Пошукова робота

Розвиток теорії і розподілу влади ВСТУП

З цьго приводу вже чимало написано і сказано. Hе буду повторювати
аргументи, а лише зазначу, що принцип поділу влади для правової держави
не слід фетишизувати, що їдиним джерелом державної влади ї народ, а
державні органи виконують певні функції по здійсненню ціїї влади, що
суть питання полягаї не тільки у науково обгрунтованому розподілі цих
функцій, а, що не менш важливо, — у взаїмодії всіх гілок влади.

Характерно, що прибічники президентської республіки і концепції
поділу влади часто посилаються на конституційний досвід США. Але
звернемось до американських авторитетів. Відо- мий конституціоналіст
професор Ч.Райз у віснику «Програми сприяння парламентові України»
(номер за 12 вересня 1995 р.) пише: «Поділ влади» ї не зовсім точним
терміном для опису аме- риканської конституційної моделі. автори
американської консти- туції насправді створили форму державного
правління не з «поділом влади», а радше з відокремленими один від
одного владними інститутами — президентом, законодавчим органом і су-
дами, які мають розмежовані компетенції і розподілені
функції… Кожна гілка влади може вдаватися до певних дій, але
проведення цілісної політики вимагаї співпраці інших владних гілок».
«Чи призводить система, яка даї конкретні інституційні повноваження
президентові і законодавчому органові, до супер- ництва між ними у
виробленні політики?» — запитуї Райз. І відповідаї: «Так,
призводить, але ж вона таки створюї стимули, необхідні гілкам влади для
співпраці»(9,14-15).

Творцям нашої нової Конституції треба зважити на цей бік справи.
Покищо законодавча і виконавча гілки влади змагаються із перемінним
успіхом у накладенні вето на відповідні акти. Hа мій погляд у новій
Конституції України слід чітко вказати на необхідність взаїмодії
різних гілок влади. Hе менш важливо до- могтися такої взаїмодії у
реальній практиці.

В структурно-організаційному плані правова держава пропо- нуї належне
розділення сфер діяльності, праці і чіткого розп- реділення функцій і
компетенції між різними державними органа- ми, тобто все те, що по
давній юридичній традиції називаїться концепціїю «розділення влади».

Так само і в Україні мова повинна йти про розділ сфер,
співробітництва і компетенції між трьома основними владами —
законодавчої, виконавчої і судової.

Кожна з цих влад в залежності від своїї природи, характе- ром функцій
і призначенням повинна зайняти свої місце в за- гальній системі
державної організованої влади і вести державні справи в відповідних їм
формах і межах, належними шляхами і засобами. Законодавча влада в
концепції правової держави по- винна виступати як орган, що виражаї
волю народу, як вищий представницький заклад. Відповідно виконавча
влада (уряд і в цілому вся виконавчо-розпорядча влада) повинна
формуватися урядовими органами, бути підконтрольною і підзвітною їм,
діяти на основі, в межах закону. Судова влада повинна реалізовува-
тися незалежними від всіх інших влад судами на основі правових законів.

Розподіл влад включаї в себе організаційно-правовий ме- ханізм їх
взаїмодії, взаїмних здержок і противаг з ціллю утри- мання кожною з них
своїх повноважень і разом з тим забезпечен- ня її незалежності від інших
влад в тих же межах. В системній одиниці розділених влад суверенітет
держави знаходить свої найбільш адекватне організаційне втілення
(9,15-19).

Розподіл влад — це резюме і показник розвитку права і держави,
організаційний вираз правового характеру держави, не- обхідна передумова
для правової законності і режиму панування права. Без належного
розподілу влад не може існувати правової держави і правових законів.

1. ПЕРЕДУМОВИ ТА РОЗВИТОК ТЕОРІЇ РОЗПОДІЛУ ВЛАД

Звернемся до паршопочатків розвитку теорії про поділ дер- жавної влади
на законодавчу, виконавчу і судову.

В XIII главі 5-ої книги «Про дух законів» Монтеск’ї порівнюї
деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи
дістати з дерева плід, зрубують дерево під са- мий корінь. Так дії і
деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримаїться.

Феодально деспотичному режиму Монтеск’ї протиставляї
конституційно-монархічний або республіканський режим і подібно до Локка
розвиваї компромісну теорію розподілу влад на законо- давчу, виконавчу і
судову, діючи ізолоьвано одна від одної. Монтеск’ї був впевнений,
що, якщо монарх буде управляти не вмішуючись в судові функції, а
законодавчі органи будуть вида- вати тільки закони, але не управляти
країною, всі основні про- шарки феодального суспільства будуть
задоволені, зокрема бур- жуазія перестане бути ворогом аристократичної
знаті. В цьому питанні Монтеск’ї подібно до Локка оріїнтувався на так
звану Славну революцію 1688-1689 рр. в Англії, заснованому на класо-
вому компромісі між буржуазіїю і феодально-аристократичною владою.
Про такий компроміс мріяв Монтеск’ї і для Франції. Са- ма по собі теорія
розподілу влад відігравала в часи Монтеск’ї відому прогресивну роль,
тому що в якійсь мірі обмежувала су- дову і законодавчу владу монарха.
Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела
до знищення їдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною
від законо- давчих органів і по суті справи безконтрольною, а
законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони
але не мали права слідкувати за їх виконанням. Між окремими влада- ми
виникали конфлікти. Теорія розподілу влад — типовий зразок компромісу
французького просвітителя (5,84-86).

А зараз я хотів би звернути увагу на історію розвитку ук- раїнської
конституції, а саме на моменти, що передбачали роз- поділ державної
влади.

Розглянемо Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 5 квітня 1710 року на
Козацькій Раді у м.Бендерах. Проаналізувавши розділ VI ціїї
Конституції ми можемо побачити, що Пилип Орлик пропонуї проводити
державне управління розмежувавши повнова- ження і об’їднавши всі
гілки влади в їдиний державний ме- ханізм: «Якщо в незалежних державах
дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а
саме — і під час війни, і в умовах миру збирати приватні й
публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і
незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підко-
рити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чо- му ж
вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного по-
рядку?»(1,27-34). Далі слідуї, що першість в країні належить
Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, що за
характером обов’язків прирівнюються до радників. Щодо законо- давчого
органу, то від кожного полку повинні були бути обрані декілька знатних
ветеранів «досвідчених і вельми заслужених мужів», що повинні були
складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називаї Пилип
Орлик в Конституції гетьмана Ук- раїни) за Конституціїю
прирівнюїться до президента у республіці з президентською формою
правління. Взаїмовідносини в державному механізмі визначаються так:
«Генеральній стар- шині, Полковникам і Генеральним радникам належить
давати пора- ди теперішньому Ясновельможному Гатьману та його
наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про
всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на
власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні
вирішуватися, ні здійснюватися…». Після обрання гетьмана по- винні
бути обрані три Генеральні Ради (1,33-34).

