така хвороба має бути об’єктивно
невиліковною. Це означає, що на момент вчинення суспільно небезпечного
діяння в медичній науці і практиці немає належним чином апробованих і
дозволених для застосування методів і засобів лікування такої хвороби. І
такі хвороби існують. Для кваліфікації діяння не може мати значення той
факт, про який говорить П.П. Андрушко, що інфекційні хвороби, які
вважаються невиліковними в одних країнах, можуть піддаватися лікуванню в
інших. Розуміння невиліковності хвороби не можна виводити із конкретної
ситуації. Це поняття, як уже було сказано, є об’єктивним. Для визначення
того, є та чи інша хвороба невиліковною, проводити судово-медичну
експертизу не потрібно, бо, як уже було сказано, для встановлення факту
невиліковності хвороби індивідуальні показники людського організму чи
характеристики конкретної ситуації зараження і лікування не повинні мати
значення. Достатньо висновку спеціаліста про об’єктивно невиліковний і
небезпечний для життя людини характер тієї чи іншої хвороби. Але в
найближчій перспективі доцільно було б це оціночне поняття зробити
формально визначеним у спеціальному нормативному акті – «Переліку
невиліковних інфекційних хвороб, що є небезпечними для життя людини»,
який будучи затвердженим наказом Міністра охорони здоров’я України,
виражав би офіційну позицію, засновану на досягненнях медичної науки,
щодо проблеми, яка розглядається. Такий перелік мав би періодично
переглядатися і доповнюватися, чи зменшуватися залежно від того,
відкриваються нові збудники невиліковних інфекційних хвороб, небезпечних
для життя людини, чи з’являються нові методи лікування існуючих.

Третій аспект проблеми встановлення змісту поняття «вірус іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини»
полягає в тому, що хвороба, про яку йдеться, має бути не просто
невиліковною, а небезпечною для життя людини. Щоб встановити зміст
ознаки «хвороба, яка є небезпечною для життя людини», потрібно
застосувати системний метод тлумачення закону. Наявність у диспозиції
однієї й тієї ж частини статті КК вказівки на вірус імунодефіциту людини
в одному ряду із вказівкою на вірус іншої невиліковної інфекційної
хвороби, що є небезпечною для життя людини, означає, що вірус іншої
невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя людини – явище
однопорядкове за своїми властивостями із збудником СНІДу. Проведення
аналогії із вірусом імунодефіциту людини дозволяє стверджувати, що
невиліковна інфекційна небезпечна для життя людини хвороба – це хвороба,
яка при закономірному її розвитку, навіть в разі лікування існуючими на
сьогоднішній день засобами через більш чи менш тривалий час після
інфікування призводить до смерті. А звідси випливає, що поставлення в
небезпеку зараження, чи зараження вірусом невиліковної інфекційної
хвороби, яка у разі належного її лікування не призводить до смерті і в
багатьох випадках суттєво не погіршує якість життя особи, хоч би й без
лікування вона прямо чи непрямо призводила б до смерті (наприклад,
цитомегаловірус чи вірус простого герпесу), не охоплюється складами
злочинів, передбачених ст.130 КК України.

Говорячи про останню ознаку знаряддя вчинення злочину, доцільно звернути
увагу на недоліки формулювання закону в цій частині. У диспозиції ч.2
ст.130 КК України при описанні знаряддя вчинення злочину вказівка на те,
що хвороба є небезпечною для життя людини, відсутня. У
кримінально-правовій літературі ніхто з авторів не оспорює того, що
невиліковний, небезпечний для життя людини характер хвороби є спільною
ознакою для усіх суміжних складів злочинів, передбачених різними
частинами ст.ст.130, ст.131, 132, КК України [3, с.306-311; 4,
с.270-276; 5, с.56-59, 52-54]. Незважаючи на це, зазначений вище недолік
законодавчої техніки може викликати різні тлумачення такої ознаки як
знаряддя вчинення злочину в частині того, чи небезпечність для життя
людини є обов’язковою властивістю хвороби для усіх складів злочинів,
передбачених ст.130 КК України. Найпростіший спосіб уникнути помилкового
розуміння тих чи інших ознак, описаних у диспозиції кримінально-правової
норми – чітко їх сформулювати. Тому й потрібно у ч.2 ст.130 КК України
назвати всі властивості хвороби, з якою пов’язане вчинення цього
злочину. Тобто дати таку вказівку на знаряддя вчинення злочину, якою
вона має бути у диспозиціях всіх частин ст.130 КК України і яка
пропонувалася вище в цій роботі.

