Курсова робота на тему:

Система права ПЛАН

Вступ………………………………………………………….
………………………………………5

Система права як внутрішня організація
права………………………………..6

А) Поняття системи права. Система права і правова
система;……………………………………………………….
……………………………………………..6

Б) Структурні елементи системи
права……………………………………………..10

Система
законодавства:………………………………………………….
…………….16

А) Поняття системи законодавства її співвідношення з системою
права;…………………………………………………………
………………………………………………16

Б) Фактори побудови та розвитку системи законодавства в
Україні;……………………………………………………….
…………………………………………….18

В) Галузева структура
законодавства;……………………………………………….22

Г) Систематизація
законодавства…………………………………………………..
….24

Висновок……………………………………………………….
…………………………………26

Список використаної
літератури……………………………………………………..
..28

ВСТУП

У даній курсовій роботі розглядається питання систематизація права і
систематизація законодавства. Різноманітні види норм права і нормативних
актів в національних системах права дуже тісно взаємопов”язані,
обумовлені вони системою політичних і економічних відносин які існують в
суспільстві.

Право і законодавство будь-якої держави являє собою не просто сукупність
правил поведінки, але і певну систему.

Система, як філософське поняття, — це певне цілісне явище, яке
складається із частин (елементів), взаємопов”язаних і взаємодіючих між
собою. Як ціле не може бути без його складових, так і окремі складники
не можуть виконувати самостійні функції поза системою.

В останні роки виділяють такі поняття як „система права”, „система
законодавства” і „правова система”. Поняття “правова система” включає в
себе всі правові явища: систему права і законодавства, правовідносини,
правосвідомість і правову культуру, законність і правопорядок тощо.
Тобто система права і система законодавства разом входять в правову
систему. Система права і система законодавства взаємообумовлюють і
взаємодоповнюють одна одну, оскільки виражають (хоч і в різних формах)
єдиний феномен – прово, та мають єдину мету – регулювання відносин між
людьми.

1. Система права як внутрішня організація права
Поняття системи права. Система права і правова система.

Відносини, в які вступають люди, об’єднання громадян, держава і
суспільство знаходяться між собою в тісному взаємозв’язку, утворюючи
єдине ціле. Відповідно і право, відображаючи суспільні відносини, їх
стійкі ознаки, властивості, являє собою складну , цілісну систему.

Правова система як філософське поняття це певне цілісне явище, що
складається з взаємопов’язаних частин (елементів), які взаємодіють між
собою. Як ціле неможливе без його складових, так і окремі складові не
можуть виконувати самостійні функції поза системою.

Відразу ж потрібно звернути увагу на те, що, незважаючи на подібність
висловів, потрібно чітко розрізняти два поняття — «правова система» і
«система права». Перше поняття , тобто «правова система» — це система
всіх юридичних явищ , які існують у певній державі або групі однотипних
держав, сюди входять — і власне саме право, і правова ідеологія, і
судова (юридична) практика держави. Поняття «правова система» має
істотне значення для характеристики права тієї або іншої країни.
Звичайно, в цьому випадку говориться про «національну правову систему»,
наприклад, Росії, Великобританії, Китаю.

І ось стосовно тієї або іншої країни використання поняття «національна
правова система» дуже важливо тому, що в ній поряд з власне правом
можуть грати визначальну роль або судова (юридична) практика, або
правова ідеологія, від чого в свою чергу залежить весь лад, «весь світ»
правових явищ.

Саме тому у зв»язку із цією ознакою виділяють такі сім’ї правових
систем:- сім’я нормативно-законодавчих систем континентальної Європи –
романо — германське право (в цих системах на першому місці стоїть
закон);

— сім’я нормативно-судових , англосаксонських правових систем —

прецидентне право Великобританії, США (в цих системах домінуюче

значення має судова, юридична практика, прецедент);

— сім’я релігійно-традиційних, заідеологізованих систем-мусульманське
право, радянське право (в цих системах домінуючу роль відіграє релігія,
партійна ідеологія).

До складу правої системи входять:

— різноманітні правові акти(юридичні норми з їх зовнішніми джерелами,
об’єктивовані акти тлумачення і застосування цих норм); діяльність
відповідних суб’єктів по створенню таких актів.

— різноманітні види і прояви правосвідомості;

— стан законності та його деформації(акти правомірної, а також
неправомірної поведінки).

Друге ж поняття, система права, торкається тільки самого права, його
будови. тобто система права — це внутрішня форма права, яка має
об’єктивний характер своєї по6удови. що відображається в єдності та
узгодженості всіх її норм , диференційованих за правовими комплексами.
галузями , підгалузями, інститутами й нормами права.

