КУРСОВА РОБОТА

на тему:

”Провадження у справах про адміністративні правопорушення”

План:

1. Вступ

2. Поняття провадження у справах про адміністративні правопорушення.

а) поняття провадження у справах про адміністративні правопорушення.

б) основні елементи процесуальної форми.

в) риси провадження у справах про адміністративні порушення.

г) принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення.

д) підвідомчість справ про адміністративні правопорушення.

е) учасники провадження.

є) доказу в провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

3. Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення та їх
характеристика.

а) поняття стадій провадження у справах про адміністративні
правопорушення.

б) система стадій і етапів провадження.

в) Адміністративне розслідування:

Загальне розслідування.

Спрощене провадження .

г) розгляд справ про адміністративні правопорушення.

д) оскарження й опротестування постанов у справах про
адміністративні правопорушення .

е) виконання постанов.

4. Адміністративні провадження в діяльності органів внутрішніх справ

5. Висновок

6. Список використовуваної літератури

1. Вступ

Проблеми процесуального регулювання засад, умов і порядку реалізації
законів, указів Президента, постанов уряду України, інших
нормативно-правових актів і матеріальних адміністративно-правових норм,
які містяться в них, що регулюють відношення в різних аспектах і
напрямках реалізації державної виконавчої влади. Процесуалізація владної
діяльності публічних органів виконавчої влади необхідна для ефективної
діяльності останніх; сприяє обмеженню прийняття ними помилкових рішень;
а також гарантує невладним суб’єктам реалізації їхніх прав і законних
інтересів.

Актуальність теоретико-правового дослідження питань провадження у
справах про адміністративні правопорушення обумовлена необхідністю:

проведення сучасних науково-теоретичних досліджень в галузі
адміністративного процесу;

якнайшвидшої адміністративної процесуалізації для створення системи
адміністративно-процесуального законодавства, націленої на реалізацію
конституційного положення про поділ влади, на захист прав і свобод
громадян, а також на державотворення;

поліпшення організації і функціонування виконавчих органів державної
влади.

Відсутність процедури в застосуванні норми владовідношення веде
фактично або до її паралізації, або до суб’єктивного розсуду чиновників.
І те, і інше є неприпустимим у правовій державі. Доти поки не будуть
проведені серйозні заходи в країні з правової процесуалізації
матеріальних прав, реальних зрушень з захисту прав громадян, що їм надає
Конституція України та інші закони, не буде. В Україні на відміну від
закордонних країн ні в який період (дореволюційний, радянський і
постперебудовчий) не існувало правового механізму реалізації
найважливіших (життєво необхідних норм, які видавали адміністративні
органи – органи державного управління). Конституційне регулювання прав
громадян не відмежує їх від адміністративної сваволі і несправедливості,
що самим серйозним образом ставить на порядок денний питання про
реформування адміністративного процесу в Україні.

Проблематика провадження по справах про адміністративних правопорушень
широко обговорюється в науковій літературі.

2. Поняття провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Кожне провадження здійснюється відповідно до визначених стадій з
дотриманням принципів адміністративного процесу.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення визначається як
ряд послідовних дій уповноважених органів (посадових осіб), а в деяких
випадках — інших суб’єктів, що відповідно до норм адміністративного
законодавства здійснюють міри, спрямовані на залучення правопорушників
до відповідальності і забезпечення виконання винесеної постанови.

Або іншими словами провадження у справах про адміністративні
правопорушення – це діяльність уповноважених суб’єктів по застосуванню
адміністративних стягнень, здійснена в адміністративно-процесуальній
формі. Це провадження – складова частина адміністраційно-юрисдикційного
процесу.

Питання співвідношення матеріального і процесуального права є
принциповим питанням правознавства, оскільки це методологічне і загальне
питання. Відкриття розподілу права на матеріальне і процесуальне
належить О. Белову, і зроблено він у його «навчанні», у якому він
сформулював процес як юридичного відношення між сторонами і судом.

При розробці поняття провадження у справах про адміністративні
правопорушення радянські вчені підходили до нього з прагненням
забезпечити законність у діяльності державного управління шляхом
упорядкування законом їхніх владних дій і процедури цих дій при
взаєминах влади з громадянами. Тому А.Е. Лунєв підкреслював, що під
адміністративним процесом варто розуміти порядок діяльності всіх органів
державного управління по здійсненню їхньої компетенції, порядок
розв(язання справ, що виникають у процесі управління, а також
застосування норм матеріального адміністративного права. Він писав
зокрема: «Усе це широке коло питань, що мають важливе значення
поліпшення роботи органів державного управління, входить у поняття
адміністративного процесу» .

По даному питанню представляється помітною дискусія найвизначнішого
процесуаліста в адміністративному праві Н.Г. Саліщєвой з угорським
вченим Ф. Толді. Останній коментував процесуальний закон 1957р. в
Угорській Народній Республіці і для визначення кола відносин,
охоплюваних процесуальним правом, послався на роботу молодого К. Маркса,
що у статті «Дебати з приводу законів про крадіжку лісу» писав, що
процес є тільки форма життя закону, прояв його внутрішнього життя.
Слідом за К. Марксом Ф. Толді робить висновок, що «матеріальне право
тільки за допомогою порядку провадження перетворюється у фактор, що
формує життєві відносини».

Загальна теорія права, на жаль, найчастіше ухиляється від вивчення
процесуальних питань, що залишають на рішення вчених, що працюють в
окремих галузях права. Серед рідких висловлень теоретиків права про
процес можна провести думка О.Э. Лейста: «Розрізняються норми
матеріального права (визначальний зміст прав, обов’язків і заборон,
безпосередньо спрямованих на регулювання суспільних відносин) і норми
процесуального права (визначальний порядок, процедуру, форму реалізації
норм матеріального права)» . Не всяка реалізація норми — це процес у
правовому змісті. Д.М. Чечот пише, що в деяких випадках і суд може діяти
як адміністративний орган, а, отже, його відносини не будуть у цьому
випадку процесуальними .

Схематично всю послідовність адміністративних, управлінських відносин
можна розбити на, по-перше, сукупність заходів для ухвалення правового
рішення (видання закону, норми права, акта управління), по-друге,
комплекс заходів для реалізації норми права в ординарному порядку,
по-третє, комплекс правових заходів для примусової реалізації правової
норми. При цьому третій етап для правового методу регулювання суспільних
відносин представляється основним, тому що без необхідності примусу,
суспільні відносини можуть регулюватися й іншими методами: мораллю,
внутріорганізаційними нормами.

Прийняття правової норми Виконання правової норми Примус до виконання
правової норми Дозвіл суперечки про право

Процедура Процедура Провадження Процес

Провадження у справах про адміністративні правопорушення — це частина
адміністративного процесу. Спробуємо дати його дефініцію.

Адміністративно-юрисдикційне провадження – нормативно встановлений
порядок і форми здійснення юридичних дій по розгляду справ про
адміністративні правопорушення, а також юридичні форми результатів
відповідних процесуальних дій.

Бахрах Д.М. зазначає, що основними елементами процесуальної форми є
групи норм, що регулюють:

• мету провадження;

• принципи провадження;

• коло його учасників, їх права й обов’язки;

• систему чинених дій, їхню послідовність, стадії провадження;

• терміни здійснення дій;

• види й умови використання доказів;

• підвідомчість справ, владних дій;

• зміст і порядок оформлення процесуальних документів;

• види, розміри і порядок застосування примусових заходів;

• порядок відшкодування процесуальних витрат.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення — вид
адміністративно-юрисдикційного провадження, що має специфічну процедуру
розгляду справ по накладенню адміністративних стягнень.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення — це системне
утворення, комплекс взаємозалежних процесуальних дій, що:

Утворюють визначену сукупність процесуальних правовідносин, що
відрізняються предметною характеристикою і взаємозв’язком з відповідними
матеріальними правовідносинами.

Викликають потреби встановлення, доведення, а також обґрунтування всіх
обставин і фактичних даних розглянутої юридичної справи.

Обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих
процесуальних результатів у відповідних актах, документах.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення і провадження у
справах, що виникає з адміністративно-правових відносин, найтіснішим
образом між собою взаємозалежні. Для справ, що виникають з
адміністративно-правових відносин, притаманна наявність адміністративної
суперечки про право, підвідомчої судам, коли:

виникає з адміністративних, фінансових чи інших владовідношень і дуже
тісно зв’язаний із взаємообумовленими чи правовими відносинами;

хоча б один з його учасників повинний мати владні повноваження;

зацікавлена особа має право на вибір звернення або до суду, або до
вищестоящого в порядку підпорядкування адміністративному органу, але
іноді безрезультативність звертання у вищий орган є обов’язковим
елементом (передумовою) для звернення в судові інстанції;

найважливішою метою, що має самостійне значення, є визнання незаконним
акта (дії) адміністративного органа (посадової особи);

прийняте судове рішення може бути значиме для невизначеного кола осіб,
зацікавлених у здійсненні даного суб’єктивного публічного права, і,
нарешті, адміністративний позов розглядатися повинний спеціальним
адміністративним судом. Підставою для порушення розгляду
адміністративних суперечок загальним судом за правилами особливої
позовної процедури, але в рамках цивільного судочинства, є скарга, а для
арбітражних судів позов;

прийняття самостійного рішення по адміністративній справі завжди буде
для суду обмежено визначеними межами. Так, якщо суд установить, що штраф
накладений без обліку ваги зробленої провини, особистості винного, його
майнового положення, і сума його занижена, він не має право змінити
ситуацію «до гіршого».

Риси провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Дане провадження виникає в зв’язку зі здійсненням адміністративного
делікту (проступку).

Коло суб’єктів, уповноважених здійснювати дане
адміністративно-юрисдикційне провадження, дуже широке, але їхній перелік
чітко визначений законами України, з урахуванням підвідомчості їхня
довільна заміна неприпустима.

Тільки за допомогою даного провадження застосовуються адміністративні
стягнення.

Специфіка процедури провадження породжена: оперативністю, економічністю,
активністю правозастосовуючих органів, простотою, дуже короткими
термінами, що узагалі притаманні природі адміністративно-процесуальної
діяльності.

Специфічні акти, що супроводжують кожну стадію даного провадження:
протокол є підставою для порушення справи, постанова про накладення
стягнення – результат розгляду, рішення приймається після завершення
стадії оскарження.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення мають потребу в
єдиному правовому регулюванні на державному рівні усіх без винятку
суб’єктів адміністративної відповідальності.

Передбачаються широкі права особи, притягнутої до адміністративної
відповідальності, але недостатньо регулюється право на захист
потерпілого.

Право на захист реалізується наданням особі, притягнутої до
відповідальності, необхідних правових можливостей для доведення своєї
невинності, обставин, що пом’якшують його проступок, що виключають
провадження. Деліквент користається широкими правами на всіх стадіях
провадження. Згідно ст. 268 КпАП він може знайомитися з матеріалами
справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при

розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого

фахівця у галузі права, який за законом має право на надання

правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи,

виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо

не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову

по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається

в присутності особи, яка притягається до адміністративної

відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути

розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її

сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не

надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Коли говорять про право на захист, насамперед мають на увазі особу, яку
притягають до відповідальності. Але не можна забувати, що в процесі
можуть брати участь і інші громадяни, безпосередньо зацікавлені у
справедливому вирішенні справи. Це потерпілий. Він теж вправі активно
захищати свої інтереси, і для цього він може заявляти клопотання,
подавати скарги і т.д.

Однієї з найважливіших основ права на захист є презумпція
добропорядності громадянина і її юридичний варіант — презумпція
невинності. Вона складається в тім, що індивідуальний суб’єкт,
притягуваний до адміністративної відповідальності, вважається невинним
доти, поки інше не буде доведене і зафіксовано у встановленому законом
порядку. Звідси випливає також, що тягар доведення лежить на обвинувачі.
Притягуваний до відповідальності не зобов’язаний доводити свою
невинність, хоча і має на це право. З презумпції невинності випливає і
таке важливе положення: усякий сумнів тлумачиться на користь особи,
притягуваної до відповідальності. Воно відноситься до випадків, коли
сумніву не були усунуті в ході вирішення справи. Зазначена обставина є
однією із засад винесення виправдувальних постанов.

Право громадян на захист містить у собі наступні загальні права:

1) вимагати доведення пропонованого обвинувачення;

2) особисто брати участь у здійсненні ряду процесуальних дій (огляді
приміщень, вилученні майна, розгляді справи й ін.). а значить бути
сповіщеним про час і місце їхнього здійснення;

3) одержувати в триденний термін копії основних документів, що
відображають позицію суб’єкта влади в справі (протоколу, постанови,
рішення по скарзі);

4) «бути вислуханим» (давати пояснення);

5) заявляти клопотання (про виклик свідків, прилученні документів і
ін.);

6) заявляти відводи посадовим особам, експертам (таке право поки існує
тільки по митним і частково по податкових справах);

7) знайомитися з усіма матеріалами справи;

8) оскаржити дії суб’єктів влади;

9) на юридичну допомогу;

10) на сприяння (перекладача, законного представника й ін.). Шкода, що
ще немає норм, що регулюють право потерпілого на сприяння адвоката,
перекладача.

Принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення.

1. Принцип законності.

Процедура здійснення адміністративного принципу повинна реалізуватися
відповідно до букви закону. Необхідно довести винність особи,
притягнутої до адміністративної відповідальності. Адміністративне
стягнення може бути накладено тільки компетентними на те органами
(посадовими особами). Існують можливість оскарження рішення у справах
про адміністративні правопорушення і ціла система наглядових органів, що
стежать за дотриманням законності. Необхідно дотримувати як
матеріальної, так і процесуальної норми законодавства.

2. Принцип оперативності.

Необхідно дотримувати стислість матеріально-правових і
процесуально-правових термінів у сфері адміністративної
відповідальності, принцип невідворотності адміністративної
відповідальності в сполученні зі швидким реагуванням на зроблені
правопорушення і своєчасне застосування до винних засобів
адміністративного стягнення.

3. Принцип безпосередності.

Він складається у вимозі присутності особи, що скоїла адміністративне
правопорушення, на розгляді своєї справи, його законних представників,
усного провадження компетентним органом, оголошення винесеної постанови
по закінченні процесу.

4. Принцип рівності сторін.

Перед законом і органом, що розглядає справа, усі громадяни, незалежно
від походження, соціального і майнового положення, расової, національної
приналежності, статі, освіти, мови, відносин до релігії, роду і
характеру занять, місця проживання, віку рівні.

5. Принцип публічності.

Складається в тому, що провадження у справах про адміністративні
правопорушення від імені держави, що делегує повноваження відповідним
органам. Всі справи про адміністративні правопорушення розглядаються
офіційно, провадження по них носить публічний характер.

6. Принцип гласності.

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються відкрито, можуть
залучатися представники громадськості, трудових колективів.

7. Принцип змагальності.

Змагальність виявляється в поділі функцій захисту й обвинувачення. І той
і інший елементи процесу можуть характеризувати як сторону притягнутої
до адміністративної відповідальності особи, так і сторону потерпілого.
Органи, що розглядають справа, зобов’язані враховувати позицію учасників
процесу і мотивувати в постанові прийняте рішення в справі з урахуванням
думки учасників процесу.

8. Принцип національної мови.

На території України офіційне діловодство ведеться українською мовою.
Громадянин України, що не володіють українською мовою, має право
виступити при розгляді справ про адміністративні правопорушення тією
мовою, якою він володіє.

9. Принцип об’єктивності істини.

При здійсненні провадження по адміністративних правопорушеннях доведенню
й оцінці підлягають:

факт здійснення правопорушення;

винність (чи невинність) особи, притягнутої до адміністративної
відповідальності;

пом(якшуючі й обтяжуючі відповідальність обставини;

підстави для стягнення майнового збитку і його розмір;

підстави для припинення провадження в справі.

Доказу в справі оцінюються відповідним органом (посадовою особою) за
внутрішнім переконанням, заснованому на всебічному, повному й
об’єктивному дослідженні обставин справи в їхній сукупності.

10. Принцип двоступеневості.

