Реферат на тему:

Сфера договірного регулювання за трудовим правом

Незважаючи на наявність різних правових підходів, більшість учених
вбачають у сфері правового регулювання певне коло суспільних відносин,
які за своїм соціальним змістом потребують правового регулювання і
можуть бути врегульованими. Подальші напрацювання спрямовані на
розширення його суті та змісту.

Так В.В. Лазарєв визначає поняття сфери правового регулювання як
сукупність відносин між людьми, життєвих фактів, які супроводжують такі
відносини, і обставин, що об’єктивно можуть і з позиції сучасних завдань
держави повинні бути або вже піддані правовій регламентації [1, с. 64].
Автор зазначає, що правове регулювання поширюється не лише на суспільні
відносини, але й охоплює фактичні обставини та події, які відбуваються
поза волею і свідомістю людей. Відтак він виділяє дві сторони сфери
правового регулювання: вольову, свідому, що залежить від людини (вольові
суспільні відносини), та незалежну від волі та свідомості людини
(фактичні обставини і події суспільного розвитку та об’єктивного світу).
Погоджуючись з цією думкою, застерігаємо, що правове регулювання таких
фактичних обставин та подій є обмеженим і не може впливати на їх
внутрішні процеси. Скоріше, тут йдеться про регулювання зовнішніх
процесів, а саме – про відвернення негативних наслідків прояву фактичних
обставин та подій (наприклад, непереборна сила).

Р.З. Лівшиц під сферою правового регулювання розуміє «ту групу
суспільних відносин, які уособлюють певний порядок у суспільстві». Цей
порядок, у свою чергу, розглядається як «такі суспільні відносини, в
яких рішення одних людей та органів є обов’язковими для інших людей та
органів» [2, с. 40]. Його фактичне втілення залежить від ступеня
регулювання суспільних відносин (співвідношення між суспільними
відносинами, які безпосередньо регулюються нормами, і тими, що
безпосередньо нормами не врегульовані) та глибини регулювання. Тим самим
Р.З. Лівшиц характеризує сферу правового регулювання з кількісної
(предметом правового регулювання є суспільні відносини) та якісної
(ступінь та глибина правового регулювання) сторін.

Проблеми сфери дії права досліджував С.С. Алєксєєв. Проте він розглядає
не сферу правового регулювання, а середовище правового регулювання, яке
охоплює «і регульовані правом вольові суспільні відносини, й інші
суспільні зв’язки, що входять у його орбіту, супроводжують … його, і
саме правове регулювання, а головне, особливості цих відносин, зв’язків,
які суттєво впливають на своєрідність засобів юридичного впливу, на їхні
комплекси і побудову» [3, с. 212].( Вчений слушно зауважує, що це
середовище завдяки своїм особливостям впливає на характер правового
регулювання, а саме: якості «енергетичного поля» регулювання (стан
соціального середовища, який орієнтує поведінку людини на активність або
пасивність), ступеня активності соціальної поведінки в тій чи іншій
ділянці життя суспільства (тобто масовість, частота поведінки) та рівню
інтенсивності правового регулювання.

Отже, сфера правового регулювання є комплексним поняттям, ядро якого
становлять суспільні відносини, що можуть бути врегульовані правом.
Водночас право не може регулювати усі суспільні відносини, які виникають
у процесі взаємодії людей. Наприклад, не можна втиснути в рамки
правового регулювання об’єктивні процеси розвитку природи, суспільства,
особистості, обмежити її природні права, суспільні відносини,
ефективність яких підтримується механізмами саморегуляції. Формальна
регламентація законодавцем таких суспільних відносин не є підставою для
віднесення їх до сфери правового регулювання, оскільки їх треба
регулювати іншими неправовими засобами.