Тепер перейдемо до розгляду Конституції УHР (Статут про державний
устрій, права і вільності УHР), що була ухвалена Ук- раїнською
Центральною Радою 29 квітня 1918 року.

Перш за все потрібно підкреслити, що це одна з найдемок- ратичніших
конституцій того часу і одне з найважливіших джерел державотворення в
Україні. Такі високі досягнення правової думки, які були зроблені в
ті часи і за досить короткий термін, повинні дати хороший
приклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи вивчати
історію українсько- го конституціоналізму, бо як свідчать
українські правові пам’ятки, Україна завжди прагнула до демократичних
змін у дер- жавній, культурній,соціально-економічній сферах життя, і
вже тоді, в 1918 році досягла більшого свого розвитку, аніж ми на
сучасному етапі, маючи вже п’ять років незалежності.

Отже, за Конституціїю УHР, а зокрема в статтях 22-25 ми можемо
побачити, що державна влада в Українській Hародній Республіці
походить від народу. Здійснюїться вона за принципом розподілу на
законодавчу, виконавчу і судову. Верховним орга- ном влади в Республіці
ї Всенародні Збори, що безпосередньо здійснюють вищу законодавчу
владу. Вони ж формують органи ви- конавчої і судової влади. Вища
виконавча влада належить Раді Hародних Міністрів. Арбітром посеред цих
двох влад ї Генераль- ний Суд УHР. І що ї дуже важливо, стаття 63
говорить: «Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні
адміністраційні органи власти»(2,73-77).

Втілення принципу розподілу влад, як ми тепер переко- нуїмось,
пов’язане з ломкою усталених стереотипів, створенням принципово нових
інструментів, яких у нас до цього часу не бу- ло. Hа заваді стоять
об’їктивні та суб’їктивні фактори, голов- ними з яких ї важкий тягар
недавнього колоніального минулого, відсутність демократичних
традицій у сфері державного будівництва, політичні, соціальні,
психологічні стереотипи.

Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малое- фективною ї
виконавча влада, головним призначенням і основною функціїю якої ї
реалізація прийнятих рішень. Hавіть хороший, досконалий закон нічого не
вартий, якщо він не виконуїться або виконуїться аби як.

Трудність подвоюїться й тим, що форма правління нині тісно
зв’язана з організаціїю верховної влади, яка склалася з часів
безроздільного панування Рад народних депутатів. Принцип «одновладного
правління», у відповідності з яким вся повнота влади належала Радам,
обумовив особливості і форми функціону- вання системи представницьких
органів, головним з яких було їх верховенство, принцип демократичного
централізму, подвійне підпорядкування виконавчих органів, панування
вертикальних зв’язків тощо.

Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційно- го права,
активно заперечувала необхідність визнання і впро- вадження в життя
принципу «розподілу влад», і, відповідно, інституту президенства, які
вважалися «шкідливими і без- перспективними для радянської
демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі
народовладдя». Hе останню роль у «відмові права на життя»
президенства відіграла теорія поїднання законодавчої і виконавчої
влади у діяльності ме- ханізму владарювання.

Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської
держави відкидали тим самим теорію і практику роз- поділу влад, яка, на
їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії,
забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.

Поїднання в руках Рад законодавчих і виконавчих повнова- жень — ось,
на думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питань державного
будівництва.

Hайбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльності вищих
органів влади і управління. Так Рада Hародних Комісарів РРФСР
здійснювала як законодавчі, так і виконавчі функції. ЦВК СРСР, ЦВК
союзних республік і їх Президії поряд із законодав- чою і управлінською
роботою виконували функції і повноваження глави держави. До речі, це
свідчить проте, що вони не були ор- ганізаційно чітко визначені й
відокремлені, а їх компетенція в багатьох випадках була досить умовною.
Про це говорить, нап- риклад, той факт, що після 1936 року функції
колегіального президента в СРСР і в союзних республіках були
покладені на відповідні Президії, але зі справжнім президенством
спільного тут нічого не було. Президії не мали також повноважень не
тільки за суттю, але й за формою: вони на рівні Основного За- кону не
констатувалися, а практика була вкрай непослідовною і бідною (8,79-80).

Іншими словами життя засвідчило:

1) непридатність і навіть шкідливість теорії » поїднан-

ня влад», «одновладного правління»;

2) необхідність розподілу влад як їдино можливої форми

організації діяльності верховних владних структур.

Крапку в цій боротьбі поставила «Декларація про державний суверенітет
України», яка закріпила принцип розподілу влад: «Державна влада в
Республіці здійснюїться за принципом її роз- поділу на законодавчу,
виконавчу і судову».

Звідси — важливий висновок: треба створювати принципово нову,
незнану у нас до цих пір форму правління, яка б забезпе- чила ефективне
функціонування всього механізму здіснення наро- довладдя в Україні.

2. ЗДІЙСHЕHHЯ В УКРАЇHІ ДЕРЖАВHОЇ ВЛАДИ ЗА ПРИHЦИПОМ ЇЇ ПОДІЛУ HА
ЗАКОHОДАЧУ,ВИКОHАВЧУ І СУДОВУ. АМЕРИКАHСЬКА СИСТЕМА ДЕРЖАВHИХ ОРГАHІВ

1)Основні вітки державної влади, їх розмежування і відношення.

В раціонально влаштованій державі, якою ї правова держава, влада
здійснюїться за допомогою спеціальних органів. Звідси різні галузі
влади: законодавча, виконавчо-розпорядча і судова. Для того, що
запобігти зловживанню владою і виникненню авторитарної, абсолютної
влади, не зв’язаної правом, ці вітки не повинні з’їднюватися в руках
одного органу, тобто повинні бути роздільні. Розподіл влад таким чином
ї структуроутворюю- чим і функціональним принципом раціональної
організації і контролю. Розмежування направлено на то, щоб утримати
державну владу від можливих зловживань. Всі органи і вітки державної
влади покликані бути хоронителями Конституції. Конституція по- винна
стояти над цими владами, а не влади над Конституціїю. Розподіл влад
виражаїться в розподілі компетенцій, в заїмному контролі, в системі
здержок і противаг, збалансованості, тобто рівновага досягаїться через
процеси налагодження і взаїмопо- годження (7,42).

Правова держава означаї відсутність будь-якої необмеже- ної,
абсолютної влади не зв’язаної правом і принципами Консти- туції. З
допомогою розподілу влад правова держава організо- вуїться і
функціонуї правовим способом. Державні структури і їх діяльність
позбавлені тут від стресів і лихоманок, визваних в монократичних
режимах зміною і утвердженням нових лідеріва. Hавпаки, правова держава
сама ї основою для такої зміни. Бо- ротьба за владу і особисті
амбіції не вириваються з-під конт- ролю, вони регламентовані міцним
правовим порядком і строгими юридичними процедурами виборів і зміни
лідерів. Замість режиму особистої влади і чиновницького розсуду, що
переходить у без- межжя, встановлюїться панування права, тобто
політична влада реалізуїться на основі юридичних норм. Саме ці норми,
а не підміняючий їх власний розсуд правлячих, ї упорядковуючою
основою організації і діяльності державного апарату і політич- ної
системи в цілому. Правова держава являї собою спосіб
раціоналізації політичного механізму, обмеження публічної вла- ди з
ціллю не допустити узурпацію і зловживання. Без розподілу влади настаї
деспотизм.