Потерпілий і особа, притягнута до адміністративної відповідальності,
мають право оскарження постанови по конкретній справі. Дана постанова
може бути переглянута в органі другої інстанції.

11. Принцип диспозитивності.

Учасники адміністративно-юрисдикційного провадження за власним розсудом
можуть розпоряджатися своїми правами: звертатися чи не звертатися зі
скаргами в органи адміністративної юстиції, знайомитися чи не
знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, користатися
послугами перекладача, оскаржити постанови по справах про
адміністративні правопорушення.

12. Принцип усності.

Учасники процесу по справах про адміністративні правопорушення дають
усні пояснення, що записуються у відповідні протоколи.

Таким чином, у провадженні у справах про адміністративні правопорушення
уповноваженими на те органами адміністративної юрисдикції реалізуються
загальноюрисдикційні принципи, що мають свою специфіку, обумовлену
адміністративно-правовою природою виникаючих правовідносин, регульованих
за допомогою застосування адміністративно-процесуальних норм.

     Відповідно до статті 245 КпАП, завданнями провадження в справах про
адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і
об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній
відповідності з законом, забезпечення   виконання  винесеної постанови,
 а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних
правопорушень, запобігання  правопорушенням, виховання громадян у дусі  
додержання законів,  зміцнення законності. Іншими словами, тут
зважуються дві пов’язані між собою задачі: юрисдикційна (справедливе
рішення справ) і профілактична (попередження нових правопорушень).

Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення

У провадженні у справах про адміністративні порушення бере участь
величезне число різних органів, їхніх представників, що наділені
владними повноваженнями і вправі робити дії, що визначають рух справ.
Таке положення обумовлюється, по-перше, розмаїтістю і специфікою
численних галузей адміністративної діяльності й існуючих у них відносин.
І щоб кваліфікаційно займатися справами про адміністративні
правопорушення, потрібно мати спеціальні знання, бути компетентним у
даній галузі. А по-друге, множинність суб’єктів владних повноважень
створює умови для оперативного й ощадливого провадження, оскільки
найчастіше його ведуть органи, посадові особи, що систематично
здійснюють нагляд за дотриманням відповідних правил.

Для наукової організації досліджуваної юрисдикційної діяльності має
велике значення чітке визначення того, який суб’єкт влади якими справами
відає, хто які справи оформляє, розглядає, виконує. Правильне рішення
питань підвідомчості — необхідна умова кваліфікованого, оперативного
розгляду справ про адміністративні делікти.

Підвідомчість – невід’ємна частина компетенції. У той же час
підвідомчість – це визначений, регульований правом зв’язок двох сторін
правовідносини: тієї, котра відає, вирішує, і тієї, котра підвідомча,
залежна. Відати справами – значить вирішувати питання у відношенні
визначених індивідуальних і колективних суб’єктів права. Для лідируючих
суб’єктів підвідомчість – це компонентів їхньої компетенції, що зв’язує
їхні повноваження з визначеними об’єктами уладного впливу, визначає їхні
предметні, територіальні границі. А для іншої сторони владних
правовідносин підвідомчість означає її правову залежність від того, хто
відає справами.

Підвідомчість справ може бути заснована на лінійній і функціональній
владі (підпорядкованості). Так, підвідомчість справ про дисциплінарні
провини базується на лінійній владі керівника і відповідно лінійній
підпорядкованості працівника (студента, військовослужбовця), а
підвідомчість справ про адміністративні порушення (як і весь
адміністративний примус) є проявом функціональної влади
(підпорядкованості).

В провадженні у справах про адміністративні порушення дуже часто одні
органи (посадові особи) вправі розслідувати справи, інші — розглядати їх
і приймати постанови, треті — розглядати скарги на постанови. Ця
«естафета лідируючих суб’єктів» характерна для всіх юрисдикційних
процесів. Тому в процесі актуальне питання про постадійну підвідомчість
справ (хто справу розслідує, хто приймає постанову і т.д.) і навіть
підвідомчості при здійсненні окремих дій (хто надає відстрочку виконання
постанови, складає протокол і т.д.).

При визначенні підвідомчості справ про провини потрібно пам’ятати про
існування різних рівнів підвідомчості і порядку послідовного їхнього
виявлення.

У ст. 213 КпАП приведений перелік органів (посадових осіб),
уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення. Але
він не вичерпний і доповнюється вказівками інших нормативних актів. Так,
10 жовтня 1985 р. було прийнято Положення про комісії з боротьби з
пияцтвом в Україні, що створювалися на підприємствах, в установах,
організаціях і їхніх структурних підрозділах і також наділялися правом
розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати
адміністративні стягнення, а за матеріалами у відношенні членів своїх
трудових колективів застосовувати до винного заходи суспільного впливу
чи штраф.

Відповідно до законодавства (ст. 213 КпАП) справи про адміністративні
правопорушення розглядаються:

1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних,
міських, районних у містах, селищних, сільських рад;

2) виконавчими комітетами селищних, сільських рад;

3) районними (міськими) судами (суддями) — нині місцеві суди;

4) органами внутрішніх справ (міліції), органами державних інспекцій і
інших органів (посадовими особами), уповноваженими на те законодавчими
актами України.

Компетенція і порядок створення цих колегіальних органів урегульовані
законодавством України.

Посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні
правопорушення, у відповідності зі ст. 217 КпАП діють у межах наданих їм
повноважень і лише під час виконання службових обов’язків.

Найбільш широкі компетенції в сфері застосування адміністративних
стягнень мають адміністративні комісії. Порядок їхнього створення,
склад, задачі і компетенція визначені Положенням про адміністративні
комісії України, затвердженим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 9
березня 1988р.

Адміністративні комісії є колегіальними органами. Вони створюються
відповідними радами на першій організаційній сесії чергового скликання
при виконавчих комітетах районних, міських (у містах без районного
розподілу), районних у містах рад. У разі потреби адміністративні
комісії створюються при виконавчих комітетах селищних, сільських рад.
Адміністративні комісії створюються на термін повноважень цих рад.

Комісію очолює голова, що є заступником голови чи членом виконавчого
комітету відповідної ради. До складу комісії входять: заступник голови,
відповідальний секретар і не менше шести членів комісії, кількість яких
установлюється відповідною радою в залежності від обсягу роботи комісії.
У її склад входять також депутати рад, представники профспілок і інших
громадських організацій, трудових колективів. Разом з тим не можуть
входити до складу комісії посадові особи, що мають право складати
протоколи про адміністративні правопорушення, а також працівники
прокуратури, суду, адвокатури. Поточну роботу і контроль за виконанням
постанов адміністративних комісій здійснює відповідальний секретар
комісії.

Адміністративні комісії – це не тільки основні колегіальні органи,
уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, але й
органи, покликані виховувати громадян у дусі точного і неухильного
дотримання законів, сумлінного відношення до державного і громадського
обов’язку, поваги до прав, честі і гідності громадян, а також
попереджати правопорушення.

Адміністративні комісії розглядають справи про адміністративні
правопорушення, відповідальність за які передбачена КпАП, іншими
нормативно-правовими актами, а також загальнообов’язковими рішеннями –
рішеннями з адміністративними санкціями (ст. 5 КпАП).

Адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських,
районних у містах, селищних, сільських рад розглядають справи про
адміністративні правопорушення, передбачені в ст. 218 КпАП. Засідання
проводяться не рідше двох разів на місяць і є правомочними при наявності
не менше половини загального складу адміністративної комісії. Справи
розглядаються за місцем проживання порушника у п(ятнадцятиденний термін
із дня одержання протоколу про адміністративне правопорушення й інших
матеріалів справи, крім справ про порушення, пов’язаних з використанням
газу (ст. 101 КпАП), експлуатацією газовикорстовуючих установок без
обліку витрати газу (ст. 102 КпАП) і непідготовленістю до роботи
резервного паливного господарства (ст. 103 КпАП), що розглядаються
комісією в семиденний термін.

До особи, що скоїла адміністративне правопорушення, адміністративна
комісія може застосувати: попередження; штраф; вилучення предмета, що
явилось знаряддям здійснення чи безпосереднім об’єктом адміністративного
правопорушення. Замість накладення адміністративного стягнення комісія
може передати матеріали про порушника на розгляд товариського суду,
комісії з боротьби з пияцтвом, утвореної на підприємстві, в установі,
організації і їхніх структурних підрозділах, громадській організації чи
трудового колективу для застосування заходів суспільного впливу.

