.

Самоврядування у місті Жовкві за магдебурзьким правом (до 400-річчя з дня надання) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
160 2034
Скачать документ

Реферат на тему:

Самоврядування у місті Жовкві за магдебурзьким правом (до 400-річчя з
дня надання)

Як свідчать історичні джерела на території сучасного міста Жовкви ще з
часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави існувало село
Винники. Після захоплення у 1340 р. Галичини поляками село перейшло у
власність польської шляхти. У 1556 р. Винники та села Сопошин, Воля,
Глинсько були подаровані шляхтичем А. Висоцьким белзькому воєводі
Станіславу Жолкевському [1, с.5], який у 1559 р. подарував ці села
своєму братові Томашеві. У 1588 р. після смерті Томаша Винники
успадкував його син також Станіслав Жолкевський, відомий польський
воєначальник, польний та великий коронний гетьман. У 1594 р. він
розпочав будівництво у селі оборонного замку [1, с.9]. Фактично у цьому
році відбулася так звана локація міста [2, с.95]. Принагідно зазначимо,
що, на думку відомого українського історика І. Крип’якевича, у Жовкві
народився Б. Хмельницький, батько якого Михайло був службовцем
С. Жолкевського [3, с. 66].(

За перемогу 1602 р. в Прибалтиці над шведами польський король Сигізмунд
ІІ 22 лютого 1603 р. дав Станіславу Жолкевському дозвіл у його маєтках
на Русі (Україні) заснувати місто та назвати його своїм іменем Жовква
[1, с.14]. Місту також надавалось магдебурзьке право, за яким мало
здійснюватися його управління. Управління, згідно з привілеєм,
здійснювали війт, бургомістер, радники, лавники та ін. Ці особи
призначались С. Жолкевським та були підконтрольні йому і його
спадкоємцям. Мешканці міста звільнялись від інших юрисдикцій та несли
відповідальність лише за магдебурзьким правом у приватних і громадських
справах. Отож усі правові спори мали вирішуватися за магдебурзьким
правом на зразок інших міст Речі Посполитої. Жителі міста набули право
збудувати ратушу, лазню, магазини, які мали утримувати в належному
технічному та санітарному стані. Для зміцнення економічного добробуту
населення було надано право на проведення ярмарків та торгів. Протягом
року проводились чотири ярмарки – 8 травня день святого Станіслава; 29
червня – святого Петра і Павла; 11 листопада та 11 серпня – святих
Мартина і Лаврентія. Торги проводили щотижня у середу та суботу.
Торгівля на ярмарках і торгах мала відбуватись з урахуванням норм
магдебурзького права та не порушуючи торговельні права інших міст.
Привілей у галузі торгівлі надавався з метою підвищення добробуту
жителів міста, які могли вільно продавати і купувати товари, укладати
договори-міни, дарування й інші. Мито та інші торговельні збори
сплачували у дохід С. Жолкевського. Передбачалась також сплата частини
податків та зборів з ярмарків і торгів на користь держави. Особи, що
займалися торгівлею, окремим королівським привілеєм були звільнені від
сплати мита, податків і зборів на території усієї Речі Посполитої.
Державні службовці та митники Речі Посполитої зобов’язувалися надавати
всебічну допомогу купцям із Жовкви під час торгівлі в усіх приватних,
церковних та королівських містах [1, с.15]. Магдебурзьке право Жовкві
надавалось на зразок Замостя та Шаргорода [3, с.5].

