Римське цивільне право
(шпаргалки)
Визначення та предмет РЦП.
З найдавніших часів люди в процесі своєї життєдіяльності вступають між
собою в певні суспільні віїносини, більшість яких регулюється нормами
права, і тому відповідно називаються правовими відносинами. Значна
частина правових відносин виникає з приводу створення, набуття,
відчуження, використання, передачі різноманітного ма йна тощо. Це
майнові відносини, які за змістом неоднорідні, і тому регулюються за
сучасних умов різними галузями права. В основному майнові відносини
складаються між людьми, що не залежать один від одного, тобто між
рівними сторонами. Жодна з них не може примушувати іншу до певної
поведінки; вони автономні, не підпорядковані одна одній і виступають в
обороті як самостійні і рівні між собою. В сучасній науці цивільного
права цей спосіб регулювання майнових відносин називають методом
юридичної рівності сторін. Якщо майнові відносини виникають між такими
рівними сторонами, вони регулюються нормами цивільного права. Отже,
поняття сучасного цивільного права можна визначити як сукупність
правових норм, що регулюють майнові відносини між учасниками обороту
методо й юридичної рівності сторін. Сучасне цивільне право регулює також
деякі особисті немайнові відносини. Майнові відносини, що складаються в
сфері матеріального виробництва і наступного обороту товарів,
транспорту-вання вантажів, будівництва різноманітних споруд та їх
ремонту, побутового обслуговування населення тощо, регулюються цивільним
правом і називаються цивільно-правовими. Значення цивільного права в
житті кожного індивіда, кожної організації та суспільства в цілому
надзвичайно велике. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення
життєдіяльності людей Саме цим пояснюється пильна увага юристів до
цивільного права з найдавніших часів і до наших днів. Юрист, який
досконало не опанував цивільне право, не може вважати себе освіченим
правознавцем.
Джерела пізнання римського приватного права
Джерелами пізнання римського приватного права є численні пам’ятки
давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика,
папірусологія, книги тощо. На цей час зібрано і систематизовано багато
написів (на могилах, будівлях, камінні, дереві, шкірі, посуді тощо),
знайдених в різних частинах Римської імперії, внаслідок археологічних
розкопок, що істотно поповнило наші знання в галузі римського приватного
права.У визначенні хронології правових подій істотну допомогу надає
нумізматика. На монетах зазначаються роки правління відповідного
правителя, що допомагає визначити дату прийняття того чи іншого закону,
едикту чи сенатус-кон-сульту.Немало цікавих відомостей про зміст окремих
інститутів римського приватного права, особливо земельної власності,
містять папіруси. Велике значення їх полягає в тому, що вони дають змогу
судити про реалізацію норм римського приватного права в дійсному
житті.Дуже важливою і цікавою пам’яткою права є юридичні та неюридичні
твори. Це передусім твори римських істориків, граматиків (Варрона,
Феста, Валерія Проба та ін.). Велику цінність мають твори римських
письменників III—II ст.ст. до н.е. Плавта і Теренція, які в своїх творах
часто торкались правових питань. Багато цінних відомостей містять твори
римських ораторів. Один з них писав про землекористування, інший
(Цицерон) багато виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав
картини римської судової практики. Великий інтерес становлять з цієї
точки зору твори Сенеки (І ст. до н.е.).
Види конституцій імператорів (рос)
Принимают силу источника права с конца 1 века. Виды- эдикты, сод.
императивные постановления. Декреты- решения по суд. делам. Рескрипты-
толкование законов. Мандаты- инструкции чиновникам по осущ. правосудия и
управления. Эдикты и мандаты уходили вместе с принцепсом. Во 2 в. конст.
принимают знач. как бы законов. В эпоху доминанта конст.= ед. закон.
Конкубінат.
Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити в законний
римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат.
Йшлося про стійке співжиття чоловіка і жінки з наміром утворити сім’ю, а
не короткочасний тимчасовий зв’язок, який суворо притискувався з часів
Августа (ряд суворих законів, спрямованих на зміцнення моральних
підвалин сім’ї, переслідування перелюбства, особливо з боку жінки).
Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків Діти, народжені в
конкубінаті, не набували імені й статусу свого батька, не мали права на
аліменти, не могли стати спадкоємцями після його смерті, не одержували
статусу шлюбних дітей, на них не поширювалась батьківська влада. Жінка в
таких відносинах не поділяла громадського становища і соціального стану
свого фактичної о чоловіка та ін
Система римського приватного права.
Цивільне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем: цивільне
право; право народів; преторське право. Ці три системи в сукупності
складали римське цивільне право. Цивільне право Стародавнього Риму —
споконвічне, сугубо національне і найдавніше право, що регулювало
майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося
національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким
консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу
Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало
йому замкнутого характеру. Основним джерелом були Закони XII таблиць,
прийняті ще в період становлення республіки (451— 450 рр. до
н.е.).Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського
рабовласницького суспільства, що бурхливо розвивалося. Його норми
перестали відображати соціально-економічні умови рабовласницького ладу,
які швидко змінювалися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових
майнових відносин, що виникали на руїнах римського тоталітаризму.
Цивільне право не здатне було регулювати майнові відносини між римськими
громадянами, з одного боку, і громадянами, які проживали за межами Риму,
з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву
торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і
за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами.
Саме в цей період (III—І ст.ст. до н.е.) Рим розпочав завойовницькі
війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього
Апеннінського півострова, а потім і Середземномор’я. Місто-держава
поступово перетворилося на величезну державу. Підкорені Римом народи
мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла
зворотний вплив і на римське цивільне право. Так виникла ще одна система
римського приватного права — право народів як різновид римського
цивільного права. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права:
більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму і національної
обмеженості, властивих римському цивільному праву. Названі системи
існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно
збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право
вбираю в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути. Системи почали
зближуватись, але через деякий час стали безнадійно відставати від вимог
цивільного обороту, що бурхливо розвивався. Їхні норми виявилися
безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати
більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком
цивільного права і права народів виникла ще одна система римського
цивільного права — преторське право, що склалося в результаті практичної
діяльності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право
регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і
перегрінами, але застосовувалося в разі нездатності регулювання нових
відносин нормами цивільного права і права народів.
Єманципація.
Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім’ї та
господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише
досягнення сином високого громадського становища (посади консула,
префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що, як право
однобічне, могла бути і припинена в однобічному порядку — волею батька.
Батько своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади.
Це дістало назву еманципації, форми якої були різноманітні. Внаслідок
еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності
і господарської самостійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй
колишній сім’ї. Останнє обмеження швидко відпало, проте повністю влада
батька не припинялась і після еманципації. Батько зберігав за собою
право користування половиною майна сина.
.
Система державного суду. Понятя суду, судового процесу.
Здійснення захисту прав і інтересів громадян повністю перейшло до
державного суду. Точної дати виникнення державного суду джерела не
містять. Проте зрозуміло, що він виникає одночасно з утворенням держави,
оскільки є одним із знарядь останньої для утримання в покорі стану
рабів. Завдяки розподілу праці охорона інтересів, що зіштовхувалися між
собою, окремих індивідів перейшла до рук небагатьох. Функції державного
суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права публічного і
права приватного. Справи, що стосувалися інтересів держави, розглядалися
публічним судом. Майнові спори належало розглядати в цивільних судах.
Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом,
який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на
кримінальний і цивільний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні
кримінального злочину розглядалися в порядку кримінального процесу.
Спори, що виникали між особами з приводу майна (майнові спори),
підлягали розгляду в формі цивільного процесу. Особа, що вважала своє
майнове право порушеним і зверталася до суду за його захистом, дістала
назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензія — позов. —
відповідача у справі Вимога позивача, звернена до суду, про надання
захисту порушеному праву називається позовом. Особливістю римського
цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його
поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд справи в суді.
Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга — в суді.
Це були дві стадії одного і того самого судового процесу, що розглядав
одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в суді без її
розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора мало місце лише
у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до нього вимоги і
погоджувався їх виконати. За таких умов спрямування справи до суду не
вимагалось. Отже, якщо відповідач позов не визнавав, він підлягав
обов’язковому розгляду як в стадії (у претора), так і в стадії (в суді)
На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення доцільності поділу
римського цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети,
що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт —
поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв
вдосконаленню римського приватного права.
Особливості Формулярного процесу.
У другій половині періоду республіки Рим перетворився в могутню
державу. Легісакційний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв
потреб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни За
повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 рр і двома законами Юлія
(час прийняття невідомий) до цивільного судочинства були внесені істотні
зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному
зводилися до того, що позивач звільнявся від неухильного обов’язку
формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі Обов’язок юридичне
грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги перекладався
на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні
вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши
пояснення сторін, їхні докази й заперечення претор самостійно формулював
юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав в спеціальній записці
судді, яку почали називати формулою, звідси і назва нового порядку
судочинства. Формулярний процес, як і легісакційні.й. поділявся на дві
стадії. Він не тільки реформував застаріло римське судочинство, а й
закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що внаслідок
своїх безсумнівних переваг виявився здатним обслуговувати
рабовласницький стан весь наступний період — принципат — до встановлення
абсолютної монархії. Саме формулярний процес дав змогу перетворити
застаріле цивільне право з вузьконаціонального у всесвітньо визнане,
абстраговане від своє; основи приватне право. У формулі містилося
формулювання юридичної сутності виниклого майнового спору. Послідовно
йшли: а) інтенція — викладення вимог позивача, сутності спору; б)
кондемнація — доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача
залежно від підтвердження чи спростування інтенції.