Керівництво і контроль за діяльністю адміністративних комісій здійснюють
виконавчі комітети районних, міських, районних у містах, селищних і
сільських рад. У своїй діяльності комісії відповідальні перед
відповідними радами і їхніми виконкомами і підзвітні їм.

Справи про адміністративні правопорушення можуть розглядати і
безпосередньо виконавчі комітети селищних, сільських рад. При цьому на
засіданні повинні бути присутнім не менше двох третин загального складу
виконавчого комітету.

У ст. 219 КпАПперераховані адміністративні правопорушення, справи про
які мають право розглядати виконавчі комітети селищних, сільських рад.

Комісії з боротьби з пияцтвом при виконавчих комітетах районних,
міських, районних у містах рад правомочні розглядати двох категорій
справ: про порушення правил торгівлі алкогольними напоями і тютюновими
виробами (ст. 156 КпАП) і про розпивання спиртних напоїв на виробництві
(ст. 179 КпАП).

Головними задачами цих комісій є координація діяльності державних
органів і громадських організацій, спрямована на боротьбу з пияцтвом, а
також розробка і здійснення заходів для запобігання пияцтва.

Перелік адміністративних правопорушень, справи про які розглядаються
районними (міськими) судами (суддями), приведений у ст. 221 КпАП. Це
адміністративні правопорушення, що зазіхають на здоров’я населення,
державну і колективну власність, деякі порушення правил руху і безпеки
на транспорті, в галузі зв’язку, торгівлі і фінансів, суспільного
порядку і суспільної безпеки, установленого порядку управління. Суддям
підвідомчі також справи про адміністративні правопорушення, скоєні
особами у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років. Усі ці справи
районні (міські) суди (судді) розглядають відповідно до розпоряджень
роздягнула IV КпАП «Провадження у справах про адміністративні
правопорушення».

Значна кількість справ про адміністративні правопорушення у
відповідності зі ст. 222 КпАП відноситься до ведення органів внутрішніх
справ (міліції). Вони розглядають справи про порушення суспільного
порядку, порушення правил паспортної системи, правил перебування в
Україні і транзитному проїзді через територію України іноземців і осіб
без громадянства, правил дорожнього руху, правил користування засобами
транспорту, а також справи про незаконну відпустку і незаконне придбання
бензину чи інших паливно-мастильних матеріалів.

Від імені органів внутрішніх справ (міліції) розглядати справи про
адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення
мають право: начальники чи заступники начальників районних, міських,
районних у містах відділів (управлінь) внутрішніх справ; начальники
лінійних пунктів міліції; інші працівники міліції, на яких покладений
нагляд за дотриманням відповідних правил; начальники чи заступники
начальників органів внутрішніх справ на транспорті, інших органів
внутрішніх справ, прирівняних до районним, міським, районним у містах
відділів (управлінь) внутрішніх справ, начальники відділень міліції, що
маються в системі органів внутрішніх справ, а також дільничні інспектори
(старші дільничні інспектори) міліції й інших працівників органів
внутрішніх справ.

Для розгляду справ про адміністративні правопорушення в Україні створена
система державних інспекцій, служб і адміністрацій (пожежного нагляду,
контрольно-ревізійна служба, нагляду за охороною праці, санітарного
нагляду, архітектурно-будівельного контролю, податкова служба й ін.). В
даний час таких органів нараховується приблизно 35, їхня кількість
постійна росте. Свої повноваження державні інспекції і служби здійснюють
відповідно до законів України, КпАП і відповідними положеннями про них.
Вони наділені правом на одержання за їхньою вимогою необхідних
матеріалів, безперешкодне відвідування об’єктів і здійснення перевірки
на місці, видачу дозволів, проведення експертизи й одержання її
висновків. При здійсненні своїх повноважень державні інспекції і служби
поряд з іншими примусовими заходами в межах, передбачених КпАП, можуть
накладати на осіб, що вчинили адміністративні правопорушення,
адміністративні стягнення. Найбільш розповсюдженим з них є штраф.

Правом розглядати справи про адміністративні правопорушення можуть
наділятися й інші органи, якщо вони будуть уповноважені на те
законодавчими актами України.

Учасники провадження

Провадження у справах про адміністративні порушення складається з дій
ряду органів і осіб. Важливу роль у цій діяльності грають державні
органи і органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи, що
уповноважені приймати передбачені законом заходу для виявлення і
попередження адміністративних правопорушень, застосуванню і виконанню
стягнень. У провадженні діють і інші учасники: одні захищають свої
інтереси, інші залучаються лише при провадженні окремих процесуальних
дій, сприяють провадженню. Відповідно до глави 21 КпАП (ст.268-275) усіх
суб’єктів провадження можна розділити на кілька груп.

1. Компетентні органи і посадові особи, наділені правом приймати владні
акти, складати правові документи, що визначають рух і долю справи
(лідируючі суб’єкти). До них відносяться також представники
громадськості, наділені відповідними повноваженнями (громадські
інспектори, народні дружинники).

2. Суб’єкти, що мають особистий інтерес у справі: особа, притягнута до
відповідальності, потерпілий і їхні законні представники (батьки,
усиновителі, опікуни, піклувальники, керівники організацій, адвокати).
На відміну від суб’єктів першої групи ніхто з представників даної групи
не користається владними повноваженнями.

3. Особи й органи, що сприяють здійсненню провадження, виявленню
об’єктивної істини: свідки, експерти, фахівці, перекладачі, поняті. Одні
з них (свідки, експерти) повідомляють дані повноважному чи органу
посадовій особі. Інші (перекладачі, поняті) — потрібні для закріплення
доказів або забезпечення необхідних умов адміністративного провадження.

4. Інші особи й органи, що сприяють виконанню постанов, профілактиці
правопорушень.

Доказу в провадженні у справах про адміністративні правопорушення

Стаття 251 КпАП зазначає, що доказами в справі про адміністративне
правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному
законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи
відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в
його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного
вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про
адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається
до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком
експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів, які
використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що
стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про
вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Інформація може розглядатися як доказ при наявності двох умов. По-перше,
вона містить дані про наявність чи відсутності адміністративного
порушення, про диліктивні й інші обставини, що мають значення для
правильного вирішення справи. По-друге, відомо, що юрисдикційні процеси
формалізовані, регламентовані правовими нормами. Порядок збору доказів
визначений законодавством, причому в ряді випадків детально. Тому докази
можуть бути використані в адміністративному провадженні тільки в тому
випадку, якщо вони отримані в порядку і з джерел, передбачених законом.
Не можуть служити доказами фактичні дані, що повідомляються свідком,
якщо він не може вказати джерела своєї поінформованості.

У науковій літературі прийнято поділяти доказу за різними критеріями на
первісні і похідні, прямі і непрямі, обвинувальні і виправдувальні.
Представляється дуже важливої й групування доказів у залежності від
джерела і форми відповідних відомостей.

По-перше, це показання, пояснення різних осіб, найчастіше учасників
провадження: особи, що потерпіла, свідків, — тобто інформація, передана
людьми, що безпосередньо брали участь у досліджуваному діянні, були його
очевидцями, мають якісь відомості про нього. Не завжди показання
протоколюються, фіксуються у виді пояснень — вони можуть сприйматися,
репродукуватися й в усній формі. Іншим різновидом даних, одержуваних від
людей у формі слів, цифр, графіків і інших прийнятих у людському
суспільстві способів інформаційної взаємодії, є висновки експертів,
думки фахівців.

Рішення про провадження експертизи приймається суб’єктом, що веде
адміністративну справу. Однак питання призначення і проведення
експертизи законом не регламентуються. Тому на практиці рішення про
провадження експертизи оформляються у виді направлень, клопотань і т.д.
Висновки експертів, свідчення фахівців широко використовуються,
наприклад, для визначення стану сп’яніння, приналежності речовини до
числа наркотичних засобів, розміру збитку, установлення вартості товарів
і їхньої якості, характеру забруднень природного середовища.

