РЕФЕРАТ

на тему:

“Роль закону в демократичній державі” ПЛАН

Вступ

1. Демократія та її суть

2. Поняття і ознаки закону

3. Види законів та їх значення

4. Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Закон виступає правовим документом вищої юридичної чинності означає.
Тобто, закон є незаперечним, ніякий інший орган, крім законодавчого, не
може його скасувати або змінити; усі інші нормативні акти (державних
органів, громадських організацій, комерційних корпорацій) перебувають
«під» законом, є підзаконними. Вже ці позиції визначаються важливість і
актуальність досліджуваної теми.

Законодавчий процес проходить у формах, які суворо встановлені законами
або парламентськими регламентами, тоді як потреба в тій чи іншій
законотворчості встановлюється у різні способи, використовувані в
юридичній, політичній, соціологічній та інших науках.

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і
припинення дії закону. Слід відрізняти момент вступу закону в дію від
моменту набуття ним юридичної сили.

1. Демократія та її суть

Демократія — слово загальновідоме, але суть його розуміють по різному,
інколи прямо протилежно. Словник визначає поняття демократії, як уряд
народу, в якому верховна влада надана народові, і якою народ
користується прямо або через своїх обраних представників шляхом вільних
виборів. Тобто, демократія — це уряд народу, з народу і для народу.
Часто поняття свободи і демократії вживаються взаємозамінно, хоча вони
не є синонімами. Так, демократія є, насправді, поєднання ідей і
принципів свободи, але вона включає також низку звичаїв і процедур,
сформованих протягом довгої, часто складної, історії. Коротко кажучи,
демократія — це свобода, вкладена в норми. Саме тому, можна визначити
випробувані часом основи конституційного уряду, прав людини і принципу
рівності перед законом, що їх повинно дотримуватися будь-яке
цивілізоване суспільство, щоб могти називатися демократичним.

Існують два основні види демократії: пряма і представницька. При прямій
демократії всі громадяни, без посередництва обраних або призначених
представників, можуть брати участь у винесенні загальногромадянських
рішень. Зрозуміло, що така система може мати місце тільки при відносно
обмеженій кількості людей, коли всі вони можуть зібратися в одному місці
і шляхом голосування або консенсусу прийняти якесь рішення. Нині
найбільш поширеною формою демократії є демократія представницька.
Громадяни обирають своїх представників, уповноважуючи їх виносити
політичні рішення, приймати закони та вирішувати інші загальносуспільні
справи.

Розглядаючи демократію, необхідно підкреслити ще одну її важливу ознаку.
Це влада більшості і забезпечення прав меншості. У всіх демократичних
системах громадяни вільно виносять рішення за принципом більшості. Але
влада більшості ще не є демократія. Ніхто не назве справедливою систему,
в якій 51 відсоток населення може гнобити решту — 49 — в ім’я поглядів
більшості. В демократичному суспільстві влада більшості мусить включати
гарантії особистих прав людини, які, у свою чергу, захищають права
меншостей — етнічних, релігійних чи політичних. Права меншості не
залежать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані
голосами більшості. Права меншості захищаються тому, що демократичні
закони й інститути охороняють права всіх громадян.

Демократія — це щось більше, ніж ряд конституційних правил і процедур,
що визначають функції представницького органу влади. В демократичній
державі влада є лише одним з елементів громадянського суспільства, який
включає багато різноманітних інститутів, політичних партій, організацій
і товариств. Така різноманітність називається плюралізмом, який означає,
що безліч організованих груп та інститутів у демократичному суспільстві
не завдячують державі своїм існуванням, законністю чи авторитетом.

У демократичному суспільстві діють тисячі неурядових організацій,
місцевих і всенаціональних. Багато з них відіграють посередницьку роль
між окремими громадянами і складними суспільними та державними
інститутами, невід’ємною частиною яких вони є, даючи окремим громадянам
можливість користуватися своїми невід’ємними правами та виконувати
обов’язки як громадяни демократії. У тоталітарних суспільствах всі такі
організації існували б під контролем, за дозволом, під наглядом і з
підзвітністю державі. В демократичному суспільстві державна влада чітко
визначена і суворо обмежена законом. Тому громадські організації вільні
від державного контролю; навпаки, багато з них намагається впливати на
рішення уряду і вимагати від уряду підзвітності за його рішення.

