Реферат на тему:

Регіональні механізми забезпечення прав людини

Існують також і регіональні органи та форми контролю. До них слід
віднести Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод,
схвалену 4 листопада 1950 р. в рамках Ради Європи, яка діє лише стосовно
держав, які є членами цієї Ради. Відповідно до ст. 19 Конвенції створено
Європейську Комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини, які
наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і окремих осіб.
Будь-яка держава-учасниця може направити в Комісію скаргу про те, що
інша сторона порушує положення Конвенції. Комісія правомочна розглядати
також скарги окремих осіб, недержавних організацій і групи осіб про
порушення їх прав учасниками Конвенції. Але скарги розглядаються лише в
тому разі, якщо держава, проти якої вона подана, визнала подібну
компетенцію Комісії. Поступово всі члени Ради Європи визнали компетенцію
не лише Комісії, але й Суду.

Комітет міністрів Ради Європи розглядає скарги лише у випадку, коли вони
не були передані до Європейського суду з прав людини. Справи до цього
суду передаються як Комісією, так і державами-учасницями.

Створений на основі Європейської конвенції про захист прав людини і
основних свобод контрольний механізм був значною мірою результатом
компромісу, оскільки в роки його створення члени Ради Європи ще не були
готові до того, щоб відмовитися від частини своїх суверенних прав,
переведення національної системи захисту прав людини на вищий рівень і
надання окремому індивіду права на прямий доступ в Суд. Нині такі умови
вже склалися.

Члени Ради Європи 11 травня 1994 р., прийняли протокол № 11 до
Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, який
надавав індивіду, недержавним організаціям і групам осіб можливість
спрямовувати скарги (петиції) безпосередньо до Суду. Цей протокол набрав
чинності з жовтня 1997 р. після того, як всі держави-учасниці підписали
і ратифікували його. Згідно з цим протоколом Європейська комісія з прав
людини ліквідується і єдиним органом стає Суд. Для розгляду справ Суд
створює комітети із трьох суддів, палати з семи суддів і великі палати з
сімнадцяти суддів. Питання про прийнятність справ вирішується комітетом
із трьох суддів. Викликано це тим, що потік скарг постійно зростає,
особливо у зв’язку із зростанням членів Ради Європи, і комітети мають
можливість оперативно і ефективно вирішувати питання про допустимість
індивідуальних скарг. Самі ж справи вирішуються палатами. Великі палати
обговорюють найважливіші питання інтерпретації Конвенції, а також
справи, передані їй на вимогу сторін-учасників суперечки.

Європейський суд з прав людини не скасовує і не змінює рішень
національних судів, а виносить нові. Він розглядає тільки ті справи, де
звинуваченою стороною є держава, а не особа або група осіб. Необхідна
умова розгляду справи — використання скаржником усіх національних
засобів захисту, доступних в країні, і подання позову упродовж шести
місяців після винесення вироку. Не приймаються до розгляду скарги:
анонімні, ідентичні тим, які були раніше розглянуті; вивчені іншими
міжнародними органами з прав людини; ті, які не мають відношення до
положень Європейської конвенції з прав людини.

Скарга має подаватися на мові оригіналу (перекладати на англійську чи
французьку не потрібно!). До неї в обов’язковому порядку додаються
рішення всіх національних судових інстанцій. Після реєстрації позову
Європейський суд надсилає запит про факти порушення прав людини урядові
держави, який повинен упродовж місяця дати на нього відповідь. І,
залежно від відповіді, справа або залагоджується, або передається для
подальшого розгляду в Суді. Строк розгляду справи — в середньому 3-5
років. Після остаточного рішення Суду Комітет Міністрів Ради Європи
визначає суму відшкодування для позивача. При цьому слід відзначити, що
для громадян все це — безкоштовно, оскільки витрати на роботу Суду
оплачує держава, роблячи внески в Раду Європи.