По-друге, речові докази і документи, що є матеріальними носіями
інформації. Основні способи виявлення і прилучення матеріальних джерел
доказів – огляд, вилучення, представлення зацікавленими особами. Формами
їхнього прилучення до справи, використовуваними в процесі доведення, є
протокол про адміністративне правопорушення, протокол вилучення речей,
довідка про вартість речей і т.д.

Речові докази – це предмети матеріального світу, на яких маються сліди
неправомірних дій (вм’ятини на автомобілі, зіпсований паспорт) чи які
своєю формою, змістом свідчать про порушення (наркотичні речовини,
самогон). речові докази містять інформацію в чистому, неперетвореному
виді. До доказів можна віднести і показання технічних засобів. Вони
досить широко використовуються, наприклад, у роботі ДАЇ для визначення
швидкості руху автомобілів, змісту забруднюючих речовин у викидах, стану
сп’яніння водія.

У документах інформація міститься в перетвореному виді, вона передається
словами, цифрами, кресленнями, схемами місць подій і т.п.

По-третє, безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати
адміністративні правопорушення. Наприклад, інспектора ДАЇ. У карному
процесі такий вид доказів не допускається: якщо посадова особа була
очевидцем злочину, воно стає свідком.

В адміністративному юрисдикційному процесі використання подібних доказів
забезпечує його оперативність, без них працівникам ДАЇ, митниць і т.д.
було б набагато складніше виконувати свої правоохоронні функції, вчасно
впливати на осіб, що скоїли неправомірні дії.

Спостереження повноважної особи, за винятком випадків спрощеного
провадження, коли штраф накладається на місці, фіксуються в рапорті,
спеціальному протоколі чи безпосередньо в протоколі про адміністративне
порушення.

Відповідно до статті 252 КпАП орган (посадова особа) оцінює докази за
своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і
об’єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись
законом і правосвідомістю.

3. Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення та їх
характеристика.

Діяльність учасників адміністративного процесу розвивається в часі як
послідовний ряд пов’язаних між собою процесуальних дій по реалізації
прав і взаємних обов’язків. Процес проходить декілька фаз розвитку чи
стадій. Під стадією варто розуміти таку порівняно самостійну частину
провадження, що, поряд з його загальними задачами, має властиві тільки
їй задачі. Стадії відрізняються одна від одної і колом учасників
провадження. На кожній стадії відбуваються різні дії. Вирішення завдань
кожної стадії оформляється спеціальним процесуальним документом, що як
би підбиває підсумок діяльності. Після прийняття такого акта починається
нова стадія. Стадії органічно пов’язані між собою; наступна, як правило,
починається лише після того, як закінчена попередня, на новій стадії
перевіряється те, що було зроблено раніш.

Стадії правозастосовної діяльності – відособлена частина, як юридичного
процесу, так і відповідної процедури, однак їхній зміст, природно,
відрізняється. Тому в юридичній літературі пропонується виділення двох
різновидів стадій. Так, А.П. Коренєв виділяє стадії як сукупність
логічно змінюючих один одного окремих операцій і стадій «юридичного
характеру». Схожу думку мають і інші автори, що розрізняють стадію
логічної послідовності, що представляє собою відносно замкнуту
самостійну систему розумових операцій, що протікають у часі і
спрямованих на правове вирішення сформованої ситуації, і стадію
функціонального призначення, що є окремою частиною провадження, що
характеризується наявністю кола безпосередніх специфічних задач.

Що стосується стадій правозастосовного процесу до них традиційно
відносяться: 1) встановлення фактичних обставин (фактичної основи
справи), 2) вибір і аналіз норм права (встановлення юридичної основи
справи), 3) вирішення справи, виражена в акті застосування.

Існують і трохи відмінні точки зору. Наприклад, А.П. Коренєв вважає, що
окремої (третьої) стадією правозастосовного процесу є з’ясування змісту
адміністративно-правової норми, тобто її тлумачення, а останню (п’яту)
стадію складають дії по забезпеченню практичного виконання рішення. На
думку С.С. Алексєєва, виділення додаткової стадії, пов’язаної з аналізом
правової норми, виправдано лише у випадку здійснення правоохоронних дій
при прогалинах у праві. Що стосується виконавчих дій, то у визначеній
частині вони невіддільні від стадії рішення справи, вираженого в
правозастосовному акті, а додаткові дії по організації виконання даного
акта нерідко являють собою самостійну правозастосовну діяльність.

Така позиція досить обґрунтована. Згадані три стадії характерні для
правозастосовної діяльності в цілому, тому вони мають місце й в
адміністративно-деліктному процесі — діяльності по застосуванню
примусових заходів у випадках здійснення адміністративних правопорушень.

Стадіям провадження у справах про адміністративні правопорушення
притаманні наступні характерні риси. По-перше, це самостійна частина
провадження, що має свої специфічні завдання. По-друге, їй характерне
особливе коло учасників провадження. По-третє, сукупність юридичних дій,
здійснюваних у визначеній логічній послідовності й у встановлених
тимчасових границях, завершується ухваленням рішення спеціально
передбаченої форми.

Крім стадій виділяються і менш великі елементи в справі — етапи. Етап
характеризує порядок здійснення групи взаємозалежних процесуальних дій і
представляє відносно самостійну частину провадження. Таким чином, кілька
етапів утворять стадію. Іноді поняття стадія й етап змішуються, що
приводить до неточностей в аналізі правозастосовного провадження.
Наприклад, М.Я. Маслєнніков вказує на те, що стадіями
адміністративного-юрисдикційного провадження є етапи здійснення
відповідних дій, він відзначає також, що стадія не завжди закінчується
складанням окремого процесуального документа. Зокрема, це стосується
встановлення особи, що скоїла адміністративний проступок. Таке судження
представляється невірним, оскільки встановлення особистості притягуваної
до відповідальності особи може розглядатися як юридична дія (чи кілька
дій), але не як стадія провадження. Що стосується тієї стадії, у рамках
якої дана дія повинна бути здійснена, то це — початкова стадія
провадження в справі, що завершується складанням протоколу про
адміністративне правопорушення (у який, до речі, і відображаються
відомості про притягуваної до відповідальності особі) і спрямування його
на розгляд по підвідомчості. Схематично система стадій і етапів
провадження може бути представлена так:

I. Адміністративне розслідування:

1) порушення справи;

2) установлення фактичних обставин;

3) процесуальне оформлення результатів розслідування;

4) напрямок матеріалів для розгляду по підвідомчості.

II. Розгляд справи:

1) підготовка справи до розгляду;

2) аналіз зібраних матеріалів, обставин справи;

3) прийняття постанови;

4) доведення постанови до відомості.

III. Перегляд постанови:

1) оскарження, опротестування постанови;

2) перевірка законності постанови;

3) винесення рішення;

4) доведення рішення до відомості.

IV. Виконання постанови:

1) звернення постанови до виконання;

2) фактичне виконання;

3) закінчення виконання (справи).

Неважко помітити логіку трьох перших стадій:

I етап — формальні моменти процедури (етап порушення стадії); II етап —
збір і аналіз інформації; III етап — пророблена робота фіксується в
документі (протоколі, постанові, рішенні); IV етап — матеріалам дається
хід.

На стадії виконання інформація не збирається, а виповнюється прийнятий
акт.

Кожна стадія може початися при наявності матеріальної і процесуальної
основ. Матеріальна підстава -— наявність порушення правової норми.
Процесуальна підстава (привід) — це належним чином отримана компетентним
лідируючим суб’єктом інформація. Вона може бути оформлена як протокол,
постанова, рішення, протест і як заява, скарга. Як для руху машин
потрібні джерела енергії, так для руху провадження у справах про
адміністративні правопорушення потрібні встановлені правом джерела
інформації (приводи, процесуальні підстави).

Спочатку я хотів би звернутися до загального огляду стадій провадження у
справах про адміністративні правопорушення.