Але якщо говорити про вдосконалення законодавства у перспективі, про
нову кодифікацію, то потрібно переглянути підходи до визначення хвороби,
зараження якою тягне кримінальну відповідальність, врахувавши досягнення
сучасної медицини.

Таким чином, під іншою невиліковною інфекційною хворобою, що є
небезпечною для життя людини, у контексті чинних кримінально-правових
норм, потрібно розуміти хворобу, збудником якої є вірус, щодо якої у
медичній науці та практиці немає належним чином апробованих і дозволених
для застосування методів і засобів лікування, і яка при закономірному її
розвитку через більш чи менш тривалий час після інфікування призводить
до смерті людини. Всі три ознаки, які формують поняття, що
розглядається, є обов’язковими.

Суб’єкт усіх простих і кваліфікованих складів злочинів, передбачених
ст.130 КК – спеціальний. Незважаючи на те, що ознаки, на основі яких
виводиться поняття спеціального суб’єкта, названі у диспозиціях
кримінально-правових норм, що передбачають прості склади злочинів,
текстуально не збігаються, спеціальний суб’єкт виступає спільною ознакою
для усіх складів злочинів, передбачених ст.130 КК України. До такого
висновку приводить аналіз змісту ознак, за допомогою яких у тексті
закону дається вказівка на спеціального суб’єкта злочину. Ним виступає
особа, яка, крім ознак загального суб’єкта має ще й такі додаткові
ознаки: по-перше, є носієм вірусу імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини;
по-друге, знала про наявність у неї цієї хвороби; по-третє, була
попереджена у закладі охорони здоров’я про свої обов’язки і про заходи
недопущення поширення на інших людей цієї хвороби. Перші дві ознаки
прямо названі у диспозиції ч.2 ст.130 КК України. Стосовно складу
злочину, передбаченого ч.1 цієї статті, обов’язковість названих двох
ознак випливає із змісту диспозиції, зокрема із вказівки на те, що
поставлення в небезпеку зараження іншої особи є свідомим. Нечітка
вказівка на спеціальний суб’єкт злочину створює необхідність будувати
здогади про його особливі ознаки та про зміст інших ознак складу
злочину, такої наприклад, як суб’єктивна сторона, ґрунтуючись на
недосконалих формулюваннях закону, зокрема вказівки у ч.1 ст.130 КК
України на те, що поставлення в небезпеку зараження іншої особи
відповідним вірусом є свідомим. Свідомість є обов’язковою ознакою
суспільно небезпечного діяння у будь-якому складі злочину. Те, що
злочинне діяння є поведінкою свідомою – це аксіома у кримінальному праві
[15, с.111; 16, с.111]. Використання фундаментальних, наскрізних понять
кримінального права для описання особливостей конкретного складу злочину
є вкрай невдалим. На недоречність вказівки на свідомий характер
поведінки винного у диспозиції статті Особливої частини, і зокрема у
ст.130 КК України також вказував В.О. Навроцький [2, с.31-32].

У ч.4 ст.130 КК України суб’єкт злочину не названий, не описані його
спеціальні ознаки. Вказівка у диспозиції цієї кримінально-правової норми
на те, що зараження є умисним, і та обставина, що цей простий склад
злочину, передбачений тією ж статтею, що й склад злочину, суб’єкт якого
чітко окреслений у законі, як «особа, яка знала про те, що вона є носієм
цього вірусу» (ч.2 ст.130 КК України); наявність у КК статті, яка
передбачає склад злочину (ч.1 ст 131 КК України), що розмежовується із
складом злочину, передбаченим ч.4 ст.130 КК України за спеціальним
суб’єктом злочину, хоч це й не єдина їх розмежувальна ознака, дозволяє
зробити висновок про обов’язковість названих вище двох ознак
спеціального суб’єкта. Проте, якщо аналізувати ознаки простого складу
злочину, передбаченого ч.4 ст.130 КК України, у відриві від інших
складів злочинів, передбачених цією статтею, то треба зауважити, що
формулювання диспозиції ч.4 ст.130 КК України дає підстави припустити,
що суб’єкт цього злочину – загальний, тобто що ним може бути й особа,
яка не є носієм вірусу, а умисно заражає іншу особу, вносячи вірус у
організм потерпілого із навколишнього середовища. Це може викликати
помилкову кваліфікацію під час застосування цієї норми.