Право складається з численних правових норм. Аби правильно вибрати ту чи
іншу правову норму для їх реалізації , треба знати, що вони об’єднуються
не за випадковими ознаками; між ними існує конкретна схожість і
відмінність. Завдяки цій об’єктивній зумовленості й характерним ознакам
схожості, відмінностей правових норм усе право можна подати як визначену
систем .Тому праву притаманні такі

об’єктивні властивості — воно розвивається через правовідносини,
породжувані економічними відносинами, а вже потім установлювані чи
санкціоновані

державою;

— під впливом правовідносин і правосвідомості розвивається не

тільки норма права, право, а й правова система і правова надбудова;

— право не слід зводити тільки до правових норм, його належить
розглядати у взаємодії з іншими елементами правової системи (наприклад,
правове регулювання та його механізм, правовідносини, правосвідомість та
ін.);

— система норм права є елементом системи правового регулювання,
взаємодії об’єктивного та суб’єктивного права, правовідносин і
правосвідомості;

— ступінь розвиненості системних властивостей права багато в чому
залежить від розвиненості всієї правової системи. Це означає, що систему
права слід вивчати в межах певної правової системи.

Для системи права характерні такі риси:

По-перше, система права характеризується об’єктивністю, тобто залежність
системи права від рівня розвитку суспільних відносин та об’єктивних умов
існування і функціонування суспільства. Система права не може
створюватися по суб’єктивному розсуду людей, оскільки зумовлена реально
існуючою системою суспільних відносин. Право повинно відображати потреби
суспільства. Якщо право в своїх нормах неадекватно відображає потреби
суспільного життя, то воно стає гальмом суспільного прогресу. Так звані
«мертві» закони або норми є результатом довільного правотворення , що не
враховує або таке, що не пізнало об’єктивних потреб суспільного життя.

По-друге, для системи права характерні єдність, яка виявляється в
заснованості системи права на єдиних принципах і нормах права, і
взаємозв’язок норм, її складових. вони не можуть функціонувати
ізольовано, їх регулююча сила складається з взаємоузгодженості і
загальної цілеспрямованості. Будь-який структурний елемент, витягнутий з
системи права, позбавляється системних функцій, а отже, і соціальної
значущості.

По-третє, система права як цілісне утворення охоплює всі норми, діючі в
тій або іншій державі, і являє собою складний багаторівневий ‘ комплекс,
що складається з норм права, правових інститутів і галузей права.

У системі права діють зв’язки чотирьох рівнів:

1)між елементами нормами права; 2) між нормами, об’єднаними в правові
інститути; 3) між інститутами відповідної галузі права; 4) між окремими
галузями права.

Система права — це об’єктивно зумовлена внутрішня організація права
певного суспільства, яка полягає в єдності і погодженості усіх юридичних
норм та диференціації їх за галузями, підгалузями та інститутами.

Таким чином, можна зробити висновок, що поняття системи права, на
відміну від правової системи, охоплює не сукупність усіх правових
(юридичних) явищ у їхній взаємодії, а тільки внутрішню будову права, яка
виражається в єдності і узгодженості діючих в державі правових норм і
разом з тим в розподіленні права на відносно самостійні частини.

Системність, як ознака права, означає сукупність норм, які
взаємообумовлюють. взаємодоповнюють і взаємозалежать одна від одної.

Структурні елементи системи права

Основними структурними елементами системи права є:

1)норми права;2)інститути права;3)галузі права;4)підгалузь права. Не
може існувати юридичне норми, яка б не входила до певного інституту і до
певної галузі права.

Первинним ланцюжком системи права є нормативно-правовий припис(норма
права), яка регулює типове суспільні відносини, утворюючи первинний
елемент системи права.

Норма права — це «цеглина права», початковий елемент всієї будівлі права
даної країни. З цих , так званих, «цеглин» складаються правові інститути
тобто різноманітні блоки, і в регулятивній, і в правоохоронній областях,
а потім з блоків утворяться галузі права тобто найбільш великі
підрозділи права, так би мовити, цілі поверхи, служби правової будівлі.

Норма права-це загальнообов’язкове, формально визначене правило
поведінки суб’єкта права, що криє в собі державно-владне веління
нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується
державою для регулювання суспільних відносин.