У юридичній літературі перша стадія провадження іменується по різному.
Одні автори називають її «первинними процесуальними діями» (наприклад,
Шергін А.П.). Однак це не розкриває змісту даної стадії. Зазначеного
недоліку позбавлене наступна формулювання розглянутої стадії:
«адміністративне розслідування», але при цьому не звертається увага на
принципове процесуальне значення стадії, як роблять інші вчені, що
іменують її «порушенням справи» (Коваль Л.В., Сергун П.П.). Зіставлення
приведених точок зору дозволяє сформулювати більш повна назва даної
стадії, що відображає її зміст: «адміністративне розслідування і
порушення справи про адміністративне правопорушення».

Друга стадія звичайно називається «розглядом справи про адміністративне
правопорушення», причому іноді уточнюється — «власне кажучи». Однак це
не цілком характеризує дану стадію, і нерідка назва доповнюється в такий
спосіб: «і розгляд справи» чи «вирішення власне кажучи справи».
Здається, що найбільш кращим є формулювання: «розгляд справи про
адміністративне правопорушення і винесення рішення». У такому випадку
підкреслюється те, що в підсумку розгляду справи приймається рішення по
ньому.

Третя стадія провадження у справах про адміністративні правопорушення
являє собою перегляд винесеної постанови в справі в передбачених
випадках. Деякі автори, видимо, виходячи з основ здійснення провадження
на даній стадії називають її «оскарженням (опротестуванням) постанови в
справі» (Студенікіна М.С., Тищенко Н.М.). Інші акцентують увагу на
сутності правозастосовної діяльності, даючи, наприклад, таке узагальнене
формулювання, як «перегляд постанови в справі» (Сергун П.П., Бахрах
Д.Н., Ренов Э.Н.). Зустрічаються і змішані варіанти: «оскарження
(опротестування) і перегляд постанови в справі (Салищева А.Ю.). На думку
Якимовой А.Ю., більш доцільним є відображення в назві стадії змісту
правозастосовної діяльності і її результату, а не дії учасників
провадження в справі. Тому представляється можливим запропонувати
найменування зазначеної стадії: «перегляд справи і винесення рішення».

Четверта (заключна) стадія провадження в справі обумовлена необхідністю
виконання винесеної постанови. Разом з тим зустрічається і більш вузьке
розуміння виконавчих дій: «виконання постанови про накладення
стягнення». Здається, однак, що це не вірно, оскільки виповнюються й
інші види рішень у справі (відзначимо, що виконавчі дії по деяким з них
досить прості і не вимагають ретельної регламентації). Тому останню
стадію провадження в справі про адміністративні правопорушення доцільно
іменувати «виконанням рішення в справі» (Серегін А.С.).

Розглянемо більш ретельно окремі стадії провадження у справах про
адміністративні правопорушення.

Адміністративне розслідування

На цій стадії провадження є свої етапи:

порушення справи;

установлення фактичних обставин;

процесуальне оформлення результатів розслідування;

напрямок матеріалів для розгляду по підвідомчості.

I. Загальне розслідування

Розслідування, будучи початковою стадією провадження по справах про
адміністративні порушення, являє собою комплекс процесуальних дій,
спрямованих на встановлення обставин порушення, їхнє фіксування і
кваліфікацію. У цій стадії створюються передумови для об’єктивного і
швидкого розгляду справи, застосування до деліквенту передбаченого
законом заходів впливу.

Підставою порушення адміністративної справи і провадження розслідування
є здійснення особою діяння, що містить ознаки адміністративного
правопорушення.

Початку адміністративного розслідування передує одержання інформації про
діяння, що має ознаки порушення, тобто наявність приводу (процесуальної
підстави), тому що не виявлене (латентне) порушення не викликає
адміністративно-процесуальних відносин. Правове значення приводу до
порушення і розслідування справи полягає в тому, що він викликає
публічну діяльність повноважних органів, осіб, зобов’язує їх реагувати
на сигнал про адміністративне правопорушення.

Приводами до порушення і розслідування адміністративних справ можуть
бути заяви громадян, повідомлення представників громадськості, установ,
підприємств і організацій, печатки й інших засобів масової інформації, а
також безпосереднє виявлення неправомірного діяння уповноваженою особою.

Останній привід відрізняється від інших насамперед тим, що питання про
порушення адміністративної справи зважується за власною ініціативою
осіб, що здійснюють адміністративний нагляд. Безпосередній розсуд ніде
не фіксується, а тому не завжди піддається контролю. Припущення про
провину виникає лише у свідомості уповноваженої особи. У випадку
непідтвердження такого припущення немає необхідності офіційно
спростовувати його винесенням якого-небудь спеціального акта.

Розслідування справи особою, що була очевидцем проступку, дозволяє йому
негайно почати всі необхідні дії по припиненню порушення, затримці
порушника, відшуканню і закріпленню доказів. Інше суперечило б принципам
оперативності, економічності адміністративного провадження.

Суб’єкти розслідування наділені широкими правами: вимагати від громадян,
посадових осіб пояснень, представлення необхідних документів, доставляти
порушника в ОВС, застосовувати інші примусові заходи.

Як правило, про порушення справи можна говорити тільки як про психічний,
вольовий акт, не фіксованому процесуально зовні, але можливе прийняття
рішення почати розслідування при наявності ознак провини. Порушивши
справу, посадову особу визначає тим самим початок дій, спрямованих на
збір доказів, що підтверджують чи спростовують здійснення
адміністративного делікту.

У процесі розслідування повинні бути установлені фактичні обставини
зробленої провини, які можна підрозділити на три групи. Перша —
обставини, що мають безпосереднє значення для рішення питання про
наявність чи відсутності складу провини. Іншу групу складають обставини,
що знаходяться за рамками складу порушення, але мають значення для
визначення виду і розміру стягнення.

Одна з задач адміністративного провадження складається у виявленні
причин і умов, що сприяють здійсненню порушень, їхньому попередженні.
Тому увага приділяється і цій групі фактів.

З’ясування фактичних обставин справи здійснюється різними способами.
Широко використовується опитування. Для опитування й одержання пояснень
можуть бути викликані будь-які особи, які володіють відомостями, що
мають значення для справи. Це порушники, потерпілі, свідки, фахівці.
Суб’єкт розслідування може призначити експерта, коли виникає
необхідність у спеціальних пізнаннях (ст. 273 КпАП України), вимагати
довідки від організації.

Дослідження фактичних обставин може здійснюватися і за допомогою
матеріальних носіїв інформації (речовинних доказів і документів),
одержуваних у результаті затримки деліквента, особистого огляду й огляду
речей, огляду транспортних засобів і приміщень, вилучення предметів.

Процесуальним документом, що підводить підсумки розслідування по
адміністративній справі, є протокол, що фіксує кожне порушення, крім
випадків, прямо передбачених законодавством.

У ст. 256 КпАП названий перелік відомостей, що повинні міститися в
протоколі про провину.

Перша група відомостей стосується обставин здійснення і кваліфікації
порушення. У протоколі вказуються дата і місце його складення, посада,
прізвище, ім’я,  по  батькові особи, яка склала протокол. Повинний бути
точно і конкретно зазначений акт, що передбачає адміністративну
відповідальність за дане порушення, його стаття. У випадку вилучення в
порушника незаконно набутих, збережених, придбаних чи використовуваних
предметів, водійського посвідчення, інших документів у протоколі
робиться відповідна запис.

Друга група відомостей пов’язана з закріпленням даних, що характеризують
особистість деліквента: прізвище, ім’я, по батькові, вік, рід занять,
матеріальне становище, місце проживання і роботи, документ, що засвідчує
особистість. Особистість засвідчується по паспорті, посвідченню водія чи
іншому документу.

Третю групу складають відомості, що характеризують протокол як офіційний
документ. У ньому вказуються дата і місце його складання, прізвище і
посада укладача, прізвища й адреси свідків і потерпілих, якщо вони
маються. Відсутність відомостей про укладача протоколу робить його
дефектним, тому що невідомо, складений він повноважною на те особою чи
ні. Протокол скріплюється поруч підписів. Насамперед він повинний бути
підписаний особою, що його склала, і деліквентом. При наявності свідків
і потерпілого протокол підписується також цими особами.