У цей же рік жовківський староста Г. Хоніцький, який діяв від імені
С. Жолкевського, дозволив організовувати у місті ремісницькі цехи у
кількості не менше як 24 ремісники. Першим було утворено цех шевців [1,
с.16]. Як уже зазначалось, управління містом здійснював магістрат, до
складу якого входили війт, радники, лавники та інші службовці. Щороку
обирали 4 радники, 7 лавників та війта. Війта і одного радника призначав
самостійно власник або від його жовківський староста. Інші особи органів
місцевого самоврядування обиралися. Першим жовківським війтом протягом
1601-1610 рр. був П. Щесливий, за проектом якого побудовано оборонний
замок [4, с.16]. Вибори відбувалися щорічно у п’ятницю “по трьох
королях” [1, с.13]. За день до виборів уповноважені особи від міської
влади йшли до замку, щоб дістати дозвіл власника або його представника
на їх проведення. Після цього бургомістер надсилав міських слуг до
цехмістрів, які запрошували їх до участі у богослужінні в парафіяльному
костелі та виборах органів міського самоврядування. У день виборів
працівники органів міського самоврядування, цехмістри та жителі міста
після богослужіння збирались у міській ратуші. Засідання відкривав
жовківський староста, який оголошував волю власника і посідав центральне
місце у залі ратуші, за ним сідали радники, війт, священики та ін. [1,
с.13]. Новообрані працівники магістрату складали присягу, яку зачитував
міський писар. Після прийняття присяги радники повідомляли жителів міста
про його фінансовий стан та основні прибутки і витрати за минулий рік.

Чотири радники почергово виконували повноваження керівника міста.
Радник, якого призначав власник, розпочинав щорічне управління і
отримував титул бургомістра (procomsul). Він протягом кварталу виконував
свої функції. Після цього функції бургомістра почергово виконували інші
радники. До повноважень бургомістра і радників в головно відносили
адміністративні функції. Міська рада володіла також деякими функціями в
галузі судочинства. Інтереси простих жителів міста захищала колегія “12
мужів”, до складу якої входили у рівній кількості ремісники та купці [5,
с.22]. Колегія “12 мужів” була утворена 1614 р. і її завданням було
“Вибирати лонгерів, які будуть провіантами і складами всякими
завідувати, а з цих провіантів, вин, відібраних до своїх рук, панам
райцям з свого шафування рахунок чинити. Панове ж райці дванадцятьом
мужам кожний свого кварталу рахунок з усього чинити повинен” [5, с.22].
Колегія “12 мужів” також контролювала правильність і точність ваг та
якість продукцій, яку виробляли пекарі, різники та ін.

Жовква була приватновласницьким містом і у різні роки містом володіли
родини Жолкевських, Даниловичів, Собецьких та Радзивилів. Королівський
привілей забезпечував вільне обрання органів міського самоврядування,
хоч на практиці це не завжди виконувалось. Так, староста
С. Тржебуховський у 1613 р. під час виборів органів місцевого
самоврядування говорив: “…мене милість післав до елекції, щоб вам
відповідно до фундушу, наданому цьому місту позволяє цю елекцію, як
райці, так і війта з лавицею…щоб при свідках його було” [6]. Софія
Данилович, яка була власницею Жовкви у 1629 р., писала: “Уряде! Приказую
Вам, щоб Ви цей дім, на котрий мають спільні добра Рудник з Лукашем
оцінили з фільварком і городом продали і цю суму на половину поділили.
Щоб Ви це зробили за 4 неділі” [5, с.23]. У 1631 р. вона зазначала: “Той
Василівський дім, на котрий має довг Марко орендар, поможіть продати, а
йому довг віддати” [5, с.23].

Новообранні радники мали дотримуватись законодавства, оберігати права і
інтереси та управляти містом на власний розсуд. При цьому радники
повинні були не зважати на родинні зв’язки та майновий статус мешканців
міста. Радникам також передавались міські привілеї “привілей Сигізмунда
ІІІ, печатка ради, копія привілею по-польськи, міські протоколи та інше”
[7, с.16]. Радники, як і в інших містах, що використовували магдебурзьке
право, за свою роботу не отримували заробітної плати, але вони
користувались пільгами під час сплати загальнодержавних та місцевих
податків і зборів. Радники також отримували частину доходів з міських
промислів.

Після того, як місто втратило привілеї, Ян Собецький, який одночасно був
власником міста та польським королем, видав у 1693 р. новий привілей на
магдебурзьке право. У ньому зазначалось, що місту Жовкві підтверджується
магдебурзьке право, “щоб всі справи, суди, чинші, торгівля і купецтво
для загального добра і без шкоди для людей” [1, с.130].

