Реферат на тему:

Щодо питання про систему і компетенцію органів дізнання в Україні

Важлива роль у цьому механізмі належить органам дізнання, які покликані
першими виявляти ознаки злочину, встановлювати обставини його вчинення і
осіб до цього причетних. Завдяки цілеспрямованій діяльності органів
дізнання, що активно використовують не тільки процесуальні, але й свої
адміністративні та оперативно-розшукові повноваження, вдається розкрити
більшість замаскованих і ретельно підготовлених злочинів, вчасно
відшукати необхідні для викриття злочинців сліди, вжити заходів щодо
затримання підозрюваних, забезпечити відшкодування завданої злочинними
діями шкоди, реалізувати інші завдання кримінального судочинства.

Незважаючи на багатогалузевий характер розвитку державного управління і
створення широкого спектра різних державних органів та служб, система
органів дізнання в країні залишається практично незмінною вже понад
півстоліття. Її розширення останніми роками обмежилося лише наділенням
повноваженнями по провадженню дізнання податкової міліції і підрозділів,
скерованих на боротьбу з організованою злочинністю. В іншому система
зберігається без змін і на сьогодні є досить застарілою, що зумовлює
існування величезної кількості так званих «мертвих» чи «не працюючих»
норм Загальної частини КК України, а звідси і декларативне забезпечення
правовідносин, які перебувають під їхньою охороною.

Про цей недолік кримінально-правової політики неодноразово згадувалося,
однак, варто підкреслити, що він значною мірою зумовлений прогалинами у
правовому регулюванні і відсутністю компетентних державних структур зі
статусом органів дізнання, які безпосередньо відповідають за виявлення,
попередження і розкриття низки злочинів, у тому числі проти політичних
та трудових прав громадян, правосуддя, господарювання,
землекористування, навколишнього середовища і здоров’я населення. Саме
відсутністю спеціалізованих органів дізнання можна пояснити бляклу
судову статистику «інших злочинів», більшість з яких залишається
латентними. У сучасному демократичному суспільстві статті
кримінально-правового закону мають застосовуватись у реальному житті і
позитивно впливати на соціальні явища. Громадськість же повинна володіти
об’єктивною статистичною інформацією про всі вчинені у країні суспільно
небезпечні діяння, у тому числі про конкретну кількість фактів
жорстокого поводження з тваринами, незаконного видобутку корисних
копалин, порушення правил охорони ліній зв’язку, приховування або
перекручування відомостей про стан екологічної обстановки та
захворюваності населення тощо.

Наявність таких зведень значно підвищує якість контролю над станом
боротьби з окремими видами злочинів, сприяє формуванню правильної
державно-правової політики і забезпечує загальну профілактику
злочинності, оскільки дієвість кримінально-правових норм або їх
недостатня ефективність стає для всіх органів і осіб очевидними.

Вивчення положень чинного КК України дає змогу виявити чималу кількість
діянь, які вважаються злочинними і тягнуть за собою кримінальне
покарання. Водночас важко уявити ефективний механізм реалізації
кримінальної відповідальності за вчинення таких злочинів, якщо цей
механізм не передбачає органів, які безпосередньо відповідають за
виявлення подібних діянь і початок діяльності щодо притягнення до
кримінальної відповідальності осіб, винних у їх вчиненні. Наприклад,
який державний орган відповідає за виявлення фактів порушення права
людини на таємницю листування, телефонних переговорів і телеграфних
повідомлень, маючи право заводити кримінальні справи і проводити слідчі
дії? В сучасній правовій системі України ми не знайдемо такого органу, а
проте він має діяти у будь-якій правовій державі, що справді піклується
про захист конституційних прав своїх громадян.