Основні ознаки демократії:

суверенітет народу;

державна влада здійснюється за згодою тих, на кого вона
розповсюджується;

влада більшості;

права меншості;

гарантованість основних прав людини;

вільні і справедливі вибори (загальне, пряме, рівне виборче право при
таємному голосуванні);

рівність перед законом (всі громадяни, незалежно від статі, расової та
національної приналежності, соціального та майнового стану, роду та
характеру занять, світоглядних переконань, віросповідання, місця
проживання та інших обставин, є рівними перед законом і мають однакові
права);

справедливе правосуддя (правосуддя здійснюється тільки судом, на основі
закону);

конституційні обмеження державної влади;

соціальний, економічний і політичний плюралізм;

принципи толерантності, співпраці і компромісу.

2. Поняття і ознаки закону

Серед нормативно-правових актів провідне місце посідають закони.

Закон — нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної
влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який
регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і
обов’язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з
дотриманням особливої законодавчої процедури.

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності
означає таке:

закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не
може його скасувати або змінити;

усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій,
комерційних корпорацій) перебувають «під» законом, є підзаконними. Вони
ґрунтуються на законах і не суперечать їм.

Ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб’єктів влади в державі, як
правило, вищого представницького органу країни (в Україні — Верховна
Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу)
(референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта
застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що
вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких
раніше в правовій системі не було, до того ж — норми з ключових,
основних питань життя, встановлює права і обов’язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше
ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений
на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного
«рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не
суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури. яка
зветься законодавчим процесом.

3. Види законів та їх значення

З метою ефективного використання виникаючої безлічі законів, що
виникають, необхідно однозначне розуміння їх видів, загальних і
специфічних ознак, співвідношення між собою. Є два офіційні засоби
встановлення класифікації законів:

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних
нормативно-правових актів. Наприклад, у Конституції Австрії є розділ II
«Законодавча влада федерації», у Конституції ФРН — розділ VII
«Законодавство федерації», у Конституції Російської Федерації — низка
статей (15, 76, 90, 105, 108, 115 та ін.), у Конституції України —
частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п. 4 розділ XV та ін.).

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх
переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення
з метою правильного співвідношення між собою. Наприклад, в Італії діють
«Загальні положення про Закон» (1942 р.), у яких перелічено джерела
права: закон, регламент, корпоративна норма, норма-звичай, а також
встановлено межі регулювання кожним актом. У Болгарії діє Закон «Про
нормативні акти» (1973 p.). Цікаво, що в Росії раніше федерального був
ухвалений закон про нормативно-правові акти в Якутії (Саха). В Україні
підготовлено проекти законів «Про нормативно-правові акти», а також «Про
закони і законодавчу діяльність», які регулюватимуть процес організації
законопроектних робіт, визначатимуть порядок підготовки, експертизи,
узгодження, ухвалення, тлумачення і дії нормативно-правових актів.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити
наступним чином:

конституції конституційні закони звичайні (поточні) закони забезпечуючі
(оперативні) закони

1. Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного,
політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

• кодифіковані — становлять єдиний писаний основний закон (Конституція
України, Конституція РФ, Конституція США та ін.). їх ще називають
моноконституційними актами. Правда, Конституцію Франції 1958 p., яка є
кодифікованою, не можна назвати моноконституційним актом, оскільки до
Основного закону 1958 p. рішенням Конституційної ради прирівняні такі
акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789 p. і преамбула
Конституції 1946 p.;

• некодифіковані — складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція,
Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин,
віднесений до конституційного права — основи суспільного і державного
ладу, права і свободи громадян та ін. У Канаді — це конституційні акти
1867-1987 pp.:

Конституційний акт 1982 p.; Хартія про права і Білль про права, ухвалені
у ряді провінцій; Акт про Верховний суд, Антидискри-мінаційний акт та
ін. Основний конституційний документ Канади говорить: «Ми хочемо мати
конституцію, у принципі схожу на конституцію Великої Британії». А у
Великої Британії немає єдиної писаної конституції, а є група
конституційних законів (статутів) —Акт про парламент 1911 р.. Акт про
міністрів Корони 1937 р.. Акт про місцеве врядування 1972 р. та ін., які
діють разом із судовими прецедентами і конституційними звичаями,
іменованими конституційними угодами. Тому англійську конституцію
називають конституцією змішаного типу.

2. Конституційні закони —

• закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких
прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони
конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на
конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму,
організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і
т. ін.);

• закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див.,
наприклад, розділ XIII Конституції України).