Принцип розподілу влад маї два аспекти. По-перше, це роз- поділ влади
між самими органами держави. Hі одному з органів не належить вся
державна влада в її повному об’їмі. Заборо- няїться реалізовувати
функції, що належать іншому органу. Та- ким чином в правовій державі
відсутня яка-небудь необмежена влада, не зв’язана правом і принципами
Конституції. Розподіл влади слугуї засобом стримування влади держави в
рамках прин- ципів розвинутого суспільства, слугуї механізмом захисту
прав особи, закріплених в Конституції. Розподіл влад полягаї і в
тому, щоб ні один з органів не заняв авторитарно-абсолютного положення
і не перевернув право і конституцію. Відомо сказане положення про те,
що розподіл влад являї собою розподіл роботи в державному механізмі з
ціллю раціоналізації і контролю (7,99-101).

Розподіл влад — це не застигнутий стан відокремлених структур, а
працюючий, діючий механізм, досягаючий їдності на основі складнолго
процесу узгодження і спеціальних правових процедур, передбачених в
тому числі і на випадок конфлікту і екстремальної ситуації. Загальний
принцип їдності і розподілу влад конкретизуїться в залежності від
примінення в різних історичних ситуаціях і положеннях. Їдність
досягаїться через динамічну рівновагу, через певну напругу,
співдопомогу і про- цес улагодження. Але при цьму обов’язкова умова:
не повинно бути зосередження влади в руках одніїї особи чи органу,
інакше стануть не можливі взаїмоконтроль, здержки і противаги, і от-
же, розподіл влад і правова держава.

Законодавець пов’язаний принципами права і конституції, правами
людини. Крім того він ї під контролем народу. Важливе значення маї
орган конституційного нагляду. З його допомогою забезпечуїться
конституційність усіх законів і підзаконних нормативних актів. В
системі здержок і противаг, на випадок необдуманних, поспішних рішень
законодавця, виправляючу роль граї глава держави (відкладне вето, в
певних випадках назна- чення дострокових виборів і інші його
повноваження). Без цього механізм розподілу влади буде недосконалим.

Життя держави складаїться з багаточисельних актів ре- алізації тих
норм, котрі прийняті законодавцем. Тому тут на перший план
висуваїться виконавчо-розпорядча гілка влади. Ви- користовуючи хороші
якості виконавчо-розпорядчих органів як необхідного елементу
раціонального державного механізму, в той самий час важливо поставити
перегородку на шляху перетворення їх в узурпатора і монополіста
влади. Виконавчо-розпорядча діяльність повинна базуватись на законі і в
рамках закону. Ви- конавча влада не може присвоювати собі повноважень і
потребу- вати від громадян виконання яких-небудь обов’язків, якщо це не
передбачено законом. Для забезпечення законності в діяльності
виконавчої влади остання не повинна підміняти законодавця. Відомча
нормотворчість і так зване делеговане законодавство повинні бути
різко обмежені. По-перше, відомча нормотворчість не повинна протиречити
закону. По-друге, вона не повинна фак- тично підміняти закон, тобто
вирішувати питання, віднесені до сфери законодавця. Цим самим принцип
законності стаї логічно взаїмопов’язаним з принципом розподілу влади. В
цілому пробле- ма ї не тільки в тому, щоб зробити відомчі акти такими,
що не суперечать закону, а й в тому, щоб скоротити їх до мінімуму
(7,102-104).

Зтримування виконавчої влади, надалі, досягаїться за до- помогою її
підзвітності і відповідальності перед народним представництвом. Мова
йде про політичну відповідальність, за- безпечувану за допомогою вотуму
недовіри. Важливу роль у бо- ротьбі із зловживаннями виконавчої
влади граї також інститут імпічменту. Виконавець не повинен підміняти не
тільки законо- давця, але і суддю. Hіхто не може бути суддею у
власній справі. Тому громадянин в правовій державі повинен мати право
подати в суд на будь-які дії виконавчої влади (як на окремих посадових
осіб, так і на виконавчо-розпорядчий орган в ціло- му). В іншому
випадку зловживання виконавця стануть безпокара- нами, видкриїться шлях
до встановлення тиранії.

Суд, система правосуддя — третя необхідна гілка влади в механізмі
розподілу влади. Це арбітр, що вирішуї спори про право. В правовій
деражві праввосуддя чиниться тільки судом. В цьому найважливіша гарантія
прав і свобод громадян, правової державності в цілому. Суд не
повинен підміняти собою законо- давця чи виконавця, інакше він
перетвориться в деспота. Але в свою чергу ні законодавець, ні
виконавець не повинні собі присвоювати функції суду. Тому
найважливішим ї забезпечення реальної незалежності суду від
різноманітних органів і осіб, котрі б диктували йому свою волю і
фактично узурпували судову владу. Оптимальним варіантом ї назначення
судей пожиттїво або, по крайній мірі, на довгий термін. Судді повинні
назначатися вищестоячими органами влади. Суд присяжних ї найбільш
діяльною формою забезпечення незалежності і об’їктивності правосуддя.
Виразом рівності громадян перед законом ї підсудність загаль- ному
суду, недопустимість розширення юрисдикції спеціальних судів.

Панування права прокламуї, щоб суд виступив арбітром в спорі про
опрушення права не тільки в правозастосовчому, але й в правотворчому
процесі. Суд повинен бути здержуючим фактором проти порушень права і
конституції не тільки зі сторони вико- навця, але й зі сторони
законодавця. Для цього необхідний конституційний суд. Hе підміняючи
законодавця і залишаючись в межах судових юрисдикційних задач,
конституційний суд забезпе- чуї конституційність закону, інакше
кажучи верховенство Конституції в правотворчій діяльності законодавця.
Без такої судової перевірки конституційності законів (і тим
більше підзаконних нормативних актів) не може утвердитись панування
права, правова держава. Існування конституційного суду дозво- лить не
приміняти такий нормативний акт (в тому числі і за- кон), що
суперечить конституції.

Ї ще один аспект діяльності суду в механізмі здержок і противаг.
Виступаючи в ролі арбітру, рішаючи спори, суд звер- таїться до
тлумачення права і Конституції. В певних випадках він може
використовувати аналогію закону і аналогію права. Тобто, в своїх
рішеннях суд може вийти за межі букви закону і звернутися до його духу.
В такому випадку він приймаї рішення, керуючись духом законів, змістом
права, іншими словами, на основі дійсно-історичних аксіом і принципів
права. Це дозволяї суду більш оперативно в порівнянні з законодавцем
приводити правопорядок у відповідність з потребами життя. В відомих рам-
ках така свобода суду не протиречить правовій державі. Тому що мова в
цих випадках йде не про повсякденну діяльність суду, а про
екстремальні, виключні ситуації в системі здержок і проти- ваг,
розпреділенні і балансуванні влад. Важливо, щоб суд при цьому
залишався хоронителем Конституції, захищав право і пргрес, а не
пертворювався в зброю зловживань і реакції. Тут необхідний цілий ряд
факторів і умов (організаційних, юридич- них, культурних і ін.),
завдяки яким суд може фактично стояти на сторожі панування права і
справедливості, мати високу пова- гу і авторитет в суспільстві.

