Реферат на тему:

Розвиток прав людини в Україні

Гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини
зробив український народ. Ним була створена низка яскравих взірців
правової думки і нормотворення, у яких отримали своє втілення такі
найвищі цінності суспільства, як законність, свобода, рівність, повага
до особи та ін. Чимало демократичних інститутів і гуманістичних ідей
(народоправство, відмова від смертної кари, віротерпимість, виборність
суддів тощо) народилися або дістали розвиток саме на території сучасної
України.

Достатньо нагадати, що саме на українській землі було створено блискучий
зразок античної демократії — присягу громадянина Херсонесу, а згодом у
союзі східнослов’янських племен зародився оригінальний, досить
ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами
демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування.
Візантійський історик другої половини VI ст. Прокопій Кесарійський
писав, що «племена ці, слов’яни і анти, не управляються однією людиною,
а здавна живуть у народоправстві, й від того у них вигідні справи й
невигідні завжди ведуться спільно».

У період Київської Русі (ІХ-ХІІ ст.), яка внаслідок збігу ряду
історичних обставин не знала рабовласницького ладу, на українських
землях не спостерігалося нелюдського ставлення до особи, хоча окремі
утиски щодо холопів і челяді мали місце.

Перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму, утворення Київської
Русі, а потім на її місці Київського, Чернігівського,
Галицько-Волинського та інших самостійних князівств не призвело до тієї
сваволі правителів, попрання людських прав і правового нігілізму, який
був притаманний багатьом Європейським феодальним державам. Наприклад, в
Київській Русі хоча й існувала різниця в суспільному становищі між
людьми вільними, напіввільними і невільниками, держава ніколи не
здійснювала юридичного оформлення станових груп населення. Будь-яка
верства населення не була замкненою, і був можливий перехід з однієї до
іншої. До боярства мали доступ «люди» — представники нижчих верств
населення, в дружинники могла потрапити будь-яка вільна людина (навіть
звільнений раб), а серед ізгоїв іноді опинялися навіть князі.
Військовополонених, які, по суті, набували рабського статусу, часто
«саджали» на землю і перетворювали на залежних селян. Раб міг
викупитися, створити сім’ю. Якщо один із подружжя був вільний, то і
після шлюбу його становище не змінювалось. Народжені в такій сім’ї діти
також були вільними людьми.

Відзначалися наші пращури і помітною віротерпимістю, про що свідчать
зокрема норми русько-візантійських договорів 912, 945, 971 р. В них
договірні сторони скріплюють угоди клятвою. Греки клянуться церквою св.
Ільї, а нехрещена Русь-Перуном.

Давнє звичайне право — закон Руський, хоч і узаконювало панування
феодалів, але водночас і обмежувало його, створювало певні правові
гарантії для нижчих верств населення, закріплювало поступову відмову від
варварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і
врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою
реального демократизму були «ряди» -договори, які укладали жителі зі
своїми князями. Основною вимогою в договорі до князя — було «не ображати
народу». Якщо князь не виконував взятих на себе зобов’язань, то народ на
віче міг усунути його з князівського столу. Так, у 1067 р. Київське віче
усунуло з князівського столу князя Ізяслава, а Чернігівське віче у 1078
р. — князя Всеволода.

Перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права -«Руська
Правда» у багатьох аспектах вигідно відрізнялася своїм відносним
гуманізмом і юридичною технікою від аналогічних «варварських правд».
Кодекс складався з норм різних галузей права, насамперед, цивільного,
кримінального, процесуального. Вони містили багато положень, що
стосувалися особи, її прав та свобод. Зокрема, широко врегульовувалися
відносини власності і успадкування.

Закріплюючи феодальну нерівність і відбиваючи насамперед інтереси
панівної верхівки суспільства, «Руська Правда» певною мірою дбала і про
права феодальне залежного населення, зокрема захищала їх від свавілля
лихварів, не допускала протиправного обернення його на холопів.
Наприклад, Володимир Мономах доповнив первинний текст кодексу нормами,
які містили детальну регламентацію закупництва і суттєво полегшували
боргову кабалу. Вони, зокрема, обмежували стягнення відсотків за позику
двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята в борг сума.
Якщо займодавець одержав відсотки за три роки, він втрачав право на
повернення боргу.

«Руська Правда» не передбачала застосування смертної кари, відрубування
рук, ніг чи інших членоушкоджень, а також мученицьких покарань або
катувань під час допиту. Кривава помста спочатку була обмежена, а згодом
і зовсім заборонена. Взагалі ж в «Руській Правді» було вміщено багато
норм та правовий механізм захисту життя, честі і гідності особи.
Посягання на честь та гідність особи (заподіяння ударів палицею,
жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча, виривання вусів та
бороди) каралося значно суворіше, ніж за завдання людині каліцтва, ран
та побоїв.

