Реферат з правознавства

Соціальні проблеми реформування аграрного сектора національної економіки
– законодавча база.

Проголошення реформування земельних відносин в Україні, як правило,
пов’язують зі здобуттям незалежності у серпні 1991 року, хоча ще у
грудні 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила низку постанов: «Про
земельну реформу», «Про порядок введення в дію Земельного кодексу
Української РСР» та ін.

Пропоновані перетворення не мали радикального характеру, головним їх
завданням був перерозподіл земель різного призначення, адже до цього
часу земля належала виключно державі. Результатом прийняття названих
нормативних актів стало надання землі у довічне спадкоємне володіння
громадянам, у постійне володіння колгоспам, радгоспам, іншим
підприємствам, установам та організаціям, а також у користування
(постійне чи тимчасове) певним суб’єктам ринкових відносин з метою
створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання.
Монополію держави на земельну власність було збережено. Право продажу
землі не було надано нікому, в тому числі й самій державі. Разом із тим
держава та землекористувачі набули права надання землі в оренду.

Другим кроком в напрямі реформування земельних відносин стало прийняття
уже Верховною Радою незалежної України взимку 1991-1992 років низки
законів, що вможливлювали певні зміни в земельних відносинах. Це такі
закони України, як «Про форми власності на землю», «Про селянське
(фермерське) господарство», «Про колективне сільськогосподарське
підприємство» та «Про прискорення земельної реформи та приватизацію
землі», а також нова редакція Земельного Кодексу України та Декрет
Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок».

У результаті ухвалення цих законів виникла принципово нова ситуація
стосовно власності на землю:

на рівні закону було проголошено запровадження, поряд з державною,
колективної та приватної форми власності на землю;

власність на землю перестала бути монополією держави — земля

надавалася на безоплатних засадах громадянам для ведення селянського
(фермерського) господарства, присадибної ділянки, ділянки

під будівництво, а також колективним сільськогосподарським підприємствам
для ведення товарного виробництва;

у державній власності залишилися всі землі України, за винятком

переданих у колективну та приватну власність; держава могла пере

давати землі у приватну та колективну власність і надавати їх в

тимчасове та постійне користування, в тому числі в оренду.

Після 1992 року Верховна Рада практично не приймала законодавчих актів,
котрі мали б на меті реформування сільськогосподарського виробництва (аж
до жовтня 2001 року, коли було ухвалено новий Земельний Кодекс України).
Дальший розвиток подій був пов’язаний з указами Президента України «Про
невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері
сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року та «Про
порядок паювання земель, переданих у колективну власність
сільськогосподарським підприємствам та організаціям» від 8 серпня 1995
року. Згідно з цими документами:

паюванню підлягають угіддя, передані у колективну власність;

право на земельну частку (пай) мають члени колективного
сільськогосподарського підприємства, в тому числі пенсіонери;

у разі виходу власника земельної частки з колективного
сільськогосподарського підприємства за його заявою здійснюється
відведення земельної ділянки на місцевості;

власники земельних ділянок можуть добровільно: створювати на базі

належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські підприємства,
асоціації, спілки, інші підприємства та організації. Земельні ділянки
можуть бути передані у спадок, подаровані, обміняні,

здані під заставу, надані в оренду або продані громадянам України без

зміни їх цільового призначення.

Прийняття названих вище законодавчих актів дало змогу розпочати процес
реформування аграрного сектора національної економіки.

2. Соціальні проблеми сільських населених пунктів та жителів села.

Через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовільну
якість середовища життєдіяльності відбувається інтенсивна міграція
освіченої й конкурентоспроможної частини селян, погіршується
забезпеченість працівниками агропромислових та інших підприємств і
закладів, розташованих у сільській місцевості. Посилюється небажання
молоді постійно проживати на селі, про що свідчить, зокрема, падіння
інтересу до сільськогосподарської освіти: з 1990 р. кількість поданих
заяв на 100 зарахованих абітурієнтів на відповідні спеціальності до
вузів усіх рівнів акредитації скоротилася на 29,6%.