Тому ст.130 КК України потребує вдосконалення також у частині описання
суб’єкта складів злочинів, передбачених нею. Доцільно було б у ч.1 та у
ч.4 вказати суб’єкт злочину так само, як він описаний у ч.2 цієї статті.

?ни вірусними хворобами. Про ці способи можливого зараження особа
повинна бути попереджена.

З’ясувавши зміст терміну – «вірус імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини», та
охарактеризувавши спеціального суб’єкта злочину – ознак, які, як уже
було сказано, є спільними для усіх простих та кваліфікованого складів
злочинів, передбачених ст.130 КК України, потрібно перейти до
встановлення змісту розмежувальних ознак цих складів злочинів. Прості
склади злочинів, передбачені ст.130 КК України, які виступають
суміжними, розмежовуються між собою за суспільно-небезпечним діянням,
суспільно небезпечними наслідками та видом вини.

Для характеристики об’єктивної сторони складів злочинів, передбачених
ст.130 КК України законодавцем використані поняття «зараження» та
«поставлення в небезпеку зараження».

У ч.1 ст.130 КК України передбачено відповідальність за свідоме
поставлення іншої особи у небезпеку зараження, проаналізованими вище
хворобами. У кримінально-правовій літературі можна зустріти думку, що
такий склад злочину потрібно вважати формальним [17, с.95]. Але досить
поширеною у теорії кримінального права і, на мою думку, більш
обґрунтованою є позиція, згідно з якою делікти поставлення в небезпеку,
містять матеріальний склад, а саме поставлення в небезпеку вважається як
діянням, так і суспільно-небезпечним наслідком. Виходячи з другої з
наведених позицій, поставлення іншої особи у небезпеку зараження вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є
небезпечною для життя людини, – це створення ситуації, коли збудник
потрапляє або може потрапити в організм потерпілого. При цьому, якщо
збудник потрапляє у організм потерпілого, то зараження не настає з
різних причин: через високу опірність організму потерпілого, чи через
недостатню кількість збудника, чи через його недостатню життєздатність.
Відповідно злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, коли
збудник потрапляє, або може потрапити в організм потерпілого. Така ж
точка зору на момент закінчення цього злочину обґрунтована О.М. Джужою
[18, с.15].

Способи поставлення в небезпеку зараження іншої особи не названі у
диспозиції ч.1 ст.130 КК України. Але не можна сказати, що вони не мають
значення для кваліфікації вчиненого. Важливим є те, що ці способи – це
шляхи проникнення збудника в організм людини, які відомі на сьогодні в
медицині і про які попереджено особу, яка є носієм збудника. У різних
збудників ці шляхи неоднакові. Стосовно вірусу імунодефіциту людини, то
сучасна медицина вважає, що ВІЛ може передаватись статевим шляхом, а
також через кров і її препарати, органи та тканини, отримані від
інфікованого донора. Відповідно поставленням у небезпеку зараження іншої
особи цим вірусом буде, наприклад, здавання донорської крові, що прямо
заборонено ст.15 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром
набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», а також
порушення вимог про вжиття заходів щодо запобігання поширенню
ВІЛ-інфекції: користування спільно з іншими особами шприцами для
ін’єкцій, вступ у статевий зв’язок, навіть, якщо винний при цьому
використовував механічні запобіжні засоби. Стосовно останнього, то у
кримінально-правовій літературі побутує помилкова думка, що поставленням
у небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини буде лише вступ у
статевий контакт без використання механічних захисних засобів [3, с.307;
17, с.95; 19, с.49]. Згідно із сучасними знаннями в медицині, ці засоби
не вважаються достатньою перешкодою для проникнення ВІЛ у організм іншої
людини. І взагалі їхнє пряме призначення – бути засобами контрацепції.
До речі, П.П. Андрушко, називаючи статеві зносини, як можливий шлях
безпосереднього попадання вірусу імунодефіциту в організм людини не
наголошує на тому, що це статеві контакти без використання запобіжних
засобів [4, с.271].

