Реферат на тему:

Соціально-правові аспекти поводження із засудженими до покарання у виді
позбавлення волі

Міжнародний досвід показує, що для багатьох країн тією чи іншою мірою
залишаються актуальними не тільки покарання, але і поводження із
ув’язненими і засудженими, зокрема попередження тортур, латентного
насилля в місцях позбавлення волі, забезпечення засуджених
суспільно-корисною оплачуваною працею, надання юридичного захисту,
соціально-реабілітаційної допомоги їм після звільнення. Очевидно, що ні
одна із сучасних в’язничних систем повною мірою не відповідає вимогам і
рекомендаціям, викладеним у Мінімальних стандартних правилах поводження
з в’язнями і Європейських в’язничних правилах, інших міжнародних нормах
з прав людини і поводження із правопорушниками.

Для України проблема поводження з в’язнями і засудженими до позбавлення
волі є чи не найбільш актуальною з багатьох причин і передусім обставин,
викликаних соціально-економічною кризою, кризою науки про покарання і
поводження із засудженими, відсутністю традицій гуманного поводження з
людьми взагалі і засудженими до позбавлення волі зокрема. По-перше, ріст
злочинності за останнє десятиліття, зокрема тяжкої та організованої,
призвів до посилення кримінальних репресій, збільшення кількості осіб у
місцях позбавлення волі. По-друге, на високому рівні знаходиться
репресивна свідомість населення, вимоги до посилення каральних засобів,
розширення застосування покарання та більш суворого поводження із
злочинцями, що суттєво позначається на характері каральної,
кримінально-виконавчої політики, законодавства і практики. По-третє,
економічний спад, обмежені можливості виділення достатніх фінансових,
матеріальних і духовних ресурсів загострили протиріччя між необхідними
потребами засуджених і можливостями їх задоволення. По-четверте,
погіршення соціальних умов у місцях позбавлення волі позначається на
загостренні відносин між засудженими і працівниками установ, між
засудженими і державою, відчуженням багатьох із них від суспільства.
Врешті Україна є повноправним членом Організації Об’єднаних Націй, Ради
Європи і повинна виконувати взяті на себе зобов’язання, також і щодо
гуманного поводження з ув’язненими, без чого неможлива повноцінна її
реінтеграція в європейське і світове співтовариство.

Проте процес втілення міжнародних норм у життя потребує достатнього
наукового забезпечення, врахування особливостей національного розвитку,
що не суперечить зобов’язанням у даній галузі, а навпаки, передбачає їх.
В Україні відсутня наука про покарання і поводження – пенологія,
недостатньо вивчені соціальні проблеми позбавлення волі.
Кримінально-виконавче право зосереджує увагу на виконанні покарання, а
не на поводженні із засудженими. За час незалежності України не
з’явились фундаментальні роботи з питань поводження із засудженими до
позбавлення волі. У сучасній кримінально-виконавчій науці більше уваги
приділяється виконанню покарання – екзекуції, ніж поводженню із
засудженими.

Для належного поводження з вказаними категоріями осіб уже створені
правові передумови. У Конституції України на основі міжнародних норм з
прав людини і поводження з правопорушниками закріплені гарантії
дотримання прав людини, гуманного ставлення до ув’язнених і засуджених.
Так ст. 28 Конституції України проголошує, що “Кожен має право на повагу
до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи
покаранню.” Згідно із ст. 63 Основного Закону “Засуджений користується
всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені
законом і встановлені вироком суду”. Новий Кримінальний кодекс України
(далі КК), на відміну від попереднього, встановлює більш чіткі межі
покарання у виді позбавлення волі, чим створює умови для розширення
правового та соціального поля належного, гуманного поводження із
засудженими. У ст. 63 даного Кодексу “Покарання у виді позбавлення волі
полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до
кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі встановлюється на
строк від одного до п’ятнадцяти років,” а ст. 64 передбачає “Довічне
позбавлення волі”.

Відтепер виконання покарання і характер поводження повинні бути
прерогативою кримінально-виконавчої (пенітенціарної) політики
законодавства і практики на основі Конституції України, міжнародних норм
і стандартів із врахуванням своїх національних особливостей та
інтересів.