Ознаки норм права, що відрізняють їх від індивідуально-правового
припису:

— вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово повторюються,
життєві ситуації;

— розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;

— адресовані не персоніфікованому колу суб’єктів, дозволяють окреслити
межі поведінки всіх суб’єктів, що підпадають під таку ситуацію;

— діють в часі та просторі неперервно ;

— чинність дії правової норми припиняється або скасовується
уповноваженими суб’єктами.

Стаття нормативно-правового акту виступає зовнішньою формою норми права
і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного
державно-владного веління нормативного характеру. Стаття
нормативно-правового акта і норма права часто збігаються, коли всі
структурні елементи норми права відображені в статті закону .Проте
здебільшого в статті викладаються не всі елементи норми права.3алежно
від цього розрізняють прямий, посилальний чи банкетний (відсильний)
способи викладення норми в статті.

Норма права має внутрішню структуру, яка виражається в її внутрішньому
поділі на окремі елементи , що зв’язані між собою: гіпотезу, диспозицію,
санкцію.

Гіпотеза — частина норми права, яка містить умови, обставини, з
настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в
диспозиції.

Диспозиція — частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні
обов’язки, тобто саме правило поведінки.

Санкція — частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання
чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції.

Залежно від суб’єктів, що прийняли нормативно-правовий акт, норми права
можуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими,
контрольно-наглядовими органами, громадськими об’єднаннями, трудовими
колективами.

Норми права, як первинні ланцюжки системи права, можуть об’єднуватись в
інститути і галузі права.

Інститут права-це система юридичних норм, які регулюють певну групу
однорідних суспільних відносин. Або, іншими словами, інститут права-це
об’єктивно відособлена в межах однієї або кількох галузей права,
сукупність взаємопов’язаних юридичних норм, які об’єднані спільністю
регулювання конкретного виду суспільних відносин. Є різні визначення
інституту права. Його розглядають як:

— певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні
відносини, зв’язані між собою як якісно самостійна відокремлена група;

— сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що утворюють
окремий інститут права в межах комплексної галузі права(наприклад
морського права);

— сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи рід суспільних
відносин і становлять відокремлену частину галузі права.

До ознак інституту права належать: наявність сукупності нормативних
приписів, юридична однорідність названих приписів, об’єднання правових
норм стійкими закономірностями і зв’язками, які відбиваються в юридичних
приписах і в цілому в юридичній конструкції. Інститути права поділяються
на галузеві, які регулюють певні відносини в межах однієї галузі права,
та міжгалузеві, які регулюють відносини, що є предметом різних галузей
права.

Отож, правовий інститут можна визначити як відокремлену групу
взаємопов’язаних правових норм(приписів), що регулюють певний вид чи рід
суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.
Наприклад, в сфері трудових відносин виділяються, зокрема, відносини,
пов’язані з укладенням трудового договору, встановленням і виплатою
заробітної плати, притягнення порушників трудової і виробничої
дисципліни до відповідальності. Відповідно в трудовому праві утворяться
інститути трудового договору, заробітної плати, трудової дисципліни.

Подібним чином виділяються і інші правові інститути. Саме деяка
специфічність однієї групи суспільних відносин в порівнянні з іншими
служить причиною виникнення відповідних нормативно-правових інститутів.
Разом з тим є і такі інститути, які регулюють лише яке-небудь одне
специфічне суспільне відношення або навіть один з його елементів. Так, в
кримінально-процесуальному праві відомі інститути потерпілого,
обвинуваченого, підозрюваного, цивільного позивача,
цивільного відповідача, що визначають правовий статус одного з суб’єктів
кримінально-процесуальних відносин. У цивільному праві є ряд інститутів,
якими регламентується яка-небудь загальна для всіх цивільно-правових
відносрін окрема сторона. Це, зокрема, інститути представництва,
позовної давності, захисту честі і гідності громадянина.

Отже, залежно від підстав розрізняють групи правових інститутів :за
галузями права(державні, кримінальні, сімейні, житлові)за роллю, яку
вони виконують(предметні й функціональні), залежно від відносин, що ними
регулюються(матеріальні, процесуальні), залежно від закріплення
загальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів,
угод чи зобов»язань(загальні та спеціальні).

Важливим є також питання об’єднання правових інститутів, розгляд
комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузями права не існує
закритих кордонів, які роз’єднували б галузі на винятково ізольовані
.Правові інститути як і нормативно-правові приписи, об’єднуються між
собою. Такі об’єднання також називають правовими інститутами.