Стрімке обмеження доступності й низька якість послуг соціальної сфери,
виняткова важливість подолання цих проблем для реформування АПК та
економіки взагалі, для поліпшення демографічної і суспільно-політичної
ситуації, з одного боку, а також зміни вікової структури — з іншого,
вимагають переглянути підходи до благоустрою систем розселення,
вдосконалити організаційно-економічні засади задоволення
матеріально-побутових і соціально-культурних потреб сільського
населення. Коригуючи стратегію соціальної політики відповідно до
розуміння села як важливої територіальної підсистеми суспільства,
пріоритет слід віддати всебічному зміцненню добробуту його жителів.
Підприємства аграрного сектора, розташовані в поселеннях, краще
забезпечених об’єктами соціального призначення, мають вищий рівень
рентабельності. Водночас їх тісна співпраця з місцевою владою є
запорукою успішного розвитку соціальної інфраструктури. Незважаючи на
нагальність створення надійного ресурсного підґрунтя функціонування
сільської соціальної сфери, життєздатні механізми досі запровадити не
вдалося. Іде пошук шляхів акумуляції призначених для неї коштів в
обласних і районних бюджетах та позабюджетних регіональних фондах;
цільових податків, які залишаться на місцевому рівні; ефективних
організаційних форм надання послуг та експлуатації підприємств і
закладів. Розпочато реалізацію Державної програми розвитку соціальної
сфери села на період до 2005 р., в межах якої Кабміном визначено
регіональні орієнтири будівництва, реконструкції та відновлення цих
об’єктів. Уряд готовий спрямувати на розвиток соціальної інфраструктури
села ресурси від перевиконання доходної частини місцевих бюджетів; з
2004 р. відповідні заходи фінансуватимуться державою, обласними
бюджетами і господарствами (кожен суб’єкт відшкодовуватиме третину
витрат).

Разом з тим нинішнє ресурсне забезпечення унеможливлює оздоровлення
сільської соціальної сфери, призводить до руйнування, тимчасового
закриття або ліквідації інфраструктури, збільшує кількість об’єктів з
недоукомплектованими штатами. Частка клубів, дитячих дошкільних
закладів, загальноосвітніх шкіл, бібліотек, фельдшерсько-акушерських
пунктів, лікарень та амбулаторій, що вимагають капітального ремонту і
перебувають в аварійному стані, досягла 47,9 — 27,9%. Не відповідає
потребам просторове розміщення закладів інфраструктури.

Частка сіл з чисельністю жителів 1000 чол. і більше, де немає дитячих
дошкільних закладів, становить 24,1%. Стаціонарних закладів охорони
здоров’я і культури, а також пересувного обслуговування не мають,
відповідно, 3,0 та 2,2% поселень з населенням 500 чол. і більше. Частка
сіл без загальноосвітніх шкіл, де мешкало 50 і більше дітей 7-15 років,
підвищилася до 6,4%. Перебуваючи на обліку, об’єкти подекуди не
експлуатуються: таких дитячих дошкільних закладів, наприклад,
налічується 29,8%. Доступність об’єктів ослаблюється згортанням та
браком технічних засобів для виїзного обслуговування, погіршенням
транспортного сполучення, незадовільним рівнем телефонізації (швидкому
вирішенню останньої з перелічених проблем щодо соціально-культурних
об’єктів допоможуть лише цільові видатки державних і регіональних
фондів). Відсутність необхідних підприємств і закладів соціального
призначення не дозволяє комплексно розвивати системи розселення,
розширювати сферу прикладання праці, підвищувати привабливість
сільського способу життя, а отже сприяти подоланню негативних тенденцій
трудоресурсного забезпечення АПК, згладжуванню різких територіальних
відмінностей у рівнях життя населення.

Збереженню, вдосконаленню просторової організації та якісних
характеристик соціальної сфери перешкоджає істотне сповільнення ЇЇ
розвитку спричинене (поряд з браком фінансових ресурсів) ліквідацією
пільг на прибуток будівельних організацій, що працюють на селі. У 2001
р. соціальні відрахування становили 0,4% витрат на виробництво
сільськогосподарської продукції (в промисловості — 3,6%) проти 0,7% — в
попередньому році. Обмеження соціальних видатків підприємств і
організацій, зубожіння населення, нерозвинутість кредитних механізмів
викликали скорочення житлового будівництва, в тому числі
індивідуального. З початку 90-х років обсяги введення в експлуатацію
житла в розрахунку на 1000 чол. знизились у 2,8 раза. Що стосується
соціально-культурної інфраструктури, створення та утримання якої в
сільській місцевості доцільно фінансувати переважно за кошти бюджету і
роботодавців, то у 2001 р. введення в дію дитячих дошкільних закладів,
клубів і Будинків культури, амбулаторно-поліклінічних закладів,
лікарень, шкіл становило 1,0 — 11,0% від рівня 1990 р.

