Розвиток науки міжнародного приватного права
Міжнародне приватне право, починаючи свій розвиток з колізійного,
пройшло тривалий шлях, сприйнявши стародавнє, зокрема староримське,
право. Проте останньому так і не була відома розгорнута система
колізійних норм. Вона починає складатися в епоху раннього середньовіччя
внаслідок потреби врегулювати торговельні відносини. Такі норми
містилися, зокрема, в договорах, укладених із греками 911 p. князем
Олегом і 944 p. князем Ігорем, у “Руській правді”, інших джерелах.
Значно пізніше, з кінця середніх віків, почала формуватися практика й
доктрина про колізії статутів (місцевих законів). Із статутних теорій і
виникло колізійне право. Поступово виникала назва нового вчення —
міжнародне приватне право.
Вважається, що засновниками доктрини міжнародного приватного права були
Бартол (1314-1357, Італія), Бальд (1327— 1400, Італія), які коментували
тексти римського права. В основному ці коментарі стосувалися контрактів,
деліктів і заповітів.
Згодом доктрину міжнародного приватного права доповнили: вчення про
“автономію волі” сторін, за яким сторони могли застосовувати до
договорів обрані ними звичаї (Шарль Дюму-лен, 1500—1566, Франція);
твердження про безумовне застосування закону місцезнаходження речі щодо
нерухомості (Бертран д’Аржантре, 1519-1590, Франція); теорія про
застосування територіального принципу та принципу “ввічливості”
(“comitas”), яка полягає у тому, що дія іноземних законів відбувається
завдяки “міжнародній ввічливості” (Ульрік Губер, 1634-1694; Павло Вут,
1619-1667; Йоганнес Вут, 1647-1714, усі — Голландія).
У XIX ст. вказані теорії, зокрема вчення про “comitas”, підтримав Джозеф
Сторі (1779—1845, США). У його “Коментарях конфліктного права” 1834 p.
було вжито термін “міжнародне приватне право”, який і донині викликає
заперечення. Вказувалось, наприклад, що термін “міжнародне” не
відображає характеристики джерел цієї галузі права, які в Америці мали
переважно внутрішній, міжштатний характер. Важко за-перечити
несправедливість цих зауважень. Водночас інші терміни: “конфліктне
право”, “колізійне право” у правовій системі США та інших країн зазвичай
повністю не охоплюють предмета галузі.
Не відповідала реальності й критика терміна “приватне” з боку радянських
вчених, які вважали, що радянське право не знало поділу на публічне та
приватне. Проте такий поділ об’єктивно існує у будь-якій правовій
системі, хоч може не проводитись формально та не відображатись доктриною
права. Зважаючи на те, що й досі не запропоновано терміна, який
найбільшою мірою відображав би зміст вказаної галузі права, доводиться
приймати умовний термін “міжнародне приватне право” як такий, що регулює
цивілістичні відносини з “іноземним елементом”.
Визначний внесок у розвиток доктрини міжнародного приватного права
зробив Альберт Дайсі (1835—1922, Англія), деякі інші вчені. Доктрина
права була доповнена, зокрема, теорією Фрідріха-Карла фон Савіньї
(1779—1861, Німеччина), за якою кожне правовідношення можна найбільш
тісно пов’язати з певним місцем. Паскуале Манчіні (1817—1888, Голландія)
вважав, що “власний” національний закон повинен слідувати за кожною
особою, яка перебуває у межах іноземної держави. Згодом важливе місце у
розвитку доктрини права займають праці Е. Бартена (1897, Франція), Ф.
Кана (1891, Німеччина). Розвивається доктрина міжнародного приватного
права в західних державах і в теперішній час. Так, у сучасній правовій
доктрині держав Східної Європи важливе місце посіли праці Ж. Сталева
(Болгарія) — зокрема, про природу та функції міжнародного приватного
права; І. Сассі (Угорщина) — щодо колізійних норм у міжнародному
приватному праві, питань міжнародного трудового права, міжнародного
цивільного процесу, М. Сосняка (Польща) — щодо відповідальності; В.
Кнаппа (колишня Чехо-Словаччина) — питання загальної частини вказаної
галузі права.
У Росії наприкінці XIX — на початку XX ст. великою популярністю
користувалися праці Д. Мейєра, Н. Іванова, К. Ма-лишева, Ф. Мартенса, А.
Пиленко, П. Казанського, Б. Нольде, М. Бруна. Радянський період у
розвитку доктрини міжнародного приватного права ознаменований творчим
доробком С. Б. Крилова, І. С. Перетерського, Л. А. Лунца, М. М.
Богу-славського. Українську доктрину розвивали В. М. Корецысий, Г. К.
Матвеев, Ю. Г. Матвеев, праці яких є актуальними й нині В останнє
десятиріччя проблеми уніфікації колізійних норм правових актів нашої
держави досліджував А. Г. Хачатурян. Загальні питання міжнародного
приватного права, питання шлюбно-сімейних відносин з “іноземним
елементом” та деякі інші є предметом дослідження В. І. Кисіля; проблеми
іноземних інвестицій – В. М. Коссака; трудові правовідносини з
“іноземним елементом” — А. С. Довгерта. Вітчизняна доктрина вказаної
галузі права збагачена працями О. А. Підо-пригори, М. М. Сибільова, В.
Л. Мусіяки. Незважаючи на чималу кількість наукових досліджень, доктрина
правової системи нашої держави потребує вивчення та аналізу багатьох
питань, актуальних для суверенної України.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