У теорії права розглядають загальні та предметні об’єднання інститутів
права. Об’єднання в загальні інститути має місце тоді , коли кожен
простий інститут, як комплекс правових інститутів, визначає предмет,
завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.
Предметне об’єднання — це об’єднання двох чи більше правових інститутів,
що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим
критерієм у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвиненою формою об’єднання правових інститутів є під галузь
права-об» єднання інститутів права в межах конкретної галузі права, яке
містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації.

Звичайно правовий інститут це порівняно невелика спільність норм,
специфіка і автономність якої не вийдуть за рамки однієї галузі права. У

той же час окремі так звані змішані інститути можуть містити норми,

характерні для різних галузей права. Наприклад, інститут, що встановлює

відповідальність за здійснення дисциплінарних проступків, відноситься до

сфери трудового права. У основі інституту лежать владні повноваження

адміністрації підприємства, її право накладати дисциплінарні стягнення
на

винних працівників. Однак трудові спори з приводу накладення подібних

стягнень можуть розглядатися в судовому органі за правилами цивільно —

процесуального законодавства, тобто іншої галузі права. Наявність

змішаних інститутів пояснюється тим, що однорідність регульованих

галуззю права відносин г аж ніяк не стерильною. У ній завжди (в одних

випадках більше, в інших менше) присутня певна кількість інших

відносин, відмінних за формою, але тісно пов’язаних з іншими за своїм

призначенням. Так, в цивільному праві неминуче присутні норми

конституційного, адміністративного, фінансового і інших галузей

законодавства. У трудовому праві норми конституційного,

адміністративного, цивільного і цивільно-процесуального законодавства.

Таким чином інститути, знаходячись в тісному взаємозв’язку утворять нові
компонент системи права — галузь права.

Галузь права є наступним структурним елементом системи права. Галузь
права має такі ознаки:

сукупність юридичних норм (приписав) і правових інститутів;

регульована такою сукупністю певна сфера суспільних відносин;

критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет і метод
правового регулювання;

урахування принципів, завдань, мети правового регулювання.

Отже, галузь права-це сукупність правових норм(приписів) інститутів
права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного
предмету і методу правового регулювання з урахуванням принципів і
завдань такого регулювання.

Галузі права можна класифікувати за різними підставами. Залежно від
предмета і методу правового регулювання розрізняють право: державне,
адміністративне, фінансове, земельне, цивільне та ін.

Галузь права — це головний підрозділ системи права, який виділяється
специфічним режимом юридичного регулювання і охоплює цілі комплекси
однорідних суспільних відносин. Галузь права не являє собою механічне
об’єднання норм з кількох інститутів. Це цілісне утворення, що
характеризується рядом властивостей, ознак, не властивих правовим
інститутам. Зокрема, галузь права регулює суспільні відносини, пов’язані
із здійсненням якої-небудь широкої сфери предметної діяльності
суспільства, держави, громадян і інших суб’єктів права. Наприклад,
цивільне право регулює всі майнові і пов’язані з ними особисті немайнові
відносини, сімейне право регулює відносини, пов’язані з шлюбом і
відносини пов»язані з належністю людини до сім’ї. Трудове право регулює
відносини, в які вступають робітники і службовці в процесі здійснення
трудової діяльності в сфері виробництва. Здатність здійснювати правове
регулювання широкої сфери суспільних відносин відрізняє галузь права від
будь-якого правового інституту, регулятивні функції якого обмежуються
якою-небудь порівняно вузькою сукупністю відносин. Крім того, на відміну
від інституту галузь права містить вичерпний перелік юридичних засобів,
методів правового впливу, відносин відповідної сфери, що встановлюються
державою в процесі регулювання.

Галузь права містить повний набір юридичних засобів, покликаних
забезпечити ефективну дію як галузі загалом, так і кожного її компонента
на рівні правових інститутів і конкретних норм права. При цьому для
кожної галузі характерний специфічний, тільки їй властивий набір
юридичних засобів правового регулювання, що дозволяє не тільки
об’єднувати норми права в єдине ціле, але і надавати їм впорядкований,
системний характер і відрізняти одну галузь права від іншої.

За місцем, що його галузі права посідають у правовій системі, вони
діляться на основні та комплексні.

Основні галузі права-такі, що утворюють головний масив права у правовій
системі держави. Серед них розрізняють профілюючі (традиційні);
процесуальні; спеціальні та ін.

Система права сучасного суспільства складається з наступних основних
галузей: державне(конституційне), адміністративне, фінансове, земельне,
цивільне, трудове, сімейне, цивільно-процесуальне, кримінальне,
кримінально-процесуальне, виправно-трудове, міжнародне право.

