Система професійного навчання державних службовців

Запровадження адміністративної реформи, формування на сучасних засадах
механізму держави та державного апарату, розвиток державної служби
органічно пов’язані з професійною підготовкою кадрів.

Розвиток загальнонаціональної державної системи підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців
здійснюється на конституційних засадах, концептуальних положеннях
адміністративної реформи, на засадах оновленого законодавства про
державну службу, освіту та інших законодавчих і нормативних актів.

В розробці засад розвитку професійної підготовки державних службовців
неможливо обмежитися тільки рішенням поточних завдань. Стратегія
професійного навчання кадрів — стратегія майбутнього держави. Визначення
потреб в кадрах (кількісного та якісного — за спеціалізаціями та
кваліфікаціями) обумовлено передусім станом і прогнозом розвитку
соціально-економічних і політичних процесів, рівнем розвитку виробничих
сил, завданнями управління, тими пріоритетами, на які наділено
суспільство.

Загальнодержавна система підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації державних службовців має свою цільову спрямованість, зміст
та характерні риси єдиної. Вона виступає як єдина система освітньої
діяльності з єдиними вимогами щодо формування змісту навчання, з мережею
навчальних закладів, визначених у встановленому порядку, та зі своєю
системою управління.

Становлення цієї системи йде одночасно в двох напрямах:

Перший. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання
державних службовців йде шляхом впровадження системності в
професійно-освітній процес на базі реалізації єдиної державної кадрової
політики у сфері державної служби через визначення структури та змісту
його професійної діяльності, професійно-кваліфікаційних характеристик
посад державних службовців, цілей, пріоритетів і принципів професійного
навчання, введення єдиних державних стандартів професійної підготовки та
критеріїв оцінки їх досягнення з урахуванням різноманітності термінів,
форм і методів навчання. Саме це має надати системі професійного
навчання сутністні визначеність, цілісність, забезпечить неперервність і
послідовність навчального процесу.

Другий. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання
державних службовців йде гакож по лінії зміцнення керованості діяльності
системи, взаємозв’язку та скоординованості дій всіх навчальних закладів,
що здійснюють освітню діяльність у сфері державної служби.

Ст. 1 Закону України «Про державну службу» визначає державну службу, як
«професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та
їх апараті ..» Ст. 29 визначено, що державним службовцям створюються
умови (треба підкреслити, що саме тільки умови) для навчання і
підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах (на
факультетах) та шляхом самоосвіти.

Навчання у сучасному розумінні — це будь-яке заплановане вдосконалення
поведінки того, хто вчиться, на основі нових знань, поглядів, цінностей,
вмінь, навичок тощо. При цьому освіту можна розглядати як організовану
комунікацію з метою навчання. Якщо виходити з цих положень, то система
навчання державних службовців вирішує такі загальні завдання, щодо
здійснення:

підготовки державних службовців, як навчання з метою отримання особою
певного нового для неї ссвітньо-кваліфікаційного рівня (спеціаліст,
магістр) за спеціальністю, спрямованою на професійну діяльність в
органах державної влади чи місцевого самоврядування. При цьому під
підготовкою державного службовця необхідно розуміти і навчання особи,
яка вже перебуває на державній службі, і особи, яка цілеспрямовано
готується до державної служби.

перепідготовки державних службовців, як навчання з метою отримання
певного освітньо-кваліфікаційного рівня за іншою спеціальністю
(спеціалізацією), спрямованою на професійну діяльність в органах
державної влади чи місцевого самоврядування.

підвищення кваліфікації державних службовців, як навчання, спрямоване на
підвищення, тобто досягнення певного визначеного рівня загальної
управлінської культури та що спеціалізується в межах певної категорії
посад і спеціалізації на окремих функціях, завданнях, повноваженнях, що
визначаються актуальними потребами сьогодення (для конкретної особи,
конкретного органу державної влади чи місцевого самоврядування, для
конкретної зміни державно-службових відносин тощо).

Система навчання державних службовців може успішно розвиватися тільки
при постійно та якісно зростаючій потребі в наслідках їх діяльності.
Необхідне створення нового мотиваційного механізму, не просто
зобов’язуючого, а стимулюючого державного службовця постійно оновлювати
свої професійні вміння та знання. Найбільш універсальний спосіб
досягнення цього — пов’язати службове просування, атестацію з
професійними досягненнями державного службовця, результатами його
навчання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1997 року № 167 «Про
затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців і Положення про єдиний
порядок підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників
державних підприємств, установ і організацій» вперше зроблена спроба
органічно «вбудувати» професійне навчання, підвищення кваліфікації
державного службовця в його професійну діяльність, службову кар’єру.
Визнано за необхідне проходження підвищення кваліфікації державним
службовцем за професійними програмами в наступних випадках: при
зарахуванні до кадрового резерву, зайнятті посад вищої категорії, перед
черговою атестацією державного службовця, а також для фахівців, уперше
прийнятих на державну службу, — протягом першого року їх роботи.

????^?????????????^? та неупередженого оцінювання наслідків навчання.

Отже, аналіз і незалежне та неупереджене оцінювання наслідків навчання
має стати для кадрових служб органів державної влади чи місцевого
самоврядування однією із засад функціонування державно-службових
відносин.

