Реферат на тему:

Реалізація загальних засад ст. 3 ЦК України в питанні судового розгляду
і вирішення справ про визнання заповіту недійсним

На судові органи поряд з нотаріальними покладено конституційний
обов’язок з охорони та захисту прав громадян. У зв’язку з цим відповідно
до п. 6 ст. 3 нового ЦК України досить актуальним є питання правильного
та справедливого застосування законодавства, яке регламентує порядок
реалізації спадкових прав, перехід спадкового майна та суб’єктивних прав
від однієї особи до іншої. Зазначена обставина, а також юрисдикційна
природа органів нотаріату, які вчиняють нотаріальні дії із застосуванням
елементів цивільно-процесуальної форми, є емпіричною основою наукової
концепції “спадкового процесуального права” як комплексного інституту
адміністративних і цивільних процесуальних норм, що регулюють
провадження з набуття, здійснення, правового посвідчення спадкових прав
[1].

Не маючи можливості детально зупинятися на теоретичному аналізі
зазначеної доктрини – щодо обґрунтованості виділення нової галузі
процесуального права, його предмета та методу тощо (вона достатньо була
висвітлена в літературі [2]), слід відзначити практичну значимість і
плідність комплексного дослідження механізму захисту та охорони
спадкових прав. На користь такого підходу з усією очевидністю говорять
такі обставини: відносно автономний характер норм цивільного
законодавства, що регулюють спадкові правовідносини, самостійна група
нотаріальних дій, що забезпечують охорону спадкових прав, а також
наявність істотних особливостей розгляду і вирішення спадкових справ у
судах. Метою ж нашої роботи є аналіз формальних критеріїв загальних
засад цивільного законодавства, відображених у п. 6 ст. 3 нового ЦК
України та їх впливу на особливості розгляду і вирішення позовних
спадкових справ про визнання заповіту недійсним, як орієнтирів, що
сприятимуть суду прийняти правильне рішення, яке б якнайповніше
відповідало вимогам справедливості, добросовісності та розумності.

Перед тим як розглядати спори про спадкування, слід чітко відокремлювати
їх від інших справ, пов’язаних зі спадкуванням. Усі спадкові справи
можна класифікувати на: 1) позовні справи у спорах про право на
спадщину; 2) справи особливого провадження зі встановлення фактів, що
мають юридичне значення для спадкових прав зацікавлених осіб; 3) справи
особливого провадження за скаргами на дії нотаріусів, пов’язані з
оформленням спадкових прав.

Під позовами про спадщину розуміють вимоги про визнання позивачів
спадкоємцями, позови про виключення з-поміж спадкоємців відповідача, про
інше визначення обсягу спадкових прав позивачів і відповідачів. У цілому
можна говорити про те, що це є позови про встановлення кола спадкоємців
за законом або за заповітом і щодо характеру їх участі у спадковому
наступництві. За цими позовами суд безпосередньо встановлює права та
обов’язки учасників спірних правовідносин, тому безпідставною вбачається
вимога деяких судів, щоб сторони до звернення в суд отримували свідоцтва
про спадщину [3]. Причому йдеться тільки про справи, в яких відповідач
доказує своє право на спадщину. На думку В.І. Серебровського, до позовів
про спадщину відносяться позови до незаконного володільця про видачу
спадкового майна [4]. Далі В.І. Серебровський уточнює свою позицію і
говорить лише про справи, в яких відповідач доказує своє право на
спадщину.

На нашу думку, такі позови доцільно відносити до віндикаційних. І хоча
зв’язок цих справ зі спадкуванням очевидний, однак позовами про спадщину
у повному розумінні їх визнати досить важко, оскільки відсутній сам спір
про те, кого необхідно визнати спадкоємцем. У даному випадку можна
говорити про позов, про визначення кола спадкоємців за законом і за
заповітом, поєднаний з позовом про стягнення спадкового майна. Спадкові
спори можна звичайно класифікувати за різними підставами. Так, у
науковій літературі найбільш поширеною є класифікація за предметом спору
(позову) [5].