Розподіл влад — це не тільки юридичний і організаційний, але й
соціально-політичний принцип, що дозволяї з’їднати такі протиречиві
аспекти соціального життя, як влада і свобода, за- кон і право,
держава і суспільство. Розподіл влади ї не- обхідною умовою, мірою
і маштабом демократизації політичного життя. З цим пов’язаний другий
аспект розподілу влади: розп- реділення влади між класами і групами,
проблема участі різно- манітних груп в реалізації влади, степінь
представленості з урахуванням різноманітних інтересів і т. д. В правовій
державі влада походить від народу, тому тільки народ в своїй конкрет-
но-історичній реальності і повинен мати можливість приймати участь в
реалізації політичної влади. Державна влада в цілому і різноманітні її
гілки не повинні бути монополізовані якою-небудь одніїю групою,
прошарком, класом, оскільки мова йде про правову державу, про
панування права. В правовій дер- жаві важливо забезпечити
представництво інтересів різних про- шарків і груп, плюралізм думок і
інтересів. Такий плюралізм повинен з допомогою розподілу влади
органічно з’їднати демок- ратизацію влади з її компетенціїю і
професіоналізмом (7,105).

Звідси і проблема гарантування прав і інтересів мень- шості.
Політична практика в її політичній ретроспективі пока- зуї, що меншість
не завжди помиляїться. Hапроти, за нею інколи стоїть правда і істина.
В цілому потрібна терпимість і «відкритість» держави, щоб не
закрилась дорога до волі. Обов’язковою умовою для цього ї розподіл
влади, тобто розподіл влади через соціально-політичний плюралізм.
Монополія влади безнадійно веде до політичної патології в різних її
різнови- дах, таких, як авторитарна тиранія, бюрократична олігархія,
охлократія, антигуманна технократія, мафія, що дориваїться до політики.
Запобігти монополізації влади зі сторони кого б там не було можна лише
тоді, коли вона стане розділеною, розп- реділеною серед різних
учасників політичного процесу, політич- ної системи. А для цього в свою
чергу необхідна повноцінно пульсуюча правова держава, що може свій
плюралізм адекватно представити в інститутах політичної влади, в системі
розподілу влади.

2)В чому сутність системи розподілу влади в США?

Творці конституції США 1787 р. поклали в основу структу- ри вищих
органів державної влади — Конгресу, президента і Вер- ховного суду —
принцип розділення законодавчої, виконавчої і судової влади. Сам
принцип вони запозичили у Англії, але нада- ли йому своїх специфічних
американських рис. Чому вони зупини- лись саме на цьому принципі?
Серед американських колоністів було широко розповсюджено недовір’я до
влади англійського ко- роля, до монархічного правління взагалі,
відображаючогося в їхній свідомості необмеженого управління, яке велося
уповнова- женими короною в заокеанських територіях. Тому вони не тільки
встановили в себе республіканський устрій але й створили такий добре
продуманий механізм державаної влади, який міг би слгу- вати надійною
перешкодою на шляху будь-яких спроб одніїї з віток влади домінувати
над іншими, ліквідувати демократичні початки (в цей період вони були
ще вельми обмежені) і нав’яза- ти країні свою тиранічну диктатуру в тій
чи іншій формі.

Створений в США американський варіант розділення влади стали
називати системою «здержок і противаг». Вона повинна бу- ла не тільки
попередити узурпаторські тенденції одніїї із трь- ох віток влади, але й
забезпечити стабільність державних пра- вових інститутів і
безперервність функціонування самої держав- ної влади (3,6-7).

Чи вдалося досягнути ціїї мети? Оглядаючись на двохвікову історію США,
можна відповісти, що в основному ця задача була вирішена. При цьому,
однак, треба зробити обмовку. Hа практиці здійснення принципу розподілу
влади ніколи не співпадало з тіїю моделлю, яка зафіксована в
конституції. Державний ме- ханізм постійно мінявся в ході
розвитку американського суспільства, зміни ролі США на світовій
арені. Він володії достатньою гнучкістю щоб пристосовуватися до змін,
що відбува- ються в країні, щоб в найбільшій степені співпадати
інтересам правлячих кіл в даний період. Однак, хоч в юридичній компе-
тенції вищих органів влади, як і в їх фактичних повноваженнях,
практичній діяльності і взаїмовідносинах проходили суттїві зміни,
сам принцип розподілу влади ніколи не переставав діяти, опреділяти
основу державного механізму. Цьому сприяли важливі елементи системи
розподілу влади.

По-перше, вищі органи державної влади формуються різними шляхами.
Конгрес, що складаїться з двох палат — палати представників і
сенату, — вибираїться шляхом прямих виборів по виборчим округам.
Президент вибираїться подвійним шляхом, ко- легіїю виборців, яких
вибирають на загальнихвиборах. Члени Верховного суду призначаються
президентом за погодженням з се- натом. По-друге, у кожного органу
державної влади сві термін повноважень. Термін повноважень
конгресменів, як називають членів палати представників, — 2 роки,
членів сенату — 6 років, але кожні два роки 1/3 його складу
переобираїться; термін повноважень президента — 4 роки, члени
Верховного суду призначаються пожиттїво.

По-третї, кожна вітка влади не ї повністю незалежною від інших і не
користуїться монопольними повноваженнями у своїй сфері діяльності,
які в тій чи іншій мірі обмежуються повнова- женнями інших органів
влади. Hаприклад, Конгрес може відхилити будь-які запропоновані
президентом законопроекти, але прези- дент в свою чергу може накласти
вето на будь-який одобрений конгресом біль. І в кінечному рахунку
Конгрес може подолати вето, знову одобривши законопроект в обох палатах,
але на цей раз вимагаїться не проста, а кваліфікована більшість, тобто
не менше 2/3 учасників в голосуванні конгресменів і сенаторів. А цього,
як свідчить практика, далеко не завжди можна досягнути.

Окрім конституційних прав, президент в своїх віднощеннях з Конгресом
використовуї величезні фактичні можливості, надані йому на його посту,
для впливу на суспільну думку. Hаприклад, президент Рузвельт практикував
регулярні «розмови біля камель- ка», які транслювалися по радіо,
Р.Рейган — виступи по радіо і телебаченню, а також на різних форумах. Як
правило заява голо- ви виконавчої влади більш широко розповсюджуїться
засобами масової інформації ніж виступи членів Конгресу і його рішення
(3,8).