Стосовно ж вірусів інших невиліковних, небезпечних для життя людини
інфекційних хвороб, то це може бути навіть надання в користування іншій
особі своїх речей, рукостискання, знаходження у одному приміщенні із
здоровими людьми, залежно від заразних властивостей конкретної хвороби
[20, с.4; 21].

Якщо ж, всупереч встановленим уявленням про шляхи передачі збудника, в
результаті нових досліджень виявиться, що є ще й інші способи зараження
цим збудником інших людей, особа, яка не була про них попереджена, не
може нести відповідальності за вчинене, навіть у разі зараження іншої
людини.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби, що є небезпечною для життя людини, відповідальність за яке,
передбачена у ч.2 ст.130 КК України, означає, що в результаті вчинення
винним дій, які ставлять в реальну небезпеку зараження цими хворобами
іншої особи, потерпілий став носієм віруса. При цьому, як вказується в
усіх вищенаведених джерелах, не має значення чи потерпілий реально
захворів (мав клінічні ознаки захворювання) на момент кваліфікації
діяння.

Зміст суб’єктивної сторони не однаковий у простих складах злочинів,
передбачених ст.130 КК України. Тому суб’єктивна сторона виступає однією
з їх розмежувальних ознак.

Суб’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ч.1 ст.130 КК України,
характеризується злочинною самовпевненістю або непрямим умислом [3,
с.307; 4, с.272]. Деякі російські автори стверджують, що аналогічний
злочин, передбачений ч.1 ст.122 КК Російської Федерації 1996р., може
вчинятися лише з прямим умислом. Про це, на їхню думку, свідчить термін
«завідомість». Ці автори вказують, що особа знає про наявність у неї
захворювання і завідомо, тобто свідомо ставить іншу особу в небезпеку
зараження [17, с.95]. Думаю, що вказівка у ч.1 ст.130 КК України на те,
що поставлення у небезпеку зараження є свідомим вказує на наявність
першої інтелектуальної ознаки умислу, тобто, що винний знав про те, що
він є носієм вірусу імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; і був
попереджений у закладі охорони здоров’я про свої обов’язки і про заходи
недопущення поширення на інших людей цієї хвороби.

Якщо ж особа бажала заразити потерпілого наявною у неї хворобою, але
незважаючи на дії чи бездіяльність винного, що полягали у поставленні в
небезпеку зараження іншої особи, з причин, що не залежали від волі
винного, зараження не відбулося, то в даному випадку має місце замах на
вчинення злочину більш небезпечного, ніж реально вчинене діяння. Тому
вчинене потрібно кваліфікувати, як пишуть О.О. Дудоров та П.П. Андрушко,
як замах на вчинення злочину передбаченого ч.4 ст.130 КК України.

Злочин, передбачений ч.2 ст.130 КК України із суб’єктивної сторони
характеризується лише злочинною самовпевненістю, бо в ч.4 цієї статті
передбачений склад злочину з умисною формою вини. До такого висновку
дозволяє дійти порівняння диспозицій названих кримінально-правових норм.
У диспозиції ч.2 ст.130 КК України не названо форми вини, з якою може
вчинятись передбачений нею злочин, тобто «зараження іншої особи
вірусом…». У диспозиції ж ч.4 цієї статті вказано, що таке зараження
має бути умисним. І це єдина ознака, за якою відрізняються склади
злочинів, про які йдеться. Все сказане означає, що умисна форма вини не
може бути характерна для складу злочину, передбаченого ч.2 ст.130 КК
України.

Аналіз ознак спеціального суб’єкта злочину, передбаченого будь-якою з
частин ст.130 КК України, а саме – вказівки в тексті закону на те, що
особа знала, що вона є носієм вірусу, дозволяє стверджувати, що злочинна
недбалість не є видом вини, характерним для складів злочинів,
передбачених цією статтею.

Злочин, передбачений ч.4 ст.130, може бути вчинений як з прямим, так і з
непрямим умислом. Як уже говорилося вище, вказівка на форму вини у цьому
складі злочину міститься у самому законі.

Таким чином проведено розмежування між складами злочинів, передбачених
ст 130 КК України. Але цим не вичерпується проблема розмежування складів
злочинів, передбачених цією статтею із суміжними складами злочинів. У КК
України є ще кілька складів злочинів, певні ознаки яких збігаються із
ознаками складів злочинів, передбачених ст.130 КК України. Тому
актуальною є проблема розмежування складів злочинів, передбачених ст.130
КК України із складами злочинів, передбачених іншими статтями КК
України.