У кінці 80-х рр. минулого століття наука виправно-трудового права
сконцентрувала свою увагу на гуманізацію існуючої на той час
виправно-трудової системи. Втім, як показав подальший досвід, реалізація
гуманізму без корінних змін репресивної системи із слабкою соціальною
інфраструктурою стала проблематичною. Очевидно, що гуманізація в рамках
жорсткої каральної, адміністративно-командної системи із збереженням
застарілих норм виправно-трудового законодавства не можлива. За час
незалежності України зроблена спроба гуманізувати виправно-трудову
політику і систему, замінивши її на кримінально-виконавчу. За цей час
прийнято більше 50 законів і змін до них. У 1998 році був утворений
самостійний Державний департамент України з питань виконання покарань.
Основні напрями реформи визначено у відповідній концепції, затвердженій
Кабінетом Міністрів у 1991 році. Урядом було прийнято ряд постанов щодо
приведення умов утримання ув’язнених і засуджених до міжнародних
стандартів (1992 р.), заходи щодо забезпечення діяльності та надання
державної підтримки кримінально-виконавчій системі в її подальшому
реформуванні (2000 р.). Постановою Уряду від 20 червня 2000 року було
затверджено Програму зміцнення матеріальної бази органів та установ
виконання покарання на 2000–2004 роки. Відповідно до цих та інших
рішень, кримінально-виконавча система, незважаючи на її
консервативність, поступово змінюється. Очевидно, що перші прогресивні
кроки з реформування кримінально-виконавчої системи вже зроблено, але їх
недостатньо для нормалізації стану щодо гуманного поводження із
засудженими і в’язнями, реалізації міжнародно-правових стандартів з прав
людини і поводження з правопорушниками. Існуюча система
карально-виправного впливу на засуджених більше спрямована на виконання
покарання і менше на належне поводження.

Про це свідчить застаріла нормативна база і практика виконання
покарання. Нова законодавча база, яка концентрується в проектах
Кримінально-виконавчого кодексу, Законі України “Про державну службу
виконання покарань в Україні,” інших законах і підзаконних актах, не
передбачає корінних змін, адже на першому місці стоїть виконання
покарання, реалізація “кари” – екзекуція. Поводження із засудженими та
ув’язненими залишається без належної уваги. У нових законах і
нормативних актах відсутнє саме поняття “поводження,” а в їх змісті ще
зберігається репресивне ставлення до засуджених.

Практика виконання покарання у виді позбавлення волі ще недостатньо
враховує особливості поводження із засудженими в умовах глибокої
соціально-економічної кризи, збіднення засуджених і населення, їх
психологічного стану, відчувається відсутність теоретичних розробок щодо
поводження із засудженими в умовах кризового стану. Варто звернути увагу
на труднощі втілення міжнародного досвіду щодо ресоціалізації
засуджених, адже це пов’язане з додатковими матеріальними і духовними
затратами, але в кінцевому результаті такий підхід більш вигідний для
суспільства. Реінтеграція засуджених у суспільство обходиться набагато
дешевше, ресоціалізація скорочує рівень повторної злочинності майже
вдвічі.

На сучасний стан установ з виконання покарань і поводження із
засудженими впливає затяжна соціально-економічна криза. Найбільш
гострими проблемами залишаються велика кількість засуджених (не
дивлячись на часті амністії та зміни в КК), недостатнє фінансування,
дефіцит підготовленого персоналу, трудової зайнятості, розміщення та
умови тримання, матеріально-побутового забезпечення, харчування,
медико-санітарного обслуговування, репресивного ставлення до засуджених
з боку воєнізованого персоналу, що загалом характеризує неналежне
поводження із засудженими.

На кінець 2001 року в установах кримінально-виконавчої системи України
утримується близько 200 тисяч осіб, з яких 170 тисяч відбуває покарання
у вигляді позбавлення волі. Протягом останніх п’яти років більшість
засуджених не працює. Значна частина продукції, виготовленої
засудженими, не користується попитом. Розміщення засуджених, умови їх
тримання, харчування і матеріально-побутове обслуговування не
відповідають нормам національного законодавства, а тим паче міжнародним
нормам і стандартам. Особливо гострими є проблеми захворюваності та
смертності засуджених, передусім на туберкульоз, СНІД, педикульоз,
серцево-судинні хвороби, психічні відхилення. На цьому фоні виділяється
незадовільне медико-санітарне обслуговування, нестача медикаментів,
медичного обладнання.