Можна зробити висновок, що система права являє собою сукупність діючих
норм права, об”єднаних по інститутах, підгалузях і галузях відповідно до
характеру і специфіки регульованих ними суспільних відносин.

Отож, внутрішня форма права характеризується відповідною сукупністю
правових норм, що об’єднаються в інститути, підгалузі та галузі права.

2. СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

Поняття системи законодавства її співвідношення з системою права

Система права дуже тісно пов’язана із системою законодавства. Вона
включає законодавство і підзаконні нормативні акти. Разом з тим в
системі права виділяються окремі структури, які не можна віднести ні до
окремих інститутів права, ні до галузей права. До такої специфічної
форми вираження нормативного матеріалу належить система законодавства.
Якщо система права складається в суспільстві історично, то система
законодавства створюється раціонально в процесі упорядкування
нормативних актів, створення кодексів, збірників законів. Термін
«система законодавства» має два значення. По -перше, з науковою і
навчальною метою в поняття «система законодавства» включають як самі
закони, так і підзаконні нормативні акти. По — друге, термін
«законодавство» включає тільки закони. Тому таке розуміння є більш
точним, оскільки воно включає систему законів, створених Верховною Радою
України. Система законодавства відрізняється від системи права
наступними ознаками:

1) розглядаючи співвідношення «системи права» і «системи законодавства»,
потрібно врахувати, що первинним елементом системи права є норма
права, а первинним елементом системи законодавства є нормативний акт;

2) за об’ємом матеріалу законодавство ширше від системи права, оскільки
воно включає в свій зміст, крім норм права, правові поняття, завдання,
цілі і мотиви прийняття нормативних актів, програмні положення,
декларації, які не входять в систему права;

3) внутрішня структура системи права не співпадає з внутрішньою
структурою системи законодавства;

4) законодавство не співпадає з галузями і інститутами системи права,
оскільки воно включає норми різних галузей права і виконує потреби
державного управління, потреби громадянського суспільства. Наприклад,
окремі закони можуть включати норми цивільного, фінансового,
кримінального права і т. п. Верховна Рада, приймаючи закони, не може
виходити тільки із галузей і інститутів права, тому що закон регулює
різноманітні суспільні відносини.

Таким чином, система законодавства — це сукупність законів і підзаконних
нормативних актів, які виражають зміст правових норм, принципів,
декларацій і спрямовані на регулювання неоднорідної сукупності
суспільних відносин .

Фактори побудови та розвитку системи законодавства в Україні.

У науковому і практичному відношенні законодавство — насамперед форма
права, тобто засіб існування, вираження та організації його норм у
цілісну, внутрішньо погоджену систему. В цьому полягає головне
призначення законодавства, і значною мірою завдяки йому стають можливими
гарантоване державою функціонування права як соціального інституту і
культурної цінності суспільства, а також виділення правових норм із
системи інших елементів нормативного регулювання. Водночас у зміст
терміну «законодавство» у правознавстві вкладаються не завжди однакові
за формою, рівні за юридичною силою нормативно-правові акти державних
органів і громадських організацій. Так, в одних випадках склад
законодавства обмежується лише законами і постановами органів державної
влади України; в інших — до законодавства, крім актів вказаних державних
органів, включаються і нормативні акти виконавчих органів державної
влади; в третіх — законодавство розглядається як система всіх нормативно
— правових актів Української держави.

Нині існує кілька основних типів розуміння категорії «законодавство»:
таке, що включає тільки закони і постанови (законодавчі акти) вищих
органів державної влади; таке, що охоплює законодавчі й урядові акти
(нормативного характеру) як системи всіх нормативних юридичних актів
держави, тобто законів і підзаконних актів. Виходячи з принципів
правової держави, щоб насправді забезпечити в державі та суспільстві
панування законів, права, треба подолати різні тлумачення поняття
«законодавство».

Діяльність Верховної Ради як постійно діючого законодавчого та
контрольного органу державної влади має забезпечити зростання авторитету
законів у правовій системі, поступове витіснення з правового регулювання
суспільних відносин значної кількості підзаконних актів, особливо
відомчих. Цьому сприяють нові механізми — процедури підготовки й
прийняття законодавчих актів, які закріплено в регламенті Верховної Ради
України. Тому йтиметься головним чином про нормативні акти вищих
органів державної влади. В такому контексті поняття законодавства
охоплює лише закони і постанови (законодавчі акти), прийняті Верховною
Радою України.