У складніших випадках необхідно було стисло викласти в формулі факти й
обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; тоді на початку
формули перед інтенцією вставлялась демонстрація чи проскрипція, що
конкретизували її зміст. Окрім звичайних складових частин формули до неї
інколи вводилися додаткові: ексцепція — заперечення відповідача проти
вимог позивача тощо. Їх мета — специфікація окремих позовів.
Легісакцінний процес.
Це найдавніша форма республіканського судочинства, яка існувала за часів
республіки близько до 126 р. до н.е. В самій назві, за деякими
відомостями, відбита історія його розвитку. За повідомленням Гая, цю
форму процесу почали називати легісакційною тому, що вона була заснована
на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. В
перекладі на українську — законні дії. Приватна саморозправа формально
не грунтувалась на законі. Гай же запропонував й іншу версію походження
назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону,
яким він обґрунтовував її. Легісакційний процес міг здійснюватися в
одній з п’яти форм: засобом закладу, накладанням руки, взяттям застави;
вимогою про призначення судді, запрошенням відповідача до суду.
Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до
претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов’язувала позивача
починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх
вимог. Найменший відступ від форми звертання призводив до втрати права
на позов — процес припинявся. Характерна риса легісакційного процесу —
забезпечення явки відповідача до претора і в суд, що не було обов’язком
цих та інших державних органів. Позивач, бажаючий розглянути свою судову
справу, зобов’язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до
суду доступними йому засобами, навіть застосовуючи силу.
Суб’єкт права
Той, хто здатний носити право, бути ноіієм права, визнавався суб’єктом
права, особою. Ця здатність — не природжена. біологічна чи якась інша
властивість людини, а соціальне явище, насіидок соилально-економічного
розвитку суспільства. Людина може бути наділена зазначеною здатністю,
позбавлена її або обмежена в ній державою. Так, вільна людина, продана в
рабство, позбавляється здатності бути особою Раб. звільнений з рабства,
набуває здатності мати право.
У Римі суб’єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби є речі.
Проте і вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від
багатьох факторів (вони розглядаються далі). Здатність бути суб’єктом
права, тобто право-суб’ектність, у рабовласницькому Римі визначалась
трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану За
статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за
статусом громадянства вільні утворювали п’ять груп: римські громадяни,
латини, пере-фіни. вільновідпущеники і колони; за сімейним станом —
глави сімейств та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський
громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус
римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась
правосуб’єктність.
Стан свободи— це головний правовий стан- є свобода — певний мінімум
прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому зміни в стані
свободи як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків:
набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна
людина, продана в рабство). Такі зміни дістали назву саріїіз аетіпиііо
тахіта, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб’єкта
права (особи) чи до його повної втрати. Стан громадянства відносив
вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу
при-іводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути
римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути
вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу
називалися середніми і впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став
римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що
втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах.
Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати
правосуб’єктності. Сімейний стан поділяв вільних на дві групи: осіб
свого права — глави родини та осіб чужого права (регвопа аііепі
.іигік). Всі інші члени сім’ї — так звані підвладні, оскільки вони
знаходилися під владою глави сімейства. Здатність людини бути носієм
певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали
відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності, хоча й
користувалися цим поняттям.
дієздатність — це здатність здійснювати юридична значимі дії і
відповідати за них.
Рецепція римського приватного права. Після падіння
Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і
навіть розвиватися в його східній частині — Візантії. Саме там була
зроблена спроба врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом
кодифікації римського права, що була вжита імператором Юстініаном. Однак
невмолиме колесо історії остаточно розвалило колись могутню
рабовласницьку імперію Стародавнього Риму. З її падінням для римського п
іава настала епоха забуття. На тривалий час воно ніби знікло. Його
перестають вивчати, губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна
загибель і втрата неминучі. Про ге римське право продовжувало жити у
свідомості римське о народу, підкореного варварами. Поступово його
починають застосовувати у відносинах між римським населенням , а потім і
вивчати. З розвитком ремесел, торгівлі і торгови відносин попит на
римське право зростає. Наприкінці XI ст. в Болоньї був заснований
університет, який набув всесвітньої слави завдяки вивченню римського
права. Він став центром юриспруденції, що відроджувалась.
Удругій половині XIII ст. на зміну глосаторам рийшли коментатори, що
привнесли у вивчення римського права певні схоластичні риси. Вони більше
уваги приділяли тлумаченню глос, ніж безпосередньо джерелам. Проте вже
на початку XVI ст. знову настає епоха активного відродження римського
права. Однак римське приватне право було правом рабовласницького
суспільства, основою якого був рабовласницький спосіб виробництва. Його
правові інститути треба було переробити з урахуванням потреб нового
економічного ладу, шо зароджувався. Рецепції римського приватного права
значною мірою сприяли абстрактний характер, відмежування від основи, що
його породила, здатність приживатися в будь-яких економічних умовах.
Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих
відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності. Ці якості
дозволили римському приватному праву стати чинним загальним правом ряду
європейських держав. Найбільшою активністю відзначався процес
рецепції римського приватного права в Німеччині. Багато висновків,
висловлювань римських юристів з часом не тільки не втратили свого
правового значення, а й стали крилатими, перетворилися в юридичні
презумпції (положення. що не потребують доведення).
Основи римської сім”ї.
З найдавніших часів римська сім’я була моногамною й патріархальною.
Як усталене об’єднання вона виникає з розкладанням родового ладу. Перша
історична форма моногамії вже заснована на владі батька сімейства.
Сім ‘я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об’єднання осіб,
пов’язаних спільністю побуту, взаємною допомогою й моральною
відповідальністю.
Давньоримська сім’я несла на собі відбиток родового ладу Вона будувалася
за принципом підпорядкування владі глави сімейства. До складу сім’ї,
крім глави сімейства, належали його дружина, діти та їхнє потомство,
інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном Гатіїіа позначалась
сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили.
Отже, за сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже
зазначалось, на осіб свого права та осіб чужого права. До перших
відносилися домовладики, до других — інші члени сім’ї, так звані
підвладні. Сім’я, заснована на підпорядкуванні владі юмовладики,
називалась агнатською. Всі підвладні підкорялися владі одного
домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Після смерті
домовладики його дорослі с іни були носіями влади в сім’ї, а дружини й
діти підпадала під їхню владу. Між тим розвиток продуктивних сил
активізує цивільний оборот, зростання приватної власності, що, в свою
чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім’ї,
Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх
виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом
життя майно за кровними потемками (нащадками), передусім за дітьми.
Роль претора в легісакційному і формулярному проццесах.
Перетворення застарілого цивільного права в нову систему правових норм
здійснюється у двох напрямках.
1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати
судовий захист спірним майновим відносинам. Виходячи з принципу еквітас
(справедливості), він може відхилити позов у випадку, коли за цивільним
правом такий позов має бути наданий, і, навпаки, надати захист
відношенню, яке відповідно до норм цивільного права судовому захисту не
підлягає. Право на позов претор виводить не з наявності правової норми,
а із свого еквітас. Система норм цивільного права замінюється системою
позовів — з факту надання позову виводилась наявність матеріального
права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спрямування чи не спрямування
справи до суду, претор не був зв’язаний нормами цивільного права і
керувався тільки одним — справедливістю, зрозуміло, задовольняючи
інтереси пануючого стану. Якщо нове відношення, на думку претора,
підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні — не було й позову.
Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом
утворення системи позовів виводити нові правові приписи. Оскільки не
було позову, то не було і права, надавався позов, отже, було й право. Це
ще одне джерело правоутворення в період пізньої республіки.
2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практикою. Він не
тільки надає чи не надає судовий захист, а й уважно слідкує, щоб судова
практика розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася
судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов варто
задовольнити, а за відсутності яких в задоволенні позову відмовити.
Суддя, залежний від формули претора, не мав змоги від неї відступити.
Наприклад, претор писав у формулі судді: «Якщо ти. суддя, встановиш, що
Клеопатра дійсно є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй спадщину.
Якщо виявиться, що вона не дочка померлого, спадщини не присуджуй».
Хоча, як відомо, відповідно до норм цивільного права дочка, що вийшла
заміж, не була вже родичкою своїх батьків і право на спадщину втрачала.
Формулярний процес: Великі зміни в економіці вимагали
відповідних змін у правовому регулюванні. Пожвавлення виробництва,
торгівлі. лихварства привело до значного зростання майнових спорів,
вимагаючих негайного та ефективного розгляду ^Дегісакцій-ний процес із
своїм формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики.
Вимагалися радикальні зміни За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149
і 126 рр і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивіль-^_
ного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили
легісакційний процес. Вони в основному зводилися до того. що позивач
звільнявся від неухильного обов’язку формулювати свої вимоги в чітко
встановленій формі Обов’язок юридичне грамотно, відповідно до закону
формулювати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер
право викладати претору свої позовні вимоги вільно. без дотримання
формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їхні докази й
заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову Зміст
спору він викладав в спеціальній записці судді, яку почали називати
формулою, звідси і назва нового порядку судочинства .
Поняття та зміст права власності (рос)
Объем и пределы права частной собственности римляне определяли
посредством указания правомочий собственника. Совокупность этих
правомочий составляла содержание права собственности. Римский
собственник имел следующие правомочия: право владения; право
пользования; право распоряжения; право получать доходы; право защиты.