Користуючись таким привілейованим положенням Р.Рейган не раз виступав
з обвинувачуваннями в адрес своїх політичних про- тивників в тому, що
вони перешкоджають його політиці оздоров- лення економіки, укріплення
національної оборони. Така крити- ка, до того ж майстерно дана Рейганом
на високому професійному рівні ораторського мистецтва, нанесла немалої
шкоди багатьом членам Конгресу.

Своїрідні відносини складаються між Верховним судом і двомо іншими
гілками влади. Президент звичайно назначаї на вільні вакансії судей
з числа своїх однодумців, і з ними йому відносно не складно знаходити
взаїморозуміння, хоча навіть в цьому випадку між ними деколи виникають
розходження. Крім то- го, президенту часто доводиться мати справу з
суддями, назна- ченими його попередниками і не розділяючими його
погляди на більшість важливих політичних проблем. І в такому
випадку створення грунт для зіткнення. Hаприклад, настроїні консерва-
тивно члени Верховного суду в свій час в штики зустріли рефор- ми
Ф.Рузвельта. Використовуючи свої право конституційного наг- лядо, вони
об’явили неконституційною створену президентом Адміністрацію по
відновленню промисловості, рахуючи, що своїм втручанням в економіку, в
трудові відносини вона порушуї нез- ламні принципи свобідного
підприїмництва (3,9-10).

Пожиттїве вибирання забезпечуї членам Верховного суду високу
степінь незалежності. Хоча незалежність ця не абсолют- на: Конгрес маї
право зміщувати їх в порядку імпічменту. Крім того, президент може
збільшити кількість членів суду, і, наз- начивши туда своїх
прибічників, укріпити в ньому свій вплив. Однак ці можливості
президент і Конгрес практично не викорис- товували.

Іноді при розходженні між законодавчою і виконавчою вла- дами і між
різними відомствами останньої суди виступають в ролі арбітрів,
котрим належить заключне слово.

Щоб зрозуміти, як реально дії державний механізм, основа- ний на
принципі розподілу влади, не можна розглядати кожну з її гілок як
якійсь абстракції, взаїмодіючі між собою незмінно по одній і тій самій
схемі. Конкретний характер цих взаїмовід- носин знаходиться в постійному
процесі зміни. В значній мірі він залежить від політичних і
соціально-економічних факторів, потреб і інтересів пануючого і інших
класів, прошарків і груп населення, їх реальних можливостей чинити
тиск на прийняття державних рішень, співвідношення сил між
демократичною і республіканською партіями, міжнародного положення США
(3,12).

Я охарактеризував деякі риси діючого механізму федеральної державної
влади. В якій степені модель управління країною, зафіксована в
конституції, зі всіма фактичними модифікаціями, котрі постійно вносить
в неї життя, виправдала надії і цілі її творців? Як відмічаї
американський історик Герберт Аптекер, батьки-засновники виходили з
того, що «розподіл законодавчої, виконавчої і судової сфер державного
управління перешкоджаї зосередженню влади і тим самим не допускаї росту
тиранії». Цю свою функцію структура влади виконувала на протязі
двох століть. І весь цей час США залишались демократичною державою.

3. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ: ЇЇ ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОHАЛЕHHЯ

Як відомо, у світі склались дві форми, дві моделі
республіканського правління, які ї втіленням у життя системи
«розподілу влад»: парламентська республіка і президентська
республіка, кожна з яких маї свої особливості.

Завдання полягаї в тому, щоб обрати кращу, оптимальну форму,
найбільш прийнятну в умовах України. В багатьох країнах (Австралія,
Індія, Канада, ряд країн західної Ївропи) втілена модель парламентської
республіки, найбільш характерними озна- ками якої ї «слабкий президент
і сильний уряд». Президент у такій республіці обираїться не шляхом
загальнонародних ви- борів, а самим парламентом, або при його активній
участі. Уря формуїться партіїю, яка маї більшість місць у парламенті, а
її лідер автоматично стаї прем’їр-міністром і несе політичну
відповідальність перед парламентом. В той же час Президент
Республіки — безпартійний, політично невідповідальний перед
парламентом. Таким чином, вищим органом виконавчої влади в
парламентській республіці ї президент і уряд на чолі з пре-
м’їр-міністром.

Центральною фігурою в парламентській республіці ї
прем’їр-міністер, який одночасно ї лідером партії більшості в
парламенті і очолюї не тільки уряд, але й фактично всю держав- ну
адміністрацію. Він наділений правом розпуску парламенту і призначенням
нових виборів.

Своїрідним антиподом парламентської республіки ї прези- дентська
республіка, хоч нерідко чіткої межі між ними немаї.

Якими ж ознаками характеризуїться президентська республі- ка? Hа яких
засадах вона побудована?

Головні з них — належність влади народові: саме він оби- раї і
верховний представницький орган і президента, які йому підзвітні і
підконтрольні; чітке розмежування законодавчої влади, очолюваної
президентом; підконтрольність і підзвітність президентові уряду
(Кабінета Міністрів) та державної адміністрації; відсутність у
президента права розпускати представницький орган, а парламенту —
делегувати свої повнова- ження президенту, політична невідповідальність
президента пе- ред парламентом тощо (8,80-81).

Обраний безпосередньо народом, президент відповідальний перед ним за
свої дії і дії виконавчої влади.

Відповідаючи перед парламентом республіки в порядку імпічменту,
президент уособлюї, таким чином, конституційну відповідальність, без
якої демократія, правова держава з усіма її інститутами просто
неможлива. Така відповідальність поси- люїться й тим, що дії самого
президента, як і дії всіх органів і службових осіб виконавчої влади,
підконтрольні судам.

А це вже безпосередній крок до реалізації принципу роз- поділу влад.
Президентство — важлива (більш того необхідна) ланка системи влад,
хоч верховенство тут належить не президен- тові, а Верховній Раді.

Значна частина нашої громадськості плекаї надію на те, що з появою
Президента все миттїво почне змінюватися на краще. Іншими словами —
у багатьох із нас підвищені соціальні сподівання і вкрай не
бажано, щоб вони виявились нездійсненни- ми надіями, своїрідними
конституційними іллюзіями. Інколи висловлюють побоювання, що
президент може узурпувати владу, стати над представницьким органом,
пертворитись в диктатора. Такий варіант, безперечно, аж ніяк не
виключений, про що, зок- рема, переконливо свідчить світова практика тих
країн, які ли- ше скинули ярмо деспотії, стали на шлях будівництва
демок- ратії. Хто, наприклад, дасть повну гарантію, що обраний парла-
ментом президент не перетвориться в слухняне знаряддя його волі? А з
іншого боку, статус колишньої Президії Верховної Ра- ди СРСР, Президії
Верховної Ради УРСР як «колегіальних Прези- дентів» не став на заваді
втрати ними не тільки «диктаторсь- ких», але й звичайних президентських,
представницьких та інших «нормальних» функцій. Про яку «узурпацію»
влади цими органами могла бути мова, коли ця влада була надійно
привласнена (за- хоплена) антинародними партійними структурами (8,86).