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону,
ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після
затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає
складовою частиною конституції.

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних
відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції
України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати
ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис
державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155),
рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту
(ст. 111) і низку інших.

Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

а) юридичною чинністю;

б) предметом регулювання — особлива сфера;

в) порядком ухвалення — особлива процедура.

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю
голосів (в Україні — 2/3, у Росії — 3/4).

3. Звичайні закони — регламентують певні і обмежені сфери суспільного
життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група
законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони
вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

а) загальні закони — закони, що регламентують певну сферу суспільних
відносин і поширюються на всіх. Загальні закони можуть бути:

— кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс та
ін.);

— поточні (наприклад, Закон про вибори);

б) спеціальні закони — закони, що регламентують обмежену (спеціальну)
сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (наприклад,
закони про пенсії, про освіту, про міліцію та ін.).

4. Забезпечуючі (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими
вводяться вдію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін.
їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному
підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих
законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і
потребують негайного ухвалення. Це закони, що містять норми про норми.
Наприклад, Закон України від 17 грудня 1997 р. «Про ратифікацію
Конвенції 1990 року про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію
прибутків, отриманих злочинним шляхом». До цієї групи законів можна
віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і
нормативних характеристик.

Забезпечуючі (оперативні) закони не можуть існувати поза іншими
законами, тобто тими, що ними вводяться в дію, і міжнародними
договорами, що потребують ратифікації.

Види законів за строком дії:

1) постійні — закони, що діють без обмеження строку;

2) тимчасові — закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони
«Про оподатковування», «Про бюджет на 2001 рік»);

3) надзвичайні (як різновид тимчасових законів) — ухвалюються у певних,
передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного
стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної
екологічної небезпеки, оголошення війни), їх особливість полягає в тому,
що вони припиняють дію інших законів. Так, введення воєнного стану
припиняє дію Кодексу законів про працю.

Види законів за суб’єктами законотворчості:

— ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті
референдуму;

— ухвалені законодавчим органом держави. Види законів за межами дії:

— закони України;

— закони Автономної Республіки Крим. Види законів за структурною формою:

— кодифіковані;

— некодифіковані.

До останніх примикають Зібрання законодавства, Зводи законів, які є
актами такого виду систематизації законодавства, як консолідація.

4. Конституція — основний закон

громадянського суспільства і держави

Саме поняття конституції в перекладі з латині означає встановлення,
заснування, устрій. У Давньому Римі так іменували окремі акти
імператорської влади.

Поява конституцій як основних законів держави пов’язана з розвитком
буржуазних відносин, утвердженням у влади буржуазії, формуванням
громадянського суспільства, виникненням буржуазної держави. Виключність
конституції як правового документа полягає насамперед у тому, що у своїх
кращих історичних зразках вона є актом не стільки держави, скільки
громадянського суспільства. Саме породжені громадянським суспільством
конституції і сьогодні є зразком для конституційної законотворчості
молодих держав.

Перші акти конституційного типу були ухвалені в Англії, проте в ній
відсутня конституція в звичайному розумінні цього слова: цілісний
основний закон, який регулює як найважливіші сторони внутрішньої
організації держави, суспільного устрою, так і права і свободи громадян.
Якщо сучасна Велика Британія має некодифіковану конституцію, яку
складають численні не пов’язані між собою акти, ухвалені з XIII по XX
ст., то першою кодифікованою конституцією (що становить єдиний основний
закон із внутрішньою структурою) можна назвати Конституцію США 1787 p.,
яка діє й сьогодні. В Європі першими писаними конституціями були
конституції Польщі та Франції 1791 р. В Україні була розроблена, але не
стала чинною Конституція Пилипа Орлика 1710 p.

Конституція України відповідно до її ст. 160 набрала чинності з дня її
ухвалення Верховною Радою України — 28 липня 1996 р, Моментом вступу в
дію Конституції України є оголошення результатів голосування за проект
Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради
України.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який
має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового
досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і
державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і
забезпечення прав і свобод громадян.

Основні загальносоціальні ознаки (властивості) конституції:

1. Конституція має основний, установчий характер: закріплює основи
суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму
національно-територіального устрою, організацію і систему державної
влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування,
визначає основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина,
створює політико-правові умови формування структур громадянського
суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

2. Конституція має всеосяжний об’єкт регламентації та впливу. Так,
Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої
Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин —
політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу
особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і
самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні
норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності
державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських
організацій і громадян.