Цей привілей, на відміну від попереднього, чіткіше визначав повноваження
та функції окремих органів місцевого самоврядування. Зокрема, він
встановлював, що судочинство має здійснюватись на основі “божого
благословення та справедливості” [1, с.130]. Поточні справи розглядав
бургомістр та радники, а кримінальні справи – війт та лавники. Апеляцію
на рішення міських судів розглядав замковий суд. Усі жителі міста
зобов’язувались шанувати і поважати суд. Судочинство і управління містом
мало здійснюватись винятково за магдебурзьким правом та Саксонським
зерцалом. Без змін залишився встановлений порядок виборів радників,
лавників та ін. Війт і бургомістр призначались власником із урахуванням
думки жителів міста. Трьох радників та сім лавників мешканці міста
обирали на вільних виборах, де враховувався їхній життєвий досвід,
кваліфікація та порядність. З них один радник та один лавник мали бути
українцями. Керівники міста зобов’язувались зберігати міські таємниці.
Правопорядок на території міста забезпечували вісім ціпаків та двоє
міських слуг. Один міський слуга допомагав війту, а інший – бургомістру.
На утримання ціпаків і міських слуг з усіх жителів міста, “як християн,
так і євреїв” стягувався спеціальний податок [1, с.132]. Ціпаки
контролювали також правопорядок у нічний час. Вони забороняли продавати
спиртні напої, грати на музичних інструментах та припиняли бійки і
гуляння. Щоквартально жителі міста на заклик бургомістра мали з’являтися
із зброєю на міських мурах. У випадку нападу ворога вони зобов’язувались
невідкладно займати свої місця на стінах і баштах замку.

???? ?тролерів, а 4 злотих – радникам. Без згоди міських контролерів
жодна особа не могла виробляти та продавати пиво, горілку та вино.

За виробництво та продаж неякісного хліба застосовувався штраф у розмірі
50 гривень.

На потреби міста йшли збори від рибних та м’ясних магазинів і яток, які
знаходились біля міських мурів. Король Я. Собеський зменшив кількість
ярмарків до трьох, а інший власник, М. Радзивіл, у 1742 р. – до двох.
Ярмарки тривали протягом шести тижнів і прибутки від них становили
основну частину доходів міста.

Усі жителі міста також сплачували чоповий, подимний та інші
загальнодержавні й міські податки і збори. У 1718 р. – на потреби
російських військ, що перебували у місті, було сплачено 1624 злотих, на
утримання польських військ – 1474 злотих, а з урахуванням інших витрат
видатки міста становили 5 752 злотих [6, с.25]. У 1760 р. доходи міста
зменшились до 2684 злотих. Кошти міського бюджету йшли на ремонт брам,
доріг, мостів та на виплату зарплати працівникам органів місцевого
самоврядування. У 1757 р. 500 злотих було витрачено на ремонт міських
брам, а на заробітну плату двом пахолкам – 500 злотих, коминяру – 65
злотих, писарю – 80 злотих, кату – 38 злотих, трубачу – 200 злотих та
ін. [9]. Частина коштів міського бюджету сплачувалась власникам на їхні
особисті потреби. Так у 1614 р. сину С. Жолкевському місто купило йому
золотий кубок за 60 злотих [5, с.24]. Для підготовки весілля
А. Собеської у 1652 р. був встановлений спеціальний податок: власники
будинків, що стояли на ринковій площі, від 20 до 40 грош, з інших
будинків – від 8 до 20 грошей [9].

Король міг зменшити суму загальнодержавних податків або звільнити
жителів міста від їх сплати. Зокрема, у 1691 р. Я. Собеський звільнив
жителів міста від сплати чопового і подимного податку на 8 років у
зв’язку з великою пожежею.

Правильність збору податків контролювала колегія “12 мужів” та по 2
особи від кожного ремісницького цеху і 2 представники від єврейської
громади [1, с.135]. Особи, які збирали податки, складали спеціальну
присягу і за свою роботу звітували перед міською радою. Для бідних
верств населення при сплаті податків передбачались пільги.