Суміжним із складами злочинів, передбаченими ст.130 КК України, є склад
злочину, передбачений ч.1 ст.131 КК України «Неналежне виконання
професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби».

Спільною ознакою у порівнюваних складах злочинів є знаряддя вчинення
злочину, тобто те, що суспільно небезпечне діяння пов’язане із вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є
небезпечною для життя людини. Звісно, що зміст цього поняття у всіх
статтях КК, де воно вживається, однаковий. Співпадає у складах злочинів,
передбачених ч.2 ст.130 та ч.1 ст.131 КК України, також така ознака, як
суспільно небезпечні наслідки. Вони полягають у зараженні особи. Зміст
цього поняття було роз’яснено вище. Співпадає такий вид вини, як
злочинна самовпевненість. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту
людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя
людини, характеризується, як уже було сказано, злочинною
самовпевненістю. Неналежне виконання професійних обов’язків, що
спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини, є необережним
злочином і може вчинятися як із злочинною самовпевненістю, так і з
злочинною недбалістю. Оскільки найбільше спільних ознак у складу
злочину, передбаченому ч.1 ст.131 КК України, саме із складом злочину,
передбаченим у ч.2 ст.130 КК України, то розмежування доцільно проводити
саме між ними. Розмежувальними ж ознаками у складах злочинів, що
порівнюються, є характер дій, чи бедіяльності, в яких полягає суспільно
небезпечне діяння, спеціальний суб’єкт злочину.

Суспільно небезпечне діяння у складі злочину, передбаченому ч.2 ст.130
КК України, полягає у зараженні іншої особи, тобто у вчиненні дій або
бездіяльності, завдяки яким вірус проникає в організм іншої людини від
винної особи. Неналежне ж виконання професійних обов’язків, що
спричинило зараження іншої особи, може вчинятись як шляхом дії, так і
бездіяльності, і полягає у невиконанні заходів профілактики
розповсюдження збудників інфекційних хвороб, недотриманні вимог
сангігієни як нормативно затверджених, так і нормативно незатверджених,
але, розроблених у медицині і загальновідомих для працівників, що мають
відповідну освіту і займаються відповідним видом професійної діяльності.
Винна особа, по-суті, створює умови проникнення віруса в організм іншої
людини або сама вносить його туди з навколишнього середовища. Можливі
випадки, коли винна особа, не знаючи про те, що вона є носієм вірусу,
через неналежне виконання своїх професійних обов’язків вносить вірус
потерпілому із свого організму.

Конкретні дії, що формують зміст поняття «неналежне виконання своїх
професійних обов’язків», у цьому складі злочину, не тотожні, а відмінні
від тих дій, які формують поняття неналежне виконання своїх професійних
обов’язків у складі злочину, передбаченому ст.140 КК України, всупереч
позиції О.О. Дудорова [3, с.309],. Норми, передбачені ст.131 КК України
та ст.140 КК України перебувають у конкуренції загальної і спеціальної
норм. Загальною виступає норма, передбачена відповідною частиною ст.140
КК України. Специфіка суспільно небезпечного діяння, яка була
охарактеризована вище, та наслідків злочину якраз і робить норму,
передбачену відповідною частиною ст.131 КК України, спеціальною.

Обстановка вчинення злочину, тобто те, що суспільно небезпечне діяння
вчинялося під час виконання професійних обов’язків, хоч і не названа у
диспозиції ч.1 ст.131 КК України, проте виступає обов’язковою ознакою
неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження
особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби, що є небезпечною для життя людини, у випадках, коли зараження
потерпілого відбувається в результаті медичних маніпуляцій. Також ця
ознака виступає розмежувальною між складами злочинів, що порівнюються. У
публіцистичній літературі описаний випадок, коли лікар-стоматолог, який
був ВІЛ-інфікований і не знав про це, заразив пацієнтку, бо працював без
рукавиць. Думаю, що в цьому випадку має місце саме злочин, передбачений
ч.1 ст.131 КК України.