Однако со временем, заметив, что некоторые правомочия в определенной
мере повторяют друг друга, римляне суживают их круг. В результате отпало
такое правомочие ,как право защиты , поскольку всякое право подлежит
защите и выделять специальное правомочие для права собственности просто
нет необходимости ; право пользования поглотило право получения доходов
от вещи .Осталось лишь три правомочия — право владения, право
пользования и право распоряжения. Поэтому право собственности называют
еще наиболее полным правом по объему, поскольку все дру гие права на
вещь уступают ему в этом.
Право владения — это правомочие собственника, заключающееся в том, что
собственник имеет право фактически обладать своей вещью. Это означает,
что вещь должна наводиться в хозяйстве собственника, занимать в нем
положение, соответствующее ее хозяйственному назначению. Фактическое
обладание вещью — реальная возможность осуществления непосредственного
господства над нею. Однако это свое правомочие собственник может
осуществлять не только самолично, а и передать право владения другим
лицам (например, по договору), сохраняя при этом право собственности на
вещь.
Право пользования— это более емкое по сравнению с правом владения
правомочие собственника. Оно заключается в том, что собственник имеет
право извлекать из вещи полезные качества, получать доходы и приращения
от нее. Пользование вещью может осуществляться в различных ( но не
противоречащих закону) формах и способах вещь: передачи в наем, аренду.
Однако в римском праве есть общие правила пользования вещью:
а) нельзя при этом причинять вред или какие-то неудобства другим лицам;
б) пользоваться вещью вопреки закону. По общему правилу объем
пользования, осуществляемый в соответствии с законом, практически не
ограничен, кроме случаев, когда это вытекает из закона, договора или
иных прав других лиц.
Право пользования вещью — наиболее важное правомочие собственника. В нем
заложена возможность последнего удовлетворить личные, бытовые,
хозяйственные и иные потребности. С этой целью нужная вещь и
приобретается.
Право распоряжения заключалось в том, что собственник мог
определять правовую судьбу вещи, т.е. отчуждать (прежде всего) всеми
дозволенными способами, завещать, устанавливать сервитута в пользу
других лиц и т.п. Решать правовую судьбу вещи — это значит определять ее
правовой статус, изменять его по своему усмотрению и т.п., т.е. изменять
или прекращать отношения собственности. Право распоряжаться вещью также
может осуществляться в разнообразных правовых формах при одном
непременном условии — оно не должно противоречить закону. В
совокупности все три правомочия (знаменитая триада, дошедшая до наших
дней) составляют содержание права собственности.
Право частной собственности — это исключительное право лица владеть,
пользоваться и распоряжаться вещью в своем интересе.
Фідуціарна угода
Найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник
передавав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей
будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк
погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При
виплаті боргу в строкобов’язок кредитора повернути заставу боржнику був
лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору кредитор
ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають.
Повернення застави при виконанні в строк зобов’язання боржником було
справою совісті, сумління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави —
угода з кредитором, що основана на совісті, довірі. Умови зазначеної
форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав
предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов’язання,
позбавлявся права на річ. При перевищенні вартості застави над сумою
боргу в разі невиконання юбов’язання різницю також одержував кредитор.
Пізніше претори почали надавати позов проти кредитора, якщо той
відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов’язання боржником.
Проте це мало чим полегшувало становище боржника.
Поняття права на чужі речі (рос)
Римское право развило ряд прав на вещи с ограниченным содержанием
полномочий. Обьектом этих прав служили,чужие вещи. Возникли они очень
рано ,и постепенно развиваясь , образовали особую группу полномочий
разного содержания. Т.е. одним из существенных ограничении права частной
собственности являются права на чужие вещи, совокупность которых
составляет еще одну группу вещных прав. Сущность прав на чужие вещи
состоит в том, что субъект этого права получает возможность пользоваться
чужой вещью или даже распоряжаться ею. Римское гражданское право знало
три вида прав на чужие вещи: а) сервитуты; б) эмфитевзис и суперфиций;
в) залоговое право. Наиболее древним правом на чужие вещи являются
сервитуты.
Сервитуты возникли в те далекие времена, когда была общественная
собственность на землю (племенная, родовая). Земельные наделы,
передаваемые во владение отдельной семье, разумеется, не могли быть
равноценными. И поэтому соседи компенсировали недостоющее(воду,пастбище)
с помощью соседей.Однако с установлением частной собственности на землю
удовлетворять потребности одного участка за счет другого стало
значительно труднее, а иногда просто невозможно.
Необходимо было найти более устойчивое средство вещного характера. С
этой целью римляне используют древний опыт восполнения недостатков
одного земельного надела за счет соседнего при общинной собственности на
землю. Они устанавливают право собственника земельного надела, лишенного
определенных выгод, пользоваться ими на соседнем земельном участке
независимо от воли его собственника. Такое право пользования чужой
землей в одном каком-то отношении стали называть сервитутом, от
латинского слова 5етге — служить. Позднее такие права получили широкое
распространение как средство удовлетворения недостающих потребностей.
Преторская практика создала также новые формы прав на чужие вещи —
эмфитевзис и суперфиций (см. ниже). В этот же период широкое развитие
получило залоговое право — также одна из разновидностей прав на чужие
вещи. Однако право залога не является правом пользования чужой вещью.
Следовательно, право на чужую вещь заключается не только в праве
пользования, но и в праве распоряжения чужой вещью.
Права на чужие вещи находятся в определенной коллизии с правом
собственности, которое они ограничивают в меру своего объема. Если
субъект сервитутного права имеет право взять 20 ведер воды у соседа или
выпасать 20 голов скота на его пастбище, то право собственности соседа
ограничивается в таком же объеме. При этом сервитута пользуются
приоритетом. В конкуренции с правом собственности они оказываются
сильнее. Собственник обязан уступать притязаниям, вытекающим из
сервитута или иного права на чужую вещь. С прекращением права на чужую
вещь право собственности восстанавливается в полном объеме. Вместе с тем
право на чужую вещь по объему не столь широко, как право собственности,
напротив, оно весьма ограничено. Но это было вещное право, именно право
на вещь, а не право требовать определенного поведения от собственника
этой вещи. Оно не зависело от воли собственника предмета сервитута,
который не мог его изменить, прекратить или отменить.
Режим прав на чужие вещи был неодинаков. Эти права по объему и
содержанию существенно различались, хотя и имели много общего. Так,
земельные сервитута имели немало общего с эмфитевзисом и суперфицием, но
и существенно различались между собой. Личные сервитута практически были
неотчуждаемы, а другие вещчые права могли переходить по наследству и
отчуждаться иным образом. Заметны были различия и в объеме прав.
Субъект сервитута имел право пользоваться чужой землей в одном или в
нескольких отношениях, а эмфитекарий пользовался земельным наделом в
полном объеме.
Права на чужие вещи также надолго переживали своих создателей. Наряду с
другими институтами они рецепируются позднейшими правовыми системами и
получают дальнейшее развитие.
Негаторний позов
Застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально
здійснювати своє право власності .Позивачем був власник речі, якому
хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійснювати право власності
(наприклад, ходіння або проїзд по їе-мельній ділянці без правової на те
підстави) Як правило. відповідачем за негаторним позовом був той. хто
претендував на користування в якомусь відношенні чужою річчю. звідси й
назва позову —позов про заперечення. Водночас відповідачем за негаторним
позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику
здійснювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до
обов’язку порушника припинити неправомірні дії.
Сервітути
Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за рахунок іншої
виникала досить часто Наприклад, земельний наділ, який має всі необхідні
якості, зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох
синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з
них — Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділянку брата
Тіція. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не
виникало. Проте так могло продовжуватися до першої сутички між ними,
після чого Тіцій міг заборонити брату проїзд через свій наділ до ділянки
Клавдія. Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті
сервітут на користь Клавдія на право проїзду через земельний наділ
Тіція. Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами чи
сусідніми земельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще
сусідським. Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо
Тіцій продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося
за Клавдієм, а й зобов’язувало нового власника землі надавати проїзд. Не
припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія.
Отже, сервітут — це речове право користування чужою річчю в одних або
кількох відносинах. За змістом сервітутне право було досить обмеженим.
Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками
земельних наділів дуже детально і ретельно Сервітути встановлювалися, як
правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в
якомусь одному відношенні (право провозу вантажів, проходу, прогону
худоби, право взяти 20 відер води, напоїти 20 голів худоби тощо), а саме
в тому, недостатність якого відчуває пануючий земельний наділ
(наприклад, нестача або відсутність води, п ісовиська, дороги, інших
необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг). Характерна
особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі:
сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій.
Спадкування за заповітом
Спадкування за законом з’явилося раніше спадкування за
заповітом. Заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок
смерті. В римській класичній сім’ї єдиним і повновладним власником
сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і
на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно,
в яких частках, в якому порядку тощо. Заповіт не можна визнати договором
Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває
чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Для визнання за
заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач
повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт повинен бути
складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися
призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну
заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним
вимогам, визначається недійсним.
Приватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів
державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь
органи державної влади, вони називалися публічними. В свою чергу,
приватні заповіти могли бути письмовими і усними.
При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про
те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам і давав для
підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. Призначення
спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. У деяких випадках
могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Важливим принципом
римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним
в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право
при-іначити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як
із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Заповіт, укладений суворо
до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до
відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт,
доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше
складений у частині, що суперечить раніше складеному.