За даними дослідження, у суспільстві зберігається усталене войовниче
ставлення до злочинців, зокрема репресивне поводження із засудженими до
позбавлення волі, спрямоване на більш суворе покарання у видах і
строках, погане поводження з ними. Анкетування, проведене серед
населення, включаючи юристів професіоналів (суддів, прокурорів,
працівників установ з виконання покарань), показало, що більшість із них
(69,9 %) схиляється до більш широкого застосування покарання у виді
позбавлення волі, збільшенні строків, більш суворого його виконання.
Спроби гуманізувати покарання і поводження із засудженими, позбавленими
волі, сьогодні зустрічають серйозну протидію в суспільстві. І це
зрозуміло, адже злочинці наносять величезну шкоду: вбивають, грабують,
ґвалтують, наносять матеріальні збитки, вчиняють інші антисуспільні дії,
небезпека яких зростає. У зв’язку з цим поводження з ними, як з людьми,
викликає обурення і недостатнє розуміння. Але більш переконливими
аргументами на користь гуманного ставлення навіть до найнебезпечніших
злочинців повинні бути результати наукових досліджень, зокрема
висвітлення соціальних проблем застосування покарання, негативних
наслідків широкого застосування позбавлення волі і репресивного
поводження із засудженими. За цими результатами стоять не тільки права
засудженого до позбавлення волі, але й права, інтереси багатьох верств
населення і врешті безпека самого суспільства. Надмірне покарання і
жорстоке поводження мають зворотний зв’язок і разом з рецидивними
злочинами створюють додаткову загрозу безпеці суспільства.

Анкетування засуджених до позбавлення волі у виправних установах
посиленого і суворого режиму для повнолітніх (осіб) показало, що
найбільші страждання і переживання у них викликають наступні елементи:
факт засудження – 22,4 %, ізоляція від суспільства – 41,2 %, примусовий
спосіб життя – 23,5 %, обмеження побачень – 21,0 %, матеріально-побутові
обмеження – 23,5 %, відрив від сім’ї – 60,0 %, вимушеність бути у
середовищі інших засуджених – 13,6 %, інші умови – 7,1 %, страждань не
викликають – 4,0 %. Проведені дослідження показали, що у місцях
позбавлення волі відбувають покарання переважно особи молодого і
середнього віку, майже половина з них не одружені, мають низький
освітній рівень, більше половини не мають спеціальності, більшість
засуджених не працює, із працюючих більшість незадоволені працею,
головними причинами цього є: низький заробіток, примусова праця,
відсутність зацікавленості, низький рівень організації праці. Найбільше
невдоволення викликають матеріальне забезпечення (66,0 %), харчування
(70,0 %). Як показують соціологічні опитування засуджених, більшість із
них турбують питання не тільки і навіть не стільки власне покарання
(ізоляція і строк), скільки репресивне, примусове, нерідко жорстоке
поводження з ними у місцях позбавлення волі і після звільнення. Ці дані
підтверджуються й іншими фактами. У жовтні 2001 року в Женеві Комітет
ООН з прав людини розглядав ситуацію, що склалася щодо прав людини в
Україні. Міжнародні правозахисники звернули увагу на знущання над
ув’язненими в українських в’язницях. За даними “Емністи інтернешнл” в
окремих випадках ув’язнені вмирали від тортур. Експерти Ради Європи ще у
1996–1997 рр. звертали увагу на неналежне поводження із ув’язненими і
засудженими, зокрема умови тримання, харчування, медичне обслуговування.
Офіційні дані щодо надзвичайного становища з прав людини у місцях
позбавлення волі України ще недостатньо висвітлюються, очевидно, випадки
катування, застосування тортур більше стосується попереднього
ув’язнення, де ще існує практика проведення “поглиблених допитів” для
визнання підслідними “своєї” провини, але це не менше стосується
порушень прав людини, покараної до позбавлення волі.