Ознаки спеціального суб’єкта також виступають розмежувальними між
основними складами злочинів, передбаченими ст.130 та ст.131 КК України.
На відміну від складів злочинів, передбачених ст.130 КК України,
суб’єктом злочинів, передбачених ст.131 КК України є медичний,
фармацевтичний або інший працівник, який виконує професійні обов’язки.
Потрібно сказати, що інший працівник – це особа, в обов’язки якої, як і
в обов’язки медичного та фармацевтичного працівника, входить недопущення
розповсюдження хвороб, що аналізуються. Інший працівник – це, наприклад,
працівник санітарно-ветеринарної служби ринку, який зобов’язаний
перевіряти безпечність і якість продуктів, що пропонуються на продаж.
Суб’єктом цього злочину не може бути визнана особа, навіть наділена
повноваженнями службової, яка не зобов’язана мати відповідні медичні
знання і розрізняти інфекційні хвороби, небезпечні для життя людини.
Адже в цьому, як і у всіх інших випадках, діє принцип відповідальності
за наявності вини.

П.П. Андрушко, коментуючи ст.131 КК України, серед можливих суб’єктів
цього злочину називає працівників дипломатичних представництв та
консульських установ України за кордоном, які видали візу на в’їзд в
Україну без дотримання вимог ст.11 Закону України «Про запобігання
захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний
захист населення» [4, с.274]. В зв’язку з цим хотілося б звернути увагу
на те, що і простий, і кваліфікований види цього злочину мають
матеріальні склади, причинний зв’язок між неналежним виконанням
суб’єктом цього злочину своїх професійних обов’язків і зараженням іншої
особи відповідним вірусом є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони
кожного із складів злочинів, передбачених ст.131 КК України. А між
діянням названих П.П. Андрушком працівників і наслідками простого чи
кваліфікованого видів злочину, що аналізується, навряд чи можна
встановити прямий причинний зв’язок. Зокрема, ВІЛ не передається
повітряно-крапельним шляхом, не проникає в організм іншої людини через
здорову шкіру. Для того, щоб відбулося зараження іншої людини цим
вірусом необхідним є діяння самої інфікованої особи. А це виключає
можливість притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб.
Разом з тим, працівники, котрі здійснюють лабораторну діагностику
ВІЛ-інфекції, інших невиліковних інфекційних хвороб, які названі
П.П. Андрушком у переліку можливих суб’єктів злочину, у разі поставлення
неправильного діагнозу ВІЛ-інфікованій особі, яка, в зв’язку з цим,
вважаючи себе здоровою, заразить інших людей, можуть бути притягнуті до
кримінальної відповідальності за відповідною частиною ст.131 КК України
за наявності усіх необхідних ознак складу злочину. До такої категорії
спеціального суб’єкта злочину, передбаченого будь-якою з частин ст.131
КК України, названою в законі як «інший працівник», О.М. Джужа відносить
і перукарів, працівників, які надають косметичні послуги [18, с.18].

На підставі викладеного можна виділити такі ознаки спеціального суб’єкта
злочину, передбаченого ст.131 КК України: 1) це – медичний,
фармацевтичний або інший працівник; 2) в його професійні обов’язки
входить недопущення розповсюдження хвороб, названих у диспозиції ч.1
ст.131 КК України; 3) у зв’язку з виконанням своїх професійних
обов’язків цей працівник наділений відповідними знаннями про заходи
недопущення інфікування інших осіб.

Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, особою, яка
знала про те, що вона є носієм цього вірусу – злочин, передбачений ч.2
ст.130 КК України, потрібно розмежовувати із злочином, передбаченим ч.1
ст.133 КК України, – зараження іншої особи венеричною хворобою особою,
яка знала про наявність у неї цієї хвороби. Необхідність розмежувати
зумовлена наявністю спільних ознак: суспільно небезпечного діяння та
суспільно небезпечних наслідків, що полягають у зараженні.

У цих складів злочинів лише одна розмежувальна ознака – знаряддя
вчинення злочину – збудник хвороби, щодо якої вчиняється суспільно
небезпечне діяння. Перелік венеричних хвороб не затверджений у
нормативних актах. Але медична й судова практика відносить до венеричних
п’ять конкретних хвороб. Тому розмежування складів злочинів, що
порівнюються, не повинно викликати труднощів.