Слід розмежовувати сферу державної діяльності у здійсненні правового
регулювання від сфери правового регулювання, яка є ширшою та
визначається характером суспільних відносин і загалом права як
соціального регулятора. Вважаємо правомірною точку зору авторів, які
розрізняють дві межі державного втручання у регулювання суспільних
відносин: верхню (зовнішню) та нижню (внутрішню). В основу такого
розмежування дослідниками покладено діалектичні категорії можливості та
необхідності. Верхня межа розглядається як можливість державного
регулювання. Це означає, що всі відносини, які перебувають поза межами
такої можливості, є недосяжними для державної влади, або їх регулювання
державою є недоцільним, тобто таким, що суперечить завданням та функціям
правової держави. У цьому випадку регулюються суспільні відносини за
допомогою правових засобів іншими суб’єктами права. Нижня межа
передбачає необхідність втручання держави у суспільні відносини, що
спричиняється їхньою важливістю для держави і суспільства.

Роль держави у здійсненні правового регулювання суспільних відносин
залежить від об’єктивних процесів соціального розвитку суспільства, тому
в одні історичні періоди розвитку суспільства спостерігається розширення
сфери державного регулювання, в інші –звуження. На перший погляд, можна
зробити хибний висновок, що змінюється сама сфера правового регулювання.
На нашу думку, в такому випадку рухливістю характеризуються межі окремих
видів правового регулювання, які змінюються першою чергою, залежно від
зміни об’єктивних процесів розвитку суспільства, а вже потім – від
результатів діяльності законодавця. Проте мінливість таких меж правового
регулювання не є абсолютною, існують крайні кордони сфери правового
регулювання, за які, незалежно від історичного розвитку суспільства, не
можуть вийти межі конкретного виду правового регулювання. І такі крайні
межі визначаються діалектичними категоріями можливості та необхідності.

Провідною складовою частиною сфери правового регулювання є правові
відносини, оскільки вони визначають його характер. Залежно від виду
суспільних відносин застосовуються певні правові засоби регулювання, їх
конструкції і системи, які найефективніше можуть здійснювати
регулювання. Очевидно, що ці засоби залежать від об’єктивної природи
самих суспільних відносин.

Сферу договірного регулювання за трудовим правом становить соціальний
простір, основу якого становлять трудові та тісно пов’язані з ними
відносини, які за своїм змістом потребують правового регулювання і
можуть бути ним урегульовані. Тому сфера договірного регулювання як
видового поняття зумовлюється сферою правового регулювання та
визначається межами його доцільності та необхідності.

У правовому регулюванні трудових і тісно пов’язаних з ними відносин
накреслюється тенденція до розширення сфери договірного регулювання.
Держава встановлює правові гарантії захисту трудових прав працівників,
межі договірного регулювання, визначає принципи пошуку спільних
інтересів працівників і роботодавців та попередження негативних
наслідків їх неузгодженості.

Правове забезпечення трудових і тісно пов’язаних з ними відносин дедалі
більше переноситься на договірні засади. Про зростання ролі договірного
регулювання свідчать нормативно-правові акти, прийнятті останніми роками
в Україні. Зокрема, розширено повноваження сторін колективних договорів
та угод з питань регулювання робочого часу, часу відпочинку, оплати
праці, матеріальної та соціально-економічної зацікавленості працівників,
встановлено порядок та умови укладення контракту як особливого виду
трудового договору тощо. Зростання ролі договірного регулювання
пов’язано з розвитком в Україні соціального партнерства, метою якого є
мирне врегулювання інтересів суб’єктів права, пошук компромісних шляхів
вирішення колективних трудових спорів, забезпечення соціального миру та
гармонії в суспільстві.

Сфера договірного регулювання змінюється залежно від розвитку
економічної, політичної та соціальної систем суспільства. На сучасному
етапі розвитку трудового законодавства України ще не завершені
концептуальні підходи до її визначення, проте незаперечним є факт, що
вона буде розширятися завдяки об’єктивним потребам зменшення
імперативності регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин.

