РЕФЕРАТ

На тему:

Система конституційного права

ПЛАН

1. Поняття системи конституційного права

2. Інститути конституційного права

3. Конституційно-правові норми, їх структура, зміст і класифікація

1. Поняття системи конституційного права

Система конституційного права — є системою інститутів і норм
конституційного права. Це складна, структурована, динамічна система, з
притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У
загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що
складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно
взаємозв’язаних блоків (елементів): принципів конституційного права,
його інститутів і норм.

Принципи конституційного права — це фундаментальні засади, в яких
втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її
основного джерела — Конституції України. Це своєрідний каркас, який
складає основу конституційного права, об’єднує його в єдине ціле,
визначає його характер і динамічну спрямованість.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи —
загальні і спеціальні.

У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її
призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в
Конституції України. Серед них — державний суверенітет, розподіл влад,
непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні
конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну
природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності
Держави та її органів.

Конституційне право України в цілому збудоване з врахуванням досвіду
демократичних держав, тому розташування його інститутів має принципово
новий вигляд:

1) основи конституційного ладу України;

2) права, свободи й обов’язки людини і громадянина;

3) форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми та ін.;

4) законодавча влада;

5) Президент України;

6) виконавча влада;

7) судова влада;

8) територіальний устрій;

9) місцеве самоврядування.

Така й система Конституції України — основного джерела конституційного
права України.

Конституційне право як елемент національної системи права, має внутрішню
системну, структурно-функціональну природу. Як і будь-яка галузь права
конституційне право є системою правових норм, які регулюють однорідні
специфічні види суспільних відносин.

На систему конституційного права поширюються закони, характерні для
подібних систем. Серед них найважливіші такі:

— взаємозв’язаність, логічна взаємоузгодженість і субординація елементів
системи;

— багатоелементність, структурованість системи, якщо під структурою
розуміти спосіб зв’язку елементів в єдине ціле;

— наявність системоутворюючих факторів;

— зв’язок із зовнішнім середовищем, що дає змогу вдосконалити систему,
наповнити її реальним змістом, забезпечити прогресивний поступ такої
системи;

— ускладнення системи в міру її розвитку, збагачення змісту її
елементів, розширення функціональних зв’язків між ними;

— наявність головного центру системи, який інтегрує, єднає всі її ланки,
визначає принципи та закономірності її побудови;

— достатня автономність функціонування «низових» елементів системи, які
не можуть бути занадто пригнічені авторитарним впливом елементів більш
високого порядку.

Конституційне право — відкрита система, яка постійно втягує в орбіту
свого регулювання нові елементи, звільняючись від «спрацьованих»,
«віджилих» елементів. Цим забезпечується стабільність системи та її
правоохоронний вплив на суспільні відносини.

2. Інститути конституційного права

Інститут права — це сукупність норм права, які регулюють певне коло
однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну
групу. Це повною мірою стосується і конституційно-правового інституту,
норми якого відзначаються певною автономією, об’єднуються на основі
певних принципів і методів, відзначаються відносною самостійністю
правового регулювання. Розрізняють галузеві і міжгалузеві правові
інститути.

Так, галузевими конституційними інститутами є:

інститут представницьких органів,

інститут громадянства,

інститут територіального устрою,

інститут місцевого самоврядування тощо.

Прикладом міжгалузевого інституту може бути інститут власності.

Конституційні інститути розрізняються за змістом, структурою, методами й
завданнями правового регулювання. Серед них є надінститути, які
охоплюють значне коло суспільних відносин і включають до свого складу
ряд інших інститутів (підінститутів), які, в свою чергу, можуть мати
більш дрібні структурні підрозділи. Такими надінститутами можна вважати
інститути влади народу, державного суверенітету, державної влади тощо.

Таким чином, конституційно-правовий інститут — це функціонально
відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємозв’язаних правових
норм. Це — головний підрозділ конституційної галузі права, що є системою
інститутів права і охоплює не один, а декілька різновидів правовідносин,
однорідних за своїм змістом і методами правового впливу.

Конституційні інститути у своїй сукупності утворюють струнку систему,
яка є основою Конституції України.

Інститути розташовані в певному порядку, належним чином включені до
тексту Конституції. Загальне уявлення про систему цих інститутів дає її
(Конституції) зміст. Це — інститут загальних засад конституційного ладу,
інститут прав і свобод людини та громадянина, інститут прямого
народовладдя, інститути законодавчої, виконавчої та судової влади,
інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування,
інститут, що визначає порядок змін і доповнень Конституції.

3. Конституційно-правові норми, їх структура, зміст і класифікація

Конституційно-правові нормі — це встановлені чи санкціоновані державою
правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових
відносин. (Право – це система норм, що встановлюється або
санкціонується державою та є регулятором суспільних відносин і
користуюча, у випадку необхідності примусовою силою держави).

Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного
права, їм властиві риси . притаманні всім правовим нормам.

Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи
санкціонуються державою;

— мають державно-владний характер, є формально визначеними
загальнообов’язковими правилами поведінки;

— закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними
органами;

— мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й
обов’язки учасників правовідносин;

— передбачають наявність особливого механізму реалізації, елементами
якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові
чинники; визначають можливість багатоваріантної поведінки; мають
ситуаційний характер;

— є цілеспрямованими і гарантованими.

Нормам конституційного права властивий політичний характер, оскільки
основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини
влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються у сфері
функціонування держави.

Класифікація норм конституційного права — це розподіл їх на групи в
залежності від того чи іншого критерію. Вона проводиться з метою більш
глибокого і повного проникнення в їх природу і зміст; волю законодавця;
дає змогу виявити функціональні зв’язки правових норм та їх
субординацію; допомагає вдосконалювати механізм реалізації таких норм.

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх
змістом, який розкривається перш за все через предмет правового
регулювання, уявлення про який дає нам система (зміст) Конституції
України. У відповідності з цим усі норми можна поділити на кілька груп.

Перша група — це норми, які визначають основні засади конституційного
ладу України. Ці норми проголошують Україну як суверенну і незалежну,
демократичну, правову, соціальну державу, єдиним джерелом влади в якій є
народ і конституційний лад якої ґрунтується на принципах пріоритету прав
і свобод людини (громадянина), відповідальності держави перед людиною і
суспільством за свою діяльність, верховенства права, політичного,
економічного та ідеологічного плюралізму, територіальної цілісності,
визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, переваги
загальновизнаних принципів міжнародного права над інтересами
національного права та ін.

Друга група — це норми, які закріплюють основні конституційні права і
свободи людини й громадянина.

Третя група — норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори,
референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група — норми, які закріплюють організацію державної влади:
законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України,
самоврядування тощо.

П’ята група — норми, які закріплюють територіальний устрій України,
зокрема його визначальні принципи, систему
адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки
Крим, міст Києва та Севастополя.

Подібне групування норм Конституції проведене у відповідності з її
структурою та розташуванням конституційних інститутів.

В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на
матеріальні і процесуальні.

В теорії і практиці прийнято вважати, що норми матеріального права
виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий
статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи
здійснення цієї діяльності шляхом встановлення конкретних
організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації норм
матеріального права. Матеріальні норми відповідають на питання «що
робиш?, а процесуальні — «як робити?», взаємозв’язок між ними — це
зв’язок змісту і форми.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів
конституційного права України. В цьому їх функціональне призначення:
обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо
характерно це для таких інститутів, як виборче право, парламентське
право (законодавча влада), зокрема законодавчий процес, місцеве
самоврядування тощо.

Процесуальні норми відіграють особливу роль в конституційному праві. Без
них неможливе втілення в життя конституційних інститутів і норм. Ними
визначається порядок діяльності державних органів, прийняття рішень з
питань їхньої компетенції, реалізація таких рішень тощо.

Вони мають особливе, виняткове значення для юрисдикційної діяльності —
діяльності Конституційного Суду. Діяльність Суду має чітко визначений
процедурно-процесуальний характер, дотримання якого є неодмінною умовою
його ефективного функціонування. Іншими словами, можна вести мову про
конституційно-судовий процес, який стоїть в одному ряду з кримінальним
чи цивільним процесом.

Основними рисами конституційно-правових процесуальних норм є:

1. Регулювання відносин, що складаються при дотриманні певного порядку
(процедури) реалізації уповноваженими суб’єктами своїх функцій
(громадянами — політичних прав) і виникають у сфері установчої,
правотворчої, правозастосовної, контрольної та іншої діяльності і мають
організаційно-процедурний характер.

2. Процесуальним нормам властива категоричність їх приписів, а суб’єкти,
яким вони адресовані, наділені, як правило, державно-владними
повноваженнями.

3. Процесуальні норми «обслуговують» матеріально-конституційні норми й
покликані до життя потребами реалізації матеріальних норм.

4. Процесуальні норми являють собою певну систему, їх умовно можна
поділити на дві групи: регулятивні та юрисдикційні.

5. Конституційне право особливим чином поєднує в собі елементи
матеріального і процесуального права, є, так би мовити,
матеріально-процесуальним. Для виділення з конституційного права окремої
галузі — конституційно-процесуальної — нині достатніх підстав не існує.
До того ж у багатьох випадках поділити норми конституційного права на
матеріальні і процесуальні і зосередити останні в одному процесуальному
акті практично неможливо, тобто є проблеми кодифікації таких норм тощо.
Очевидно, оптимальним варіантом у сучасних умовах може бути виділений
конституційний процес в межах конституційного права України.

6. Критерієм класифікації норм конституційного права є насамперед його
функції.

