Сервітути
Відмовившись від винесення у заголовок гл.32 ЦК традиційного терміна
“сервітут”, вітчизняні законодавці назвали її “Право користування чужим
майном”. Можливо, з цих міркувань у ЦК відсутнє і визначення сервітуту,
хоча у ст.401 ЦК поняття “сервітут” та “право користування чужим майном”
вживаються як рівнозначні
Отже, сервітут — це право обмеженого користування чужими речами
(майном) з певною метою і у встановлених межах. Призначення сервітуту —
дозволити суб’єкту сервітутного права користуватися природними
властивостями речі, щодо якої встановлено сервітут.
Суб’єктами сервітутних правовідносин є власник або законний володілець
речі та суб’єкт сервітутного права на неї — сервітурія. Володільцем у
цьому разі визнається особа, володіння якої виникло на підставі договору
з власником або особою, якій майно передано власником, а також на інших
підставах, встановлених законом, за наявності відповідних повноважень
від власника. Спеціальне правило міститься у законодавстві стосовно
такого об’єкта сервітуту, як земельна ділянка: згідно зі ст.100 ЗК
сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між
власниками земельних ділянок. Щодо іншого нерухомого майна зобов’язаною
особою може бути як власник, так і будь-який законний володілець цього
майна.
Об’єктом сервітуту є нерухомість, яка належить на праві власності іншій
(не тій, що претендує на сервітут) особі.
Згідно зі ст.397 ЦК сервітут може бути встановлений щодо земельної
ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого
нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути
задоволені іншим способом. Сервітут може також належати власникові
(володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно
визначеній особі (особистий сервітут).
Отже, ЦК визнає існування двох видів сервітутів — земельних (або ж
предіальних) та особистих (персональних). Підставою для поділу є спосіб
визначення особи сервітуарія. Якщо сервітут встановлюється щодо
визначеного майна в інтересах певної особи, то він є особистим
(персональним). Якщо на користь власника (володільця) визначеного майна
(але не конкретно визначеної особи) – земельним (предіальним).
Особливості земельного (предіального) сервітуту полягають у такому:
1) тут ніби мають місце “відносини між ділянками”;
2) такі відносини є тривалими; зазвичай сервітути встановлюються на
тривалий строк або взагалі без вказівки строку;
3) такий сервітут є неподільним: при поділі ділянки сервітутне право
зберігається в цілому.
Володільцем за земельним сервітутом є власник (володілець) земельної
ділянки або іншої нерухомості, для забезпечення користування якою
встановлено сервітут (панівна річ) за рахунок встановлення обмежень у
користуванні іншим майном (обслуговуючим). Потреба у земельному
сервітуті пов’язана з Існуванням двох земельних ділянок, які знаходяться
по сусідству, або іншим чином пов’язані одна з одною.
Типовим для вітчизняного цивільного законодавства земельним сервітутом є
передбачене ст.404 ЦК право користування чужою земельною ділянкою або
іншим нерухомим майном, яке полягає у можливості проходу, проїзду через
чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередач,
зв’язку і трубопроводів, водопостачання, меліорації тощо.
Характерними ознаками особистого (персонального) сервітуту є те, що він:
1) не тільки пов’язаний із певним майном, а й належить певній особі;
2) обмежений строком: довічно належить певній особі і припиняється її
смертю, якщо самим сервітутом не встановлено коротший строк,
3) не має зобов’язально-правового характеру, оскільки сервітуарій
зберігає права на чуже майно і у випадку переходу його до третьої особи,
тобто сервітут “випливає” за речами.
Сервітуарієм за особистим сервітутом є певна особа, інтереси якої
забезпечуються за допомогою користування обслуговуючим майном. Права,
які випливають з особистого сервітуту, належать лише певній особі І не
можуть бути передані сервітуаріем іншій особі, навіть її спадкоємцям.
Типовим особистим сервітутом, встановленим вітчизняним цивільним
законодавством, є право членів сім’ї власника житла на користування ним.