Разом з тим сама категорія «законодавства» являє собою інтегративне
поняття, в якому відображені важливі риси і властивості складного,
внутрішньо диференційного цілісного утворення. Окремі законодавчі акти,
відносно автономні підрозділи, що входять до складу законодавства,
відрізняються за своїм соціальне — економічним та правовим змістом,
формами вираження, юридичним статусом, призначенням у регулюванні
суспільних відносин і в правовій системі. Ці та інші фактори й підстави
зумовлюють існування і функціонування законодавства як поліструктурної
системи, всі підрозділи якої тією чи іншою мірою виражають властивості,
риси й структурні особливості права та його системи.

До основних факторів формування системи законодавства України можна
віднести: економічну систему; політичну систему; нинішню систему права;
об’єктивні потреби суспільства та їх правовий вираз; форму державного
устрою; структуру органів влади та управління; традиції і рівень якості
законодавчої техніки; правову культуру суспільства загалом і працівників
законотворчих органів зокрема.

Проблему дослідження факторів формування законодавства України потрібно
починати з аналізу матеріальних умов розвитку держави. Саме розвиток
економіки визначає рівень і темпи соціального розвитку, становить ту
реальну основу, на якій будуються правові і політичні установи. Всі
правові явища, утому числі й законодавство, є специфічним способом
опосередкування економічного розвитку суспільства.

Таким чином, розвиток економіки України на сучасному етапі
безпосередньо впливає на вдосконалення системи законодавства. Схематично
його можна подати так:

1) зміни в економічному розвитку викликають потребу змін змісту існуючих
нормативних актів, а також виділення в них нових розділів, глав та
пунктів;

2) економічні реформи передбачають створення нових нормативних актів,
брак яких негативно впливає на функціонування економічної системи;

3) ускладнення економічних відносин вимагає створення єдиної системи
правового регулювання, яка б складалася з комплексу взаємопов’язаних та
взаємоузгоджених законів, що встановлюють загальні правила діяльності в
економічній сфері;

4) підвищення регулятивної ролі закону в системі нормативних актів, що
регулюють економічні відносини, сприяє зміцненню законності та
підвищенню ступеня єдності системи законодавства;

5) управління економічними процесами вимагає вдосконалення підзаконних
актів, їх узгодженості та відповідності закону;

6) важливим напрямком розвитку системи законодавства, котрий пов’язаний
з регулюванням економіки, є збільшення кількості комплексних нормативних
актів, що вміщують норми ряду галузей права, комплексно регламентують
різні відносини у певній галузі народного господарства чи сфері
управління.

Політичні інститути і процеси у своїй сукупності виступають
необхідною умовою функціонування системи законодавства. Перш за все вони
формують потреби в правовому регулюванні, що відображають закономірні
інтереси суспільного прогресу та потребу їх перетворення у сферу
реальної поведінки громадян. Держава як базовий елемент політичної
системи і як гака, що має прерогативу на створення загальнообов’язкових
норм, визначає потреби та інтереси, що виникають у суспільстві,
залагоджує і врівноважує їх. Визначення потреб у регулюванні, їх
вивчення та правове закріплення є умовою відображення законодавством
реальних інтересів різних верств суспільства, відповідності правової
системи об’єктивним факторам, співвідношення потреб, а також інтересів
на суб’єктивному рівні та єдності й узгодженості на юридичному рівні.

Простежується два основних напрямки впливу держави на законодавство. По
— перше, це правотворчість. Відображаючи об’єктивні потреби і специфіку
окремих видів суспільних відносин, держава визначає методи правового
регулювання відповідних суспільних відносин. По-друге — це реалізація
законодавства, яка неможлива без відповідних державних органів і служб.
Держава в особі своїх органів є суб’єктом, який створює реальні умови
для реалізації правових приписів іншими суб’єктами політичної системи
суспільства.

Як відомо, держава складається із сукупності органів, що становлять
систему й утворюють апарат держави. Кожний з них у своїй діяльності так
чи інакше сприяє підвищенню єдності та дієвості законодавства. Так,
виконавчі й розпорядчі органи мають забезпечувати управління державою на
основі єдиних принципів, проголошених у нормах. Діяльність
правоохоронних органів, з одного боку, зміцнює єдність системи
законодавства, з іншого — заснована на ній. Кожний орган держави
уповноважений видавати нормативні акти, що мусять відповідати певній
ієрархічній підпорядкованості, її наявність двох систем органів
федеративної держави свідчить про потребу їх більш складної
субординації, що в свою чергу безпосередньо впливає на систему
законодавства і формулює певні вимоги до системи органів держави.
Насамперед це чітка визначеність органів влади. Право на існування мають
лише ті органи, які передбачені Конституцією, їх функціями є детальна
врегульованість повноважень (компетенції) державного органу завдяки
прийняттю закону, що регламентує його діяльність; розмежування
повноважень органів держави на функціональному рівні; визначеність
юридичної сили нормативних актів, що приймаються органами влади, та
питань їх субординації серед актів, що входять в систему законодавства.