Як уже згадувалось, судові функції належали війту і лавникам.
Апеляційним судом на рішення війтівсько-лавничих судів була міська рада,
засідання якої відбувалося двічі на тиждень. Після цього з апеляцією
можна було звертатися до замкового суду. Судочинство відбувалося у
окремому залі, де висів “образ Страшного суду” [5, с.18]. Незначні
справи війт розглядав одноособово в присутності писаря, який вів
протокол судового розгляду. Здебільшого засідання суду відбувалося у
випадку виникнення потреби, і цей суд називався “гайонний потрібний” суд
(Indiсia necessonnia). Суд, який розглядав правові спори між жителями
міста і гостями, називався “гайонним гостинним судом”. Про початок
розгляду кримінальних справ повідомляв дзвін на міській ратуші. Міські
війтівсько-лавничі суди застосовували різноманітні покарання у тому
числі виносили смертні вироки, які виконував кат. На початках ката
запрошували зі Львова та виплачували йому відповідні кошти. З середини
ХVІІ ст.у місті був власний кат, який щорічно отримував 38 злотих.
Смертні вироки затверджувались власником або його представником. Так у
1609 р. було страчено розбійників – синів Стельмаха Щенського. У 1630 р.
за “содомський гріх” спалено М. Семкова. Покарання відбувалися на
Краківському передмісті. Під час виконання смертних вироків кат
відрубував голову злочинця, а його тіло четвертував і розвішував на
палях. У 1610 р. за крадіжку коня було страчено через повішення
В. Мельця. За вбивство єврея М. Любовича було арештовано євреїв
Я. Буновича та І. Пасамоніка. Після допитів із застосуванням тортур суд
виніс обом смертний вирок [1, с.173]. Найважливіші справи розглядав
спільний суд за участю міських лавників, війта та представників від
власника. Так у 1629 р. православний священик І. Кохоновський вбив
замкового службовця і цю справу розглядав міський війтівсько-лавничий
суд, у засіданні якого взяли участь перемишльський православний єпископ
та представники від жовківського старости. Після того як
І. Кохоновського позбавили церковного сану, суд виніс йому смертний
вирок [1, с.55].

В окремих випадках власник, до якого звертались з апеляцією, міг
передати справу на розгляд іншим судам. Так у 1620 р. Я. Злотник убив
свого сусіда Г. 

Бандурку. Міський суд виніс йому смертний вирок. Після апеляції до
власника Я. Даниловича справа була передана до Львівського
війтівсько-лавничого суду. Суд рішив стягнути з винного 100 злотих на
користь сім’ї вбитого і 44 злотих – місту.

Крім того, Я. Злотник мав відбути покуту у білій сорочці з “колом і
ланцюгом і оголосити тричі перед будинком, на ратуші та цвинтарі”:
“Забив невинну людину, ближнього свого, згрішив перед Богом і людьми.
Григорію, пробач”. Обвинувачений мав залишити завдаток міській раді у
сумі 100 злотих [7, с.26]. Власник міста міг також замінити смертний
вирок м’якшим покаранням. Так за крадіжку коней, відповідно до норм
магдебурзького права, було засуджено П. Уличанина до смертної кари,
якому М. Радзивіл замінив вирок на “10 років у кайданах при тачковій
роботі у замку” [3, с.30].

Існували також тілесні покарання. За дрібну крадіжку дівчина Настя
отримала 30 канчуків [5, с.18]. За образу честі і гідності винні особи
купували порох або свічки до церкви. Значну кількість покарань становили
грошові покарання. Доходи від судових оплат йшли на потреби радників,
лавників та війта.

Щодо населення міста, то основну кількість мешканців становили українці
та поляки. Тут проживали також євреї і вірмени. За рішенням
С. Жолкевського, українці у своїх правах були зрівняні з поляками. У
1612 р. їм було дозволено збудувати у межах міста православну церкву, а
також обирати одного лавника та одного радника до складу органів
міського самоврядування. Ці рішення не завжди виконувалися і це
неодноразово приводило до конфліктів між міською владою та українською
громадою. У 1634 р. декілька українців було засуджено до 50 гривень
штрафу за невиконання рішень органів влади [11, с.181]. У 1726 р.
К. Собеський звернувся до міської ради з листом “щоб міщани грецької
релігії вибрані на війтівські і радницькі уряди …ніякої ні від кого не
мали перешкоди …. І мають користуватись рівним правом” [6, с.40].

Українці входили до складу п’яти братств. Перше разом із школою було
утворене у 1613 році при православній церкві Різдва Христового. Братства
мали власний статут, за основу якого був взятий статут львівського
братства [12, с.400]. У різні роки війтами – українцями були
В. Петренович у 1727, 1731, 1736, 1739 рр., В. Семйокович у 1711, 1721,
1724 рр. [6, с.41].