Норми «Руської Правди» зберегли своє значення і в часи феодальної
роздробленості, в тому числі на землях Галицько-Волинської держави
(1199-1340 рр.), здійснили значний вплив на розвиток правових систем
західних і південних слов’ян, суттєво вплинули на становлення пізніших
пам’яток права. Згодом, однак, внаслідок ординської навали та експансії
ряду сусідніх держав (Польщі, Литви, Молдовії) на українських землях
настали важкі часи.

Вся подальша багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом
самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення
власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти
аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки
могутніми сусідами, але щоразу відроджувалася і поставала з попелу.
Нема, очевидно, і народу, який пройшов би такий страшний шлях знущань,
принижень, асиміляції, фізичного значення і який, попри все, зберіг свою
високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність,
мову, культуру, менталітет.

Починаючи з XIV ст. більша частина українських земель перебувала у
складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціональній державі
українські князівства одержали сприятливі умови для свого
соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у тім, що Литва
перейняла українські культуру, традиції державного життя Київської Русі
та Галицько-Волинського князівства, «руські» правові норми і
перетворилася поступово на Литовсько-Руську державу. Власні акти
«великокнязівської влади теж спиралися на давні руські правові джерела і
«Руську Правду». У цей період основна частина українського населення —
селянство, підпала під владу земельних власників, а у розшарованому на
окремі стани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові
права, вільності та привілеї. Внаслідок цього Литовські статути (1529,
1566, 1588 рр.), і особливо останній з них, який багатьма сучасниками
вважався найдосконалішим в Європі збірником законів, закріпили низку
принципово нових підходів до статусу особи.

Офіційно проголошувалось, що законодавство — єдине для всіх підданих
держави, і вони рівні перед законом. Щоправда, наявність суттєвих
станових привілеїв і обмежень робили ці положення багато в чому
декларативними та фіктивними, але вже сам факт проголошення цього
принципу мав прогресивне значення. Було проголошено недопустимість
арешту без законних підстав і покарання без суду, право на розгляд
справи неупередженим судом, право на допомогу адвоката (в тому числі і
для осіб, які нездатні її оплатити). Заборонялося карати за чужу провину
родичів або слуг правопорушника.

Декларувалася і свобода віросповідання, однак мала вона обмежений
характер, стосувалася лише «християнських» релігій і не поширювалося на
«євреїв, татар і всяких бусурманів».

Вільну людину за жодних обставин не можна було перетворити на
невільника, вона мала право вільного виїзду до будь-якої країни, з якою
не ведеться війна. Жінку заборонялося видавати заміж проти її волі.

Значно раніше, ніж в інших країнах, було закріплено виборність суддів і
відокремлення суду від адміністрації. Встановлювалося, що у виборах
великого князя беруть участь всі піддані держави, хоча реально нижчі
верстви населення були усунені від цього процесу.

Оскільки руське право було одним з основних джерел Статутів, то останні
розглядалися українським населенням не як прояви іноземної правової
культури, а як власне «старе право». Цей акт, який став перехідним
правовим документом від Середньовіччя до Нового часу, своєрідним
маніфестом правової держави у феодальному розумінні, діяв в Україні аж
до 1840-1842 рр.

Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої
ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і
судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі. На
початку XIV ст. це право дістали багато міст Закарпатської України, які
були підвладні Угорщині, потім, починаючи з другої половини XIV ст. —
чимало міст Правобережної України і, нарешті, наприкінці XIV ст. — деякі
міста Лівобережжя. Міста, які одержували магдебурзьке право, виходили
з-під влади місцевих феодалів, а їх мешканці формально вважалися
вільними людьми, отримували низку пільг і привілеїв.

Для повного уявлення про тогочасні права і вільності людини суттєве
значення має аналіз політичного зближення Великого князівства
Литовського і Польщі, яке розпочалося Кревською (1385 р.) і завершилося
Люблінською (1569 р.) унією та утворенням єдиної держави Речі
Посполитої, до складу якої входила значна частина українських земель.
Від Польщі на нашу землю прийшли не тільки посилення феодального
гноблення і покатоличення населення, що призвело до низки селянських та
народних повстань (1591-1593 рр. під керівництвом Криштофа Косинського;
1594-1596 рр. — під проводом Северина Наливайка; 20-30 — рр. XVII ст. —
очолювані Марком Жмайлом, Тарасом Федоровичем, Іваном Сулимою, Павлом
Бутом, Яковом Острянином, Дмитром Гунею та ін.), але й ідеї шляхетської
демократії, наріжним каменем якої були проголошені шляхетські вільності
і рівність. У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами
польська шляхта виступила під гаслом верховенства права, здійснення
законодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення,
непорушності шляхетських прав і гідності. Шляхетство мало значні права,
які були невід’ємними. Воно, наприклад, користувалося правом особистої
недоторканності. Звичаї в той час залишалися ще дикими, і в школах при
монастирях шляхетських недоростків монахи били, сікли різками
(траплялось і зовсім великих хлопців, і навіть дівчаток), але підняти
руку на дорослого шляхтича не мав права ніхто, навіть сам король. У
випадку порушення монархом прав і свобод підданих, останні діставали
право на так звані «конфедерацію» — створення коаліцій, спрямованих
проти нього і «рокош» — офіційне повстання проти короля. Всі ці права і
вільності були згодом поширені і на українську шляхту. Якщо ж врахувати,
що в Польщі, на відміну від інших країн Європи, шляхти було багато (в
різних воєводствах від 8% до 20% населення), то школу цивілізованого
життя, поваги до людської особи, в тому числі до самих себе, проходив
досить значний відсоток населення.