Спадкування за законом
Спадкування за законом —спадкування проти заповіту — мало місце в таких
випадках а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в)
смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх
відмови від прийняття спадщини .В цих випадках спадкування наставало в
порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням «проти
заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог
закону, то вона не визнавалася справжньою. Кардинальну реформу
спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. В основу
спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське
(кровне) споріднення й індивідуальна приватна власність. Усіх
потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстініан розділив на
п’ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і
допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі
відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не
ставала (як було раніше), а до спадкування закликалися наступні за
ступенем родичі. Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі. І
клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку,
онуки та ін.
II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька,
дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були.
III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих
неповнорідних братів й сестер.
IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів При цьому родичі
більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня.
V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті
дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив
померлого, закликається до спадкування за умови, що нікого із
перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття
спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця
група спадкоємців до спадкування закликалася дуже рідко. Отже, в праві
Юстініана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за
правом представлення — одночасне закликання до спадкування спадкоємців
різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за
законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із
спадкоємців другого та наступних класів при наявності спадкоємців
першого до спадкування не закликалися. Закликання до спадкування
спадкоєми ів другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо а)
спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б)
спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж
спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття
спадщини до спадкування закликалися спадкоємці третього класу В разі
відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадкування
закликалися спадкоємці четвертого класу Якщо ж не було спадкоємців
четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до
спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.
Поняття пакту
Спочатку пакти характеризувалися як неформальні угоди, на які не
поширювався позовний захист в наслідок того, що вони були неформальними.
Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання прийнятого на себе на
підставі неформальної угоди зобов’язання було виконанням належного.
Той, хто виконував таке зобевязання. не мав права потім вимагати
повернення виконаного через те. що виконання основано на неформальній
угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів
і тому вважалися неформальними, внаслідок чого позовний захист їм не
надавався. Такі пакти почали називати «голими». Проста, неформальна
угода не породжувала зобов’язання — такий давній принцип римського
права. І все ж в одному з едиктів претор оголосив, що він буде
визнавати, підтримувати укладені пакти. Так народився крилатий афоризм:
«Угоди треба дотримуватися, не порушувати». Проте з розвитком цивільного
обороту завдяки своїй простоті і доступності неформальні угоди
укладалися все частіше. Між тим позбавлення їх позовного захисту не
сприяло усталенності обороту, навпаки, розривало ділові відносини. Саме
під тиском обороту спочатку як виняток деякі пакти одержали позовний
захист і почали називатися «одягнені пакти». Юридичне визнання такі
пакти одержали в різний час і ця обставина була критерієм розмежування
їх на три групи: а) приєднані пакти; б) преторські пакти; в)
імператорські пакти. Перші одержали позовний захист раніше за інших,
другі — в період республіки з боку претора, треті — були визнані
імператорами.
Підстави виникнення зобов’язань
Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, внаслідок яких один
(кредитор) мав право, а інший мав обов’язки. іншими словами, з чого
виникали зобов’язання Відповісти на це запитання можна коротко —
зобов’язання виникали з юридичних фактів.
Факт — від лат. зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію
або дію: землетрус, народження людини, вступ до шлюбу тощо. Проте одні з
них мають значення, а інші — ні. Факти, що мають правове значення, які
мають певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини,
вчинення злочину чи проступку та ін.). Факти, що не мають правових
наслідків, не відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відвідування
родичів тощо). Юридичні факти поділяються на події та дії. Ті з них, які
настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть,
землетрус та інші стихійні дії сил природи) є юридичними фактами, але
не завжди.
Дії — це факти, які настають за волею людей.
Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодавства, називаються
правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.
Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату
(на виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків), називаються
правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в
оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.
Як правило, встановлення, зміна або припинення прав і обов’язків для
певних осіб настає за їх згодою, за їх бажанням, тобто за їх волею
(волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми (договір),
оскільки для виникнення їх необхідне волевиявлення двох сторін. Якщо
права і обов’язки виникають, змінюються або припиняються за
волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми(
заповіт ). Неправомірні дії поділяють на три види- а) приватні
порушення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні
правопорушення, тобто ті, що порушують цивільний закон або договір.
Цивільне правопорушення, яке порушує договір, називається договірним
цивільним правопорушенням (наприклад, відмова від уплати купівельної
ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в найм) Цивільне
правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не
знаходиться ні в яких договірних відносинах. дістало назву
позадоговірного, або деліктного. Різноманітність юридичних фактів є
підставою виникнення зобов’язань. Так само виникають зобов’язання й з
односторонніх правочинів, деліктів та інших позадоговірних
правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення
зобов’язань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорів; б) ніби
з договорів; в) зобов’язання виникають з деліктів, г) ніби з деліктів.
Договір — це акт, з якого виникає зобов’язання. Із двосторонніх
правочинів (договорів) завжди виникають зобов’язання, а із
односторонніх — не завжди.
Поняття зобов’язання
Зобов’язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого)
приватного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва і
цивільного обороту. Предмет зобов’язального права — це певна поведінка
зобов’язальної особи, її позитивні чи негативні дії.
Зобов’язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор)
має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила, дала
або надала. Боржник зобов’язаний виконати вимогу кредитовара.
Проте в чистому вигляді зобов’язань, де кредитор має тільки право, а
боржник тільки обов’язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали
назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга —
несе тільки обов’язки. На практиці переважають зобов’язання, де кожна із
сторін має певні права і несе відповідні обов’язки. Їх називають
двосторонніми. У двосторонніх зобов’язаннях права і обов’язки між
сторонами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і
обов’язки кредитора відповідають правам і обов’язкам боржника, то таке
зобов’язання називається сіна-лагматичним, або сіналагма. Як і всяке
правовідношення, зобов’язання підлягає захисту з боку держави. У сфері
майнових відносин зобов’язання займають провідне місце. Вони
опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів.
Отже, зобов’язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати
певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.
Сторони в зобов’язанні
Особистий характер зобов’язання виявлявся в тому, що правове відношення
виникало лише між кредитором і боржником Спочатку зобов’язання було
абсолютно невідчужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник
перевести свої обов’язки на інших осіб. У зв’язку з суворо особистим
характером зобов’язання в нього не можна було вступити через
представника.
Із наведеного вище випливає, що в зобов’язанні дві сторони — кредитор і
боржник. Інколи виникали зобов’язання багатосторонні, в яких брали
участь більше двох осіб (наприклад, договір товариства). Можуть бути
зобов’язання, в яких беруть участь більше число, множинність осіб. У
цьому випадку можливі принаймні три варіанти, коли на стороні кредитора:
а) одна особа, а на стороні боржника кілька. (один кредитор і кілька
боржників);
б) кілька осіб. на стороні кредитора, а на стороні боржника одна.
(боржник один, а кредиторів кілька),
в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. (об’єднання
фізичних осіб)
Зобов’язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на
часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і
пасивними. Якщо в зобов’язанні кілька кредиторів — це активне
зобов’язання, якщо ж кілька боржників — пасивне. Зобов’язання можуть
бути одночасно і активними, і пасивними. У частковому зобов’язанні за
наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника
виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них
зобов’язаний виконати зобов’язання також тільки в своїй частині.
Зобов’язання, за яким кредитор має право вимагати вщ будь-кого із
боржників його виконання в повному обсязі, називається солідарним.
Заміна сторін в зобов’язанні спочатку не допускалась. Як уже
відзначалося, римське зобов’язання на ранніх стадіях було суворо
особистим взаємовідношенням кредитора і боржника, що за умов обмеженого
цивільного обороту не викликало істотних незручностей. Пізніше був
потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів
римське право допускало перехід більшості зобов’язань в спадщину Виняток
становили тільки зобов’язання, тісно пов’язані з особою кредитора або
боржника (аліментні зобов”язання тощо). Основою заміни осіб в
зобов’язанні стала новація (оновлення зобов ‘язання), на підставі якої
кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. На зміну новації
прийшла досконаліша форма заміни кредитора. а потім і боржника. Почали
застосовувати особливу форму передачі зобов’язання, яка дістала назву
цесії — севкіо. Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав
передати своє право вимоги іншій особі, призначав його своїм
представником по стягненню боргу з боржника і передавав йому своє право.
Разом з поступкою вимоги допускалос я переведення боргу на іншу особу.
При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не
відігравала, а при переведенні боргу на іншу особу його особистість
набувала істотного значення. Для переведення боргу слід було
дотримуватися таких умов: а) прийняття чужого боргу — добровільне; б)
особа, що приймає чужий борг, повинна бути сторонньою; в) переведення
має здійснюватися у формі певного правочину. тобто бути належно
оформленим. Кодификация Юстиниана (роль, новели)
Юстиниан — восточно-римский император (527 — 565 гг.) — одно из средств
сохранения рабовладельческого строя видел в совершенном
законодательстве. Только сильное и жесткое законодательство способно
держать в повиновении все чаще восстающих рабов, основательно
расшатывающих устои рабовладельческой империи, полагал император. Кроме
того, посредством кодификации Юстиниан мечтал воссоздать бывшую единую
Римскую империю. Между тем законодательство находилось в хаотическом
состоянии. Более чем за тысячелетнюю историю Рима накопилось такое
множество законов различного ранга и содержания, эдиктов, конституций,
других правовых документов, что пользоваться ими было почти невозможно.