У юридичній літературі, виправно-трудовому законодавстві і практиці
виконання покарання у виді позбавлення волі довгий час абсолютизується
режимом виконання і відбування покарання. На думку А.П. Кривошеї “режим
є вираженням властивої кримінальному покаранню – кари,” під яким
розуміються усі правообмеження: ізоляція з усіма атрибутами, включаючи
зв’язки із зовнішнім світом, нагляд і контроль за поведінкою засуджених,
зміни умов відбування покарання, заборони, особливі правила поведінки,
обов’язки засуджених та порядок і умови виконання та відбування
покарання, забезпечення ефективного впливу праці, навчання, професійної
підготовки.

Таке широке розуміння режиму призвело до того, що увесь спосіб життя
засуджених стає об’єктом примусу, який характеризує репресивне
поводження з ними, і каральні функції режиму суттєво відрізняються від
функцій режиму, передбачених міжнародними стандартами. У
Виправно-трудовому кодексі, незважаючи на велику кількість змін і
доповнень, зберігається “карально-виправний вплив” на засуджених, який
полягає у репресивному режимі, примусовій праці, примусовій виховній,
соціально-психологічній роботі, обмеженні багатьох прав засуджених, які
виходять за межі покарання, встановлених Кримінальним кодексом і вироком
суду. За результатами дослідження, серед працівників установ з виконання
покарань зберігається виражена тенденція на переоцінку ролі примусових
методів і засобів впливу на засуджених. Дисциплінарні стягнення у
вигляді штрафного ізолятора, поміщення в приміщення камерного типу,
позбавлення побачень і передач, серед інших дисциплінарних стягнень
становить більше половини. Втім такі засоби, як показує досвід, не дають
очікуваних позитивних результатів, швидше навпаки, озлоблюють,
відчужують і десоціалізують засуджених, тому вони повинні бути
винятковими. Нерідко в практиці установ допускається свавілля
адміністрації у ставленні до засуджених, хоча свавілля одних призводить
до безвілля і безпорадності інших.

Для належного поводження із засудженими, їх виправлення важливе значення
має задоволення першочергових соціальних потреб, адже на цьому
ґрунтується їх мотивація і подальша поведінка. Для усвідомлення цього
слід звернутися до відомої теорії змісту мотивацій, розробленої
Абрахамом Маслоу. Згідно із теорією мотивацій, в основі неї лежить
комплекс потреб, які зводяться до п’яти головних типів: 1) фізіологічні
потреби (в їжі, воді, сексі, опаленні, чистому повітрі, гарантіях оплати
праці тощо); 2) потреби в безпеці; 3) відносини приналежності; 4)
потреби в самоповазі; 5) потреби в самоактуалізації. Отже, першочергово
повинні бути задоволені потреби нижчого рівня і тільки після цього
активізуються більш високі наміри, адже задоволення потреб людини
проходить послідовно: спочатку фізіологічні, потім потреби в безпеці,
приналежності тощо. За даними нашого дослідження у місцях позбавлення
волі об’єктивно та суб’єктивно не задовольняється цілий комплекс
фізіологічних і соціальних потреб, зокрема: в харчуванні, сексі,
матеріально-побутових умовах, праці й оплаті за працю, безпеці тощо.
Тому очевидним є те, що засуджені направляють свої зусилля для
задоволення потреб, компенсації їх, для чого створюється відповідне
мікросередовище, групування за різними критеріями, часто негативної
спрямованості. Отже, не вирішивши першочергові соціальні питання
засуджених, які характеризують поводження, марно сподіватися на їх
виправлення і соціальну інтеграцію в суспільство. На виправлення чи
невиправлення засуджених, як показує дослідження, впливає не стільки
власне покарання, скільки поводження з ними.

Для сучасної науки, законодавства і практики неабияке значення має
визначення основних термінів і понять щодо поводження із ув’язненими і
засудженими, адже вони в наукових джерелах висвітлені та закріплені в
законодавстві. Термін “поводження,” поряд з іншими значеннями, у
російсько-українському словнику означає “обращение, обхождение с
кем-либо”.