Унітарна держава є моно державою з єдиною системою вищих
органів влади та єдиною системою законодавства. Вона має у своєму складі
лише адміністративно-територіальні одиниці, які приймають певні
нормативні рішення, що регулюють питання місцевого значення, не
поширюючись на функціонування системи законодавства загалом. Саме тому
дослідження питань побудови і структури системи законодавства неможливе
без аналізу форми Української держави.

Галузева структура законодавства

Галузева структура має велике значення для законотворчості і
правозастосовчої практики зміцнення законності право реалізації; вона
безпосередньо відображає рівень впливу системи права на законодавство як
форму зовнішнього виразу правової дійсності. Галузеву структуру
законодавства України можна уявити як взаємопов’язані підсистеми
законодавства, законодавчі акти, інститути, галузеві нормативні приписи.

У горизонтальній структурі законодавства України поняття загального
являє собою система законодавства загалом, особливого — нормативні
приписи, інститути, галузі.

Зміна сфери правового регулювання — складний процес, у якому збігаються
протилежні тенденції — розширення та звуження юридичної регламентації.
Вказані напрямки здійснюються різними шляхами, основними з них є:
поширення правового регулювання на раніше не регламентовані правом сфери
правового регулювання соціальної дійсності; перерозподіл сфери правового
регулювання між окремими галузями; заміна правового регулювання іншими
формами соціального регулювання.

На розвиток системи законодавства значною мірою впливає процес
інтеграції правового регулювання, що сприяє встановленню єдиного
регулювання у межах одного правового інституту, поглибленню дії норми на
подібні відносини. Інтеграція здійснюється завдяки централізації
правового регулювання найбільш важливих питань, поширенням сфери дії
закону, що підвищує ступінь єдності законодавства.

Іншою тенденцією розвитку системи права, що впливає на формування і
функціонування законодавства, є диференціація правового регулювання
суспільних відносин. Загальні процеси зміни сфери правового регулювання
значною мірою впливають на розвиток системи законодавства, що
виявляється у розвитку основних його структур.

У галузевій структурі законодавства процес диференціації викликає
відокремлення деяких галузей у самостійні формування нових суспільних
відносин і потребу у їх правовій регламентації та ін.

Інтеграція у межах ієрархічної системи законодавства вимагає підвищення
ролі закону в системі законодавства; реалізації потреби у прийнятті
підзаконних актів на основі та для виконання закону реалізації принципу
верховенства закону; законодавчого закріплення свобод особи і
найважливіших аспектів життя суспільства; значного впливу на розвиток
законодавства України норм міжнародного права.

Процес інтеграції галузевої структури законодавства відбувається шляхом
збільшення кількості комплексних і суміжних інститутів та галузей;
ліквідації прогалин у системі законодавства; єдиного роіуміння
тлумачення актів. Отже, двоєдиний процес розвитку сфери правового
регулювання безпосередньо впливає на процеси диференціації, інтеграції
системи законодавства в Україні.

Систематизація законодавства

Розбіжності у часі і суб’єктах нормотворчості, наявність значної
кількості нормативно-правових актів і умов зумовлюють необхідність їх
упорядкування, погодження, усунення протиріч, тобто систематизації.
Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність щодо
впорядкування і удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх у
певну внутрішньо злагоджену систему. Необхідність систематизації
законодавства полягає в ефективному здійсненні правотворчої діяльності,
зокрема, виявленні причин протиріч, невідповідностей у нормативному
регулюванні та їх усуненні, а також застосуванні й реалізації
нормативно-правових актів і умов. Систематизація законодавства
спрямована і на поліпшення інформаційного впливу права на
правосвідомість його суб’єктів.

Існує три різновиди систематизації законодавства: інкорпорація,
кодифікація і консолідація. Інкорпорація нормативно-правових актів — це
спосіб систематизації, за яким здійснюється зовнішнє їх упорядкування, а
зміст не змінюється. При інкорпорації нормативно-правові акти і угоди
об’єднують у зібрання за хронологічним, алфавітним, предметним чи
якимось іншим порядком. Інкорпорація поділяється на: 1) офіційну, що
здійснюється суб’єктами, які ухвалили акт, чи спеціально на те
уповноваженими («Відомості Верховної Ради України»); 2) неофіційну, що
здійснюється іншими суб’єктами (видавництвами, навчальними закладами,
громадянами).