Ідеали рівності, свободи та поваги до гідності людини панували і в
Запорізькій Січі, звідки в роки національно-визвольної війни 1648-1694
рр. вони поширилися по всій Україні, стали могутнім чинником народного
руху. На звільненій козаками території було створено оригінальну систему
суспільно-політичного управління, яка базувалась на засадах виборності
органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з помітною
роллю колегіальних установ — рад різних рівнів. Це дає підстави
твердити, що в українській державності була започаткована майбутня
республіканська форма правління та кардинально змінений правовий статус
основної маси населення. Було утворено умови для відновлення колишніх
національних, релігійних і економічних прав. Більша частина
феодально-залежних селян стає вільними людьми. Особисту волю одержали і
більшість городян, оскільки міста вийшли з-під феодальної влади.
Українська шляхта і козацька верхівка отримали багато пільг і привілеїв.
Але згодом з’ясувалось, що задовольнити інтереси панівної верхівки
неможливо без повернення до кріпацтва, і тому українські феодали
користувалися будь-якою нагодою, щоб обмежити права і вільності селян.
Внаслідок цього останні знову потрапили у кабалу. Отже, у черговий раз
про права, свободи і гідність людини стало можливим говорити лише
стосовно окремих верств населення України.

За Переяславською угодою (8 січня 1654 р.) та Березневими статтями (27
березня 1654 р.) українські землі переходили під протекторат
московського царя, але Гетьманщина (так називали політичну організацію,
що склалася на території звільненої України) залишалася окремим
державним організмом з власним політичним і правовим устроєм,
адміністрацією, судами, військом, фінансами. Проте Росія, починаючи вже
з 1654 р., намагається обмежити права і вільності України, а згодом бере
курс на зведення її статусу до рівня звичайної провінції імперії. Ось
чому в цей час провідною ідеєю, яку відстоювали українські гетьмани,
стає збереження «давніх прав, даних від великих князів литовських і
королів польських». У всіх україно-московських договорах, в яких
визначався правовий статус України та її відносини з Росією (Березневих
статтях 1654 р., Переяславських статтях 1659 р., Батуринських статтях
1663 р., Московських статтях 1665 р., Глухівських статтях 1669 р.,
Конотопських статтях 1674 р., Коломацьких статтях 1687 р.,
Решетилівських статтях 1709 р., «Рішительних пунктах» 1728 р.),
підкреслювалося, що за українськими козаками і шляхтою зберігаються їх
права, вільності і привілеї, гарантуються станові права духовенству і
міщанам.

Вершиною козацького нормотворення вважається Конституція Пилипа Орлика
1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають
по-різному — Бендерська конституція, «Конституція прав і свобод Війська
Запорізького», договір між запорожцями та гетьманом Малоросії та ін. В
цьому документі одержали відображення вимоги, які висувались козацтвом
до всіх гетьманів з часів І.Виговського (1657 — 1659 рр.) і всіх
московських царів з часів Олексія Михайловича (1645 -1676 рр.) і
стосувалися, в першу чергу обмеження компетенції гетьмана, організації
влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову,
виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим
актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалося непорушне
правило захисту жінок — вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт; на
гетьмана покладався обов’язок — забезпечувати дотримання непорушних
громадянських вільностей. Ця Конституція реальної сили так і не набула.
Вона залишилася в історії лише як оригінальна правова пам’ятка, в якій
зроблена спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного
ладу України у разі приходу до влади «гетьмана-емігранта».

Наступним кроком у розвитку прав і свобод людини на теренах України були
селянська, земська, міська, судова, військова та інші реформи, проведені
в Російській імперії в 60-70 — рр. XIX ст. Вони принесли особисту
свободу колишнім кріпакам, розширили їх правоздатність, у вигляді земств
та міських дум заклали основу місцевого самоуправління, започаткували
низку демократичних змін у здійсненні правосуддя (безстановість,
незалежність, змагальність, гласність, право на захист тощо), піднесли
роль особистості у багатьох інших сферах державного і громадського
життя.

Певні прогресивні зміни в сфері прав і свобод людини були досягнуті в
роки Першої російської революції 1905-1907 рр. Царським маніфестом від
17 жовтня 1905 р. було проголошено «непорушні основи громадянської
свободи на засадах дійсної недоторканності особи, свободи совісті,
слова, зборів і спілок». Влада монарха помітно обмежувалася
представницькою установою — Державною думою, до складу якої входили і
депутати від України. Склалися передумови для перетворення Росії на
конституційну монархію. У країні вперше з’явилися легальні політичні
партії, профспілки та інші громадські організації, ліберальні та
радикально-опозиційні газети та журнали. Але до цього слід згадати, що
зазначені реформи і досягнення у сфері прав людини були здобуті
трудящими у ході революційних боїв і мали для царизму вимушений
характер. Для законодавства про особисті права характерними були
половинчатість і підпорядкованість їх використання вимогам, які робили
ці права нереальними, поруч з кожним проголошеним демократичним правом
чи свободою встановлювалися численні умови і обмеження, які часом
зводили його майже нанівець.