Четверта група відомостей пов’язана з реалізацією права на захист.
Особі, притягуваної до відповідальності, необхідно роз’яснити його права
й обов’язки, передбачені ст. 268 КпАП, про що робиться відмітка у
протоколі. Воно вправі ознайомитися зі змістом протоколу, внести в нього
власноручні пояснення, підписати його чи відмовитися від підпису і
вказати мотиви відмовлення, представити прикладені до протоколу
пояснення чи зауваження по його змісту. Відмовлення підписати протокол
не зупиняє подальшого руху справи, але він повинний бути зафіксований
спеціальним записом.

Особа, притягувана до відповідальності, вправі вимагати, щоб йому була
вручена копія протоколу.

Специфічно адміністративне розслідування, здійснюване податковими,
митними й іншими наглядовими органами. Справа в тім, що в ході своїх
планових перевірок вони, ще не маючи даних про порушення, проводять дії,
подібні з тими, котрі відбуваються при адміністративному розслідуванні.
Так, у процесі митного контролю перевіряються документи, проводиться
огляд приміщень, усне опитування, огляд товарів, особистий огляд і інші
контрольні дії. Знайшовши порушення, суб’єкт нагляду складає протокол
про нього. І це фактично означає порушення справи про адміністративний
делікт. Складання протоколу в цих випадках чітко розділяє звичайний
нагляд і адміністративне розслідування.

При здійсненні провини групою осіб протокол складається на кожного
деліквента окремо. Складання одного протоколу на всіх порушників не
дозволяє конкретизувати обвинувачення, пропоноване кожному з них, і
позбавляє можливості прямо в протоколі дати свої пояснення власне кажучи
провини. Цим обмежується право особи на захист при залученні його до
адміністративної відповідальності.

Протокол не складається в разі вчинення адміністративних правопорушень,
передбачених статтями 70, 73, 77, 153, якщо розмір штрафу не перевищує
трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, статтею 107 (у
випадках вчинення правопорушень, перелічених в частині третій статті
238) частиною третьою статті 109, статтями 110, 115, частинами першою,
третьою і п’ятою статті 116, частиною третьою статті 116-2, частинами
першою і третьою статті 117 (при накладенні адміністративного стягнення
у вигляді попередження на місці вчинення правопорушення), статтями 118,
119, частинами третьою, четвертою і п’ятою статті 133-1, статтями 134,

135 цього Кодексу, якщо особа не оспорює допущене порушення і
адміністративне стягнення, що на неї накладається.

Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону
штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці
вчинення правопорушення.

Якщо порушник оспорює стягнення, що на нього накладається за вчинення
правопорушення, передбаченого частиною першою цієї

статті, то складається протокол про адміністративне правопорушення.

Завершальним етапом першої стадії провадження у справах про
адміністративні правопорушення є направлення матеріалів розслідування на
розгляд. Очевидно, що він має місце лише тоді, коли особа, що закінчила
розслідування і склало протокол, саме не вправі вирішити справу чи
власне кажучи вважає за необхідне передати її в інші органи.

Справа, по якій проведене розслідування, направляється:

1) органу чи посадовій особі, уповноваженої розглядати відповідну
категорію адміністративних правопорушень;

2) в орган внутрішніх справ, прокуратуру, якщо будуть виявлені ознаки
злочину;

3) на розгляд громадської чи організації трудового колективу;

4) командиру військової частини, ректору вузу, що відповідає органу для
рішення питання про притягнення особи, що скоїла адміністративну
провину, до дисциплінарної відповідальності.

Справи, розслідування по який проводилося співробітниками органа,
спрямовуються, як правило, його керівнику, що і вирішує питання про
подальший хід справи.

II. Спрощене провадження

Законодавством як виняток передбачається спрощене провадження у справах
про адміністративні правопорушення. У подібних випадках протокол не
складається.

Провадження може бути прискореним при обов’язковій наявності відразу
трьох умов: якщо зроблено одне з правопорушень, що вважається незначним;
якщо за дане діяння на винний може бути накладене таке стягнення, як
попередження чи штраф; якщо громадянин не заперечує стягнення, що
накладається на нього. Іншими словами, коли громадянин не визнає себе
винним чи вважає застосовувану санкцію необґрунтовано суворої, справа
повинна бути вирішена не в спрощеному, а в загальному порядку.

Розгляд справ про адміністративні правопорушення

Стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення і винесення в
справі постанови полягає в тому, що компетентний орган (посадова особа)
проводить остаточне розслідування в справі і дає правову оцінку діям
особи, що позначено в протоколі як правопорушник.

Стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення має в собі
кілька етапів:

підготовка справи до розгляду і слухання;

аналіз зібраних матеріалів, обставин справи;

прийняття постанови;

доведення постанови до зведення.

Одержавши матеріали справи, компетентний орган (посадова особа) готує їх
до розгляду. При цьому він вирішує: чи відноситься до його компетенції
розгляд даної справи; чи правильно складені протокол і інші матеріали
справи про адміністративне правопорушення; чи сповіщені особи, що беруть
участь у розгляді справи, про час і місце його розгляду; чи витребувані
необхідні додаткові матеріали; чи підлягають задоволенню клопотання
особи, приваблюваного до адміністративної відповідальності, що
постраждали, їхніх законних представників і адвоката.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито, як
правило, за місцем її здійснення. При розгляді справи орган (посадова
особа) з’ясовує: чи було зроблено адміністративне правопорушення; чи
винна дана особа в його здійсненні; чи підлягає вона адміністративній
відповідальності; чи є обставини, що пом’якшують чи обтяжують
відповідальність; чи заподіяний майновий збиток; чи маються підстави для
передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд
товариського суду, комісії з боротьби з пияцтвом, утвореної на
підприємстві, в установі чи організації їхніх структурних підрозділах,
громадській організації, трудового колективу, а також з’ясовує інші
обставини, що мають значення для правильного дозволу справи.

За загальним правилом справа про адміністративне правопорушення
розглядається в п(ятнадцятиденний термін із дня одержання органом
(посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про
адміністративне правопорушення й інших матеріалів справи. Скорочені
терміни розгляду справи — одні доба, три-, п’яти- і семиденний термін —
установлені законодавством про адміністративні правопорушення для деяких
видів правопорушень.

Так, у відповідності зі ст. 277 КпАП протягом доби розглядаються,
наприклад, справи про заготівлю, переробку чи збут радіоактивно
забруднених продуктів харчування або іншої продукції; порушенні правил
про валютні операції; незаконних посівах і вирощуванні снотворного маку
або коноплі; злісній непокорі законному розпорядженню чи вимозі
працівника міліції, члена суспільного формування по охороні суспільного
порядку, військовослужбовця; дрібному хуліганстві й ін. У триденний
термін розглядаються справи про виготовлення і використання без
належного дозволу радіопередавальних пристроїв; дрібної спекуляції;
торгівлі з рук у невстановлених місцях. У п’ятиденний термін
розглядаються справи про дрібне розкрадання державного чи колективного
майна; порушенні вимог режиму радіаційної безпеки в місцевостях, і ін. У
семиденний термін розглядаються справи про порушення, зв’язаних з
використанням газу, експлуатацією газовикористовувальних установок без
обліку витрати газу; непідготовленістю до роботи резервного паливного
господарства.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова
особа) виносить постанова в справі. Постанова виконавчого органа
селищної, сільської ради в справі про адміністративне правопорушення
приймається у формі рішення. Зміст постанови і його форма урегульовані в
ст. 283 Коап. Вона повинна містити: найменування органа (посадової
особи), що виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, у
відношенні якої розглядається справа; виклад обставин, установлених при
розгляді справи; вказівка на нормативний акт, що передбачає
відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте в
справі рішення.

Якщо при рішенні питання про накладення стягнення за адміністративне
правопорушення адміністративними комісіями, виконавчими органами
селищних, сільських рад, районними (міськими) судами (суддями) одночасно
зважується питання про відшкодування винним майнового збитку, то в
постанові в справі вказуються розмір збитку, що підлягає стягненню,
порядок і термін його відшкодування.

Постанова в справі повинне містити рішення питання про вилучені речі і
документи (якщо таке вилучення проводилося), а також вказівка про
порядок і термін його оскарження.

Постанова колегіального органу приймається простою більшістю голосів
членів колегіального органу, що є присутніми на засіданні, підписується
головуючим на засіданні і секретарем цього органу.