Решено было подвергнуть кодификации все накопившееся право — цивильное,
преторское, императорское, сочинения юристов и т.п.Кодификация Юстиниана
по размаху неизмеримо превосходила все предыдущие. Ее отличали широкая
творческая основа, огромное количество источников, серьезность,
последовательность их обработки.Для осуществления кодификационных работ
Юстиниан 13 февраля 528 г. назначил комиссию в составе 10 человек .
Комиссии было поручено в первую очередь систематизировать императорские
конституции. Три прежние кодификации императорских конституций
значительно облегчили работу и уже через год публикуется собрание
конституций под названием Кодекс Юстиниана. Решается также ряд спорных
(около 50) вопросов путем принятия новых конституций.Кодификационные
работы, требующие принятия новых решений в форме конституций, вызвали
активную законодательную деятельность императора. В течение трех лет
было принято около 300 конституций. Таким образом, получилось, что к
концу работы кодификационной комиссии (533 г.) разработанный Кодекс
фактически устарел и требовал пересмотра. Комиссия вновь его
пересмотрела, обновила, привела в соответствие с кодификацией. В новой
редакции он был принят в 534 г. Таким образом. Кодекс Юстиниана
представляет собой собрание законов (императорских конституций) в точном
значении этого слова. Он состоит из 12 книг, каждая делится на титулы с
особым заглавием. Для кодификации юр. лит. в 530г. была создана
специальная комисия из 17 чел. Эта комисия пересмотрела ,выбрала
наиболее ценное , привела в определенную систему. Такие замены, подмены
и обновления позже получили название интерполяций.Через три года работа
по кодификации сочинений классиков была завершена и опубликована как
Дигесты, или Пандекты, Юстиниана.Дигесты, или Пандекты, представляют
;обой собрание отрывков из 2000 сочинений 39 наиболее выдающихся римских
юристов, в основном тех, которые имели право официального толкования
законов: 9200 отрывков — фрагментов. Дигесты делятся на 50 книг, книги —
на титулы. Основным содежанием Дигест являются фрагменты, относящиеся к
частному праву. Одновременно комиссия осуществила переработку Институций
Гая, которые были опубликованы одновременно с Дигестами 30 декабря 533
г. под названием Институции Юстиниана. Они были подготовлены как учебное
пособие для начинающих юристов. Императорская конституция, утвердившая
Институции, прямо адресуется молодежи, «жаждущей (изучения) законов», и
подчеркивает, что Институции являются «первыми элементами всей
юридической науки». Институции Юстиниана состояли из 4 книг, 98 титулов;
титулы соответственно — из фрагментов, а большие фрагменты — из
параграфов.Императорские конституции, принятые после работы комиссии,
вошли в четвертую часть кодификации Юстиниана и получили название
Новелл. Известно, что было 168 новелл, но полностью они до нас не дошли.
Кодификация Юстиниана, состоящая из 4 указанных выше частей, в XII в.
получила название Свода цивильного права.
Відмінність едиктів магістраів від едиктів імператора.
Всі римські магістрати наділялися правом видавати едикти для належного
виконання своїх зобов?язань, тобто встановлювати загальні правила
поведінки. Найважливіше право видавати едикти зосереджувалося в руках
двох преторів – міського і претора перегринів. Такий едикт зберігав
чинність протягом року на який ізбирався магістрат, мав силу як для
всього населення, так і для магістрата.
Імператорські едикти – норми загальнообов?язкової дії, обов?язкові для
всього населення. Були написані на білих дошках і виставлялися біля
резиденції принцепса для загального ознайомлення. Едикти відрізнялися
від преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів,
тоді як імператорський едикт містив постанови обов’язкові для всього
населення Римської імперії.
Відмінність звичаю від звичаевочо права.
3вичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного
застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою
регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу.
Дотримання звичаїв забезпечувалось засобами громадського впливу на
порушника. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і і поділом
суспільства на певні станиДЗакони XII таблиць. прийняті в 450 р. до
н.е., — найперше писане право і перший запис звичаїв (тогев таіогит —
звичаї предків), що існували ще за царів. Історію їх створення нам
передає Пом-поній вДигестах (Д.1.2.2—4). Аналіз тексту Законів XII
таблиць підтверджує, що це санкціоновані Римською державою звичаї. В них
зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції царських
часів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями Свою назву
закони дістали внаслідок того, що були викар-бувані на дванадцяти мідних
дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток
римського суспільства і права. Давній, пов’язаний з родовим ладом звичай
замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність,
рабовласництво та нерівноправність. Закони зафіксували правову
відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів,
закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між
подружжям, порядок опіки і спадкування Важливим завоюванням плебеїв були
обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї. Пізніше римські
юристи високо оцінили звичаї як джерело права. Юліан писав, що колишній
укорінений зви чай заслужено застосовується як закон, і це право
називається правом, що встановлено звичаями Самі закони зв’язують нас
лише в силу того, що вони прийняті за рішенням народу. Однак і те. що
народ схвалив, хоча й не записав, так само пов’язує всіх. Оскільки немає
значення, чи проголосив народ свою волю шляхом голосування, чи шляхом
справ і діянь (Д. 1.3.32.1). Право звичаїв користувалось найбільшим
авторитетом, чим більше доведеною була відсутність необхідності надати
йому письмової форми (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю було
обмеженим: звичаю, що довго застосовувався, слід дотримуватися як права
і закону в тих випадках, коли немає писаного (права) (Ульпіан — Д.
1.3.33). Звичаї довго зберігалися в Стародавньому Римі. Проте їх
характер починає змінюватися. З’явилися судові звичаї, судова практика.
Нові соціально-економічні відносини в період імперії надали звичаям
відповідних завдань. Вони стали засобом відміни застарілих норм
цивільного і квіритського права, розчистивши місце для нових норм права.
В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв
позначали термінами: звичаєва практика (изив); звичаї, що склалися в
практиці жерців (соттепіагіі ропіійсшп); звичаї, що склалися в практиці
магістратів (соттепіагіі та-бівігаїїшт). В імператорський період
з’явився термін со-пвиеїікіо (звичай). Проте, не зважаючи на зміну
характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави,
таким чином перетворившись в державну волю.
Припинення шлюбу.
Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті
прирівнювалася втрата свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон
чи засудження до вічної каторги).
Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання
абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна
свобода розлучення породжує певні негативні наслідки. В імператорський
період, особливо з утвердженням християнської релігії, встановлені
істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною згодою було
заборонено. Згодом були вироблені певні підстави до розлучення:
порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя,
нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря
одного з подружжя При розлученні без поважної причини накладався штраф.
Позовна давність
Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні
наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини
справи — втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі
факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом
свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після
правопорушення.
Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбільшого значення
набула позовна давність — встановлений законом строк для захисту
порушеного права в суді. Як правова категорія в римському праві вона
виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За
тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово
розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне
право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними.
Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в
тому, що:
1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два
роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.
2. Сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме
матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом
законного строку власник втрачав як право на захист, так і право
власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав
право на судовий захист свого права власності, проте він не втрачав
самого права власності.
3. Законні строки не переривались і не зупинялись. Позовна давність
могла зупинитися й перерватися.
Встановлення жорстких строків позовної давності потребувало точного
визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру
правовідношення. В строкових договорах початком перебігу позовної
давності вважався наступний день після закінчення договірного строку.
Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й зупинятися.
Перерва настає з двох підстав: підтвердження боргу і закладання позову в
установленому порядку . Інший випадок перерви позовної давності —
закладання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення
мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна
давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до
перерви, до уваги не приймається. Зупинення тільки на певний строк
перебігу позовної давності може бути викликане певними обставинами,
однак після усунення їх позовна давність триває Строк, що минув після
зупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У
сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Зупинення
позовної давності могло мати місце у випадках: військових дій, епідемії,
неповноліття правомочної особи на закладання позову та інших обставинах,
що були перепоною для закладання позову Сплив строку позовної давності
призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи
права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже
позбавлене захисту з боку держави. Отже. виконання зобов’язання після
спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається
виконанням належного, оскільки саме право існує, хоча й позбавлене
захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов’язання, то
воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, проте
позбавляється позовного захисту. Такі зобов’язання дістали назву
натуральних.
Петіторний захист.
Володіння захищалося засобами преті рських інтердиктів. Такий захист
називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що
вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому
посилання на право не допускалось. Отже доводити правову підставу
володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не
вимагалося, захист на ивався посесорним, а якщо вимагалося, то
петиторним (наприклад, захист права власності) Останній був складнішим,
тут необхідно було довести, звідки походить право певної особи. За
петиторного захисту обов’язок доведення був на стороні, яка
стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього
права на спірну річ, повинен був це довести).
Поняття і види позовів
У класичному римському праві позов є правом домагатися через суд того,
що тобі належить, тобто позов — це звернення до суду за захистом своїх
порушених прав. Під час дії формулярного процесу претор мав право давати
позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми
права. Була розроблена ціла система позовів. У преторських едиктах
постійно публікувалися формули окремих позовів, розроблених щодо
відносин, які отримали правовий захист з боку претора. Такі позови були
створені для захисту від правопорушень основних приватноправових
інститутів і приведені до певної системи .Розглянемо найтиповіші з них.
Речові та особисті позови Якщо предметом спору є право на річ, то це —
речовий позов. Захист засобом речового позову називається абсолютним
захистом.
Коли предметом спору є певна дія, право вимагати виконання якої належить
позивачеві, — це особистий позов. Захист за допомогою особистого позову
дістав назву відносного захисту. Розрізнялися позови суворого права і
позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді
позовів суворого права суддя керується буквою договору чи закону і не
може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При
розгляді позовів доброї совісті суддя поглиблювався у зміст договору, в
справжню волю сторін, з’ясовував передусім, до чого сторони прагнули при
укладенні договору, а не що було виражено в букві договору чи закону.