??|?я в сучасних умовах набуває проблема співвідношення сфер державного
і договірного регулювання. Ці категорії є взаємозалежними, оскільки
розширення чи звуження однієї неминуче тягне за собою зміну параметрів
іншої. Правомірною є думка О.К. Бєзіної, А.А. Бікєєва, Д.А. Сафіної, що
повне регулювання певних суспільних відносин нормами права унеможливлює
право на їх регулювання за угодою, домовленістю сторін, оскільки об’єкт
домовленості в такому випадку відсутній [4, с. 31]. У випадку повного
врегулювання відносин загальними нормами права, як правило,
унеможливлюється їхнє правове забезпечення договорами і угодами. І,
навпаки, часткова або абсолютна неврегульованість суспільних відносин
потребує договірного регулювання, яке за таких обставин є не лише
можливим, але й доцільним.

Отже, у разі часткового врегулювання суспільних відносин
нормативно-правовими актами договірне регулювання є можливим. Інша річ,
як здійснюється законодавча регламентація договірного регулювання: чи
законодавець безпосередньо вказує на регулювання цього питання за
допомогою договору (угоди), чи вказує обставини, які не можна вирішувати
шляхом досягнення домовленостей між сторонами.

У більшості випадків законодавець встановлює, що саме регулюється
сторонами. Наприклад, ст. 7 і 8 Закону України «Про колективні договори
і угоди» визначають перелік питань, які встановлюють за домовленістю
сторін колективного договору і угоди; за угодою сторін трудового
договору встановлюють строк випробування (ст. 27 КЗпП України) та
неповний робочий час (ст. 56 КЗпП України). В окремих випадках
регулювання тих чи інших суспільних відносин допускається лише за
допомогою договорів (угод). Так компенсація різниці між витратами,
понесеними працівником на придбання засобів індивідуального захисту, та
роздрібними цінами підприємства-товаровиробника, відшкодовується лише у
тому випадку, якщо це застережено в колективному договорі [5].

Підхід законодавця до визначення повноважень сторін договорів (угод) у
здійсненні правового регулювання не є однаковим: в одних ситуаціях
сторони наділяються широкими правами, в інших – свобода їх волевиявлення
значно обмежена, вужча.

Законом Верховної Ради УРСР від 20 березня 1991 року у ст. 21 КЗпП
України внесено зміни, які фактично розширили сферу індивідуального
договірного регулювання. Встановлено особливий вид трудового договору –
контракт, в якому за угодою сторін визначаються строк його дії, права,
обов’язки і відповідальність сторін (у тому числі, матеріальна), умови
матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови
розірвання договору, зокрема дострокового. Сторони контракту мають право
на власний розсуд визначити його зміст, відмінний від норм права.

Обмеження свободи волевиявлення сторін договору (угоди) можуть
стосуватися суб’єктів, об’єктів та інших категорій правового
регулювання. Наприклад, випробувальний строк, за загальним правилом,
встановлюється угодою сторін. Водночас законодавець визначає деякі
обмеження:

по-перше, щодо періоду вчинення такої домовленості;

по-друге, обмежується тривалість строку випробування;

по-третє, перелічуються особи, для яких не може бути встановлений строк
випробування при прийнятті їх на роботу (ч. 3 ст. 26 КЗпП України). У
такій ситуації наявна централізована імперативна норма, яка вичерпно
регулює суспільні відносини і не допускає можливості договірного
регулювання.

Отже, одним із шляхів визначення сфери договірного регулювання в
трудовому праві є встановлення законодавцем вказівки на можливість
здійснення такого правового регулювання.

Проте договірне регулювання може здійснюватися і в загальнодозволеному
порядку, коли законодавець встановлює межі цього регулювання шляхом
переліку обставин, ситуацій, з настанням яких прямо забороняється
регламентація суспільних відносин за допомогою договорів, угод. Таке
регулювання повинно здійснюватися з урахуванням загальної заборони для
всіх інститутів трудового права. Наприклад, згідно з ст. 9, 16 КЗпП
України та ст. 5 Закону України «Про колективні договори і угоди», в
централізованому порядку визначаються недійсними умови договорів, які
погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників. Крім
того, обмеження застосування договірного регулювання може торкатися лише
певних інститутів трудового права. Наприклад, контрактом не може бути
змінено порядок розгляду індивідуальних трудових спорів і запроваджено
щодо працівника повної матеріальної відповідальності, крім випадків,
передбачених ст. 134 КЗпП України [6]. Встановлення таких обмежень
зумовлено необхідністю попередження негативних наслідків невиконання тих
чи інших умов праці, їх порушення і визначення гарантій.