Найбільш значна роль судового розсуду із зазначеної категорії спадкових
справ припадає на справи про визнання заповіту недійсним. У вітчизняній
судовій практиці майже третина усіх спадкових справ належить до спорів,
що витікають із відносин спадкування за заповітом, а переважну більшість
з них складають позови про визнання заповіту недійсним. Відповідно до
ст. 1247 ЦК України заповіт повинен бути складений у письмовій формі, із
зазначенням місця та часу його складення, особисто підписаний
заповідачем і належним чином посвідчений. Забезпеченню законності
заповіту, дотриманню вимог, що пред’являються до його форми, сприяє
встановлена процедура його оформлення (ст. 1247–1248 ЦК України). У
випадках недотримання цих вимог заповіт може бути визнаний недійсним.

Нерідко спадкодавець порушує закон деякими своїми розпорядженнями,
викладеними в заповіті. Тоді він може бути визнаний недійсним лише в
певній частині (ч. 3 ст. 1257 ЦК України). Вважаємо, що в даному випадку
і виникає необхідність у конкретизації прав і обов’язків сторін. У
науковій літературі наводилася думка щодо можливості судового розсуду
при розгляді судом справ про визнання судом того ж правочину, який з
самого початку повинен був визначити відносини між сторонами, які беруть
участь у справі [6]. Конкретизація в цьому випадку розглядається
узагальнено. Диференційований підхід до зазначеного твердження дозволяє
розрізняти такі три варіанти. Перший варіант: суд визнає правочин
недійсним і відмовляє в позові, тобто ніякої конкретизуючої діяльності
суд не здійснює, а лише за тих чи інших обставин робить висновок про
недійсність правочину. Другий варіант: один з учасників правочину
звертається до суду з проханням захистити порушене право і суд у процесі
здійснення правосуддя зобов’язаний перевірити законність правочину.
Визнавши правочин законним, не розгледівши підстав для конкретизації
прав та обов’язків сторін, суд виносить рішення, яким лише підтверджує
права позивача. Третій можливий варіант, дійсно, потребує конкретизуючої
діяльності суду. Тут маються на увазі випадки, коли, визнавши правочин у
частині дійсним, суд змушений у відповідній частині конкретизувати права
та обов’язки сторін, якщо вони прямо не передбачені імперативними або
диспозитивними нормами.

На думку К.І. Комісарова, необхідність у конкретизуючій діяльності суду
настає лише в третьому випадку, коли суд на власний розсуд визначає
обсяг і зміст суб’єктивних прав. Вона виступає способом застосування
особливого роду правових норм, які можна було б назвати ситуаційними,
оскільки їх чинність багато в чому залежить від конкретної ситуації [7].
Конкретизація судом спадкового правовідношення можлива у випадку
визнання заповіту частково недійсним.

Відповідно до ст. 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом
лише права та обов’язки, які йому належать. Однак у багатьох справах, в
яких говориться про заповідання майна одним з подружжя, виявляється, що
заповідач розпоряджається не лише своїм, але і чужим майном. Так,
позивачка К-ва перебувала у зареєстрованому шлюбі з К-вим з 1928 року.
За час сумісного життя ними було зведено будинок. Після смерті чоловіка
стало відомо, що він у 1959 році склав заповіт, за яким одну половину
будинку заповів позивачці, а іншу – дітям від першого шлюбу –
відповідачам у справі Б. і Р. Посилаючись на те, що будинок є спільною
сумісною власністю, і К-в не мав права розпоряджатися всім будинком,
К-ва прохала визнати за нею право власності на половину будинку як за
членом подружжя, який пережив іншого, а також виділити частину будинку
як половину спадкового майна згідно з заповітом.

Бородянський районний суд Київської області задовольнив позов К-вої
частково. К-вій була виділена половина будинку як члену подружжя, що
пережив іншого. Виходячи із змісту заповіту, суд витлумачив волю
спадкодавця таким чином, що він мав намір залишити половину будинку
дружині і половину – дітям. Тому із спадкового майна, яке він заповідав
дітям (другої половини будинку), суд виділив позивачці лише обов’язкову
частку. Відповідно в цій частині заповіт було визнано недійсним [8].

У даному випадку суд конкретизував права та обов’язки спадкоємців за
заповітом. Надалі під час розгляду справи в касаційному та наглядовому
порядку саме конкретизація судом обсягу спадкових прав і викликала певні
труднощі. Ряд судових інстанцій, виключивши зі спадкового майна половину
будинку, як таку, що належала члену подружжя, який пережив іншого, іншу
половину будинку, посилаючись на заповіт, вважали за необхідне розділити
між позивачкою К. та відповідачами Б. і Р. З такою позицією справді
можна було б погодитися, якби спадкодавець обмежився зазначенням у
заповіті розміру часток спадкового майна без визначення його складу. На
нашу думку, за даних обставин суд не взяв до уваги і вимогу розумності.