Проте формулювання кримінально-правової норми, що встановлює
відповідальність за зараження венеричною хворобою, викликає зауваження.
Нормативно визначеного переліку венеричних хвороб не існує, нормативні
акти, які встановлювали порядок звітності про захворюваність на
венеричні хвороби, скасовані [22]. Нині у законодавстві, що діє у сфері
охорони здоров’я, замість терміну «венеричні хвороби» використовується
термін «хвороби, що передаються статевим шляхом» [23; 24; 25]. Тому
законодавцю потрібно відмовитись від використання архаїчного терміну
«венерична хвороба», замінивши його тим, який сьогодні використовується
у законодавстві, що регламентує питання охорони здоров’я. Потрібно також
нормативно визначити перелік таких хвороб.

Професор В.Н. Кудрявцев писав, що з точки зору теорії кваліфікації
важливо не стільки вирішити конкретні дискусійні випадки розмежування
злочинів, скільки встановити загальні правила для таких рішень [1,
с.126]. Але щоб встановити загальні закономірності, яким
підпорядковується розмежування складів злочинів, виявити недоліки у
кримінальному законі, що перешкоджають чіткому розмежуванню складів
злочинів, потрібно проаналізувати всі конкретні випадки розмежування,
встановити спільні та розмежувальні ознаки конкретних суміжних складів
злочинів. На підставі такого аналізу можна обґрунтувати пропозиції
стосовно вдосконалення кримінального закону та сформулювати загальні
правила розмежування складів злочинів. Тому дослідження проблем
розмежування складів злочинів, передбачених ст.130 КК України із
суміжними, як у межах цієї статті КК, так і з передбаченими в інших
статтях КК України, є сходинкою до вироблення загальних правил
розмежування складів злочинів.

Література

Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – Москва: Юристъ,
1999.

Навроцький В.О. Наступність кримінального законодавства України
(порівняльний аналіз КК України 1960р. та 2001р.). – Київ: Атіка, 2001.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 р. /За ред. М.І. Мельника, М.І.Хавронюка.-К.: Каннон, 2001.

Науково-практичний коментар до кримінального кодексу України: За станом
законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 грудня
2001 р. /За ред. С.С.Яценка. – К.: А.С.К., 2002.

Кримінальне право України.Особлива частина./За ред. професорів
М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – Київ-Харків: Юрінком
Інтер-Право, 2002.

«Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД)
та соціальний захист населення»: Закон України від 12 грудня 1991р. із
змінами, внесеними Законами України від 3 березня 1998р., 15 листопада
2001 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №.11. – Ст.152;
1998. – №35. – Ст.235; 2001. – №6. – Ст.41.

«Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних і паразитарних
хвороб людини і носійства збудників цих хвороб»: затверджений наказом
МОЗ України від 19 липня 1995 р, №133, //www. rada. kiev. ua.

«Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»: Закон України від 5
липня 2001р. //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №49. –
Ст.258.

Сучасна українська літературна мова./За ред. М.Я.Плющ. – Київ: Вища
школа, 1994.

Словник української мови. В 11-ти томах.Т.3. – Київ: Наукова думка,
1972.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-є вид.,
переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.:
Атіка, 2003.

Здоровье матери и ребенка. Энциклопедия. – Киев: Издательство
«Украинская энциклопедия» имени М.П.Бажана, 1992.

Ладанівський Р.І., Павлів Р.М., Кудла О.С. Пріонні інфекції
(Трансмісійні губкоподібні енцефалопатії). – Львів, 2001.

«Про захист населення від інфекційних хвороб»: Закон України від 6
квітня 2002р. //Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №29. –
Ст.228.

Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть Общая. –
Киев: «Наукова думка», 1985.

Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ: Правові джерела,
2002.

Уголовное право. Особенная часть. Учебник для вузов. Ответственные
редакторы: д.ю.н., проф.И.Я.Козаченко, д.ю.н., проф.З.А.Незнамова,
к.ю.н., доц. Г.П.Новоселов. – М.:Издат.группа ИНФРА-М-НОРМА, 1998.

Джужа О.М. Запобігання поширенню СНІДу: кримінологічні та
кримінально-правові проблеми. Автореферат дисер…. доктора юрид. наук.
– Київ, 1996.

Уголовное право России. Особенная часть. Учебник под ред. проф.
А.И. Рарога. – М.: Институт международного права и экономики.
Издательство «Триада, Лтд», 1996.

SARS: наростаюча загроза. // За здорову націю. Медичний вісник. – 2003.
– №2.

Похожие записи