Українська політико-правова думка знайшла своє відображення у програмних
документах перших партій (Українська радикальна партія, Революційна
українська партія (РУП), Народна українська партія (НУП), Українська
соціал-демократична робітнича партія (УСДПП) та ін.). Майже всі вони
перейняті повагою до особистої свободи людини, спрямовані на
забезпечення недоторканності особи і житла, свободи совісті, слова,
друку, зборів, спілок та інших демократичних прав і свобод. Наприклад, в
програмі УСДРП проголошувалися: свободи слова, друку, віри, зібрань,
союзів, страйків; недоторканність особи, житла і листування; права
вільного переїзду, знищення паспортів, повної свободи підприємництва і
розпорядження своєю власністю; знищення усяких привілеїв класів, верств,
походження, статі, релігії і націй; рівноправність всіх мов у школах,
судах, у крайових, громадських і державних інституціях; виборність і
незалежність суддів; знищення смертної кари та ін. Українська партія
соціалістів-революціонерів домагалася «повної рівноправності всіх
громадян України без різниці стану, статі, народності і релігії,
скасування всіх станових відмінностей і привілеїв; встановлення повної
свободи думки, сумління (релігії), усного й друкованого слова (преси),
зібрань, товариств, спілок, страйків; установлення без особливого
судового розпорядження повної недоторканності особи, помешкань і
листування, повного забезпечення національних прав національних меншин;
самоуправи і повного самоврядування для громад, міст, повітів і окремих
українських земель (провінцій); виборності і замінності всіх державних і
місцевих урядників; цілковитого скасування смертної кари, каторги і
довічної тюрми» та ін. У програмі Української партії
самостійників-соціалістів був спеціальний розділ — «Декларація прав
українського народу», в якому теж давався широкий перелік прав і свобод.

Ідея прав і свобод людини знаходить своє відображення в поглядах
багатьох українських мислителів. Прикладом може бути Михайло Драгоманов,
який в останній чверті XIX ст. розробив конституцію суспільства, що
ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. У
конституційному проекті М. Драгоманова «Вільна спілка» проголошується
примат людини, її прав і свобод між державою і суспільством. Спираючись
на досягнення міжнародної конституційної думки, а подекуди і
анархістські вчення, мислитель досить критично ставиться до унітарних
державних структур, республіканського централізму, крайнощів
націоналізму, які, на його погляд, призводять до примусу особистості,
насильства над людиною, обмеження її прав і свобод. Саме людина для
мислителя — основа основ соціального устрою, найвища цінність, гарантами
прав якої може бути лише вільна асоціація (громада), а не держава,
конфедерація типу швейцарської або федерація за зразком США чи Англії.

Головна ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим —
перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де з
українців створюється громада «Вільна спілка», її найважливішим
завданням є забезпечення політичних свобод, прав людини і громадянина,
недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари;
недоторканність особистості й помешкання без судової постанови, свобода
вибору місця проживання, свобода слова, друку, зборів, товариств і
спілок; право на звернення до владних структур, на володіння зброєю, на
звернення до суду для захисту своїх інтересів, на опір незаконним діям
чиновників; рівність усіх перед законом. Згідно з проектом конституції
права людини і громадянина могли бути обмеженими лише під час війни, але
й за воєнного становища цивільні особи мали підлягати юрисдикції лише
загальних судів. Охорона прав громадян покладалася на мирових суддів,
які могли застосовувати для цієї мети військову силу.

Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова
набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному
проекті, викладеному в травні 1905 р. у статті «Конституційне питання і
українство в Росії». Цим проектом передбачалося право українців на
українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення
особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо.
Українська мова визнавалася офіційною, але і всі інші вживані в Україні
мови проголошувалися вільними.

Напередодні Лютневої революції 1917 р. у вітчизняній науці та політичній
практиці під впливом соціалістичних ідей дедалі більше уваги приділялося
питанню про роль соціально-економічних прав людини. Про значення цих
прав у майбутньому суспільстві, ще в 1906 р. писав у своїй праці
«Держава правова і соціалістична» відомий український філософ і
правознавець Б.О. Кістяківський. Лютнева революція 1917 р. створила
сприятливі умови для практичного здійснення багатьох теоретичних
положень, що входили у концепцію прав людини в тогочасному розумінні. У
документах тимчасового уряду народові обіцялася свобода слова, друку,
спілок, віросповідань, право на участь у виборах до вищої
представницької установи країни, вибори органів місцевого самоврядування
на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування та ін.