Згортання мережі об’єктів торгівлі та ресторанного господарства,
практично повне руйнування служби побуту (її інфраструктура відсутня в
92,7 — 97,5% поселень) стали закономірною реакцією на стрімке падіння
платоспроможного попиту і не компенсувалися поширенням легальних форм
підприємництва. Обсяг товарообороту продовольчих і непродовольчих
товарів, реалізованих на селі у 2001 р. в розрахунку на 1 чол., був у
3,5 раза меншим, ніж у містах. Наближення згаданих закладів (передусім
колективних і приватних) до місць проживання селян є конче необхідним з
точки зору підвищення комфортності середовища життєдіяльності, чому
сприятиме спрощення процедури їх ліцензування та поліпшення податкових
засад функціонування. Перспективи відродження зазначених ланок вимагають
цільового виділення пільгових кредитів на оренду приміщень, на
укомплектування пересувними засобами та обладнанням організацій малого і
сімейного бізнесу такого спрямування; відновлення практики вивчення
споживчого попиту, результати якого допоможуть регіональним службам
зайнятості коригувати перепідготовку І професійну орієнтацію молоді та
незайнятого населення.

В умовах економічної нестабільності розробка програм соціального
розвитку ще не гарантує їх успішного виконання. Прикладом тому слугує
регулювання житлово-комунального господарства. Незважаючи на вищу
забезпеченість селян житлом (водночас 8,2% будинків порожні або
використовуються сезонно; загальна житлова площа включає велику частку
допоміжних приміщень), благоустрій житлового фонду, та, регіональних
систем розселення досі є незадовільним, а показники обладнання
комунальними вигодами зростають повільно.

У зв’язку з реструктуризацією системи охорони здоров’я розвиток мережі
медичних закладів відображався в зростанні кількості сіп, де діяли
амбулаторії (з 1990 р. на 32,8%), тим часом як число населених пунктів з
лікарнями скоротилося на 36,5%. Найтісніше пов’язані із системою
розселення фельдшерсько-акушерські пункти втратили 3,2% об’єктів
(частину ліквідованих перепрофільовано в лікарські амбулаторії).
Забезпеченість селян медичними закладами та кадрами, обсяги та
доступність лікарсько-профілактичних послуг не відповідають потребам і
нормативам, багато закладів розміщуються у штучно пристосованих
приміщеннях. Велика частка апаратури (в тому числі рентгенівської, для
стерилізації та дезинфекції, лабораторної) у 2- З рази перевершила свій
технічний ресурс і застаріла морально. Сільських жителів обслуговує
переважно середній медичний персонал. Бракує лікарів загального профілю,
зокрема педіатрів, а також «вузьких» спеціалістів — гінекологів,
стоматологів. Відомий організаторам охорони здоров’я факт, що
розташування закладу на відстані 5 км знижує частоту звертання пацієнтів
на 40%, а понад 10 км — втричі, не відвернув збільшення кількості сіл,
позбавлених цих об’єктів (хоча найближчий знаходиться на відстані 5 км і
більше), до 14,1%. З них понад половину становлять віддалені на 10 км і
більше. Зростання радіуса доступності лікарень (з 1995 р. на 21,5%, до
13,5 км) не компенсується його скороченням до 8,8 км для амбулаторій
(або на 8,2%), тоді як чисельність населення в пересічній зоні
обслуговування останніх (6,4 тис.) поки далека від науково обґрунтованої
(4-5 тис. чол.) Спостерігаються істотні регіональні відмінності радіуса
доступності закладів.

Погіршення стану здоров’я сільського населення супроводжується
зменшенням реєстрованих показників захворюваності й охоплення його
профілактичними оглядами, підвищуються рівні термінової госпіталізації
та смертності, в позастаціонарних умовах.