Вважаємо, що загальнодозвільний порядок визначення сфери договірного
регулювання більше відповідає існуючим економічним умовам, оскільки у
ньому найповніше передбачається свобода вибору сторонами того чи іншого
варіанта поведінки, а імперативне регулювання з боку держави
здійснюється з метою забезпечення працівникам мінімальних гарантій, а
також регулювання найважливіших відносин. Крім того, розвиток
економічної, політичної та соціальної систем потребує більш творчого
підходу до вирішення конкретних питань, і саме договірне регулювання
сприяє об’єктивному застосуванню загальної норми до різноманітних
конкретних трудових правовідносин.

І, нарешті, у разі існування суспільних відносин, які не регулюються
нормою права, договірне регулювання може застосовуватися і є необхідним
для ліквідації прогалин у правовому регулюванні. Погоджуємося з думкою
С.Г. Краснояружського, що недостатність, неповнота або повна відсутність
нормативно-правової регламентації конкретного виду суспільних відносин
передбачає його індивідуально-правову регламентацію [7]. Більше того,
провідну роль у здійсненні такого процесу вбачаємо за договірним
регулюванням.

У науковій літературі уже вказувалося на необхідність законодавчого
закріплення можливості виходу окремих видів правового регулювання за
межі загальних норм [8; 9]. Розширення сфери договірного регулювання
трудових і тісно пов’язаних з ними відносин шляхом встановлення прав та
обов’язків суб’єктів права, відмінних від визначених нормами права, не
може бути абсолютним. У цьому випадку договірне регулювання повинно
здійснюватися у межах, якими виступають принципи трудового права.

На сьогоднішньому етапі розвитку трудового законодавства формування
сфери договірного регулювання трудових відносин ще не завершене. Ця
сфера буде розширюватиметься як об’єктивна необхідність розвитку права,
оскільки держава сама зацікавлена у зменшенні імперативності правового
регулювання, відмові від командного втручання у суспільні процеси,
здійсненні ефективності правового регулювання, тобто досягнення
бажаного, очікуваного результату правового регулювання шляхом розумного
поєднання різних засобів правового впливу.

Література

Лазарев В.В. Определение сферы правового регулирования // Правоведение.
– 1980. – №5. – С. 64-71.

Лившиц Р.З. Современная теория права: краткий очерк. –М.: ИГПАН, 1992.

Алексеев С.С. Теория права. Издание 2-е переработаное и дополненное. –
М: Изд-во БЕК, 1995.

Безина О.К., Бикеев А.А., Сафина Д.А. Индивидуально-договорное
регулирование труда рабочих и служащих. – М: Изд-во БЕК, 1995.

Положення про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом,
спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту,
затверджене наказом Державного комітету України по нагляду за охороною
праці від 29.10.1996 р. за №170.

Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на
роботу працівників, затверджене постановою КМУ від 19.03.1994 р. за №170
// ЗП України. – 1994. – №7. – Ст. 172.

Краснояружский С.Г. Индивидуальное правовое регулирование
(общетеоретические аспекты) // Государство и право. – 1993. – №7.– С.
127-135.

Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права: Монографія –Львів:
Видавничий центр Львів. національного ун-ту імені Івана Франка, 1999.

Кондратьєв Р.І. Локальні норми права. –Хмельницький, 2001.

(?Хоча С.С. Алєксєєв вводить нове поняття “середовище правового
регулювання”, але по своїй суті воно не відрізняється від “сфери
правового регулювання”. Між собою ці поняття співвідносяться, як
слова-синоніми, що означають певний простір, область регулювання.

Похожие записи