За останні п’ять років в Європейський суд з прав людини з України
звернулося більше 7 000 фізичних і юридичних осіб. Це є свідченням, з
одного боку, складної соціально-економічної ситуації в країні, а з
іншого — красномовною констатацією того факту, що українська судова
система поки що далека від досконалості. Та й правова підготовка наших
співвітчизників не завжди на потрібному рівні. Адже, наприклад, до
Європейського суду в Страсбурзі звернулися шахтарі Донбасу, сподіваючись
таким чином «вибити» заборгованість по заробітній платі за декілька
років. Але відомо, що подібні скарги Європейський суд з прав людини не
розглядає.

Рішення Суду обов’язкові для держав-учасниць, і за їх виконанням
наглядає Комітет міністрів Ради Європи. Отже, створений відповідно до
Європейської конвенції і протоколу № 11 механізм є, по суті,
наднаціональною владою. Його створення поставило перед державами-членами
Ради Європи вимогу перегляду колишнього стереотипного уявлення щодо
абсолютизації державного ! суверенітету. Рішення суду, маючи значення
прецеденту, чинять значний вплив на формування і розвиток доктрини
європейського права. Ними в повсякденній практиці керуються судові
органи держав-учасниць. Члени Ради Європи постійно коректують своє
.законодавство і адміністративну практику під впливом рішень Суду.
Відкидаючи законність національних судових рішень, Європейський суд
спонукає держави переглядати чинне законодавство і практику його
застосування. Виходячи з цього, будь-яка країна, вступаючи до Ради
Європи, має не тільки приєднатися до Європейської конвенції, але і
внести такі необхідні зміни до свого законодавства, які випливають із
процедурного механізму, що утворюється рішеннями Суду з прав людини.

Діяльність контролюючого механізму, створеного в рамках Ради Європи на
основі численних європейських конвенцій, сприяє уніфікації юридичних
систем всіх країн Європи в сфері захисту основних прав і свобод людини.

Зокрема, Україна, як член Ради Європи взяла на себе ряд зобов’язань,
спрямованих на вдосконалення внутрішнього законодавства у сфері прав і
свобод, ухвалення нових кримінального і кримінально-процесуального
кодексів тощо. Законом від 22 лютого 2000 р. в Україні скасовано смертну
кару.

Але слід зазначити і те, що загальна кількість конвенцій, угод,
кодексів, протоколів Ради Європи, що стосуються прав і свобод людини,
складає на сьогодні близько 200. Україна ж приєдналася лише до приблизно
40 і підписала близько 20. Таке становище не можна вважати задовільним.
Воно стримує процес імплементації європейських стандартів прав людини у
національне законодавство України. Багато міжнародних документів у сфері
прав людини є на жаль, маловідомими, у відповідних органах державної
влади, які насамперед мають відповідати за їх ратифікацію.

Важливе місце питання прав людини займають і в діяльності Наради з
безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), яка почала свою роботу з
липня 1973 р. в Хельсінкі, об’єднавши всі держави Західної Європи, а
також США і Канаду. В кінці 1994 р. Нарада була перетворена в
Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Перший етап роботи Наради завершився 1 серпня 1975 р. підписанням
Хельсінського заключного акта, в одному із розділів якого були
зафіксовані домовленості країн-учасниць щодо дотримання прав людини.
Зокрема, Акт визначив основні напрями і форми співробітництва держав у
різних галузях прав людини (освіти, культури, інформації, контактів між
людьми).

Піклуючись про здійснення контролю за виконанням своїх зобов’язань з
прав людини держави-учасниці на нараді у Відні у 1989 р. ухвалили
підсумковий документ Віденської зустрічі, в якому зобов’язалися
обмінюватися одна з одною інформацією і відповідати на взаємні запити
про стан справ з правами людини на їхній території, проводити
двосторонні зустрічі з метою вивчення цих проблем.