Рівень доходів та якість життя населення сільської місцевості
безпосередньо залежать від стану культурно-освітнього комплексу, що
відіграє важливу роль у формуванні світогляду, піднесенні
інтелектуального рівня та професійно-кваліфікаційних характеристик. Село
зробило «головний внесок» у скорочення суспільного дошкільного
виховання: частка дітей, які відвідували дошкільні заклади, серед усіх
їх потенційних вихованців за 1990 — 2001 рр. зменшилася від 43 до 18%.
Непопулярність суспільного виховання, покликаного соціалізувати та
розвивати особистість на ранніх етапах, пояснюється збільшенням частки
незайнятих працездатних жінок (зокрема, через подовження строків
відпусток по догляду за дітьми) та осіб пенсійного віку,
неплатоспроможністю селян та зростанням вартості послуг, згортанням
мережі закладів та браком позабюджетних джерел їх фінансування. З
початку 90-х років кількість закладів скоротилася на 31,7%. З іншого
боку, простежуються недоліки територіальної організації та
незадоволеність попиту: 18,3% дошкільних закладів переповнені.

Посилення значущості базової освіти в досягненні професійних успіхів і
поліпшенні соціального статусу супроводжується зниженням рівня охоплення
навчанням у сільських школах підлітків 15-17 років, для яких законом
встановлено обов’язкову повну середню освіту. Брак коштів на придбання
одягу, взуття, шкільного приладдя поряд з відсутністю в поселеннях
об’єктів освіти викликають поширення загрозливого явища, коли діти
шкільного віку взагалі не відвідують школу. Залишається низьким
загальний освітній рівень: повну вищу освіту мають 6,9% селян, середню
спеціальну та професійно-технічну — 31,2% (з-поміж городян — 19,5 та
40,5%). Помітно відстає сільська місцевість і за розвитком закладів, які
урізноманітнюють пропозицію освітянських послуг. Частка учнів діючих тут
гімназій, ліцеїв та колегіумів у загальній чисельності в Україні в
2001/02 навчальному році становила 3,5%. Водночас на селі розташовуються
дві третини всіх навчально-виховних комплексів (передусім це малопотужні
школи-садки), актуальних через економічну ефективність їх будівництва й
експлуатації.

Важливою причиною гіршої якості знань випускників сільських шкіл є
істотні недоліки матеріально-технічної бази навчально-виховного процесу.
Якщо в міських поселеннях 87,1% шкіл мають спеціалізовані кабінети з
фізики, то на селі — 71,9%, з хімії, відповідно, -81,9 і 53,0%,
біології-76,4 і 48,8%, іноземної мови-78,6 і 41,7%, основ інформатики й
обчислювальної техніки — 60,9 та 23,7%. Комп’ютерами оснащено лише
чверть шкіл; кабінет з інформатики налічує в середньому 10 комп’ютерів,
тоді як кожен із старших класів — 18 учнів. Бракує навчальної
літератури: підручники в сільських школах становлять 36,1% книжкового
фонду бібліотек (проти 47,1% -у містах). Інфраструктура освіти подекуди
не забезпечує комфортного часу проведення занять: адже 1,9% школярів
продовжують навчатися в другу зміну. Учні з ряду малих поселень
відвідують школи, розташовані на відстані понад пішохідну або
транспортну доступність. З метою врегулювання безплатних перевезень
учнів та педагогічних працівників до місць навчання і додому
започатковано програму «Шкільний автобус».

На послабленні позицій закладів культури у проведенні вільного часу
селян позначилися техніко-технологічна відсталість, застарілість
більшості форм культурно-просвітницької діяльності, вже не цікавих
споживачам, згортання виїзного обслуговування, незадовільна
територіальна доступність об’єктів, що посилювалася із скороченням
їхньої кількості. У 2001 р. сільські жителі відвідали лише 1,0%
кіносеансів, зареєстрованих на початку 90-х років; частка селян у
загальній кількості глядачів театральних постановок і слухачів на
концертах становила, відповідно, тільки 5,1 і 16,6%. Попри мізерну
оплату праці (близько 60% зайнятих у закладах культури працюють менш як
на півставки) та слабку матеріально-технічну базу, клуби продовжують
підтримувати активність населення, що бере участь у роботі гуртків,
хорів, ансамблів тощо: на селі проживає 61,6% членів таких утворень.
Украй недостатні темпи оновлення бібліотечного фонду, в тому числі
укомплектування літературою з ринкової економіки, підприємництва,
новітніх інформаційних технологій, історії України та світу, зумовили
його скорочення (на 19,1%), моральне і фізичне постаріння. Кількісно
краща забезпеченість селян книжковим фондом «компенсується» гіршою
відповідністю останнього читацькому попиту, який у зв’язку з нижчим
освітнім рівнем та специфікою способу життя тут майже на третину менший
за міський.