Ст.29 Закону України «Про державну службу» визначено, що «результати
навчання і підвищення кваліфікації є однією з підстав для просування по
службі». На її виконання в кожному органі державної влади чи місцевого
самоврядування розробляються річні та перспективні плани роботи з
кадрами, в яких визначаються заходи зокрема щодо підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації тощо.

Досвід розвинутих демократичних правових держав із сталою, із своїми
національними традиціями та досвідом державною (публічною,
громадянською) службою свідчить, що результати навчання державних
службовців є умовою як для просування по службі, так і присвоєння
чергового рангу, чину, звання тощо, підвищення заробітної плати тощо.
Прийом на державну службу та просування по ній мають бути також
органічно пов’язані з безперервним навчанням державних службовців.

Багато в становленні системи навчання державних службовців, особливо в
забезпеченні його безперервності, обов’язковості, залежить від зміни
відношення до нього як з боку керівників, так і з боку працівників
органів державної влади та місцевого самоврядування. Важливо в
загальнодержавному масштабі досягти того, щоб систематичне професійне
навчання службовців стало складовою їх професійної діяльності, не
особистою ініціативою, а обов’язковою вимогою, частиною
державно-управлінської діяльності та здійснювалося за рахунок державного
бюджету.

В той же час необхідним є створення нового мотиваційного механізму, не
лише стимулюючого, а такого, що ставить службовця перед необхідністю
постійного оновлення своїх професійних знань, умінь та навичок. Досвід
цивілізованих країн засвідчує, що необхідно пов’язати службове
просування, розмір заробітної плати з рівнем кваліфікації, компетенції,
діловими якостями, щоб професійна підготовка, підвищення кваліфікації
службовця були органічно вбудовані до його професійної діяльності,
службової кар’єри, оплати праці. В таких умовах, а також з
удосконаленням порядку проведення атестації, присвоєння чергового рангу
підвищиться мотивація до праці та відповідальність службовця за свій
професійний розвиток.

Нині реально існують і функціонують шість підсистем професійного
навчання державних службовців з урахуванням відомчої специфіки їх
діяльності: • працююча під керівництвом Головного управління державної
служби України система навчання державних службовців органів державної
влади та місцевого самоврядування;

• система навчання кадрів силових структур — за відомчою
підпорядкованістю;

• система навчання службовців юридичних установ і судових органів;

• система навчання службовців сфери сільського господарства;

• система навчання службовців сфери охорони здоров’я;

• система навчання службовців сфери зайнятості населення.

У перелічених системах здійснюється перепідготовка та підвищення
кваліфікації державних службовців. Разом із тим координація їх
діяльності має бути зосереджена в повноваженнях центрального органу
виконавчої влади, відповідального за проведення державної кадрової
політики у сфері державної служби.

Центральне місце та провідна роль в структурі навчальних закладів
навчання державних службовців належить Українській Академії державного
управління при Президентові України, яка здійснює підготовку та
підвищення кваліфікації державних службовців, які займають посади І — IV
категорій.

Мережа навчальних закладів підвищення кваліфікації за останній період
розширилася в результаті створення обласними державними адміністраціями
регіональних центрів підвищення кваліфікації державних службовців.
Головний напрям їх діяльності — підвищення кваліфікації державних
службовців місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування,
керівників державних підприємств, установ і організацій, осіб, включених
до кадрового резерву на зайняття цих посад.

Професійне навчання державних службовців доцільно вести переважно в
державних закладах освіти, здатних забезпечити підготовку фахівців
відповідного профілю.

У майбутньому ж до навчання державних службовців широко має бути
залучена на конкурсній основі й мережа недержавних навчальних закладів,
яка в умовах ринкових відносин пропонуватиме різноманітні освітні
послуги.

Література

Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание й управление. — М., 1981.
—С.19

Див. напр.: Аверьянов В. Б. Организация аппарата государственного
управленим (структурно-функциональньїй аспект). — К., 1985. — С. 68-78.
У колишній радянській літературі до проблеми суперечностей у державному
управлінні звертались лише окремі автори. Див., напр.: Герасимов А.П,
Противоречия й закономерности государственного управлення // Сов. госуд.
й право. — 1986. — X» 4.

У вітчизняній юридичній літературі цьому аспекту почали приділяти
цілеспрямовану увагу з середини 70-х років. Див.: Аверьянов В.Б.
Некоторьіе вопро-сьі гносеологической характеристики
социально-управленческих отношений // Пра-вовьіе проблеми управлення
народним хозяйством. — К., 1976. — 15с.; Социаль-ньіе й
государственно-правовие аспекти управлення в СССР. — К., 1978. — 426 с.

Див.: Козлов Ю.М. Административние правоотношения. — М., 1976. — С. 152.

Алексеев С.С. Право й управление в социалистическом обществе
(общетео-ретические вопросьі) // Сов. госуд. й право. — 1973. — № 6. —
С. 13.

Див.: Цветков В. В. К вопросу об зффективности й качестве управлення //
Сов. госуд. й право. — 1980. — № 6; Зффективность й качество
управленческой деятельности (государственно-правовой аспект). — К.,
1980.

Похожие записи