Період визвольних змагань 1917-1920 рр. характеризувався пошуком
найоптимальніших форм державно-правового розвитку України. Питання
надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина знайшло
відображення і Універсалах Центральної Ради і в Конституції УНР від 29
квітня 1918 р., де проголошувався широкий їх перелік. У Конституції УНР,
наприклад, цим питанням був спеціально присвячений другий розділ, який
так і називався — «Права громадян України». У восьмому розділі чітко
визначалося, за яких обставин права і свободи можуть бути обмеженими.
Більш чи менш категорично зазначені права декларувалися і в документах
Гетьманату Павла Скоропадського («Грамота до всього українського народу»
(29.04.1918 р.), «Закон про тимчасовий державний устрій України»
(29.04.1918 р.), Директорії («Декларація Української Директорії»
(14.12.1918 р.), «Універсал Трудового Конгресу України» (28.01.1919 р.),
і ЗУНР («Відозва Української Національної Ради» (01.11.1918р.). Більш
того, проблема надання (забезпечення прав і свобод людини і громадянина
в цей час вийшла за межі політико-правових вимог і стала перетворюватися
на реальну справу. Проте у праві мало не кожного режиму, що панував тоді
в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму,
гуманістичні ідеали — з узаконенням репресій проти політичних
супротивників. Все це зменшувало ефективність тих демократичних
перетворень, що відбувалися в країні.

Жовтневий переворот, прихід до влади більшовиків і запровадження
соціалістичних ідей збагатили традиційні уявлення про права людини. Вже
в ухваленій у січні 1918 р. III Всеросійським з’їздом Рад Декларації
прав трудящого і експлуатованого народу виразно наголошувалося на
необхідності вирішення соціально-економічних питань як неодмінної
передумови створення світлого майбутнього для трудящих, її положення
тривалий час залишалися концептуальною основою щодо прав людини і
знайшли відображення в усіх чотирьох конституціях України (1919, 1929,
1937, 1978 рр.), які приймалися за часів Радянської влади. Всі ці
конституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та
свобод. Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку
прав і свобод людини з точки зору правового статусу особи. Вже в
Конституціях Радянської України 1919 і 1929 рр. було закріплено значно
ширший, ніж традиційний, перелік прав людини і громадянина. Найбільш
повним він був у Конституції УРСР 1937 р., заснованій на союзній
Конституції 1936 р. Ця Конституція закріпила широку гаму прав і свобод,
провідне місце серед яких посідали: економічні права (право на особисту
власність та її спадкування, право на працю, право на відпочинок);
соціальні права (право на матеріальне забезпечення в старості, в разі
хвороби, втрати працездатності); культурні права (право на освіту);
політичні права (свобода слова, друку, зборів і мітингів, вуличних
походів і демонстрацій, совісті, право на об’єднання в громадські
організації); особисті права (недоторканність особи та житла, таємниця
листування); виборчі права (закріплювалися окремим розділом).

Проте трагедія України, як і інших радянських республік, полягала у
тому, що правильні ідеали стосовно прав і свобод погано узгоджувалися з
тогочасною дійсністю. Наприклад, ті ж свободи слова, друку, зборів і
мітингів, вуличних походів і демонстрацій в умовах тоталітарної системи
були просто неможливі. В той час, коли проводилися незаконні обшуки і
арешти, здійснювалися масові репресії, в Конституції урочисто
проголошувалась недоторканність особи, житла та ін. Конституція була
побудована так, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед її 13
розділів розділ про права і обов’язки громадян займав лише десяте місце,
до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій
Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як
засіб досягнення мети — побудови сталінської моделі соціалізму. Отже,
реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність Конституції
УРСР 1937 р. і реалізацію проголошених в ній прав і свобод.

За вагомий внесок у розгром фашизму Україна отримала широке визнання і
авторитет на міжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів ООН,
неодноразово обиралася членом її головних органів, комітетів та комісій.
Як суб’єкт міжнародного права і міжнародних відносин наша країна
спрямовувала свої зусилля на вирішення багатьох проблем і, в тому числі,
на забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, на Першій сесії
Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом
Економічної і соціальної ради ООН, у 1947 р. стала членом Економічної
комісії для Європи, у 1948-1949 рр. і у 1984-85 рр. обиралася тимчасовим
членом Ради безпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах
були схвально прийняті і реалізовані. Саме за ініціативою української
делегації у 1948 р. на конференції в Сан — Франциско комітет, який
очолював глава делегації України Д.Мануїльський, сформулював преамбулу,
цілі і принципи Статуту ООН. На його пропозицію до цього документа було
включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних
свобод людини.

Активну участь брала Україна і в підготовці та прийнятті важливих
міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так,
конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли
відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції
про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні,
соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення
злочину апартеїду та покарання за нього тощо.

Після Другої світової війни на тлі гуманізації міжнародного життя і
офіційного засудження сталінщини проблема прав і свобод людини в нашій
країні набула першорядного значення. Сприяли цьому і ті зобов’язання,
які взяли на себе перед міжнародним співтовариством СРСР і Україна як
члени ООН.