У США з цією метою діє Служба поштової інспекції [1, с. 84], яка щорічно
виявляє і документально забезпечує притягнення до кримінальної
відповідальності чимало правопорушників, зокрема і приватних детективів,
адвокатів, поліцейських, службовців установ зв’язку. Невже в нашій
країні конфіденційна інформація не користується попитом і подібні
злочини не вчиняються? Видається, що, скоріше за все їхні сліди
залишаються не виявленими. Тому, для встановлення таких злочинів і
винних у їх вчиненні осіб доцільно було б наділити оперативними і
процесуальними повноваженнями окремі підрозділи установ зв’язку.
Подібних прикладів, можна навести багато.

Досить розгалужені системи дізнання відомі в державах Західної Європи. У
Франції, наприклад, функції дізнання виконують не тільки офіцери
жандармерії та різних поліцейських служб, але й лісові єгеря, паркова
охорона [2, 23-24]. Деякі держави – члени СНД вживають заходів щодо
розширення мережі своїх органів дізнання. Так у Казахстані до їх кола
нещодавно увійшли органи юстиції керівники дипломатичних представництв і
консульств, начальники деяких інших державних установ (ст. 65 КПК РК)
[3, 29-30]. 

З діючих в Україні органів дізнання широкою компетенцією наділені
міліція і капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні. І
якщо для останніх це є природним, оскільки вони мають усю повноту
юридичної влади на судні у відкритому морі, то для міліції подібну
універсальність, особливо в сучасних умовах, не можна вважати нормальним
явищем, оскільки це означає, що вона зобов’язана займатися виявленням,
профілактикою, припиненням і розкриттям усіх злочинів, які
кримінально-процесуальним законом прямо не віднесені до компетенції
інших органів дізнання.

Однак часи, коли відомство внутрішніх справ контролювало всі основні
сфери внутрішнього життя держави, зокрема торгівлю, комерцію, сільське
господарство, охорону здоров’я, і, відповідно до цього було зобов’язане
не тільки з управляти ними, але й боротися з усім, що порушувало їхній
порядок, відійшли в історію. Хоча навіть за Статутами Російської імперії
1864 року коло органів дізнання було значно ширшим за існуюче і
охоплювало не тільки чинів загальної, розшукової, спеціальної і
політичної поліції, начальників військової, морської, залізничної і
деяких інших адміністрацій, а й керівників усіх державних установ, до
ведення яких належали справи про посадові злочини [4, с. 46-53].

Досить численною система органів дізнання була й у перші десятиліття
радянської влади. Зокрема, за законодавством УРСР 1927 року, функції
дізнання виконували міліція, карний розшук, органи Головного політичного
управління, органи інспекції праці, лісова варта, органи податкової,
санітарної, технічної, торговельної інспекцій та деяких інших урядових
закладів [5, с. 383].

Значне звуження кола цих органів у подальшому було спричинене не стільки
необхідністю, скільки з метою зосередження карального апарату в одному
відомстві — НКВС, що давало змогу політичному керівництву легко
управляти їм і використовувати для масових репресій. Монополія НКВС і
штучне звеличування ролі його органів у кримінальному процесі були
справедливо засуджені суспільством. Однак, чи не у зазначених
перекрученнях судочинства містяться витоки сучасної універсальності
міліції як органа дізнання? І якщо невизначеність компетенції міліції у
виявленні і розслідуванні злочинів у післявоєнний період можна було
пояснити розрухою, браком фахівців у тій чи іншій галузі державного
управління, недостатнім правовим регулюванням, то вже у 80-х роках це
немогло бути причиною.

Подальший розвиток і удосконалення нормативного регулювання суспільних
відносин призвели до того, що деякі з них перейшли у повне ведення
спеціальних органів державного управління, а міліція втратила деякі із
своїх адміністративних повноважень у тій чи іншій галузі (це стосується,
наприклад, санітарного нагляду). Разом з тим галузеві органи державного
управління як невиконували, так і дотепер не виконують жодних
кримінально-процесуальних функцій, хоча нерідко у сфері їхньої
компетенції відносини охороняються не лише нормами адміністративного,
але й кримінального права.

N P ae e ~

?