Зоерема, особливістю заповіту, складеного К-вим, було те, що в ньому
передбачено не лише розмір часток спадкоємців, але і склад майна, яке
повинно перейти кожному з них: “половина будинку жінці і половина
будинку дітям”. У цьому випадку, очевидно, конкретизація правовідносин
судом першої інстанції, який витлумачив волю спадкодавця, як спрямовану
на те, щоб дружина стала власником половини будинку, а діти отримали
іншу половину, є правильною.

Необхідність конкретизації судом прав та обов’язків спадкоємців виникає
і при порушенні права на обов’язкову частку у спадщині. У цьому випадку
суд вирішує питання про недійсність заповіту лише в тій частині, яка
складає обов’язкову частку. Для правильного визначення частки
непрацездатного спадкоємця необхідно встановити всіх спадкоємців. Від
вияснення цих обставин залежать межі судового розсуду. Судовий розсуд,
що застосовується в даному випадку, не може бути свавільним і
обумовлюється конкретними обставинами даної справи та характером спірних
правовідносин.

Підводячи підсумки, зазначимо, що наведені норми, безумовно, обумовлені
нама-ганням законодавця реалізувати вимоги справедливості, розумності та
добросовісності у спадкових правовідносинах. Однак їх не можна визнати
вдалими. У цих нормах закону відсутні чіткі орієнтири, що визначали б
межі судового розсуду у справах про визнання недійсним заповіту. По
суті, вільний судовий розсуд виникає за межами існуючої норми. Без
усяких сумнівів зрозуміло, що всі судові рішення та постанови повинні
бути справедливими, а саму категорію справедливості необхідно розглядати
як моральну основу правомірної судової діяльності, яка визначає її
спрямованість і результати.

Вважаємо, що необхідно розрізняти справедливість у правозастосовній
діяльності в широкому значенні слова, як таку, що характеризує
правозастосовну діяльність у цілому, а також справедливість у вузькому
значенні слова як межі судового розсуду. Вона полягає в захисті прав і
охоронюваних законом інтересів особи в умовах правової рівності всіх
учасників процесу. Справедливість передбачає розгляд спору відповідно до
закону, а також відповідно до розсуду суду. Здійснення розсуду дозволяє
судді законно, добросовісно і справедливо вирішувати цивільну справу у
тих випадках, коли застосування судом правової норми тягне за собою
прийняття рішення у справі, яка суперечить поглядам суспільства на
справедливість. Правозастосовна практика суду свідчить, що дієвого
захисту прав громадян не завжди вдається досягти на рівні механічного
застосування законів. У цьому випадку справедливість виступає межею
судового розсуду, виступаючи критерієм співвідношення права і закону.

Що ж стосується перспектив подальших розвідок у даному напрямі, то,
безумовно, актуальним у цьому аспекті вбачається дослідження ролі
судового розсуду у спадкових справах про розподіл спадкового майна та
продовження строку на прийняття спадщини.

Література:

1. Никитюк П.С. Наследственное право и наследственный процесс (проблемы
теории и практики). – Кишинев: Штиинца, 1973. – С. 170.

2. Арапов Н.Т. Проблемы теории и практики правосудия по гражданским
делам. – Л., 1984. – С. 49; Арупов Р.А. Судебная защита наследственных
прав и охраняемых законом интересов граждан: Автореф. дис. … канд.
юрид. наук. – М., 1988. – С. 10.

3. Особенности рассмотрения отдельных категорий гражданских дел. – М.:
Изд-во Моск. ун-та, 1995. – С. 103–105.

4. Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному и страховому
праву. – М.: Статут, 1997. – С. 237.

5. Иоффе О.С. Советское гражданское право. – Л., 1958. – С. 342–343;
Никитюк П.С. Наследственное право и наследственный процесс: (проблемы
теории и практики). – Кишенёв, 1973. – С. 216–217.

6. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу. – М., 1966. – С.
95.

7. Комиссаров К.И. Задачи судебного надзора в сфере гражданского
судопроизводства. – Свердловск, 1971. – С. 27.

8. Комментарий судебной практики за 1973 год. – М., 1974. – С. 37.

Похожие записи