Конституція УРСР 1978 р. вигідно відрізнялася від попередніх радянських
конституцій як за структурою, так і за обсягом закріплених прав і
свобод. У ній статусу особи було присвячено два розділи (5 і 6), в
окремому розділі регулювалися основні принципи громадянства, визначався
статус іноземців та осіб без громадянства на території України,
встановлювалися рівність прав громадян перед законом, рівність прав
чоловіків та жінок.

Основним правам, свободам і обов’язкам громадян також був присвячений
цілий розділ (ст. 37-67), де проголошувалась повнота прав громадян в
усіх основних сферах. У ст. 37, зокрема, зазначалося, що громадяни УРСР
мають усю повноту соціально-економічних, політичних та особистих прав і
свобод, проголошених і гарантованих Конституцією СРСР, Конституцією УРСР
та законами. Проголошувалася можливість розширення прав і свобод
громадян у ході реалізації програми розвитку суспільства. В той же час,
не повністю було враховано стандарти прав людини, закріплені в
міжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР.

У системі прав і свобод пріоритет надавався соціально-економічним та
культурним правам. Практично саме ця категорія прав найбільш реально
втілювалася в житті. Це, передусім, право на працю, відпочинок, охорону
здоров’я, на житло, право користуватися державною власністю, право
особистої власності, яке мало дещо обмежений характер. Серед культурних
прав проголошувалося право на освіту, що забезпечувалося безоплатністю
усіх видів освіти і загальнообов’язковою середньою освітою, право на
користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної і
художньої творчості.

Політичним, громадянським та особистим правам і свободам, як і в
попередніх радянських конструкціях, відводилася другорядна роль. До цієї
категорії прав і свобод належали: право брати участь в управлінні
державними і громадськими справами; право вносити пропозиції в державні
органи і громадські організації, критикувати недоліки в їх роботі;
свобода слова, друку, зборів, мітингів, походів і демонстрацій. До
особистих прав належали недоторканність особи і житла, охорона державою
особистого життя громадян, таємниця листування тощо. Новим серед
особистих прав було закріплення права громадян оскаржувати дії посадових
осіб державних і громадських органів. Скарги мали розглядатися у порядку
і строки, встановлені законом. Дії посадових осіб, вчинені з порушенням
закону, могли бути оскарженими в суді.

Конституція УРСР 1978 р. поряд із закріпленням прав та свобод
передбачала також закріплення широкого кола обов’язків, що було
нетрадиційним на той час для конституцій більшості країн світу. У ній
також вперше у вітчизняній практиці були виключені право на охорону
здоров’я, на житло, користування досягненнями культури, свобода
наукової, технічної та художньої творчості, право на оскарження в суді
дій посадових осіб, державних і громадських організацій тощо. Проте ці
та інші положення Основного закону не враховували реалій суспільного
розвитку і не відповідали їм. Більшість з них мали декларативний
характер. Наприклад, в Конституції відзначалося, що вся влада в
Українській РСР належить народові (ст. 2). Проте насправді народ був
відчужений від участі в управлінні державними і суспільними справами, а
представницькі органи відтіснив апарат, який все більше
бюрократизувався. УРСР була псевдонародною державою. Конституція УРСР
проголошувала широке коло прав і свобод громадян, однак механізм їх
реалізацій був ненадійним, а то і взагалі відсутній. Для реалізації
найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад права на житло
або на охорону здоров’я, явно бракувало коштів, бо у фінансуванні
соціальної сфери продовжував діяти започаткований ще в 20-ті роки
залишковий принцип.

Оскільки дії влади досить часто суперечили міжнародним нормам і
внутрішньому законодавству у галузі прав людини, в СРСР і в Україні ще в
60-ті роки зародилося вогнище дисидентського правозахисного руху.

У вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі «Україна»
картини С. Параджанова «Тіні забутих предків» із критикою арештів
правозахисників та вимогою припинити зневажання прав людини виступили І.
Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл. Під листом на їх захист підписалися 140
присутніх. Петиційна кампанія стала однією з форм правозахисного руху в
УРСР. Листи-протести йшли не лише із столиці України, але й з обласних
центрів.

Серед тих, хто підписувався, так званих «підписантів», було кілька сот
представників української інтелігенції: І. Світличний, Є. Сверстюк, М.
Коцюбинська, З. Франко, А. Горська та ін.

Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених ними
книг, статей, відозв, що викривали політику властей.

Через «самовидав» громадськість республіки, СРСР, закордону
познайомилась з роботами В. Чорновола «Правосуддя чи рецидив терору»,
«Лихо з розуму», В. Мороза «Репортаж із заповідника ім. Берії», «Хроніка
опору», «Серед снігів» та ін.

Першою в СРСР загальною організацією, що виступила на захист прав людини
була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої входили
харків’янин Г. Алтунян (в 1969 р. його заарештували) та киянин Л. Плющ
(на початку 70-х років його заарештували і відправили до психіатричної
лікарні Дніпропетровська).