3. Перспективи розвитку соціальної сфери в українському селі.

Поліпшенню якості сільського житлового фонду сприяло би нарощування
обсягів індивідуального будівництва, підґрунтям чого стане повноцінне
фінансування бюджетом, державними і недержавними інститутами гарантій і
пільг (у тому числі з цільового, довгострокового та безпроцентного
кредитування), передбачених для різних категорій забудовників. Останнє
створить додатковий стимул для розширення сфери прикладання праці та
реалізації ініціативи селян у галузі організації кооперативних і
приватних підприємств будівельної індустрії. Інший аспект підвищення
комфортності житла полягає в удосконаленні комунального житлового фонду,
що надаватиметься малозабезпеченим на умовах оренди, і типових проектів
індивідуальних та багатоквартирних будинків; у модернізації
експлуатованих житлових площ, виконанні комплексу заходів з поліпшення
водо-, газо-, енергопостачання та водовідведення з урахуванням сучасних
технологій будівництва, санітарно-гігієнічних вимог, потреб
ресурсозбереження та захисту довкілля.

Позитивні зрушення в динаміці медико-демографічних характеристик
неможливі без трансформації охорони здоров’я на засадах загальної
лікарської практики та сімейної медицини, вдосконалення
матеріально-технічної баз;- і кадрового забезпечення центральних
районних лікарень та закладів низової ланки. Поширення зазначеної форми
надання медичної допомоги, розгортання мережі лікарських амбулаторій
позитивно впливає на рівень (обсяг послуг лише за рік може зрости
вдвічі) та фінансові показники роботи закладів, оскільки дозволяють
економити кошти, зокрема, завдяки альтернативним видам обслуговування
(лікарня, денний стаціонар, на дому) та зменшенню (приблизно в 3 рази)
кількості викликів швидкої допомоги.

Першочергові заходи в системі охорони здоров’я села включають також
поліпшення якості медичного обслуговування дітей і підлітків, осіб
фертильного віку, вагітних і породіль; максимальне наближення первинної
медичної допомоги, що надається стаціонарно (амбулаторіями,
фельдшерсько-акушерськими пунктами) та пересувними засобами, до місць
проживання селян; відкриттю на базі невикористовуваного ліжкового фонду
відділень медико-соціальної допомоги для обслуговування самотніх
непрацездатних і осіб похилого віку; нормативно-правове та фінансове
стимулювання економічно ефективних форм первинної медичної допомоги;
цільове комплектування закладів сучасним обладнанням. Відмові від
ієрархічної структури системи охорони здоров’я, модифікації принципів
бюджетного планування та посиленню адресності видатків (шляхом переходу
від фінансування кількісних характеристик мережі до відшкодування
вартості медичної допомоги) сприятиме виділення територіальних медичних
просторів. Міжрайонний статус найповніше завантажених
лікувально-профілактичних закладів та їх спеціалізованих підрозділів
оптимізує зони обслуговування, усуває дублювання лікарняних ліжок,
поліпшує роботу швидкої допомоги.

Проблеми доступності послуг освіти (зокрема, економічної) і виховання, а
також створення умов для проходження населенням курсу повної середньої
школи в поєднанні з отриманням професійної освіти (в тому числі у вузах)
не втрачають гостроти в сільській місцевості. Для їх розв’язання слід
дотримуватися нормативів територіальної організації дошкільних закладів
і шкіл, забезпеченості навчальними площами і приладдям; стимулювати
органи влади до відкриття дошкільних закладів і початкових шкіл за
пропозицією місцевих громад, впроваджувати нетрадиційні форми оплати
праці їх персоналу; поліпшити якість виконання програм комп’ютеризації
та укомплектування шкіл кваліфікованими вчителями; розробити методику
визначення державного замовлення на підготовку фахівців для аграрного
сектора та соціальної сфери села з урахуванням підвищення ефективності
виробництва та перспектив розвитку господарського комплексу регіонів;
задіяти доступні для споживачів механізми довгострокового кредитування
освіти.