В українському тлумачному словнику “поводження” – це ставлення до когось
і спосіб чи характер застосування чого-небудь, користування чимось,
певна поведінка, спосіб або характер дій. Наприклад: оця шпитальна
(госпітальна їжа) та супокій у шпитальних келіях, та лагідніше
поводження шпитальних дозорців… і є головною приманою, що заставляє …
в’язнів тужити за шпиталем (фр.).” Поводитись – означає тримати себе з
кимсь яким-небудь чином, обходитися, бути звичаєм, загальноприйнятим
правилом. Поводити – спрямувати рух кого-небудь, допомогти або примусити
йти, рухатися, правити, спрямувати чиюсь діяльність, скеровувати
кого-небудь, почати здійснювати, робити, виконувати що-небудь, займатися
чимось. Виходячи з цього, поводження із ув’язненими і засудженими до
позбавлення волі означає ставлення, спосіб чи характер застосування до
них різних заходів впливу, поводитись з ними певним чином, обходитись з
ними відповідно до загальноприйнятих правил, звичаїв, допомагати їм,
примушувати і спрямовувати їх діяльність скеровувати, виконувати ними
що-небудь або займатися певною діяльністю. Поводження із засудженими та
ув’язненими може бути різним і тому в літературі для його визначення
вживаються різні терміни: “погане,” “неналежне” поводження і покарання,
які переступають межі пристойного тощо. Загалом виділяється репресивне,
гуманне і змішане поводження. У ст. 10 Міжнародного пакту про
громадянські та політичні права наголошується: “Усі особи, позбавлені
волі, мають право на гуманне поводження і повагу гідності, властивої
людській особистості.” У багатьох міжнародних нормативних актах,
стандартах, які стосуються прав людини і поводження з правопорушниками,
термін “поводження” – (treantment) використовується у широкому,
загальному значенні. У Мінімальних стандартних правилах поводження з
ув’язненими викладені основні принципи, які охоплюють питання безпечного
утримання, класифікації ув’язнених, влаштування їх після звільнення (п.
56–64).

Принципи містять у собі наступні положення: зведення до мінімуму
страждань, властивих ув’язненню; нормалізація життя у в’язниці;
заохочення ув’язнених до законослухняного та матеріально самостійного
життя після звільнення; забезпечення допомоги відповідно до
індивідуальних потреб; полегшення поступового повернення до життя в
суспільстві; робиться акцент на те, що ув’язнені є частиною суспільства.

Найбільш точно відображені виняткові види поводження у Європейській
Конвенції проти катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність,
поводження або покарання. Вказані надзвичайні види поводження чи
покарання категорично заборонені. Відповідно до Конвенції, поводження є
жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність, якщо воно: не
відповідає скоєному акту або меті підтримання дисципліни та режиму, що
визначений; нерозумне; не є необхідним; довільне; викликає невиправдані
біль та страждання. Для їх визначення до уваги беруться наступні
фактори: характер і тривалість покарання, частота повторення та можливі
сумарні наслідки, залежно від статі, віку та інших фізичних
характеристик ув’язненого, стан фізичного, розумового здоров’я
ув’язненого, будь-яка можливість кваліфікованої та компетентної медичної
перевірки наслідків для фізичного і розумового здоров’я ув’язненого,
відповідність законам. Важливим при цьому є положення ст. 5 Кодексу
поводження посадових осіб із підтримки правопорядку, що посадові особи
в’язниць не мають права обґрунтовувати жорстоке поводження з
ув’язненими, посилаючись на законодавство або інструкції вищих органів.

Найбільш актуальною є проблема реалізації міжнародних норм і стандартів
щодо характеру покарання у виді позбавлення волі і поводження із
засудженими, адже загальні результати залежать від того та іншого.