У 1967 р. в структурі КДБ створюється спеціальне «п’яте управління», на
яке покладено обов’язки по боротьбі з «ідеологічними диверсіями», а по
суті, із інакомисленням. Крім системи тюремно-табірних закладів, на
захист тоталітарного режиму була кинута каральна медицина. Найбільш
небезпечних державних «злочинців» (насправді ж борців з порушенням прав
людини), яких важко було звинуватити в порушенні відповідних статей
кримінального кодексу, радянський режим став ув’язнювати в психіатричні
лікарні спеціального типу. Серед цих лікарень виділялася
Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну
в’язницю.

Жертвами тюремно-психічного терору стали такі борці за права людини, як:
П. Григоренко, Л. Плющ, М. Плахотнюк, В. Рубан, Й. Тереля, М.Ковтуненко
та інші відомі дисиденти.

У 1972-1982 рр. прокотилася друга хвиля арештів. У ці роки заарештували
І. Світличного, В. Стуса, Є. Сверстюка, В. Чорновола, Н.Світличну, І.
Калинець, С. Параджанова, І. Дзюбу та інших, хто протестував проти
порушень прав і свобод людини та громадянина. Вони вважалися особливо
небезпечними злочинцями.

У 1975 р. СРСР підписав Хельсінські угоди про права людини, проте в УРСР
продовжували ігноруватись особисті права й свободи, порушувалась
законність. У відповідь на це у листопаді 1976 р. в Києві виникла група
виконання Хельсінських угод (Українська Гельсінська спілка) — перша
легальна правозахисна організація в опозиційному русі України. Членами
її були М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І.
Кандиба, М. Маринович, О. Мишко, О. Тихий та ін. Упродовж 1976-1985 рр.
до УГС вступило 36 осіб.

Програмними документами УГС були «Меморандум» та «Декларація Української
громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод», автором яких
був М. Руденко.

У декларації Української Гельсінської Спілки зазначалася необхідність:

— сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з
Декларацією прав людини;

— сприяти виконанню статей Принципового Акта з питань безпеки і
співпраці в Європі;

— домогтися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися
підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна держава була
представлена окремою делегацією;

— з метою вільного обміну інформацією та ідеями в сфері прав людини
домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі спілка керується не
політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету
вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини
в Україні. Діяльність УГС полягала у збиранні матеріалів про порушення
прав людини, у виступах на захист політв’язнів, у підтримці зв’язку з
російськими правозахисниками (А. Сахаровим, Ю. Орловим), домаганнях, щоб
Загальна Декларація прав людини стала основним правовим документом у
відносинах між Особою і Державою в Україні.

Однак вже у 1977-1978 рр. ряд членів групи — М. Руденко, О. Тихий, М.
Маринович, М. Матусевич — були заарештовані. Емігрували з СРСР П.
Григоренко, Н. Світлична, Н. Строката. В цілому, упродовж 70-х років
кількість учасників правозахисного руху зросла, що стало реакцією,
насамперед, інтелігенції на посилення консерватизму брежнєвського
керівництва.

Ланцюг арештів правозахисників продовжувався аж до початку перебудовчих
процесів в середині 80-х років. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко,
О. Тихий, Ю. Литвин. На початок 80-х років дисидентський рух в України
було практично придушено. Головними причинами цього була відсутність у
дисидентів чіткої політичної програми та масової підтримки. Бракувало
належної організованості. Важливою причиною припинення опозиційного руху
став адміністративний тиск, репресії ідеологічної та каральної державної
машини. Особливу роль відігравали КДБ, міліція, прокуратура, суд. Але
справа дисидентів-правозахисників не пропала. Вони відкрили Україну
світові. Завдяки їхній діяльності визрівала ідея про вихід України з
СРСР. Розроблені дисидентами принципи багато в чому є залпом засади
сучасного державотворення.

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову
сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права
і свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і у
зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» 5
грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім’ї цивілізованих країн
бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за
мету реальне забезпечення прав, свобод людини і громадянина і
зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм
міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод
людини. Перші законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не
залишали жодних сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей.
Достатньо звернутися до законів України «Про власність» (07.03.1991 р.),
«Про підприємництво» (07.02.1991 р.), «Про свободу совісті та релігійні
організації» (23.04.1991 р.), «Про об’єднання громадян» (16.06.1992 р.),
«Про національні меншини в Україні» (25.06.1992 р.), «Про інформацію»
(02.10.1992 р.), «Про біженців» (02.10.1996 р.), «Про Правовий статус
іноземців (04.02.1994 р.), «Про звернення громадян» (02.10.1996 р.) та
інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності
нашої держави є захист і всебічне забезпечення прав та свобод людини і
громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.

Суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і
громадянина в Україні її прийняття 9 листопада 1995 р. у члени Ради
Європи. Україна, ставши членом цієї організації, приєдналася до великої
кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод
людини та взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх
норм у національне законодавство. Крім цього, членство в Раді Європи
стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції — основного закону
нової демократичної держави.

Конституція України 1996 р. стала взірцем сучасного конституціоналізму з
питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий,
сучасний статус людини і громадянина в Україні.

Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в
Конституції (ст. 3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини
є змістом і спрямованістю діяльності держави. Остання, згідно з
Конституцією, відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і
забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам
і обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальний другий розділ.
Він є одним із найважливіших в Конституції і містить близько третини її
статей.

Чинна Конституція імплементувала всі основні положення
міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної
декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права, Міжнародного пакту про економічні соціальні і культурні права та
Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права, які ратифіковані Україною і є одним з найбільших
досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім «людським
виміром», мірою людської гідності. Певною мірою цей комплекс
узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних
свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8, 11 до цієї Конвенції,
підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в
Україні перебудовується вся правова система; права і свободи людини і
громадянина визнані неодмінними засадами нового конституційного ладу.

Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і
свобод визначила систему прав і свобод в усіх основних сферах,
передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і
культурні права і свободи людини і громадянина. Такий підхід повністю
відповідає сучасній теорії конституційного права.

Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і
свобод, передбачивши низку їх нових видів, істотно збагатив зміст тих,
які були закріплені в попередніх конституціях України. Так, у ньому
вперше передбачено такі важливі права і свободи, як право на життя (ст.
27), на інформацію (ст. 34), приватної власності (ст. 41), на
підприємницьку діяльність (ст. 42), на страйк (ст. 44), на достатній
життєвий рівень (ст. 48), свободу пересування, вільного вибору місця
проживання, право вільно залишати територію України і повертатися в
Україну (ст. 33) тощо.

Як показав час, що минув після прийняття Конституції України,
проголошені в ній права і свободи набувають все більшого реального
наповнення. Так, завдяки їх реалізації в Україні скасовано смертну кару,
утворилося більш сотні політичних партій, формується громадянське
суспільство.

Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх
забезпечення і охорони. Про це свідчить система конституційних
нормативно-правових гарантій прав і свобод, невідчужуваності і
непорушності прав і свобод, їх невичерпності, неприпустимості
скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Одним із найбільших і найвагоміших досягнень у справі гарантування прав
і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових
гарантій, серед яких особливе значення відводиться Президентові України,
Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого
самоврядування, судам, прокуратурі, Уповноваженому Верховної Ради
України з прав людини.

Поряд з національними гарантіями прав і свобод Конституція передбачає
можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до
ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх
можливих національних засобів правового захисту звернутися за захистом
своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або
органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.

Додатковою гарантією прав і свобод людини є також міжнародні механізми
захисту прав людини, до яких приєдналася Україна. Важливим кроком у
цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 р. Конвенції про захист
прав і основних свобод людини 1950 р. Відтепер громадяни України мають
можливість звертатися щодо захисту порушених їх прав до Європейського
суду з прав людини. До того ж, приєднавшись у 1990 р. до Факультативного
протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966
р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо
розгляду індивідуальних скарг громадян на порушення їх прав та свобод,
гарантованих цим пактом.

У ст. 8 Конституції України юридичне ліквідовано всі нормативні
перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина. В
ній, зокрема, проголошено, що норми Основного Закону є нормами прямої
дії. Завдяки цьому можливе звернення до суду для захисту прав і свобод
людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції і воно
належним чином гарантується навіть у разі відсутності інших нормативних
правових актів.

Конституцією України передбачено також створення і закріплення дійового
механізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головним чином,
організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6). Саме на судову владу
покладається функція захисту конституційних прав і свобод. До того ж, за
чинною Конституцією, каральна функція суду поступається функції
правозахисній, праворегулюючій. Згідно з чинним законодавством рішення
про надання санкцій на арешт, тримання під вартою і затримання осіб,
підозрюваних у здійсненні злочину, а також щодо проведення огляду та
обшуку житла або іншої власності особи приймаються виключно судами
України.

Важливими ланками в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина
в Україні є Конституційний Суд України та Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини.

Детальний аналіз другого розділу Конституції України — «Права свободи та
обов’язки людини і громадянина» свідчить про те, що є потреба у
прийнятті щонайменше семи нових законів у сфері прав людини. Головним
серед них має стати закон про права громадянина України, в якому
необхідно передбачити ті права і свободи, які не знайшли відображення в
Основному Законі, адже у ч. 1 ст. 22 Конституції передбачено, що права і
свободи людини та громадянина, закріплені в ній, не є вичерпними.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. — К., 1992.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. — К., 1992.

4. Конвенція про права дитини. УПФ. — К., 1995.

5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. — М., 1954.

6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. — К. 1993.

7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. — Політична думка. — 1993, № 1.

8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. — М., 1976.

9. Декларація прав людини очима дітей. — Дрогобич, 1994.

10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. — К., 1985.

11. Документи истории Великой французской революции. — М., 1990.

12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.

13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. — К., 1992.

14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.

15. История Франции. В 3-х томах. — М., 1972 -73 гг, Т.2.

16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.

17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.

18. Коментар до Конституції України. — К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.

19. Конституційні акти України 1917 — 1920 рр. — К., 1992.

20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. — № 3. — ООН, Женева, 1994.

21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. — Харків, 1993. — № 1.

22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. — Л., 1925.

23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. — М., 1973.

Похожие записи