Згідно зі ст.405 ЦК члени сім’ї власника житла, які проживають разом з
ним, мають право на користування останнім відповідно до закону.
Суб’єктами цього сервітутного правовідношення є власник житла І члени
його сім’ї. Житлове законодавство до членів сім’ї власника жилого
приміщення відносить дружину (чоловіка) власника житла (якщо стосовно
цього житла у подружжя не виникло права спільної власності), їх дітей та
батьків, а також інших осіб, якщо вони постійно проживають спільно з
власником житла та ведуть з ним спільне господарство — ч.2 ст.64, ч.3
ст. 156 Житлового кодексу (ЖК) УРСР. Об’єктом цього сервітуту є частина
жилого приміщення, визначена власником житла (жилий будинок, квартира,
інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання у
них).
Встановлення сервітуту можливе: 1) договором; 2) законом; 3) заповітом;
4) рішенням суду. Найпоширенішою підставою встановлення сервітуту є
договір, який укладається між особою, яка потребує встановлення
сервітутом і власником (володільцем) обслуговуючої речі. Оскільки у
гл.32 ИК немає загальної вимоги до форми договору на встановлення
сервітуту, вона визначається за правилами ст.ст.205-208 ЦК. Проте щодо
договору про встановлення земельного сервітуту висувається вимога його
обов’язкової державної реєстрації (ч.2 ст.402 ЦК). Отже, він у кожному
разі не може вчинятися усно, а має бути письмовим і вважається вчиненим
з моменту державної реєстрації (ч 1 ст.210 ЦК).
Істотними умовами договору про встановлення сервітуту є вказівка на
предмет сервітутного права, цільове призначення сервітуту та розмір
плати за користування чужим майном (або вказівка на те, що договір
безвідплатний).
У разі виникнення спору підставою встановлення сервітуту є судове
рішення (ч.3 ст.402 ЦК). На цю підставу вказує не лише ЦК, а й
спеціальне законодавство. Наприклад, ч. І ст.100 ЗК передбачає, що
власник або землекористувач має право вимагати встановлення сервітуту
для обслуговування своєї земельної ділянки. У разі недосягнення
домовленості з зазначеного питання він може звернутися до суду. При
цьому позивач має довести в суді, що нормальне господарське використання
його земельної ділянки або іншої нерухомості неможливе без обтяження
сервітутом чужого нерухомого майна і що задоволення потреб сервітуарія
неможливо здійснити іншим способом.
Закон є окремою підставою встановлення сервітуту. Наприклад, для
виникнення сервітутного права користування житлом у членів сім’ї (ст.405
ЦК) достатньою є наявність умов, встановлених законом: спільне
проживання члена сім’ї (сервітуарія) власника житла та спільне
користування останнім.
Сервітутне право може бути передбачене у заповіті шляхом прямого
встановлення сервітуту (ст.1246 ЦК) або шляхом вчинення у ньому
заповідачем заповідального відказу: зобов’язування спадкоємців
встановити обмежене речове право на користь відказоодержувача та надати
останньому обмежене користування певним майном, яке входить до складу
спадщини (ст.ст.1237, 1238 ЦК). У таких випадках у заповіті має бути
зазначено, на користь кого встановлюється сервітут, відомості про
обслуговуюче майно, вид сервітуту, строк та інші відомості.
Зміст сервітуту становить сукупність прав та обов’язків сервітутних
відносин.
Зокрема зміст сервітуту можуть становити можливість проходу, проїзду
через сусідню земельну ділянку, прокладання та експлуатація ліній
електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання та
меліорації тощо (ст.ст.403, 404 ЦК). Отже, зміст сервітуту визначається
насамперед обсягом прав сервітуарія щодо користування чужим майном. В
цілому такі права можуть мати або позитивний, або негативний характер.