За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:
1 Позови для поновлення порушеного майнового права.
2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному
приватному покаранню — штрафу.
З Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання
відповідача
Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного
випадку. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія
відповідач зобов’язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду
за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрог
Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові
майнові відносини, для як їх цивільне право не передбачало захисту. В
таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню,
пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не
було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношення.
Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстрактні вимоги, що
грунтувались на нормах цивільного права. При цьому конкретна правова
основа кондикції не приводилась Чим відрізнялися кондикції від позовів —
невідомо.
Рабська пекулія.
Рабовласники надають рабам певне майно для управління, спочатку
просте, а потім все складніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного
боку, рабовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та
інші об’єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо
займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони
доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були дуже
заінтересовані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні
господарства вони розраховували на певну прихильність господаря; в)
дбайливість і просто господарська спритність цавали рабу можливість
накопичити певні кошти для викупу свободи.
Отже, такі форми експлуатації рабів почали швидко поширюватись. Надання
рабу певного майна для управління дістало назву рабська пекулія
Правоздатність.
Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю.
Римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення
правоздатності, хоча й користувалися цим поняттям. Правоздатність як
здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її
народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках
правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло
зазначав:«Хто знаходиться в утробі, охороняється, нібито він знаходиться
серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду». Отже, якщо
батько дитини, що ще не народилась, помре, то при розподілі спадщини має
бути врахована частка того, хто ще не народився. Моментом народження
римські юристи визнавали відділення дитини від утроби матері та її крик.
У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність
могла виникнути тільки у вільнонароджених. З моменту народження дитина є
носієм прав; вона могла бути власником, суб’єктом інших цивільних прав,
наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені законними представниками
здійснювалися будь-які цивільно-правові правочини. Правоздатність
припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у
рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга).
Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатність
відновлювалася, хоча і не завжди в попередньому обсязі. Правоздатність —
це здатність бути носієм прав. У зв’язку з цим виникає запитання: носієм
яких саме прав може бути людина? В принципі — будь-яких, але в даному
випадку йдеться про зміст цивільної правоздатності, про те, з яких
конкретних цивільних прав вона складалась. Правоздатність римського
громадянина складалась з двох основних елементів: права брати законний
шлюб, в якому діти набувають статусу римського громадянина, і права
торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна,
здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати,
здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести
цивільно-правові спори в суді тощо.
Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права
наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і
сімейного стану глави сім’ї.
Юридичні особи
Римляни не розробили поняття юридичної особи як особливого суб’єкта
приватних прав. Ще в давні часи було помічено, що в деяких випадках
носіями приватних прав можуть бути не тільки фізичні особи, а й деякі
об’єднання, корпорації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти
осіб юридичних як ще один тип суб’єктів права . Вже в Законах XII
таблиць згадувалися різного роду корпорації, колегії релігійного
характеру, що мали змогу бути власниками певного майна. Кількість таких
корпорацій зростала. Проте для широкого розвитку цієї правової структури
в Римі ще не було належних соціально-економічних умов. Не було й терміна
«юридична особа». Римські юристи звертають увагу на те, що в окремих
випадках майно належить не окремим громадянам — фізичним особам, а
об’єднанням.
Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями
(міськими общинами) права на самоуправління і господарську
самостійність. Це знайшло правове вираження в тому, що муніципії в своїх
майнових відносинах отримали змогу керуватися нормами приватного права.
Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. Наслідком тривалого і
досить важкого розвитку ідеї юридичної особи було визнання класичним
правом певних ознак цього суб’єкта права:
а) в галузі приватно-правових відносин корпорації прирівнювалися до
фізичних осіб.
б) вихід із складу об’єднання окремих осіб не впливає на його юридичне
становище;
в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації,
ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої
корпорації як особливого суб’єкта права;
г) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які
приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юридичними особами.
Ці відносини здійснюються через фізичних осіб, уповноважених на це в
установленому порядку. Найпоширенішими видами юридичних осіб в Римі
були: скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії — пекарів,
м’ясників, ремісників, могильників тощо. Визнавалися юридичними особами
різноманітні релігійні об’єднання. Діяльність юридичної особи
припинялася в таких випадках: після досягнення мети, яка перед нею
ставилась, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; після
вибуття всіх її членів.
Зауважимо, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування
юридичної особи — 3 чоловіки
Батьківська влада.
Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в
римському законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в
конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті,
батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.
Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом.
Батьком дитини вважали того, хто знаходиться у шлюбі з матір’ю дитини.
Це юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Крім
народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася
шляхом узаконення або усиновлення.
Узаконення — встановлення батьківської влади над власними дітьми, але
народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей,
народжених в конкубінаті. Узаконення провадилось за встановленою формою.
Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими
батько кровними узами не пов’язаний .Усиновлення провадилось в формі
арогації чи адопції. Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого
права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для
осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. З
часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його
здійснювали на основі заяви перед судом чи імператором.
Батьківська влада припинялася внаслідок:
а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади.
Фактично батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському
праві.
Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім’ї та
господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише
досягнення сином високого громадського становища (посади консула,
префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади.
Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть
дітей з моменту народження їх: міг зберегти життя новонародженому чи
викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання.
У майнових відносинах батька і дітей так само безроздільно володарював
батько. Домовладика — єдиний і неподільний власник сімейного майна.
Майно, набуте дітьми, автоматично було власністю батька. При цьому
майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали
права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди. Послаблення і
диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин,
розкладу патріархальної сім’ї, індивідуалізації приватної власності,
розвитку торгівлі. Ці фактори зумовили необхідність майнової
незалежності повнолітніх членів сім’ї.
Поняття шлюбу
Сім’я починається з шлюбу. Римські Юристи приділяли багато уваги
правовим питанням шлюбних відносин, вивчивши та проаналізувавши, дали
відповідні оцінки їх різновидам. Давньоримське суспільство намагається
ідеалізувати сім’ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб.
Наприклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність
всього життя, єднання божественного і людського права». Між тим в усі
часи рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не займала рівного з
чоловіком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залежності від
батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну
моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього
не приховували. Римському праву відомі два види шлюбу: законний римський
шлюб і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не
мали права вступати до римського законного шлюбу. римський законний
шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоловічою
владою і шлюб без чоловічої влади. Законний римський шлюб укладався
відповідно до норм цивільного права, допускався тільки між римськими
громадянами. Шлюби між римськими громадянами, з одного боку, і
перегрінами, з другого, категорично заборонялися. Деякі станові
обмеження щодо вступу до шлюбу зберігалися навіть після того, як усі
вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так,
особи сенаторського звання не могли брати шлюб з вільновідпущеницями,
провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї
провінції, мали місце й деякі інші обмеження. .Перегріни брали шлюб між
собою відповідно до норм права народів, тобто до свого національного
права. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити в законний
римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат.
Види права власності
Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII
таблиць вид права власності — квіритську власність. Квіритами спочатку
називали тільки римських громадян, які відносилися до одноіменного
старовинного роду, а квіритське право власності встановлювалося на
особливо важливі з точки зору господарювання речі (рабів, землю, худобу,
сервітути) і лише пізніше воно поширилося на інші речі. Характерним є й
те, що спочатку його суб’єктами могли бути тільки римські громадяни, а
потім — латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері
майнових відносин.
Квіритська власність була лише римською, національною, мала замкнутий
характер, кастові риси. Поки існувала Римська держава-місто, вона
повністю відповідала його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за
межі своїх міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.
Преторська, або бонітарна, власність – це власність, що одержала
захист від претора, тобто річ, придбана покупцем, стає його майном.
Консервативний характер права ккіритської власності не тільки не сприяв
цивільному обороте а й стримував розвиток права власності.
Власність перегрінів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові
відносини з особами, які населяли територію навколо Риму і не мали
статусу римського громадянина, — це так звані перегріни, тобто неримські
громадяни Врешті-решт їхнє тривале безправ’я виявилося невигідним
передусім римським громадянам і спричинилося до надання перегрінам
певної правоздатності. У цивільно-правовій сфері перегріни
підпорядковувалися місцевим правовим системам.
На початку періоду республіки римляни змушені були допустити перегрінів
до римської власності шляхом здійснення правочинів, насамперед з приводу
рухомих речей і в інтересах самих римських громадян.
Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і
таким способом ставали власниками речей, які раніше були у власності
тільки римських громадян. Однак до вільної участі в цивільному обороті
римлян перегрінів все ж таки не допускали. Отже, права перегрінів
порівняно з римськими громадянами були значно менше захищені.
Провінційна власність. Внаслідок розширення
загарбницьких війн виникає провінційна власність на землю. Земля
підкорених Римом народів є власністю римського народу, тобто державною.
Одна частина загарбаних земель поповнювала державний фонд і була
власністю держави, інша — також переходила у власність Римської держави,
але залишалася при цьому у володінні і користуванні підкореного народу.
Рим в будь- який час міг припинити це володіння і користування, оскільки
був власником землі. Земля з державного фонду передавалась у володіння
і користування, але тільки римським громадянам. Провінційна власність на
землю відрізнялася від квіритської на італійських землях головним чином
тим, що власники провінційних земель зобов’язані були вносити до
скарбниці певні платежі, які не стягувалися з квіритських власників.