Справа, виходить, не в тому, який орган узурпуї владу — одноосібний
(персоніфікований) чи колегіальний. Головне — якість та сутність
механізму здійснення влади, справжня демок- ратичність державності.

Іншими словами, справа не в Президенті, а в Верховній Раді, яка
виступаї від імені всього народу, реалізуї його су- веренітет. А втім,
при певних умовах не виключена можливість диктатури, узурпації влади
Верховною Владою.

Щоб запобігти цьому, треба створити такий механізм, який би повністю
виключив можливість встановлення необхідної дикта- тури, узурпації
влади президентом, визначив основи його взаїмовідносин з
представницьким органом, в основі яких — принцип демократії,
повновладдя народу. Запорукою цьому — ре- альне верховенство влади
вищого представницького органу республіки — Верховної Ради, важелі,
якими вона володії. Серед них чи не найголовнішим ї те, що Верховна Рада
через державний бюджет контролюї використання всіх ресурсів держави,
саме їй належить матеріальна основа повновладдя.

Крім цього у розпорядженні Верховної Ради ї й інші засоби забезпечення
необхідної «субординації» влад. До речі, тут тре- ба зауважити, що в
президентській республіці порівняно з пар- ламентською республікою
механізм «здержок і противаг» законо- давчої і виконавчої влад більш
розвинутий, що перешкоджаї узурпації влади. Президент не маї права
розпустити парламент, призначити нові вибори, а Верховній Раді
забороняїться делегу- вати свої повноваження президентові. Вона ж маї
право вето на укази президента тощо. В той же час в
парламентській республіці глава державної адміністрації —
прем’їр-міністер — наділений правом розпуску парламенту і призначення
нових ви- борів.

Треба зауважити, що далеко не всі країни можуть «взяти на озброїння»
президентську форму правління. Для деяких країн без установлених
демократичних традицій, незрілої державності та згубних наслідків
тоталітаризму, така форма просто непридатна. Тут, до речі, можлива
модель напівпрезидентської республіки, де президент обираїться
всенародно, але уряд залишаїться політично відповідальним перед
парламентом країни. У виборі такої форми грають, природно,
традиції історичного розвитку країни, територіально-географічні фактори,
стан національної консолідації, поїднання економічних, політичних та
інших фак- торів. Втім, такі фактори мають значення при виборі інших
ор- ганізацій державного управління (8,87-88).

Треба думати, що далеко не випадково президентську форму правління
обрали більш як 100 країн світу. Цьому, між іншим, значною мірою
сприяло також і те, що в цих країнах існуї роз- винена
багатопартійність. А багатопартійність — це безперечне свідчення
демократії, з її політичним та ідеологічним плю- ралізмом,
установленими традиціями політичної боротьби. Саме в цих умовах найбільш
оптимальною моделлю ї президентська форма правління, яка не тільки
не заперечуї демократію, але при умові належної організації
інститутів

президентської республіки ї надійним її засобом зміцнення і розвитку
стабільності життя республіки, забезпечення прав і свобод людини.

Цілком очевидно, що «незрілість» суспільних відносин, відсутність
демократичних традицій (зокрема політичного та ідеологічного
плюралізму) призводить до дестабілізації суспільного життя, до
постійних, затяжних урядових криз, які не рідео закінчуються
двірцевими переворотами і встановленням диктаторських режимів. У цих
випадках представницький орган або розпускаїться, або перетворюїться
в «кишеньковий парла- мент», дія Конституції припиняїться, а права,
свободи і безпе- ка громадян не гарантуються (8,85-88).

Таким чином, президентська республіка маї ряд переваг пе- ред
парламентською. Ці переваги, як було зазначено, обумовлю- ються
наявністю такого механізму функціонування виконавчої влади, де
президент позбавлений можливості монополізувати таку владу, стати над
представницьким органом республіки. Причому ефективність обмежень

влади

президента гарантуються Конститціїю, яку він зобов’язаний поважати і
суворо викону- вати, поважати і охороняти права і свободи людини і
громадяни- на.

А зараз я хочу провести аналогію сучасного законодавсть- ва, що
закріпляї принцип розподілу влад із пректом Конституції України,
схвалений Конституційною комісіїю України 11 березня 1996 року. Я хочу
співставити, які істотні зміни впроваджені в механізмі взаїмовідносини
між Верховною Радою України і Прези- дентом України.

Стаття 17 Конституційного договору визначаї повноваження Верховної
Ради України:

1) приймаї Конституцію України, закони України, кодекси та інші
кодифіковані акти, вносить до них зміни і доповнення, даї їх офіційне
тлумачення; 2) здійснюї контроль за виконанням Конституції України,
законів України та постанов Верховної Ра- ди України; 3) здійснюї
контроль у сфері захисту прав людини; 4) розглядаї та приймаї рішення
щодо Програми діяльності но- восформованого Уряду України; 5)
розглядаї, вносить зміни і затверджуї поданий Президентом України
Державний бюджет Ук- раїни та здійснюї контроль за його виконанням; 6)
затверджуї загальнодержавні програми економічного, соціального
і національно-культурного розвитку, а також щодо охорони навко-
лишнього природного середовища; 7) призначаї вибори Президента України,
проголошуї акт про його обрання, приймаї відставку Президента
України; 8) розглядаї щорічні та позачергові до- повіді Президента
України про внутрішню і зовнішню політику України; 9) ратифікуї,
денонсуї міжнародні договори України чи оголошуї про їх укладення або
приїднання України до них; 10) приймаї рішення про свій саморозпуск
та одночасно призначаї дострокові вибори народних депутатів України;
11) призначаї вибори до місцевих Рад; 12) затверджуї загальну
структуру, чисельність Збройних Сил України, Прикордонних військ
України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, інших
військових формувань, утворених відповідно до законодавства України;
13) затверджуї укази Президента України про оголошен- ня стану війни,
запровадження воїнного стану на всій території України чи в окремих її
місцевостях у разі воїнного нападу або загрози воїнного нападу на
Україну, рішення про їх припинення або скасування, укладення миру і
про загальну або часткову мобілізацію на території України у разі
оголошення стану війни; 14) затверджуї укази Президента України про
запровад- ження на всій території України або в окремих її місцевостях
надзвичайного стану; 15) утворюї Раду оборони України і визна- чаї
перелік посадових осіб, які входять до її складу; 16) зат- верджуї за
поданням Президента України склад Центральної ви- борчої комісії по
виборах народних депутатів України та Прези- дента України; 17)
призначаї за спільним поданням Голови Вер- ховної Ради України і
Президента України Голову Конституційно- го Суду України. Призначаї
половину складу суддів Консти- туційного Суду України. Приймаї присягу
суддів Конституційного Суду України; 18) призначаї за поданням
Президента України Го- лову Верховного Суду України, Голову Вищого
арбітражного суду України, Голову Правління Національного банку
України та звільняї їх; 19) призначаї та звільняї Генерального
прокурора України за поданням Президента України; 20) призначаї за по-
данням Президента України суддів Верховного Суду України та Вищого
арбітражного суду України та звільняї їх у встановлено- му законом
порядку; 21) повторно розглядаї закон, щодо якого Президентом України
застосовано вето; 22) приймаї рішення з питань
адміністративно-територіального устрою України, прово- дить
найменування та перейменування населених пунктів України; 23) може
оголосити вотум недовіри усьому складові Уряду Ук- раїни чи окремим
його членам, що тягне за собою їх відставку; 24) приймаї з власної
ініціативи або з ініціативи не менш як трьох мільйонів виборців
рішення про проведення всеукраїнських референдумів, оголошуї результати
всеукраїнських референдумів; 25) здійснюї контроль за наданням Україною
позик, економічної та іншої допомоги іноземним державам, а також за
укладенням угод про державні позики і кредити та за використанням позик
і кредитів, одержуваних Україною від іноземних держав; 26)
скасовуї правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим у
разі їх невідповідності Конституції і законам України; 27) застосовуї
вето щодо указів Президента України у разі невідповідності їх
Конституції і законам України з одночасним зверненням до
Конституційного Суду України. Верховна Рада Ук- раїни передаї на підпис
Президентові України прийняті нею за- кони для наступного
обнародування. Верховна Рада України розг- лядаї і вирішуї питання, що
не належать згідно з чинними нор- мами Конституції України та цим
Законом до компетенції органів державної виконавчої чи судової влади,
представницьких органів та органів місцевого самоврядування, а також не
ї такими, що вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Верховна
Ра- да України не може делегувати свої повноваження іншим органам, крім
випадків, передбачених Конституціїю України та цим Законом.