По-перше, протягом тривалого часу міжнародні норми щодо застосування
покарання у виді позбавлення волі і поводження із засудженими
ігнорувались, не знаходили достатньої підтримки і реалізації в правовому
полі України. Крім того, в окремих публікаціях радянського періоду
вважалось, що радянське законодавство не тільки відповідає міжнародним
нормам, але і переважає їх. По-друге, рекомендований характер
Мінімальних стандартних правил поводження із ув’язненими, прийнятих ООН
в 1955 році та Європейських в’язничних правил 1985 року, сприймався як
необов’язковий для виконання. Адміністративно-командна система того часу
була привчена виконувати лише ті норми, які закріплювалися в
законодавстві та підзаконних нормативних актах. Кримінальне,
виправно-трудове законодавство навіть не згадувало про міжнародні
правила поводження із в’язнями і засудженими, а Правила внутрішнього
розпорядку виправно-трудових установ прямо порушувало їх. По-третє, до
90-х років міжнародні стандарти поводження з ув’язненими і засудженими
були закритими для суспільства, поводження з ув’язненими і засудженими
не висвітлювались у науковій і не вивчались у навчальній літературі,
зокрема у виправно-трудовому праві. Хоча на початку 90-х років
Міжнародні стандартні правила поводження із ув’язненими і засудженими
отримують більш широке відображення в теорії кримінально-виконавчого
права і навчальній літературі, але належного висвітлення і запровадження
вказані норми і стандарти ще не отримали, вони не стали основою
національного законодавства, не втілені у практичну діяльність установ з
виконання покарання.

Для більш глибокого розуміння проблем поводження із ув’язненими і
засудженими необхідно звернутися до практичної діяльності Європейського
Суду з прав людини. При розгляді конкретних справ Суд зауважує, що особу
можна принизити самим фактом її засудження, але для цілей статті 3
Конвенції про заборону катування, нелюдського чи такого, що принижує
гідність, поводження або покарання важливо, щоб особа була принижена не
просто самим засудженням, а виконанням призначеного їй покарання.
Фактично таким може бути один із наслідків призначеного судом покарання,
яке передбачає безвільне підкорення вимогам карної системи. Покарання
може бути таким, що принижує гідність, під час виконання якого з ним
поводились як з об’єктом, що перебуває у владі державних органів, –
стало посяганням саме на гідність і фізичну недоторканість особи.
Поводження, яке не тягне тілесних ушкоджень, може характеризуватись, як
“неприємне,” “різке,” “грубе,” “суворе,” “зле,” “погане,” “неналежне”
тощо. Більшість засуджених до позбавлення волі відчуває “неспокій,”
“просто біль,” “дискомфорт” від самого факту винесення даного виду
покарання, характерними рисами якого є суворість, жорсткість. І тому
нерідко проголошення вироку тягне за собою фізичні і душевні страждання.
Проте це не стосується категорії “нелюдського чи такого, що принижує
гідність поводження чи покарання.” У основній фразі “нелюдського
поводження” розуміється інше поводження, тобто “варварське”, “звіряче”,
“брутальне”, або “жорстоке”. Як правило, таке поводження залишає за
собою об’єктивні сліди, тілесні ушкодження.

У зв’язку з відсутністю фактичних тілесних ушкоджень “нелюдське
поводження” може виражатися у надзвичайно сильних фізичних і душевних
стражданнях, а також у гострих психічних розладах. “Нелюдське поводження
зводиться до такого поводження, до якого не повинен вдаватися жоден
представник людського роду стосовно іншого, що становить звірячу або
принаймні варварську поведінку”. Таке, що принижує гідність, поводження
повинно позначати дещо справді образливе, принизливе для людської
гідності або зневажливе (насильницьке гоління голови, вимазування
дьогтем, грязюкою, роздягання і водіння голим перед чужими людьми,
одягання так, щоб викликати глузування або зневагу). Практика
виправно-трудових установ радянського періоду і сучасна практика у
місцях позбавлення волі має досить прикладів приниження гідності
засуджених, зокрема: гоління голови, одягання на засуджених полосатого
одягу тощо. Важливими є методи поводження, що принижують гідність,
оскільки вони викликають у засуджених почуття страху, страждання і
неповноцінності, що може призвести до образи і приниження, а можливо, до
“зламу їх фізичної і моральної стійкості.” Ображають і принижують
гідність не суб’єктивні почуття, що виникають у особи, а об’єктивний
характер дій чи поводження, якими викликаються такі почуття. З практики,
це примусові методи виконувати безглузду роботу, копати яму, “хоронити”
недопалок або заставляти засудженого їсти екскременти, одягати наручники
з надмірною силою, виконувати інші принизливі для людини дії, крім того
глузувати з цього.