З огляду на це розрізняють насамперед регулятивні та охоронні норми. Це
— головний розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові
спеціально-юридичних функцій на регулятивні та охоронні. На цій основі
виникають конкретні регулятивні та охоронні правовідносини. Регулятивні
(правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні
суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зобов’язуючими,
забороняючими та уповноважуючими.

Зобов’язуючі — це такі юридичні норми, які встановлюють обов’язок особи
вчинити певні позитивні дії. Так, п. І ст. 92 Конституції України
зобов’язує здійснювати законодавче регулювання конституційних прав,
свобод і обов’язків громадян України, гарантії цих прав і свобод.

Уповноважуючі конституційно-правові норми встановлюють суб’єктивні права
з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших
позитивним дій. Таких норм багато в Конституції України, багатьох
законах, які уповноважують, наприклад Президента України, здійснювати
цілу низку дій на реалізацію його державно-правового статусу.

Серед конституційних норм немало спеціалізованих норм: загальних,
дефінітивних, норми-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних,
колізійних та інших.

За мірою визначеності конституційні норми бувають:

1) абсолютно визначені імперативні, які передбачають лише такий і тільки
такий варіант поведінки (обрання Президента України народом України на
основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування строком на п’ять років; формування Президентом України
Кабінету Міністрів шляхом призначення Прем’єр-міністра за згодою
Верховної Ради України і членів Кабінету Міністрів за поданням
Прем’єр-міністра);

2) відносно визначені, які передбачають певну свободу вибору. Такі норми
бувають ситуаційними, факультативними, диспозитивними.

Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від
конкретних ситуацій, які складаються в процесі здійснення влади народу
України, наприклад, норма ст. 112 Конституції України щодо виконання
обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост
нового Президента України в разі дострокового припинення повноважень
Президента України відповідно до чинної Конституції України (ст. 108,
109, 110, 111).

Факультативні — це такі норми, які поряд з основним варіантом
передбачають факультативний варіант.

Диспозитивні норми надають право обрання варіанта поведінки на власний
розсуд, якщо на це в законі нема конкретної заборони.

Диспозитивною є, наприклад, норма ст. 35 Конституції, вона дає право на
свободу світогляду і віросповідання.

Імперативні (абсолютно визначені) норми передбачають єдино можливий
варіант поведінки. Так, прийняття до громадянства України — це виключна
прерогатива Президента України.

Іншим прикладом імперативної норми є конституційний припис (ст. 94
Конституції) про те, що Закон України підписує Голова Верховної Ради
України і передає його Президенту України. Імперативність тут абсолютна
— ніхто не в змозі виконати вказані функції Голови Верховної Ради та
Президента.

Спеціальні норми передбачають особливий порядок розгляду справ.
Прикладом таких норм можуть бути деякі норми Закону про громадянство
України.

Норми конституційного права можуть класифікуватись і за іншими ознаками.

Так, за сферою дії норми бувають загальні і локальні; за тривалістю дії
— постійні й тимчасові, їх можна класифікувати також за органами, що
видають нормативні акти, можна розрізняти норми, видані Верховною Радою
України, Президентом України, місцевою радою або іншим органом місцевого
самоврядування тощо.

Норми конституційного права можна поділяти за їх юридичною силою. У
відповідності з цим джерела конституційного права складають певну
ієрархічну систему, в якій існує певна субординація правових актів, що
грунтується на їх неоднаковій юридичній силі.

Норми конституційного права можна класифікувати за характером (ступенем)
визначеності гіпотези конституційно-правової норми, яка може бути
абсолютно визначеною, відносно визначеною і невизначеною.

Абсолютно визначена гіпотеза вказує на гранично визначені, конкретні і
точні обставини дії диспозиції. Такою, наприклад, є норма про те, що
рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України
приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Відносно визначена гіпотеза вказує лише на загальні умови, факти та
обставини, пов’язані з застосуванням норми. Такою, наприклад, є гіпотеза
норми ст. 81 Конституції України, в якій зазначається: «В разі
невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими
видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються
достроково на підставі закону за рішенням суду»

Гіпотези наведених норм чітко не визначають, які саме порушення
спонукають норми до дії.

Норма з невизначеною гіпотезою дозволяє суб’єктам конституційно-правових
відносин застосовувати її за власним розсудом, керуючись такими умовами,
як: «у разі необхідності», «на власний розсуд», «у разі потреби» тощо.

Так, ст. 89 Конституції України зазначає, що Верховна Рада може
створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього
розгляду питань.

За внутрішньою будовою гіпотеза може бути простою і складною. Проста
гіпотеза вказує на одну умову застосування диспозиції
конституційно-правової норми. Для складної гіпотези (а вона буває
кумулятивною або альтернативною) характерна наявність двох чи більше
умов, при настанні яких реалізуються приписи конституційно-правові
норми.

Похожие записи