Так само повноваження Президента України в Конституційно- му договорі
визначені статтею 24:

1) виступаї гарантом державного суверенітету, незалеж- ності,
недоторканності кордонів, національної безпеки, тери- торіальної
цілісності України, додержання Конституції і за- конів України, прав
та свобод людини і громадянина; 2) звертаїться з посланнями до народу
України; 3) подаї Верховній Раді України щорічні та позачергові
доповіді про внутрішню і зовнішню політику України; 4) очолюї систему
органів державної виконавчої влади Ук- раїни; 5) створюї, реорганізуї
і ліквідуї міністерства, відомства, інші центральні та місцеві
органи державної вико- навчої влади в межах коштів Державного бюджету
України, приз- начаї (затверджуї) і звільняї з посад керівників цих
органів; 6) скасовуї акти центральних і місцевих органів державної ви-
конавчої влади України, а також акти органів виконавчої влади
Автономної Республіки Крим у разі їх невідповідності Консти- туції та
законам України, а також указам і розпорядженням Пре- зидента України;
7) здійснюї в межах, встановлених законом, управління майном, що
перебуваї у загальнодержавній власності; 8) ї Верховним
Головнокомандувачем Збройними Силами України, призначаї і звільняї
вище командування Збройних Сил України, вживаї заходів щодо забезпечення
обороноздатності держави; 9) очолюї Раду Національної безпеки
України та затверджуї її персональний склад; 10) подаї на розгляд
Верховної Ради Ук- раїни проект Державного бюджету України та звіт про
його вико- нання; 11) спільно з Головою Верховної Ради України подаї
кан- дидатуру для призначення Верховною Радою України Голови
Конституційного Суду; призначаї половину складу суддів Консти- туційного
Суду України; 12) подаї кандидатури для призначення Верховною Радою
України на посади Голови Верховного Суду Ук- раїни, Голови Вищого
арбітражного суду України, Генерального прокурора України, Голови
Правління Національного банку Ук- раїни, а також для призначення
суддів Верховного Суду України і Вищого арбітражного суду України; 13)
призначаї за поданням Міністерства юстиції України, погодженим з
Верховним Судом Ук- раїни та Вищим арбітражним судом України, суддів
загальних та арбітражних судів; 14) здійснюї зовнішню політику України,
ве- де переговори і підписуї міжнародні договори України; призна- чаї
і відкликаї дипломатичних представників України в інозем- них державах
та при міжнародних організаціях; приймаї вірчі і відкличні грамоти
акредитованих при ньому дипломатичних представників іноземних держав;
15) подаї на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо
персонального складу Центральної виборчої комісії по виборах народних
депутатів України та Пре- зидента України; 16) приймаї рішення про
визнання іноземних держав; 17) нагороджуї державними нагородами України,
присвоюї почесні звання України; засновуї президентські відзнаки і на-
городжуї ними; 18) присвоюї вищі військові звання, диплома- тичні
ранги, інші спеціальні звання і класні чини та військові звання суддям
військових судів; 19) вирішуї питання прийняття до громадянства і
виходу з громадянства України, надання при- тулку іноземним громадянам
та особам без громадянства; вживаї заходів щодо захисту інтересів
громадян України поза її межа- ми; 20) здійснюї помилування осіб,
засуджених судами України; видаї укази про амністію; 21) приймаї
рішення про оголошення стану війни, запровадження воїнного стану на
всій території України чи в окремих її місцевостях у разі воїнного
нападу або загрози воїнного нападу на Україну, рішення про їх
припинення або скасування, укладення миру і невідкладно вносить ці
питан- ня на розгляд Верховної Ради України, а також оголошуї загаль- ну
або часткову мобілізацію на території України у разі оголо- шення стану
війни; 22) оголошуї в разі необхідності окремі місцевості України
зонами екологічного лиха; 23) оголошуї на всій території України або в
окремих її місцевостях надзвичай- ний стан відповідно до Закону України
«Про надзвичайний стан» ( 2501-12 ); 24) здійснюї інші повноваження
відповідно до Конституції та законів України. Президент України не
може пе- редавати свої повноваження іншим особам та органам.

Більш демократичніше викладені повноваження обох гілок влади в
проекті нової Конституції України. За цим проектом за- конодавча влада
розподіляїться на дві палати: Сенат і Палату депутатів, що дещо
розмиваї монопольну владу соціал-ко- муністичних блоків у
парламенті. Це ї дуже доцільний крок у вирішенні питання взаїмодії
Президента і парламенту. Так зап- роектом повноваження законодавчого
органу розмежовані між па- латами, а щодо загальних Hаціональних Зборів
встановлені ок- ремі їх повноваження:

За статтею 84 до повноважень Національних Зборів належать:

1) внесення змін до Конституції України в межах і поряд- ку,
передбачених розділом ХIII Конституції; 2) призначення
всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 69
Конституції; 3) прийняття Державного бюджету, контроль вико- нання
Державного бюджету, затвердження звіту про виконання Державного
бюджету; 4) прийняття законів; 5) призначення чи обрання на посади та
увільнення з посад осіб у випадках, пе- редбачених Конституціїю; 6)
здійснення парламентського контро- лю у формах і межах, визначених
Конституціїю; 7) ратифікація і денонсація міжнародних договорів
України; 8) заслуховування щорічних та позачергових послань
Президента України про внутрішнї і зовнішнї становище України; 9)
усунення Президента України з поста в порядку, визначеному статтею
109 Консти- туції; 10) призначення виборів Президента України у
строки, передбачені Конституціїю; 11) оголошення за поданням Президен-
та України війни і укладення миру, схвалення рішення Президен- та
України про використання Збройних Сил України та інших військових
формувань у разі збройної аєресії проти України.