Зміцнення суспільного здоров’я і державотворчих настроїв, відродження
українського села вимагають досягнення певної якості культурного життя,
передумовами якої є збереження та підтримання ефективного функціонування
законодавчо визнаної необхідною мережі закладів культури; визначення
статусу та повноцінне фінансування об’єктів історико-культурної спадщини
і природно-заповідного фонду, що межують із сільськими системами
розселення; забезпечення економічної доступності суспільно необхідних
культурних послуг з урахуванням доходів сільського населення;
обов’язкове естетичне виховання школярів, фінансоване за цільовою
статтею видатків; дослідження попиту на послуги культури в регіональних
системах розселення, який охоплює кінопокази, вечори відпочинку для
молоді, гуртки для дітей і дорослих (у тому числі платні) з музики,
танцю, образотворчого мистецтва, народних промислів, обслуговуючих видів
праці. Максимізувати участь позабюджетних коштів (спонсорських,
меценатських, благодійницьких) у поліпшенні бази галузі.

Нині соціальна сфера надає місця для 21,0% всіх працюючих на селі, в
тому числі в освіті, охороні здоров’я, соціальній допомозі, готельному і
ресторанному господарстві зайнято 14,7%. Нарощування обсягів та
поліпшення якості її послуг не лише акумулюватиме резерви економічно
активного населення, а й через удосконалення середовища життєдіяльності
сприятиме подальшому розвиткові перспективних напрямів підприємництва.
Передусім це — «зелений» туризм та його еко- й агрорізновиди (згадані
форми рекреації включають стаціонарне проживання приїжджих у сімейних
пансіонах і селянських обійстях), малі підприємства та організації
будіндустрії, роздрібної торгівлі, служби побуту тощо. Зміцненню
кадрового потенціалу сільської місцевості та закладів соціального
призначення, зокрема, допоможе підвищення рівня та впровадження
контрактної системи оплати праці, встановлення фахівцям цільових доплат
і пільг щодо забезпечення житлом, оплати комунальних послуг, придбання
товарів тривалого користування.

Дослідження соціальної структури сільської місцевості засвідчило
незадовільну доступність її послуг для широких верств населення, низькі
темпи оновлення матеріально-технічної бази та слабку оснащеність
об’єктів (насамперед соціально-культурних, чиє ефективне функціонування
є суспільно вагомим) сучасними технічними засобами, недостатню
кваліфікацію значної частини працівників. Серед причин перелічених явищ
головними є надзвичайна обмеженість фінансування та відсутність належної
уваги виконавчої влади до соціального захисту сільських жителів.
Соціальна інфраструктура потребує вдосконалення територіальної
організації та форм роботи, модернізації активної і пасивної частин
основних фондів з орієнтацією на швидке досягнення нормативів і
стандартів обслуговування. Порушені проблеми негативно позначаються на
рівні життя, соціальних настроях селян, перспективах розвитку аграрного
сектора. Вирішення їх за допомогою комплексу регульованих державою
заходів здатне радикально змінити ситуацію з якістю життя в сільській
місцевості, створити потенціал сталого розвитку економіки в цілому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Гончарук О. Соціальні проблеми реформування аграрного сектора
національної економіки // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.-2001 —
№4

Довжик Б. Трансформація сільської зайнятості в умовах аграрної реформи
// Україна: аспекти праці. – 2003 — №4

Амбросов В.Я. Соціальна сфера села України: регіональний аспект (В.Я.
Амбросов, І.В. Білокінь, І.Ф. Гнибіденко, О.Г. Булавка). – К.: НДУ. –
2003. – 605с.

Національна програма розвитку агропромислового виробництва і соціального
відродження села на 1999-2010 роки (проект) // Економіка АПК. – 1999. –
№6

Постанова Верховної Ради УРСР „Про земельну реформу” від 18 грудня 1990
р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. — №10.

PAGE

PAGE 14

Похожие записи