Євреї проживали в місті на одній вулиці і обирали власний орган
самоврядування – кагал. Склад кагалу затверджувала міська рада. Найвищою
посадовою особою кагалу був парнас, або його ще називали єврейським
бургомістром. Парнас виконував свої повноваження протягом одного місяця.
Рахмітри стежили за чистотою на єврейській вулиці і вирішували дрібні
конфлікти. Податки з євреїв збирали цензори [5, с.20].

Із 1619 р. євреям було заборонено самостійно поселятись у місті без
дозволу власника. У місті могли проживати євреї, які щорічно вносили на
потреби міста 50 гривень та сплачували усі податки.

Єврейська громада мала власний суд, що вирішував дрібні правові спори.
Міська рада контролювала діяльність кагалу та єврейської громади. Так за
вбивство незаконнонародженої дитини на основі рішення війтівсько –
лавничого суду дівчина Ханя отримала 100 батогів, а батько дитини
заплатив “30 гривень на замок, 6 гривень міській раді та 100 гривень
матері дитини” [4, с.20]. У 1680р. у місті проживало 183 християнські і
88 єврейських сімей. У 1691 р. Ян Собеський дозволив братам Леві
заснувати єврейську друкарню. Жителі міста ремісники і купці були
об’єднані у професійні цехи. Керували цехами майстри, один з яких був
українцем, а інший поляком. У окремих випадках кілька цехів
об’єднувалися в один. Так 1632 р. були об’єднані цехи бондарів,
столярів, склярів, а у 1641 р. – ковалів, пушкарів, мечників і слюсарів
[4, с.21].

Соціально-економічний стан міста значно погіршився у XVIII ст., що було
спричинено анархією, яка існувала в Речі Посполитій та розміщення у
місті військових гарнізонів шведських, російських, німецьких військ і
загонів конфедератів, на потреби яких йшли значні кошти. У 1772 р.
Жовкву, як і всю Галичину, зайняли австрійські війська. У 1784 р. дзвін
на міській ратуші востаннє повідомив жителів міста про вибори
бургомістра, війта, радників і лавників. Після цього у місті було
скасоване магдебурзьке право та запроваджено австрійське законодавство.

Відтак місто Жовква було приватновласницьким містом і у різні роки ним
володіли родини польських магнатів Жолкевських, Даниловичів, Собеських
та Радзивилів. Власники міста Жовкви посідали високе становище в органах
влади тогочасної Речі Посполитої, що сприяло його розвитку.
Магдебурзьким правом у повному обсязі володіли лише католики, а права
українського і єврейського населення обмежувались.

Органи місцевого самоврядування незважаючи на право міста на власне
самоврядування, згідно з магдебурзьким правом, перебували під контролем
власників міста або їхніх представників.

Література

Baracz S. Pamiatki miasta Zolkwi. – Lwow, 1877.

Sochaniewicz S. Wojtowstwa i soltywstwa pod wzgledem prawnym i
ekonomicznym w ziemi Lwowskiey. – Lwow, 1921.

Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Київ, 1954.

Schneider A. Starozytnosci miasta Zolkwi. – Lwow, 1867.

Жовківщина. – Львів, 1994. Т. І.

Крип’якевич І. З історії міста Жовкви. – Львів, 1937.

Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника: Відділ рукописів. –
Спр.392. – Арк.18.

Niedzwiedzki M. Z przesrzlosci Zolkwi. – Lwow, 1908.

Центральний державний історичний архів у місті Львові. – Ф.168. – Спр.1.
– Оп.48. – Арк.28.

Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника: Відділ рукописів. –
Спр.4392. – Арк.237.

Horn M. Walka klasowa I konflikty spoleczne w miastach Rusi Czerwoney w
latach 1600-1647. – Wroclaw, 1972.

История городов и сел Украинской ССР. Львовская область. – Киев, 1978.

Термін локація у польській літературі вживався у випадку заснування
нового міста або переведення існуючого села у статус міста.

( Кобилецький М., 2003

Ціпаки – міська поліція.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020