Окрім того, в цивільному обороті власники провінційних земель
користувалися тільки засобами права народів.
Відмінність реальних контрактів від консенсуальних
До реальної групи контрактів римське приватне право відносило чотири
контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні
контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі,
без якої догово-ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була
саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли
бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава. До них
відноситься: Договір позики; Договір позички; Договір схову; Договір
застави
Консенсуальні контракти Консенсуальні контракти сформувались пізніше
інших договорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом’якшений.
Укладення договору досягалося тут простою угодою сторін. До цієї групи
належали договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи),
доручення, товариства. Консенсуальні контракти представляли собою також
замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали
консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди. Основна ознака,
що об’єднувала Консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на
момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь
додаткових формальностей. До них відноситься:Договір купівлі-продажу;
Договір найму речей.; Договір найма послуг; Договір підряду ;Договір
доручення ; Договір товариства.
Види речових прав.
Речове право-об?єктом права були речі.
Річ- певна частина природи ,що єякоюсь цінністю для її володільця.
Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей. З
приватно-правової точки зору речі поділяються на певні відособлені види,
що зумовило їх різний правовий режим. Деякі види речей залишилися сугубо
римськими, інші — надовго пережилиримське право. Розглянемо деякі з ник.
1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням речей на окремі види
був їх поділ на манципні та неманципні, що певною мірою відповідає
сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. До
манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні
сервітут — найважливіші і найцінніші речі в господарстві. По суті, це
основні засоби виробництва. Неманципні складали групу речей, для
відчуженння яких виконання манципації не вимагалося.
2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було
розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію,
називалися тілесними , а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними .
До першого виду відносилися речі, до яких можна було доторкнутися ,
наприклад земля. раби, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було
відчувати дотиком . Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право
спадкування чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги
тощо.
3. Первісний поділ речей нарухомі та нерухомі майже не мав правового
значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму.
До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі
(наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що
не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські
стіни тощо).
4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу. Якщо певна
річ могла бути об’єктом права приватної власності і предметом правочинів
між окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ
внаслідок яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не
могла бути об’єктом приватної власності окремих осіб, вона знаходилася
поза обігом, тобто була вилучена з нього.
5. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей народові та
Індивідуально-визначені. Якщо для власника мали значення тільки вага,
міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова.
Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні
властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена.
6. Римські юристи вважали речі ділимими, якщо їх можна поділити в
будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської
вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона
залишається хлібом), і неділимими, якщо при поділі вони втрачали
господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений
на частини баран)
7. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали. називалися
споживчими — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал
тощо. Речі, які служили людям триваліший час, вважалися не-споживчими. В
процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому
використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).
8. Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі
поділяються на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної
субстанції (земля, тварина); 2) штучні утворення, створені при поєднанні
різнорідних речей (будинок, корабель); 3) сукупність однорідних речей,
матеріально не пов’язаних, однак об’єднаних загальним призначенням чи
назвою (бібліотека, стадо корів).
Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими, а
поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними. В свою чергу,
вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання
однорідних речей. Римські юристи розрізняли плоди природні і
цивільні. Плоди, вирощені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти
саду, приплід тварин), називалися природними. Плід, який приносить річ
внаслідок використання її в обороті, називався цивільним (наприклад,
проценти, одержані за договором позики).
Поняття спадкування
Институт наследственного права в системе римского гражданского права
представляется как бы независимым, отдельно стоящим, не связанным с
другими видами имущественных прав.
Наследование — это переход имущества после смерти его собственника к
другим лицам. Под имуществом принято по-
нимать совокупность прав и обязанностей умершего. Следовательно, в
состав наследства входят как права, так и обязанности, актив и пассив,
наличное имущество умершего и его долги, которые он не успел погасить
при жизни. Переход имущества или имущественных прав и обязанностей,
принадлежавших определенному лицу, возможен только после его смерти.
Наследования имущества при жизни его собственника не бывает.
Совокупность правовых норм, регулирующих порядок перехода имущества
умершего к. другим лицам, называется наследственным правом. Как правовой
институт, наследование неразрывно связано с правом собственности. Лицо,
после смерти которого осталось имущество, называется последователем. Им
может быть только физическое лицо. Юридическое лицо не умирает, оно
прекращается, но и в этом случае право наследования у него не наступает.
Лица, к которым переходит в установленном законом порядке имущество
умершего, называются наследниками. Ими могут быть как физические, так и
юридические лица. Оставшееся после смерти собственника имущество (права
и обязанности) принято называть наследственным имуществом или просто
наследством. Это совокупность прав и обязанностей умершего, определяемая
на момент смерти наследователя. Переход имущества умершего (преемство) к
другим лицам возможен по одному из двух правовых оснований — либо по
завещанию, либо по закону. Вместе с тем преемство в правах и
обязанностях умершего могло быть двояким по характеру — либо
универсальным, либо сингулярным. При универсальном преемстве к
наследникам переходили права и обязанности как единое целое, в полном
единстве. Наряду с универсальным в римском наследственном праве получило
развитие и сингулярное преемство, в соответствии с которым к отдельным
лицам переходили лишь права наследодателя, не обремененные
обязанностями. Однако преемство в правах и обязанностях могло иметь
место лишь после смерти наследодателя, когда наследство как имущество
собственника становилось как бы не защищенным, открытым, никому не
принадлежащим. Поэтому смерть наследодателя принято называть открытием
наследства. Временем открытия наследства римское право считало день
смерти наследодателя. При этом у наследников возникало право на
приобретение наследства, но не на само наследство.. Призванный к
наследованию наследник должен был выразить свое волеизъявление на
принятие наследства или отказ на него. Многие принципы римского
наследственного права восприняты современным наследственным правом.
Будучи правом рабовладельческого государства, римское наследственное
право отражало и обеспечивало интересы прежде всего рабовладельца, было
направлено на упрочение и развитие рабовладельческой частной
собственности.
Договір.
Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін,
спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення,
зміна або припинення прав і обов’язків. Проте, якщо в договорі виражена
воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже,
договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь
правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії. Більшість
договорів — двосторонні угоди, в яких дві сторони є контрагентами.
Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві
вони зустрічалися порівняно рідко. Предмет договору — яка-небудь дія,
бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовили
ся між собою, що один з них не буде перед вікнами будинку другого
зводити будівлю, аби не закривати світла до його вікон. Договір — це
вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме
акт, дія, внаслідок якої виникає зобов’язання, одна із підстав
виникнення зобов’язань. Однак не всякий договір породжує зобов’язання,
хоча переважна більшість є основою для виникнення зобов’язань. Поняття
зобов’язання ширше, ніж поняття договору: зобов’язання виникають (крім
договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів. Договори,
в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов’язки,
називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в
яких кожна із сторін мала права і обов’язки. — двосторонніми.
Одностороннім називається договір (зобов ‘язання), в якому одна сторона
має тільки право (і ніяких обоє ‘язків), а друга несе тільки обов’язку
(і ніяких прав), наприклад договір позики, а двостороннім — договір
(зобов ‘язання), в якому кожна із сторін має права і обов’язок,
наприклад договір купівлі-продажу.
Консенсуальні контракти
Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших договорів, і
формалізм при укладенні їх був істотно пом’якшений. Укладення договору
досягалося тут простою угодою сторін. До цієї групи належали договори
купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариства.
Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі
інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним
контрактам, не могли бути віднесені сюди. Основна ознака, що об’єднувала
Консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення
угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових
формальностей.
Договір купівлі-продажу є контрактом, за яким одна сторона — продавець —
бере на себе обов’язок передати іншій стороні — покупцеві — у власність
яку-небудь річ. Покупець зобов’язується прийняти куплену річ і заплатити
за неї обумовлену ціну. Права і обоє ‘язки сторін в договорі
купівлі-продажу. Продавець мав право вимагати від покупця:
а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупедь
відмовляється від прийняття речі, він зобов’язаний відшкодувати продавцю
заподіяні йому збитки;
б) уплати обумовленої договором ціни. Час уплати ціни встановлюють
сторони (насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати
на час виникнення договору не впливає і є лише елементом його виконання.
Договір найму речей— це контракт за яким одна сторона — наймодавець —
приймає на себе обоє ‘язок надати іншій стороні — наймачу — в тимчасове
користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду.
Договір найма послуг — консен-суальний контракт, за яким одна сторона —
наймит — приймає на себе зобов’язання виконати за обумовлену винагороду
певні послуги на користь іншої сторони — наймача.
Договір підряду — консенсуальний контракт, за яким одна сторона
-підрядчик — приймає на себе обов ‘язок виконати за обумовлену
винагороду певну роботу і готовий результат передати іншій стороні —
замовнику — в установлений строк.
Договір доручення — консенсуальний контракт, за яким одна сторона
(повірений, мандатарій) приймала на себе обоє ‘язки виконати безоплатно
на користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.
Договір товариства — консенсуальний контракт, за яким дві або
кілька осіб об’єднувалися для досягнення якої-небудь господарської мети.
Позадоговірні зобов”язання.
Цивільне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою
порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах, дістало назву
позадоговірного, або деліктного. Наприклад, Тіцій підпалив будинок
Люція. вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду Тіцій і
Люцій ні в яких договірних відносинах між собою не були, але Тіцій
порушив права Люція — це і є позадоговірне правопорушення, або делікт.