Тобто правомочності сервітуарія можуть полягати або у можливості
вчинення певних дій (прохід, проїзд, прокладання лінійних комунікацій
тощо), або У можливості вимагати від власника (володільця)
обслуговуючого майна утриматися від такого його використання, яке за
звичайних умов він мав би право вчиняти (наприклад, не заважати
відведенню води із сусідньої ділянки).
Водночас сервітуарій має певні обов’язки: використовувати майно за
цільовим призначенням сервітуту, визначеним у момент встановлення
сервітуту; вносити власникові (володільцю) плату за користування майном
тощо.
При цьому, як випливає із поняття сервітуту (ст.401 ЦК), він завжди
полягає у праві користування і ніколи не є правом розпорядження.
Строк, на який встановлюється сервітут, не є істотним елементом його
змісту, якщо цей строк не визначений договором або іншою підставою
надання сервітутного права. За загальним правилом він вважається
встановленим на невизначений строк. Фактично це означає, що він є
безстроковим (для земельного сервітуту) або довічним (для особистого
сервітуту). Земельний сервітут, встановлений без визначення строку, в
ст.98 ЗК має також найменування постійного.
Власник речі має право, якщо інше не передбачене договором або законом,
вимагати від сервітуарія плату за користування майном. Розмір плати
визначають сторони сервітутних відносин. Безоплатність користування
сервітутом має бути прямо передбачена у договорі.
Сервітут не підлягає самостійному відчуженню окремо від майна, для
забезпечення користування яким його встановлено (ч.4 ст.403 ЦК). Отже,
він не може бути самостійним предметом купівлі-продажу, застави тощо.
Водночас він може передаватись будь-яким способом спільно з нерухомим
майном, стосовно якого було встановлене право на чужу річ. Таким чином,
сервітут має акцесорний (додатковий) характер щодо первинного права
власності на річ, стосовно якої встановлено сервітут.
Слід звернути увагу на те, що встановлення сервітуту на певне майно не
позбавляє його власника права володіти, користуватися, розпоряджатися
тощо зазначеним майном. Йдеться лише про обмеження можливостей
здійснення права власності стосовно майна, щодо якого існує сервітут.
Характерною особливістю сервітутного права, як і кожного права на чужі
речі, є його слідування за майном: він зберігає чинність У разі переходу
права власності на майно, щодо якого він встановлений, до іншої особи
(ч.6 ст.403 ЦК). Це правило стосується як особистих, так і земельних
сервітутів.
Речово-правова природа сервітутних правовідносин робить можливим
використання зобов’язально-правових засобів захисту й виникненні спорів
між власником речі та сервітуарієм лише у випадках, прямо зазначених у
законі або договорі. Зокрема таке спеціальне правило встановлене ч.7
ст.403, яка передбачає відшкодування збитків, завданих власникові
(володільцю) майна, щодо кого встановлений сервітут, на загальних
засадах, тобто за правилами гл.82 ЦК.
Підставами припинення сервітуту є.
1) поєднання в одній особі особи, в Інтересах якої встановленні!
сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;
2) відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
3) сплив строку, на який встановлено сервітут;
4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд. Частиною 2
ст.405 ЦК встановлений скорочений строк невикористання особистого
сервітуту, член сім’ї власника житла, який не використовує своє право
користування ним понад один рік, втрачає сервітут;
6) смерть особи, на користь якої встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути також припинений за рішенням суду на вимогу власника
майна за наявності обставин, які мають Істотне значення. Зокрема
власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту,
якщо він перешкоджає використанню вказаної ділянки за її цільовим
призначенням.
Цей перелік, встановлений у ст.406 ЦК, має бути доповнений загальними
підставами припинення речових прав; знищення майна, користування яким є
змістом сервітутного права; відмова від права, поєднання в одній особі
сервітуарія і власника майна, обтяженого сервітутом, тощо. Визнання
недійсним правочину або розірвання договору, що був підставою
встановлення сервітуту, природно, анулює і сервітут. Наприклад, визнання
недійсним заповіту, в якому передбачено встановлення сервітуту, є
підставою припинення й самого сервітуту.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