Кодифікація — це спосіб систематизації, за яким здійснюється така
обробка нормативно-правових актів, що певною мірою змінює їх структуру
(погоджує, усуває протиріччя, об’єднує і т. ін.). Як результат
кодифікації є новий нормативно-правовий акт (кодекс, інструкція,
положення і т. ін.). Кодифікація має тільки офіційний характер і
поділяється на: 1) загальну, в результаті чого утворюється кодифікований
нормативний акт з основних галузей права (Звід законів); 2) галузеву, що
охоплює нормативно-правові акти певної галузі законодавства (основи
законодавства, кодекси); 3) міжгалузеву та підгалузеву (інституційну),
що відповідно поширюється на декілька галузей (Повітряний кодекс) чи
інститутів.

Консолідація – це така форма систематизації, в процесі якої десятки, а
іноді і сотні нормативних актів по одному питанню об’єднаються в один
укрупнений акт. Такий акт затверджується правотворчім органом в якості
нового джерела законодавства, а попередні розрізнені акти втрачають
силу. Консолідація – це своєрідний вид правотворчості, особливість якого
полягає в тому, що новий акт не змінює змісту правового регулювання, не
вносить змін в діюче законодавство.

ВИСНОВОК

З викладеного у курсовій роботі можна зробити висновок про
наступне. Система права — об’єктивно зумовлена внутрішня організація
права певного суспільства, яка полягає в єдності і узгодженості
юридичних норм, а також передбачає їх поділ на галузі та інститути.

Галузь права — це система правових норм, яка регулює специфічним методом
якісно однорідну сферу суспільних відносин.

Інститут права — це система юридичних норм, які регулюють певну групу
однорідних суспільних відносин.

ОЗНАКИ, ЩО ВІДРІЗНЯЮТЬ СИСТЕМУ ПРАВА ВІД СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА

Система права: Система законодавства:

— первинним елементом є юриди- — первинним елементом є нор-

чні норми;
мативпо-правові приписи;

— формується цілком об’єктивно; — є результатом цілеспря-

мованої діяльності певних

суб’єктів, а тому й залежить

від інтересів держави, потреб

юридичної практики, рівня

розвитку юридичної науки, за-

конодавчої техніки;

— має лише галузеву структуру. – має галузеву структуру,
ієрархічну,

у
федеративних державах – ще й

федеративну структуру

Систематизація нормативно — правових актів _ це

діяльність з впорядкування та вдосконалення нормативних актів,
приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення
збірників єдиних нормативних актів.

.

Список використаних джерел.

Конституція України — Львів, 1996р.

1.Алексеев С.С. «Держава і право». -Москва, «Юридична літра», 1996 р.

2.Хропанюк Н.В. «Теорія Держави і Права».- Москва, «ДДТ», 1994 р.

3.Піголкин А.С. «Загальна Теорія Права».- Москва, МГТУ ім. Н.Е.

Баумана, 1996р.

4.Рабінович П.М. «Основи загальної теорії держави і права». —
Київ,1994р.

5.НастюкМ.»Правознавство».- Львів «Світ», 1994р.

6.Копейчиков В.В. «Правознавство». – Київ ”Інтер», 1998р.

7.Усенко І.Б. «Основи правознавства». – Київ “Ірпінь», 1999р.

8.Копейчиков В.В. «Загальна теорія держави і права». – Київ «Юрінком»,
1997р.

9.Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. «Теорія Держави і
права України». -Київ «Юрінком-Інтер», 2001р

10 .Назаренко Є.В. «Теорія держави і права». — Київський держ.ун-т.,
1988р. 11.Лазарєв В.В. «Загальна теорія права і
держави». -Москва, 1996р.

І2.Лівшиць Р.З. » Сучасна теорія права». — Москва ,1996р.

13.Марченко М.Н. «Теорія держави і права». — Москва 1996р.

І4.Патолкин А.С. «Загальна теорія права». — Москва 1995р.

І5.Колодій А., Копейчіков В., Тихомиров А., Лисенков С. «Теорія
держави і права”-Київ “Юрінфом”, 1996р.

16.Сурилов А.В. “Теорія держави і права»
Навч.посіб.-К.-Одеса»Вища школа”, 1989р.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи