Реферат на тему:

“ Система обов’язків людини і громадянина. Система прав дитини.
Релігійні права дитини: теоретичні та практичні аспекти”

Зміст

Система обов’язків людини і громадянина.

Система прав дитини.

3. Система гарантій прав, свобод і обов’язків людини і громадянина в
демократичній державі

Релігійні права дитини: теоретичні та практичні аспекти.

Система обов’язків людини і громадянина

Юридичний обов’язок — гарантована законом міра суспільне необхідної
(корисної) і державно доцільної поведінки особи, об’єктивно обумовлена
потребами існування та розвитку інших осіб, соціальних груп, націй,
людства. Можна сказати, що юридичний обов’язок — це перепона на шляху
сваволі, хаосу, всього того, що заважає нормальному розвитку
суспільства.

Обов’язок — парна категорія з правом, тому що обов’язок служить засобом
забезпечення прав. Права людини і громадянина, якими б великими вони не
були, усе ж не є безмежними, абсолютними, оскільки їхнє використання не
повинно завдавати шкоди іншим людям, суспільству в цілому. Це
застереження міститься в Загальній декларації прав людини (п. 2 ст. 29):
«При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна піддаватися
лише таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою
забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших і
задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального
Добробуту в демократичному суспільстві». Використання людиною своїх прав
одночасно передбачає її обов’язок захищати і зміцнювати ці права —
заради самого себе та заради інших. Навіть громадяни розвинутих
демократій часто невірно розуміють цю рівність і нерідко користуються
правами, ігноруючи обов’язок.

Права існують лише тоді, коли визнаються іншими громадянами держави.
Свої вимоги до громадян держава формує в системі обов’язків і встановлює
заходи юридичної відповідальності за їх невиконання. Громадяни — самі
хранителі своєї свободи, напрямки та межі зовнішнього вираження якої
надані в правах. Саме для того, щоб зміцнити свої права, громадяни в
демократичному суспільстві приймають на себе зобов’язання і виконують
свої обов’язки. В Загальній декларації прав людини (п. 1 ст. 29)
визначено: «Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у котрому
лише й є можливим вільний і повний розвиток її особистості». Так само,
як і права людини, основні юридичні обов’язки фіксуються в конституції
та інших законах держави.

Класифікація обов’язків:

особисті (громадянські) політичні економічні соціальні культурні
екологічні

Особисті обов’язки можна поділити на фізичні (наприклад, утримувати
неповнолітніх дітей) і духовні (наприклад, шанувати честь, гідність,
національні почуття людини).

Економічні обов’язки — обов’язок віддавати частину свого прибутку у
вигляді податку на суспільні потреби та ін.

Політичні обов’язки — додержуватися конституції і законів, захищати
батьківщину та ін.

Соціальні обов’язки — обов’язок працювати та ін.

Культурні обов’язки — дбайливо ставитися до пам’ятників історії культури
людства та ін.

Екологічні обов’язки — берегти природу; компенсувати збитки, заподіяні
забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне
середовище.

Зрозуміло, що до обов’язків громадян демократичних держав входить
додержання законів повага до прав і свобод інших осіб, сплата податків,
підкорення міліцейським (поліцейським) розпорядженням тощо.

У деяких країнах до числа найважливіших обов’язків громадян належить
участь у голосуванні на виборах в органи державної влади і військова
повинність. У конституціях окремих держав йдеться й про обов’язок
працювати (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор та ін.), виховувати дітей
(Італія, Росія), піклуватися про своє здоров’я і своєчасно вдаватися до
лікувальної допомоги (Уругвай).

У Конституції України обов’язки громадян зафіксовані в статтях 51, 52,
64, 66, 67, 68 та ін. Зокрема, у ст. 51 записано: «Батьки зобов’язані
утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані
піклуватися про своїх непрацездатних батьків».

Обов’язками громадян у Конституції України названі:

1) захист Вітчизни, її незалежності і територіальної цілісності;

2) шанування її державних символів;

3) проходження військової служби;

4) не заподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодування
завданих збитків;

5) сплата податків і зборів у розмірах, встановлених законом;

6) додержання Конституції і законів та ін.

Таким чином, використання і здійснення прав і свобод людини і
громадянина є невід’ємним від виконання ним обов’язків, законодавче
закріплених державами. Правда, відповідальність за виконання деяких
обов’язків не передбачається, і це при тому, що питання про
відповідальність за порушення прав і обов’язків особи має найважливіше
значення для їхнього практичного здійснення. Без визначення конкретної
відповідальності посадових осіб, органів влади та окремих громадян права
людини перетворюються не більш ніж на красиву декларацію.

Система прав дитини

Складовою системи прав людини є система прав дитини. Дитина —
неповнолітня людина, тобто така, яка не досягла 18 років, якщо законом
не встановлено інше (Декларація прав дитини 1959 p., Конвенція про права
дитини 1989 p.).

Права дитини — можливості (свободи) неповнолітньої людини, необхідні для
її існування, виховання і розвитку. Багато прав дитини збігаються з
правами людини (право на життя, ім’я, набуття громадянства, вільне
вираження думок та ін.). Конвенція про права дитини від 20 жовтня 1989
p. (набула чинності на території України з 27 вересня 1991 p.) формулює
громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права дітей.
Основні з них:

1. Право на життя, виживання і вільний розвиток.

2. Право на ім’я і набуття громадянства.

3. Право знати своїх батьків і користуватися батьківською турботою.

4. Право не розлучатися з батьками всупереч їх бажанню;

право підтримувати контакти з обома батьками.

5. Право на возз’єднання із сім’єю, що знаходиться в іншій державі.

6. Право вільно залишати будь-яку країну і повертатися в свою країну.

7. Право на захист у разі незаконного переміщення та повернення з-за
кордону.

8. Право вільно висловлювати свої думки з усіх питань.

9. Свобода думки, совісті, релігії.

10. Свобода асоціацій і мирних зборів.

11. Право на повну інформацію, що сприяє добробуту дитини.

12. Право на користування послугами системи охорони здоров’я.

13. Право користуватися благами соціального забезпечення.

14. Право на освіту.

15. Право на відпочинок і розваги.

16. Право на захист від економічної експлуатації;

17. Право на захист від незаконного зловживання наркотичними засобами і
психотропними речовинами, від усіх форм сексуальної експлуатації та
сексуальних розбещень.

18. Право на гуманне поводження, на захист від незаконного та довільного
позбавлення волі.

Конвенцією проголошено принцип рівної відповідальності обох батьків і
законних опікунів за виховання дитини; встановлено обов’язок держави
піклуватися, шанувати і забезпечувати усі права дитини. Конституція
України закріплює рівність дітей у правах незалежно від походження, а
також від того, народжені вони в шлюбі чи поза ним. Переслідуються за
законом будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація (ст. 52). У
ряді країн є інститут омбудсмана з прав дитини.

Система гарантій прав, свобод і обов’язків людини і громадянина в
демократичній державі

Проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними
актами держави та її органів, ніщо без реальних гарантій його
здійснення. Під гарантіями прав, свобод і обов’язків людини та
громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних,
політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх
фактичну реалізацію, охорону та надійний захист.

Без гарантій права свободи та обов’язки людини і громадянина
перетворюються на своєрідні «заяви про наміри», що не мають ніякої
цінності ні для особи, ні для суспільства.

Гарантії за сферою дії:

внутрішньодержавні (національні);

міжнародні.

Гарантії за способом викладення:

прості;

складні;

змішані.

Гарантії за підставою правового становища особи:

загальні;

спеціальні;

індивідуальні.

Загальні гарантії прав, свобод і обов’язків:

1. Соціально-економічні — єдність соціально-економічного простору,
вільне переміщення товарів, послуг, фінансових коштів, свобода
економічної діяльності. Визнання і рівний захист усіх форм власності.
Соціальне партнерство між людиною і державою, робітником і роботодавцем,
захист конкуренції у підприємницькій діяльності.

2. Політичні — наявність розвиненої системи народовладдя, реальної
можливості особи брати участь в управлінні державою безпосередньо або
через представницькі органи. Політична багатоманітність. Можливість
користуватися своїми правами та свободами, захищати свої інтереси. Поділ
влади. Наявність незалежної конструктивної опозиції, політичного
плюралізму та ін.

3. Ідеологічні (духовно-моральні) — ідеологічна багатоманітність.
Заборона монополізації ідеології. Заборона релігійної, расової
ворожнечі. Демократична громадська думка. Необхідний освітній рівень
(загальнодоступність і безплатність освіти). Доступ до інформації та ін.
Конституція України затвердила політичну, економічну та ідеологічну
багатоманітність і неможливість визнання державою будь-якої ідеології як
обов’язкової (ст. 15).

4. Юридичні — система юридичних засобів і способів охорони і захисту
прав людини і громадянина. Обов’язок держави забезпечити особі права на
судовий захист та інші способи захисту, не заборонені законом, а також
право на одержання кваліфікованої юридичної допомоги.

а) Юридичні гарантії стосуються насамперед правотворчої діяльності
держави, способів закріплення прав людини і принципів дії фіксуючих їх
норм, визначення порядку реалізації прав, форм їх охорони.

У кожній державі права людини закріплюються або в конституції, або в
спеціально присвяченій ним декларації. У поточних законах і підзаконних
юридичних актах передбачаються процедури, механізми реалізації і захисту
основних прав людини, закріплених у конституції. Норми про права людини
можуть мати як пряму дію, так і дію через конкретні спеціальні закони,
що встановлюють форми їхньої реалізації. Принцип прямої дії (закріплений
у Конституції України) є демократичнішим, проте його реалізація
припускає високий рівень правової культури.

У наш час в Україні, крім Конституції України, діє ряд законів, які
гарантують реальність прав у сфері економіки (приватизація, власність,
підприємництво), у галузі політики (громадянство, свобода преси,
об’єднань громадян та ін.), у соціальній сфері (захист прав споживачів,
охорона праці та ін.).

б) Важливо не лише законодавче закріплення прав, але й адекватне
сприйняття чинного нормативного матеріалу всіма його адресатами, що
знаходить вираження в безпосередній діяльності, яка реалізує право, та у
правозастосовній діяльності держави. Остання включає можливість
примусового виконання прав громадян і усунення перешкод на шляху їхньої
реалізації.

За допомогою гарантій прав і свобод людини здійснюється їхнє
забезпечення, тобто створення умов для їхнього здійснення.

Забезпечення прав і свобод людини включає три елементи (напрямки)
державної діяльності:

створення умов для реалізації прав і свобод людини — шляхом позитивного
впливу на формування їх загальносоціальних гарантій;

охорона прав і свобод людини — шляхом проведення профілактики їх
порушень;

захист прав і свобод людини— відновлення порушеного правового статусу,
притягнення порушників до юридичної відповідальності.

У літературі висловлюються різноманітні точки зору з приводу понять
захисту та охорони прав людини. Зрозуміло, що ці поняття не можна
ототожнювати.

Охорона кожного права існує постійно і має на меті забезпечити дію
права. Вона передбачає превенцію, тобто недопущення протиправних дій.
Отже, охорона прав і свобод — стан правомірної їх реалізації під
контролем соціальних інститутів, але без їх втручання.

Необхідність вдавання до захисту прав з’являється лише при перешкоді їх
здійсненню, або порушенні, або погрозі порушення. Захист може
здійснюватися шляхом втручання органів держави в процес реалізації прав
і свобод як охоронна реакція на об’єктивний чинник відхилення від
правопорядку, виражатися в санкції, відповідальності, а також,
наприклад, у гарантіях особистої безпеки співробітників міліції.

Юридичні гарантії прав людини поділяються на:

гарантії реалізації прав;

гарантії охорони прав;

гарантії захисту прав.

Гарантії охорони — встановлення меж здійснення прав і свобод, їх
конкретизація в законодавстві; встановлення процедур, засобів
заохочення, стимулювання, пільг для ініціативної реалізації прав;
встановлення засобів профілактики і запобігання правопорушень.

Гарантії захисту — конституційний нагляд, контроль, відповідальність
правопорушника; встановлення заходів відповідальності винних за
порушення прав і свобод громадян; встановлення заходів захисту прав,
відновлення порушеного права.

Релігійні права дитини: теоретичні та практичні аспекти

“Політики можуть тисячі разів повторювати, що новий світовий порядок має
ґрунтуватися на повазі до людських прав, але це нічого не означатиме
доти, доки такий імператив не випливатиме з таємниці буття, таємниці
універсуму і природи, нашої власної таємниці”.

Одним з перших, в історичному аспекті, невід’ємним правом була
проголошена свобода віросповідання. Людині необхідно було відстояти свою
духовну незалежність, доказати своє право приймати рішення, не
оглядаючись на авторитети. За умов трансформації тоталітарної держави в
демократичну, за яких ми живемо, ця тема є однозначно актуальною. Крім
того, науковці зазначають, що “релігія вчить демократію “таємниці” прав
людини, а демократія вчить релігію інструментарію захисту цих прав”. Тим
не менше, в Україні на релігійні права практично не звертається уваги.
Ми маємо конституційно забезпечене право кожного сповідувати будь-яку
релігію, Закон “Про свободу совісті та релігійні організації” прийнятий
у 1991 році зі змінами станом на 1996 рік, ратифіковані ряд міжнародних
конвенцій. Проте суспільні відносини в галузі реалізації цього права є
так само динамічними, як і будь-які інші, і така статичність у підході
до релігійної свободи є неприпустима. Практика вимагає нового
нормативного регулювання. Зокрема, внаслідок таких пробілів порушується
низка прав дитини, і не лише релігійних.

Безпосередньо про релігійні права дітей ідеться тільки в Конвенції про
права дитини, в якій п.14.1 говорить: держави-учасниці поважають право
дитини на свободу думки, совісті і релігії. Це право відповідно до ст.
35 Конституції України включає в себе: свободу сповідувати будь-яку
релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово
чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну
діяльність. Розкриває детальніше це поняття ст. 3 Закону України “Про
свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року, де
сказано, що це право передбачає: свободу мати, приймати і змінювати
релігію або переконання за своїм вибором, відкрито виражати та вільно
поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Під релігією розуміється “духовний феномен, який виражає не лише віру
людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього
існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в
його світ. Будь-яку систему характеризує віра в трансцендентне і система
зв’язків з ним.” Під свободою релігії мається на увазі свобода думати і
вірити за власним бажанням, і ця внутрішня релігійна свобода є
серцевиною релігійної свободи загалом. Але у випадку з неповнолітніми,
ця свобода думання є керованою її ж батьками, оскільки відповідно до
Конвенції про права дитини п. 14.2. держави-учасниці поважають права й
обов’язки батьків та у відповідних випадках законних опікунів керувати
дитиною в здійсненні її права методом, що відповідає здібностям дитини,
які розвиваються. А отже, наставники не тільки мають право, але й
обов’язок пильнувати за тим, до якої релігійної організації входить їх
підопічний, а також за розвитком його особистих переконань, з метою
з’ясування чи не справляє членство в такій організації негативного
впливу на здоров’я (особливо психічне), моральність дитини, чи не
гальмує його розвиток як повноцінного члена суспільства.

Тоді як ст. 3 Закону України “Про свободу совісті та релігійні
організації” зазначає, що батьки та особи, що їх замінюють, за взаємною
згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних
переконань та ставлення до релігії. Проблеми не виникає, доти, поки
дитина не бажає змінити релігійну приналежність. На рівні внутрішньої
релігійної свободи конфлікту немає, оскільки батьки не можуть примусити
дитину певним чином думати, якщо не застосовують наркотичних чи інших
психотропних речовин, певних засобів, що впливають на психіку (що є саме
по собі кримінально-караним діянням). Тоді як у зовнішньому виразі
(брати участь у здійсненні релігійних обрядів, ритуалів, провадження
релігійної діяльності), право дитини сповідувати релігію помножене на
право батьків виховувати своїх нащадків відповідно до власних
переконань, як не дивно, за відсутності згоди дитини стає її обов’язком
сповідувати релігію батьків. Тобто в такому випадку дитина позбавляється
права змінити релігію, що є невід’ємним елементом права на свободу
совісті та релігії.

Така ситуація ускладнюється тоді, коли батьки належать до так званих
деструктивних сект, не кажучи про ті, діяльність яких прямо порушує
закон. Перелік таких сект є дуже довгим. Не говорячи про недавню гучну
справу Білого братства, негативний психологічний вплив якої довели
медико-психологічні обстеження, що “виявили факт масового порушення
психологічної сфери у формі релігійно-містичних реакцій”, а дії
керівників цієї секти вироком Київського міського суду від 9 лютого 1996
року визнані злочинними, візьмемо до прикладу секту Свідків Єгови, що
використовують контроль свідомості членів, психологічному тиску,
залякуванню та іншими незаконними форми утримування членів організації,
орієнтують членів організації і всю її діяльність на заперечення
існуючих релігійних і культурних цінностей і агресію по відношенню
традиційного способу життя людей. Крім того, вчення про кінець світу,
глобальну світову катастрофу є типовим зразком провокації масового
психозу, йому притаманний крайня аморальність. Але незважаючи на такі
заяви науковців, дії керівників секти формально не порушують закон,
відповідно не можуть бути карані. Тут натрапляємо ще на одну проблему:
п.14.3. Конвенції про права дитини говорить: свобода дотримуватися своєї
релігії або віри може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені
законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку,
моралі і здоров’я населення або захисту основних прав і свобод інших
осіб. “Регулювати можна тільки прояви релігії, та й то лише за певних
умов”, що визначені чітко в законі (ст. 212 “Порушення законодавства про
релігійні об’єднання КпАП від 7 грудня 1984 року зі змінами та
доповненнями, ст.181 “Посягання на здоров’я людей під приводом
проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів КК
України від 5 травня 2001 р.). Але вживати засобів, коли нанесена шкода
інтересам дитини, вже пізно. “Після масової загибелі членів ордену
“Ордену сонячного храму” (16 осіб, в т.ч. – троє дітей), яке сталося в
грудні 1995 року у Франції, французька служба загальної розвідки провела
детальне вивчення діяльності 173 неорелігійних утворень, що діють в
країні. Результатом вивчення стала двотомна доповідь, що була
опублікована. При цьому шеф розвідки Ів Бертран заявив, що метою його
служби була не інвентаризація сект, а ґрунтовний аналіз того, яку шкоду
суспільству може спричинити кожна з них”. Стає очевидно, що не
використати зарубіжний досвід в даній справі і не попередити вчинення
таких злочинів було б неприпустимо.

Отже, вирішення окресленої проблеми є можливим через внесення змін і
доповнень до законодавства. По-перше, виключити ч.3 ст.3 Закону України
“Про свободу совісті та релігійні організації” або замінити її на більш
демократичне формулювання: “Батьки або особи, що їх замінюють мають
права й обов’язки керувати дитиною в здійсненні її права на свободу
совісті та релігії методом, що відповідає здібностям дитини, які
розвиваються”.

По-друге, слід розширити компетенцію Державного комітету у справах
релігій, зобов’язати його експертну раду 1) проводити щорічні
моніторинги дотримання прав людини існуючими та ново зареєстрованими
релігійними утвореннями, опубліковувати результати таких досліджень у
ЗМІ, 2) на основі ґрунтовного дослідження всієї діяльності таких
утворень, релігійної літератури (всіх обов’язкових до виконання їх
членами усних передань чи священних писань), статутних документів,
скласти списки всіх деструктивних сект, що провадять свою діяльність на
Україні. Держкомрелігій мусить видати наказ, де чітко визначити перелік
ознак, за наявності яких релігійне утворення може бути віднесене до
деструктивної секти. Такий список також має оприлюднюватися кожен рік.

По-третє. В експертну раду за посадою мають входити представники органів
опіки і піклування. Крім того, покласти на органи опіки і піклування
обов’язок слідкувати за дотриманням релігійних прав дітей як у всіх
релігійних утвореннях, а під особливим наглядом мають бути ті утворення,
що внесені до списку деструктивних сект.

Список літератури:

А. Нормативні акти:

1. Конституція України

2. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23
квітня 1991 року Відомості Верховної Ради, 1991, N 25.

3. Указ Президента України Про Положення про Державний комітет України у
справах релігій від 14 листопада 2000 року N 1229/2000 // 01.12.2000 —
Офіційний вісник України N 46.

Б. Нормативні акти міжнародного характеру:

1. Конвенція про права дитини прийнята Генеральна Асамблея ООН 20
листопада 1989 року Док. ООН А/КЕЗ/44/25. Конвенція ратифікована
Постановою ВР N 789-12 від 27.02.91р.

В. Спеціальна література:

В.Коул Дерем, мол. Перспективи щодо релігійної свободи: порівняльна
структура. Релігійна свобода і права людини. Правничі аспекти — Львів,
2001р.

Віктор Єленський Релігійна свобода: українська реальність і світовий
досвід. Релігійна свобода і права людини. Правничі аспекти — Львів,
2001р.

Проблема неорелігій в контексті становлення демократичних
державно-церковних відносин — Київ, грудень, 1998 року Український центр
економічних та політичних досліджень.

Проблема неорелігій в контексті становлення демократичних
державно-церковних відносин — Київ, грудень, 1998 року Український центр
економічних та політичних досліджень.

Релігієзнавчий словник за ред. А. Колодного і Б. Лобовика — Київ
“Четверта хвиля”, 1996 р.

PAGE

PAGE 15

Похожие записи