При реалізації міжнародних стандартів поводження із засудженими в
Україні слід враховувати ряд специфічних факторів, обумовлених
історичними і правовими особливостями застосування покарання у виді
позбавлення волі за радянську добу. Це стосується етіології, сутності і
змісту покарання, форм його виконання. Характер позбавлення волі і
поводження із засудженими в Україні фактично залежить від виду режиму
установи, в якому воно виконується. На відміну від західної
пенітенціарної системи, де під позбавленням волі розуміють ув’язнення, а
місцем його відбування є в’язниці, в Україні найбільшого поширення
набули колонії (виправні установи). Мінімальні стандартні правила
поводження з ув’язненими і Європейські в’язничні правила виходять перш
за все із сутності ув’язнення і на цій основі побудована система
поводження із в’язнями, класифікація, умови тримання,
матеріально-побутового обслуговування, медичного забезпечення, принципи
управління, організація праці, засоби безпеки, підготовка кадрів тощо.
В’язничні системи пенітенціарного типу відобразились на філософії не
стільки виконання покарання, скільки поводження із в’язнями. Врешті
однією із головних проблем втілення міжнародних норм і стандартів в
Україні є низький рівень економічного, соціального та культурного
розвитку.

При формуванні національної стратегії і тактики поводження із
засудженими слід спиратися на суспільство, національні і релігійні
традиції, які відроджуються в Україні. У сучасній науковій літературі
звертається увага на етнопсихологію українців, зокрема на такі риси, як:
любов до рідної землі та її природи, повага до старших, батьків,
працелюбність, волелюбність, хлібосольство, терпимість, почуття власної
гідності, незалежності, індивідуалізм, схильність українців до прощення,
толерантність і неагресивність, упертість, стриманість, наполегливість,
схильність до общини та сімейних відносин.

Крім цього, у ХХ столітті українське суспільство, поряд з іншими
негараздами, практично пережило трагедію широкого і не завжди
виправданого застосування позбавлення волі (політичні репресії), яке
зламало долю мільйонів людей, окремих прошарків населення. Це не могло
не відобразитись на сучасній свідомості українців та їх ставленні до
засуджених. Важливе значення також має відродження і поширення
християнства в Україні та піклування релігійних організацій про
знедолених, також і про засуджених до позбавлення волі. За даними
дослідження із збільшенням кількості церков і релігій в Україні
збільшується їх активність у діяльності установ виконання покарань щодо
духовного відродження засуджених. За десять років незалежності України
тисячі засуджених повернулись обличчям до релігійних, християнських
цінностей. Отже, із наведеного можна зробити наступні висновки:

1. Гуманне поводження із засудженими в Україні через наявність багатьох
причин знаходиться на вербальному рівні і тому увага до даної проблеми
повинна бути суттєво посилена, адже це стосується інтеграції засуджених
у суспільство, профілактики рецидиву, інтеграції України у світове
співтовариство.

2. У кримінально-виконавчій політиці та законодавстві акцент необхідно
перенести з покарання на гуманне поводження із ув’язненими і
засудженими. У законодавстві усього кримінально-правового комплексу
потрібно удосконалювати норми, що стосуються гуманного поводження із
ув’язненими та засудженими. Очевидно необхідно прийняти свої національні
Правила поводження із ув’язненими і засудженими в місцях позбавлення
волі та Закон “Про соціальну реабілітацію і адаптацію осіб, звільнених
із місць позбавлення волі.”

3. У правовій науці увага повинна бути звернена на дослідження проблем
не тільки покарання, але і поводження, адже за цим стоять права людини і
безпека суспільства, з цією метою розвивати такі галузі знань, як
пенологія та соціологія покарання.

4. На практиці створити соціальні умови для належного поводження із
засудженими, класифікувати засуджених за новими критеріями,
запроваджувати програми ресоціалізації і загалом олюднювати
кримінально-виконавчу систему, формувати в’язничну систему
пенітенціарного типу з урахуванням міжнародного досвіду та національних
інтересів.

Похожие записи