Існує також Міжамериканська конвенція з прав людини, яка була ухвалена
на Міжамериканській дипломатичній конференції 20 листопада 1969 р. в
Коста-Ріці і підписана 12 із 19 латиноамериканських держав. Вона набула
чинності з 1978 р. Але в цьому документі не одержали закріплення багато
з прав і свобод, вміщених у Пакті про громадянські і політичні права.
Відсутні, наприклад, такі важливі права, як право народів на
самовизначення, право етнічних, релігійних і мовних меншин користуватися
своєю культурою, сповідувати свою релігію, дотримуватись своїх звичаїв,
а також користуватися рідною мовою та ін.

Згідно з цією Конвенцією, повноваження по здійсненню контролю за
виконанням обов’язків, взятих на себе державами-учасницями, покладені на
Міжамериканську комісію і Міжамериканський суд з прав людини, їхні
функції переважно запозичені із Європейської конвенції про захист прав
людини і основних свобод. Діяльність цих органів на практиці виявилася
неефективною, що пояснюється, головним чином, певною нестабільністю
політичних режимів в ряді держав цього регіону. З тієї ж причини досі
відсутні регіональні органи з прав людини в Азії.

У 1981 р. регіональну організацію з прав людини створили африканські
держави. Вони ухвалили Хартію прав людини і прав народів, положення якої
враховують специфіку континенту і завдань держав-учасниць. У цьому
документі на перший план висуваються питання самовизначення, боротьби з
колоніалізмом, з іноземним пануванням, проблеми соціально-економічного і
культурного розвитку, здійснення суверенних прав над природними
багатствами і ресурсами. Важливе місце в Хартії зайняли такі права
народів, як право на міжнародний мир і безпеку, на розвиток, на
благополучне навколишнє середовище та інші права. Хартія передбачила і
створення Комісії з прав людини і прав народів.

Ця комісія щорічно проводить свої сесії. Держави-учасниці кожні два роки
подають доповіді про законодавчі та інші заходи, ухвалені ними для
забезпечення прав і свобод, передбачених Хартією. Але функції Комісії
сформульовані лише в загальних рисах, а в Хартії відсутні норми про
повноваження цього органу ухвалювати будь-які рішення з доповідей, що
обговорюються. На практиці Африканська комісія формулює лише пропозиції
по законодавчому забезпеченню тих чи інших прав і свобод.

У хартії прав людини і прав народів, на відміну від Європейської і
Міжамериканської конвенції, проводиться різниця між повідомленнями про
поодинокі порушення прав індивідів і тими, які свідчать про масові і
грубі порушення прав людини. Якщо Африканська комісія, вивчивши
повідомлення, приходить до висновку про наявність в тій чи іншій країні
систематичних порушень прав людини і прав народів, вона повідомляє про
це Асамблею голів держав і урядів. За дорученням Асамблеї Комісія
проводить всебічне розслідування таких випадків і подає їй свою доповідь
з висновками і рекомендаціями. Всі повідомлення розглядаються
конфіденційно доти, доки асамблея глав держав і урядів не ухвалить
рішення. Інформація про окремі порушення прав і свобод людини Комісією
не розглядається.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. — К., 1992.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. — К., 1992.

4. Конвенція про права дитини. УПФ. — К., 1995.

5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. — М., 1954.

6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. — К. 1993.

7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. — Політична думка. — 1993, № 1.

8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. — М., 1976.

9. Декларація прав людини очима дітей. — Дрогобич, 1994.

10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. — К., 1985.

11. Документи истории Великой французской революции. — М., 1990.

12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.

13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. — К., 1992.

14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.

15. История Франции. В 3-х томах. — М., 1972 -73 гг, Т.2.

16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.

17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.

18. Коментар до Конституції України. — К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.

19. Конституційні акти України 1917 — 1920 рр. — К., 1992.

20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. — № 3. — ООН, Женева, 1994.

21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. — Харків, 1993. — № 1.

22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. — Л., 1925.

23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. — М., 1973.

Похожие записи