¤

[здійснюють управління у сфері відносин, що перебувають під охороною
кримінального закону, то вони обов’язково повинні мати відповідні
повноваження кримінально-процесуального характеру. Інший підхід
приводить до усунення цих органів від відповідальності за стан
регульованих ними відносин у тих випадках, коли управління порушено не
адміністративним правопорушенням, а злочином. Як наслідок, їхня
відповідальність автоматично перекладається на міліцію, що чомусь
повинна пожинати гіркі плоди чужих помилок і прорахунків. З такою
практикою миритися важко.

Іноді неможливість наділення ряду державних органів
кримінально-процесуальними повноваженнями пояснюється тим, що їм нібито
не властиві оперативно-розшукова діяльність і засоби примусу, які так
необхідні для виявлення і розкриття злочинів. Не всі органи дізнання і
тепер мають право проводити оперативно-розшукові заходи, проте це зовсім
не впливає на їхнє правове становище в кримінальному процесі. До таких,
зокрема, відносяться командири військових частин, капітани морських
суден, органи державного пожежного нагляду. Характерним для них є те, що
виявляти і розкривати злочини їхньої компетенції вони можуть під час
своєї повсякденної адміністративної (дисциплінарної) роботи. Посадові
особи деяких органів забезпечені вогнепальною зброєю і засобами
індивідуального захисту (співробітники органів рибоохорони, лісового і
мисливського господарства та ін.). Тому зазначені аргументи проти
можливості адміністративних органів виконувати функції дізнання в сфері
своєї компетенції явно недостатні.

Таке становище дає підставу часто покладати на міліцію, яка повинна
забезпечувати громадський порядок і громадську безпеку, обов’язки,
далекі від її основного призначення і повсякденних турбот. Адже органом
дізнання про злочини проти порядку землекористування, медичного
обслуговування, безпеки будівельних робіт і багато де чого іншого, є
саме вона, а не більш компетентні у цих відносинах органи земельних
ресурсів, санітарного нагляду та ін. Хоча це виглядає просто абсурдним.

Здійснюючи дізнання у зазначених злочинах, працівники міліції відчувають
брак у спеціальних знаннях і вони змушені залучати до провадження у
кримінальній справі різних фахівців, висновки яких дають можливість
прийняти основні процесуальні рішення. Фахівцями ж найчастіше є посадові
особи органів, у сфері управління яких виникла кримінальна ситуація. І
замість того, щоб ці особи самостійно розібралися в обставинах події,
провели потрібні слідчі дії і швидко прийняли правильне рішення, вони
лише консультують недостатньо кваліфікованих у цих питаннях працівників
міліції. Часто це призводить до зайвого формалізму, тяганини, втрати або
пошкодження слідів злочину, а відтак і до уникнення злочинцями
відповідальності.

Адже відомо, що на первинному етапі розслідування злочинів вирішальну
роль відіграє своєчасне проведення невідкладних слідчих дій і найменше
зволікання може призвести до непоправної втрати важливих доказів. У
реальному житті період передачі матеріалів з органів державного
управління до міліції і прийняття нею їх до свого провадження зазвичай
займає від декількох днів до тижня. Зрозуміло, у цей термін злочинцям
нерідко вдається позбутися низки обвинувальних доказів чи
сфальсифікувати їх на свою користь, сфабрикувати такі докази, що їх
виправдовують, а якщо це вже неможливо — ухилитися від попереднього
розслідування і суду.

Таке становище перешкоджає реалізації принципу верховенства права,
зменшує авторитет органів державної влади, штучно знижує рівень
злочинності і, отже, сприяє порушенню конституційних прав та свобод
людини і громадянина, інтересів держави й суспільства.

Можна заперечити, що органи державного управління, виявивши під час
своєї діяльності ознаки злочину, зобов’язані відразу реагувати на такі
факти і можуть передати відповідні матеріали для розслідування не тільки
в міліцію, але й у прокуратуру. Саме такий порядок виправдовував себе у
минулі роки і тепер влаштовує тих, хто формально ставиться до виконання
своїх обов’язків і не бажає обтяжувати себе новими турботами.Видається,
що в умовах нових демократичних перетворень діяльності органів державної
влади цей порядок потрібно змінювати.