Реальні контракти
До реальної групи контрактів римське приватне право відносило
чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні
контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі,
без якої догово-ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була
саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли
бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава.
Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторона —
позикодавець — передає іншій стороні — позичальнику — певну суму грошей
або яку-небудь кількість родових речей у власність. Позичальник
зобов’язаний повернути позикодавцю таку суму грошей або таку саму
кількість родових речей за спливом строку договору
Договір позички — реальний контракт, за яким одна сторо на (комодант)
передає іншій особі (комодатарію) тдивідуаль но-визначену річ в
тимчасове і безплатне користування За спливом строку договору
позичальник (комодатарій) зобов ‘язується повернути ту ж саму річ у
повній цілості
Договір схову, або поклажі, — це реальний контракт, за яким одна сторона
— поклажодавець, депонент — передає іншій стороні — хранителю,
депозітарію — індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.
Договір застави -укладався у випадках, коли застава супроводжувалася
передачею речі заставодержцю. Ранні форми римської застави — фідуціарна
угода і ручний заклад — полягали саме в передачі предмета застави іншій
стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом
договору застави, що визначав правове положення сторін.
Заставне право
Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в
ранній республіканський період.
Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем
заздалегідь обумовленої речі (предмета застави) кредитору-заставодержцю.
Зміст цього права мав такі правомочності.
1. У разі невиконання боржником в установлений договором строк основного
зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути
стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ або сукупність речей.
2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов’язання
зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави,
незалежно від того, де і в кого знаходилася заставна річ. Право
кредитора на заставну річ мало речовий характер. Він міг скористатися
ним у будь-якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи неможливість
виконання зобов’язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало
становища кредитора, оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ
незалежно від місця її знаходження.
3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена
заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна,
що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги.
Отже, заставне право — це право кредитора в разі невиконання боржником
зобов ‘язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від
того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.
Римське заставне право пройшло довгий шлях свого розвитку. Відомі три
форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпотека.
Фідуціарна угода — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому,
що боржник передавав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в
позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність.
Виникла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю
(кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад. Він
швидко поширюється, замінюючи фіду-ціарну угоду. При ручному закладі
власником застави лишався заставодавець (боржник), і якщо він виконував
своє зобов’язання, то заставодержець (кредитор) юридичне був
зобов’язаний повернути заставу її власникові, тобто боржнику.
Заставодержець для захисту своїх інтересів мав володільницький
інтердикт.
Виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша,
ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.
Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав
заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі
назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти,
користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому
змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне
становище.
Опека и попечительство в ДР.
это правовой институт, служ. для восполнения отсутствующей или огранич
дееспособности путем действий других лиц, назна-чаемых или выбираемых-
опекунов или попечителей. Сейчас Опека над недеесп-особ, а попеч. над
огран. дееспос. В Др. Риме опека над несов. детьми и женщи-нами,
попечительство над юношами 17-25 годинов. Повинность патерфамилиас со
временем опека как общественное дело. Опекун не имел право свободного
пользования имуществом подопечного
Відмінність односторонньої угоди від односторонньго договору (рос)
Односторонним называется договор (обязательство), в котором одна
сторона имеет только право (и никаких обязанностей), а другая несет
только обязанности (и не имеет никаких прав), например договора займа.
Односторонней называется сделка, возникающая по волеизьявлению одной
сторони (завещание). Различие между сделкой й договором заключается в
том, что сделка — понятие более широкое, чем договор. Она включает в
себя договоры (двусторонние сделки) и односторонние сделки. Из
двусторонних сделок (договоров) всегда возникают обязательства, а из
односторонних — не всегда (например, из завещания обязательство не
возникает). Сделка -действие правомерное, а деликт — неправомерное.
Віндикаційний позов (віндикація)
Віндикаційний позов — спосіб оголошення про застосування сили.
Віндикація — це витребування своєї речі неволодіючим власником від
володіючого невласника. У Римі застосовувалася так звана необмежена
віндикація, за якою річ витребовувалася від будь-якого фактичного
володільця незалежно від правової підстави обладателя на володіння річчю
за принципом— де свою річ знаходжу, там її віндикую. Отже, відповідач за
віндикаційним позовом — завжди фактичний володілець речі. Позивачем за
цим позовом був тільки власник речі, володіння якою він втратив. Не мало
значення, за своєю волею чи проти неї втратив володіння власник,
важливо, що фактичний володілець річчю був хтось інший, але не власник.
Таким чином, віндикаційний позов застосовувався для відновлення
втраченого власником володіння річчю. При цьому власник, втративши в
будь-який спосіб володіння річчю, не втрачав права власності на неї. що
й було підставою для віндикаційного позову. Відповідальність за
віндикаційним позовом полягала в обов’язку відповідача повернути річ з
усіма її прирощеннями. Отже, віндикаційний позов мав суворо речовий
характер, тобто завжди був спрямований на повернення речі. а не на її
еквівалента. Стосовно прирощень речі, то повернення їх зумовлювалося
характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач зобов’язаний
був повернути прирощення тільки за період, коли він знав, що володіє
чужою річчю. Недобросовісний відповідач був зобов’язаний повернути річ і
всі прирощення до неї за весь період володіння. Здебільшого володіння
річчю вимагало певних витрат (наприклад. харчі для рабів, корми тваринам
тощо), без яких річ не могла існувати У таких випадках відповідач за
позовом мав право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат
Ці витрати поділялися на три види: 1) необхідні, без яких річ не могла
існувати; 2) корисні, які поліпшували річ, але без яких вона могла
існувати, наприклад при ремонті даху будинку (необхідні витрати)
покрівля була замінена на ціннішу, якіснішу; 3) витрати розкоші, які
тільки прикрашали річ. Добросовісний відповідач за позовом мав право на
відшкодування необхідних і корисних витрат Витрати розкоші він міг
забрати собі, якщо їх можна було відділити від речі, не іашкодивши їй.
Недобросовісний відповідач мав право лише на необхідні витрати за весь
час володіння. Тому при остаточному визначенні обсягу відповідальності
відповідача за віндикаційним позовом ураховувалися і понесені ним
витрати на утримання речі.
Діяльність юристів як джерело правоутворення.
За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів. Юридичні
знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну
винагороду. Так продовжувалось досить довго, поки Гней Флавій, син
вільновідпущеника, не вкрав книгу, в якій містилися позови та інші
відомості про закони, і не передав її народу. Пізніше вона дістала назву
Флавія цивільне право. В період республіки, як і в інші часи, юристи
відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в
основному посідали високе службове становище. Свої консультації та іншу
юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить
поступити в тих чи інших спірних ситуаціях. Своїми тлумаченнями законів
вони надавали окремим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і
цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та
їхніх консультацій такі тлумачення набули загальнообов’язкового
характеру і вже в республіканський період стали своєрідним джерелом
права. Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх
безпосередньо впливали на розвиток права. Проте найвищого розквіту
римська юриспруденція досягла за часів принципату, коли центр
правотворчої діяльності переноситься від преторів до юристів. Претори як
демократичний інститут республіканського Риму не вписувалися в межі
принципату, вони поступово втрачали авторитет, нормотворчу активність.
Держава надавала юристам широкий простір для правотворчої діяльності, в
чому вони були зацікавлені як професіонали. Внаслідок такого союзу
правотворча діяльність отримала новий могутній імпульс. за встановленням
абсолютної монархії правотворча активність їх помітно занепала. В 426 р.
був прийнятий закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу
судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Уль-піана,
Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посилались. Класична
юриспруденція (І—III ст.ст.) розвивалася досить бурхливо. В основу й
покладено дві юридичні школи — прокуліанців і сабиніанців. До основних
напрямів діяльності класичної юриспруденції можна віднести:
а) твори, присвячені розробці цивільного права;
б) коментарі до преторського права;
в) збірники творів юристів, що об’єднували цивільне і преторське право;
г) підручники з права — інституції, а також збірники правил, міркувань;
д) збірники казусів «Питання» і «Відповіді».
Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно
мало. До них належать імператорські конституції. Імператорські
конституції. Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча
діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і
необмеженого законодавця. Ще за часів принципату приймалися конституції
чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати. Едикти відрізнялися
від преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів,
тоді як імператорський едикт містив постанови обов’язкові для всього
населення Римської імперії. Декрети — рішення імператорів з конкретних
судових справ. Рескрипти — письмові відповіді на запити, що надійшли
імператору з різних питань. Мандати — інструкції чиновникам з
адміністративних і судових справ.
Учасники і сторони процессу.
Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом,
який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на
кримінальний і цивільний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні
кримінального злочину розглядалися в порядку кримінального процесу
Спори, що виникали між особами з приводу майна (майнові спори),
підлягали розгляду в формі цивільного процесу.
Особа, що вважала своє майнове право порушеним і зверталася до суду за
його захистом, дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася
претензія — позов, — відповідача у справі Вимога позивача, звернена до
суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом.
Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і
період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора
та розгляд справи в суді.
Джерела правоутвореиня
Право як воля рабовласницького стану знаходить свій об’єктивний вираз і
стає державною волею. Воля народних зборів або сенату, принцепса чи
імператора набуває значення закону лише за умови, коли вона виражена від
імені держави та визнана загальнообов’язковою. Форми виразу волі
рабовласницького стану в Стародавньому Римі протягом всієї історії
римської рабовласницької держави змінювалися відповідно до
соціально-економічних відносин і державного ладу Риму. В царський період
основною формою права був звичай.
Звичай — це правило поведінки, що с
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