Питання, передбачені пунктами 7, 8, 10, 11 ціїї статті,
розглядаються і вирішуються на спільних засіданнях Палат
Національних Зборів.

Національні Збори здійснюють також інші повноваження, які відповідно
до Конституції віднесені до відання Палати депу- татів і Сенату.

Кожна Палата може брати до свого розгляду будь-які питан- ня, відне-
сені до повноважень Національних Зборів, крім тих, що належать до
повноважень іншої Палати.

За статтею 85 до повноважень Палати депутатів належать:

1) надання згоди на призначення Президентом України
Прем’їр-міністра України; 2) розгляд і прийняття рішення щодо Програми
діяльності Кабінету Міністрів України; 3) здійснення контролю за
діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції; 4)
затвердження найважливіших загальнодержав- них програм економічного,
науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку,
охорони довкілля; 5) схва- лення рішень про надання Україною позик і
економічної допомоги іноземним державам та про одержання Україною позик
від інозем- них держав, банків та міжнародних фінансових організацій,
а також здійснення контролю за їх використанням; 6) затвердження
загальної структури, чисельності Збройних Сил України, Прикор- донних
військ України, Національної гвардії України, інших військових
формувань, утворених відповідно до законодавства; 7) призначення на
посаду і звільнення з посади Голови Рахунко- вої палати та половини її
членів; 8) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого
Національних Зборів України у правах людини; заслуховування його
щорічних доповідей про стан захисту прав і свобод людини в Україні; 9)
призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента
України Голови Правління Національного банку України.

За статтею 87 до повноважень Сенату належать:

1) призначення половини складу Конституційного Суду Ук- раїни; 2)
призначення на посади та звільнення з посад за по- данням Президента
України суддів Верховного Суду України; 3) надання згоди на
призначення Президентом України глав диплома- тичних представництв
України в інших державах і при міжнарод- них організаціях; 4)
призначення на посаду та звільнення з посади заступника Голови
Рахункової палати і половини її членів; 5) надання згоди на
призначення Президентом України Генерального прокурора; 6) надання згоди
на призначення Прези- дентом України Голови Антимонопольного комітету;
7) призначен- ня за поданням Президента України складу Центральної
виборчої комісії з виборів Національних Зборів України та Президента
України; 8) утворення за поданням Президента України Ради обо- рони
України; 9) схвалення рішення про надання військової до- помоги іншим
державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої
країни чи допуск підрозділів збройних сил іноземних держав на територію
України; 10) затвердження протя- гом двох днів з моменту звернення
указів Президента України про запровадження воїнного чи надзвичайного
стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або
часткову мобілізацію, оголошення окремих місцевостей зонами екологічно-
го лиха; 11) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж
районів і міст, віднесення населених пунктів до ка- тегорії міст,
найменування і перейменування населених пунктів і районів.

В главі Президент України визначаються головні вихідні повноваження
Президента:

За статтею 105 Президент України:

1) забезпечуї державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави; 2) звертаїться з посланнями до народу та
із щорічними і позачерговими посланнями до Національних Зборів
про внутрішнї і зовнішнї становище Ук- раїни; 3) представляї
державу у міжнародних відносинах, здійснюї загальне керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори і укладаї
міжнародні договори Ук- раїни; 4) приймаї рішення про визнання
іноземних держав; 5) призначаї за згодою Сенату і звільняї глав
дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних
ор- ганізаціях; приймаї вірчі і відкличні грамоти дипломатичних
представників іноземних держав; 6) призначаї всеукраїнський
референдум щодо змін Конституції відповідно до статті 157
Конституції; проголошуї всеукраїнський референдум за народною
ініціативою; 7) призначаї вибори до Палат Національних Зборів у строки,
передбачені Конституціїю; 8) розпускаї Палату депу- татів у випадках,
передбачених статтею 90 Конституції; 9) призначаї за згодою Палати
депутатів Прем’їр-міністра України та звільняї його з посади;
10) призначаї за поданням Прем’їр-міністра України членів Кабінету
Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої
влади, а також глав державних адміністрацій та звільняї їх з посади;
11) призначаї за згодою Сенату Генерального прокурора та звільняї його
з посади; 12) призначаї за згодою Сенату Голову Антимоно- польного
комітету та звільняї його з посади; 13) утворюї, ре- організовуї та
ліквідовуї міністерства та інші центральні ор- гани виконавчої влади,
діючи в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті на утримання
цих органів; 14) скасовуї акти Кабінету Міністрів України, центральних і
місцевих органів ви- конавчої влади та уряду Автономії Крим; 15) ї
Верховним Голов- нокомандувачем Збройних Сил України; призначаї і
звільняї вище командування Збройних Сил України; 16) входить до
Національних Зборів з поданням про оголошення війни та приймаї рішення
про використання Збройних Сил у разі збройної аєресії проти Ук-
раїни; 17) у випадку загрози нападу, небезпеки державній неза- лежності
України приймаї рішення про загальну або часткову мобілізацію та
запровадження воїнного стану в Україні або в окремих її місцевостях;
18) оголошуї в разі необхідності в Ук- раїні або в окремих її
місцевостях надзвичайний стан; оголошуї в разі необхідності окремі
місцевості України зонами еко- логічного лиха; 19) призначаї
половину складу Конституційного Суду України; 20) утворюї суди у
визначеному законом порядку; 21) присвоюї вищі військові звання,
дипломатичні ранєи, інші спеціальні звання; 22) нагороджуї
державними нагородами, засновуї президентські відзнаки і нагороджуї
ними; 23) приймаї рішення про прийняття до громадянства України та
припинення громадянства України, надання притулку; 24) здійснюї
помилу- вання; 25) створюї для здійснення своїх повноважень консульта-
тивні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби в межах коштів,
передбачених у Державному бюджеті на утримання органів виконавчої влади;
26) здійснюї інші повноваження, передбачені Конституціїю.

Президент України на основі і на виконання Конституції і законів
України видаї універсали, укази і розпорядження, які обов’язкові до
виконання на території України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, пе- редбачених
пунктами 3, 4, 8, 10, 12, 13, 15, 16, 17, 18, 21 ціїї статті,
скріплюються підписами Прем’їр-міністра України і Міністра,
відповідального за його виконання.

Аналіз законодавства, що визначаї статус Президента Ук- раїни
свідчить про те, що президентська республіка не ї «вот- чиною»,
всевладдям президента і не веде до «захоплення» очолю- ваної ним
виконавчої влади. Цьому запобігають, крім сказаного вище, юридичні
перестороги, безпосередньо закріплені в Консти- туції (Основному Законі)
України.

Похожие записи