І справа не лише у тому, що звернення до прокуратури не може реально
зменшити час з моменту виявлення злочину до початку його розслідування і
що працівникам прокуратури, як і їхнім колегам з міліції, також буде
потрібна допомога фахівців у сфері державного управління. Прокуратура як
орган нагляду за додержанням законності в державі покликана вирішувати
завдання, що суттєво відрізняються від покладених на органи дізнання, і
тому не повинна підміняти їх на шкоду виконання своїх конституційних
обов’язків.

Відтак – чи не краще прямо зобов’язати органи державного управління
виявляти злочини у сфері свого регулювання, і, виявивши їх, не лише
використовувати свої адміністративні повноваження для встановлення
обставин їх вчинення, але й самостійно проводити з цією метою дізнання.

З цього приводу деякі автори слушно пропонують надати права органів
дізнання керівникам санітарно-епідеміологічних станцій та інспекцій
[6, с. 80]. Підтримуючи цю пропозицію, вважаємо, що до складу органів
дізнання варто ввести: державні органи санітарного нагляду, до
компетенції яких віднести справи про кримінальні порушення санітарних
правил; екологічні інспекції, які уповноважити здійснювати дізнання у
справах про кримінальні забруднення навколишнього середовища; органи
контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, лісового і мисливського
господарства для розслідування злочинів у сфері їхньої діяльності; усіх
керівників органів виконавчої влади у справах про посадові злочини
підлеглих службовців. Повноваженнями органів дізнання потрібно наділити
усі державні органи, інспекції, служби та посадових осіб, які виконують
владні функції у сфері регулювання правовідносин, що перебувають під
охороною кримінально-правових норм.

Якщо найближчим часом не зробити цього, то реальне забезпечення
конституційних прав, свобод та інтересів людини і громадянина, інтересів
юридичних осіб, громадськості й держави в Україні видається досить
проблематичним.

Крім того, у КПК повинна бути чітко визначена компетенція всіх органів
дізнання, як це зроблено під час визначення підслідності кримінальних
справ для слідчих, з наведенням конкретних норм КК. Це дасть змогу
уникнути суперечок про предметну належність справ і матеріалів про
злочини, усунути прогалини у процесуальному забезпеченні реальної дії
норм КК і сприятиме зміцненню взаємодії кримінального і
кримінально-процесуального права.

На жаль, за ч. 1 ст. 31 проекту нового КПК України [7, с. 11],
передбачається наділити повноваженнями щодо провадження дізнання досить
вузьке коло органів і посадових осіб. Фактично у цьому законопроекті
перелік органів дізнання і їхня компетенція майже не відрізняється від
переліку, закріпленого у ст. 101 чинного кодексу. Вважаємо, пропозиція
щодо значного розширення системи органів дізнання в Україні та уточнення
їхньої компетенції не залишиться поза увагою і матиме позитивний вплив
на формування нового кримінально-процесуального законодавства України.

Література

Дубровин А.П. Краткая информация о структуре органов расследования
основных капиталистических стран // Бюллетень Главного следственного
управления МВД СССР. – №4 (66). – М., 1990. – С. 83-89.

Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе
Франции. – М.: СПАРК, 1995.

Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан. — Алматы, 1998.

Луковников Г.Д. Истоки дознания в российском уголовном судопроизводстве
// Уголовный процесс и криминалистика на рубеже веков: Сб. научн. тр. –
М.: Академия управления МВД России, 2000. — С. 41-55.

Борьба с преступностью в Украинской ССР. – В 2 т. / Под ред.
П.П. Михайленко. – К.: КВШ МООП СССР, 1967. – Т.2.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:
Підручник.- К., Либідь, 1992.

Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект, підготовлений робочою
групою Кабінету Міністрів України / (за станом на 1 березня 2000 року).-
К., 2000.

Похожие записи