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського
суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед
конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як
найважливішу цінність безпосередньо для самої людини. У ній втілено
світові стандарти прав людини, встановлено межі втручання держави у
приватне життя громадянина, механізми забезпечення його прав і свобод.
До основи визначення прав і свобод людини і громадянина в Конституції
покладено поняття людської гідності.

Цінно, що Конституція України встановила непорушність гуманістичного
принципу в майбутньому: при ухваленні нових законів або внесенні змін до
чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих
прав і свобод (ст. 22);

5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему
суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал
розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних
інститутів публічної влади. В основу перспективної концепції Конституції
України покладено досягнення вітчизняної та світової
конституційно-правової думки і практики, наприклад, побудова
демократичної, соціальної, правової держави. Конституція є своєрідним
політико-юридичним путівником, компасом суспільних відносин.

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її
основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також
укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування
правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення
конституції. Як юридична база законодавства конституція — серцевина
всього правового простору країни, виток формування її правової системи,
орієнтир її вдосконалення. Її верховенство в національній правовій
системі полягає у визначенні взаємозв’язку і узгодженості напрямків
розвитку правової культури, юридичної практики й інших ланок правової
системи, стимулюванні гармонізації галузей права і систематизації
законодавства.

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним
стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких
додаткових законів і постанов для їх застосування. Пряма дія конституції
властива не лише Конституції України, але й Конституції Автономної
Республіки Крим (ухвалена в 1998 p., набрала чинності в 1999 p.), норми
якої є нормами прямої дії в межах її території. Пряма дія Конституції
служить гарантом охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Так, Конституція України гарантує громадянам право звертатися до судових
органів країни для захисту своїх інтересів (ст. 8), а також до
відповідних міжнародних організацій. Для реалізації ст. 55 Конституції
України, яка гарантує право на оскарження в суді дій будь-яких посадових
і службових осіб без обмежень, не потрібно звертатися до спеціального
закону.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та
ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм.
Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають
визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції
України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а)
рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її
конкретних норм.

Суворе і точне дотримання конституції — найвища норма поведінки всіх
громадян, громадських об’єднань, комерційних організацій, державних
органів і посадових осіб.

Саме конституція, конституційні норми, а також зміни та доповнення, що
вносяться до них, складають теоретичну конституцію країни (наказує те,
що має бути). Вона може як збігатися, так й розбігатися з фактичною
конституцією або конституцією у матеріальному сенсі (те, як є
насправді).

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Серед головних ознак демократії є рівність перед законом (всі громадяни,
незалежно від статі, расової та національної приналежності, соціального
та майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань,
віросповідання, місця проживання та інших обставин, є рівними перед
законом і мають однакові права).

Закон — нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної
влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який
регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і
обов’язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з
дотриманням особливої законодавчої процедури.

Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з
певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і
організаційно-технічних дій.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який
має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового
досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і
державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити
наступним чином:

Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного,
політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Конституційні закони — закони, на які посилається конституція або
необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією;
закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції.

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону,
ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після
затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає
складовою частиною конституції.

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних
відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції
України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати
ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис
державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155),
рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту
(ст. 111) і низку інших.

Звичайні закони — регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя
відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група
законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони
вельми різноманітні за змістом.

Забезпечуючі (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими
вводяться вдію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін.
їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному
підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих
законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і
потребують негайного ухвалення.

Список використаної літератури

Конституція України. – К., 1996.

Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих
у вузи. — М.: Юрист, 1996.

Лившиц Р.З. Современная теория права: Краткий очерк – М., 1992.

Нерсесянц В.С. Наш путь к праву. От социализма к цивилизму – М.1992

Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева – М.
Юрист, 1996.

Основы государства и права: Учебное пособие /Под общей ред. С.А.
Камарова – М. Манускрипт, Русь-90, 1996.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 1981.

Погорілко В.Ф. та ін. Конституційне право України. — К., 1999.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / – Харків: Консул, 2001.

Теория государства и права: Курс лекций в 2-х томах / Под ред.
Профессора М.Н. Марченко – М. Юридический колледж МГУ, 1995.

Похожие записи