При розгляді справи про адміністративне правопорушення посадові особи,
крім КпАП і інших нормативних актів загального характеру, керуються
також положенням про органи, представниками яких вони є (наприклад,
Положенням про адміністративні комісії й ін.). Своє рішення вони
оформляють шляхом винесення постанови чи роблять запис про міру
стягнення на протоколі про адміністративне правопорушення. Таке право
надане, наприклад, начальнику райвідділу міліції чи його заступнику.

Після розгляду справи орган (посадова особа) виносить у відповідності зі
ст. 284 КпАП одну з наступних постанов: 1) про накладення
адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу,
передбачених ст. 241 КпАП; 3) про припинення справи.

Постанова про припинення справи виноситься при оголошенні усного
зауваження, передачі матеріалів на розгляд товариського суду, комісії з
боротьби з пияцтвом, утвореної на підприємстві, в установі чи
організації їхніх структурних підрозділах, громадській організації чи
трудового колективу або передачі їхньому прокурору, органу досудового
слідства, а також при наявності обставин, передбачених ст. 247 КпАП .

До цих обставин відносяться: 1) відсутність події і складу
адміністративного правопорушення; 2) недосягнення особою до моменту
здійснення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку; 3)
неосудність особи, що скоїла протиправну дія чи бездіяльність; 4)
здійснення дії особою в стані крайньої необхідності чи необхідної
оборони; 5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування
адміністративного стягнення; 6) скасування акта, що встановлює
адміністративну відповідальність; 7) збіг до моменту розгляду справи про
адміністративне правопорушення термінів, передбачених ст. 38 КпАП (двох
місяців із дня здійснення правопорушення, а при триваючому
правопорушенні — двох місяців із дня його виявлення); 8) наявність за
тим же фактом у відношенні особи, притягуваної до адміністративної
відповідальності, постанови компетентного органа (посадової особи) про
накладення адміністративного стягнення чи невідміненого рішення
товариського суду органом (посадовою особою), що має право накладати
адміністративне стягнення по даній справі чи невідміненої постанови про
припинення справи про адміністративне правопорушення, а також порушення
по даному факту кримінальної справи; 9) смерть особи, у відношенні якого
було почате провадження в справі.

Якщо ж була винесена постанова про накладення адміністративного
стягнення, то вона з(являється негайно по закінченні розгляду справи.
Копія постанови протягом трьох днів вручається під розписку чи
висилається особі, у відношенні якого вона винесена. Копія постанови в
той же термін вручається чи висилається потерпілому на його прохання. У
випадку, якщо вона висилається, про це робиться відповідна відмітка в
справі.

Оголошенням постанови в справі про адміністративне правопорушення
закінчується стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Постанова про накладення адміністративного стягнення в деяких випадках
обов’язково доводиться до відомості громадськості. Ці випадки
передбачені в ст. 286 Коап.

Оскарження й опротестування постанов у справах про адміністративні
правопорушення

На цій стадії є такі етапи:

оскарження, опротестування постанови;

перевірка законності постанови;

винесення рішення;

реалізація рішення.

Важливою гарантією законності й обґрунтованості застосування
адміністративних стягнень є існування стадії перегляду постанов. Під
переглядом розуміється розгляд справ органами, на які покладений
контроль за законністю постанов. Така стадія передбачена у всіх
юрисдикційних провадженнях (процесах).

Перегляд – це новий розгляд справи суб’єктом, наділеним правом
скасувати, змінити чи залишити раніше прийнятий акт без змін. Перегляд
варто відрізняти від повторного розгляду справи, що проводиться в тих
випадках, коли прийнята раніше постанова скасована і справа направлена
на новий розгляд. У першому випадку діє постанова в справі, законність і
обґрунтованість якого перевіряється. В другому випадку стара постанова
скасована й у справі необхідно прийняти нову постанову.

Стадія перегляду є факультативною, необов’язковою. Лише невелика
кількість справ розглядається в порядку контролю, але вже сам факт
існування такої можливості має велике превентивне значення, дисциплінує
тих, кому доручено застосовувати адміністративні стягнення. Перегляд
постанов як самостійна стадія, побудована на основі сполучення волі
оскарження й опротестування постанов з обов’язком компетентних органів
розглянути їх, дозволяє на основі однакового тлумачення і застосування
закону виправляти й усувати допущені помилки.

Гарантією дотримання законності є також право вищих органів виконавчої
влади, незалежно від наявності скарги, протесту прокурора, скасовувати
чи змінювати постанови. Таким правом наділений і голова вищестоящого
суду. Справу розглядає перша інстанція, а переглядає друга. При
перегляді діє таке правило: друга інстанція не вправі збільшити
стягнення.

Порядок оскарження постанови в справі про адміністративне правопорушення
урегульований у ст. 288 КпАП. Постанови адміністративної комісії,
комісії з боротьби з пияцтвом оскаржуються у виконком відповідної ради
чи в місцевий (районний, міський) суд; рішення виконавчого органа
селищної, сільської ради – у виконавчий орган районного, міського,
районної в місті ради чи в місцевий (районний, міський) суд; постанова
іншого органа (посадової особи) про накладення адміністративного
стягнення у виді штрафу — у вищий орган (вищестоящій посадовій особі) чи
в суд; постанова про накладення іншого адміністративного стягнення — у
вищий орган (вищестоящій посадовій особі), після чого скарга може бути
подана в місцевий (районний, міський) суд. Рішення суду у всіх
приведених випадках є остаточним і оскарженню не підлягає.

Правом перегляду наділений: вищий орган (посадова особа); суд, орган
(посадова особа), що прийняла постанову. А процесуальними підставами
можуть бути:

• скарга особи, у відношенні якої винесена постанова;

• скарга потерпілого;

• протест прокурора;

• розсуд вищого органа (голови вищестоящого суду);

• розсуд органа, що прийняв постанову.

Іншими словами, стадія перегляду може початися за скаргою громадянина і
з ініціативи органа, що здійснює контроль за законністю, а також автора
постанови.

Для оскарження постанови по деяких категоріях справ про адміністративні
правопорушення шлях оскарження постанови визначається в залежності від
виду накладеного адміністративного стягнення (попередження, позбавлення
спеціального права, наданого громадянину) встановлений двоступеневий
(инстанційний) порядок – скарга спочатку підлягає розгляду вищим органом
(вищестоящою посадовою особою) стосовно органа (посадової особи), який
виніс постанову, і тільки після цього може бути розглянутий у суді. Може
бути оскаржене будь-яка постанова, у тому числі в частині накладення
основного чи додаткового стягнення, а також і постанова про припинення
провадження в справі про адміністративне правопорушення по передбаченим
законом обставинам. Правоохоронні органи стикаються з ускладненнями при
розгляді скарг на постанови у справах про адміністративні
правопорушення. Це пов’язується з тим, що адміністративно-процесуальні
норми, що регламентують порядок здійснення провадження на цій стадії,
нечисленні і багато в чому не забезпечують правильний розгляд скарг і
протестів.

Розгляд скарг на постанову у справах про адміністративні правопорушення
в органах, повноважних виконувати такі дії, здійснюються в два етапи.
Перший етап містить у собі підготовчі дії: перевірку підвідомчості
скарги чи протесту; вивчення справи і перевірку наявності в справі
документів, зазначених в описі; витребування необхідних документів і
прилучення їх до матеріалів справи; попередню бесіду з заявником (при
необхідності цього); визначення часу і місця розгляду скарги;
повідомлення учасників розгляду в справі (особи, у відношенні якої
винесена постанова, що потерпіла чи їхніх законних представників,
прокурора, представника органу, який виніс постанову). Дотримання
процедурно-процесуальних правил необхідно дотримуватися і при
безпосередньому розгляді скарги (протесту).

Схему ведення процесу розгляду скарги (протесту) можна представити в
такий спосіб:

оголошення справи, що підлягає розгляду;

оголошення складу колегіального органу (представлення посадової особи),
що розглядає справу;

роз’яснення учасникам їхніх прав і обов’язків;

розгляд питання про можливість розгляду справи у відсутності кого-небудь
з осіб, що нез’явилися;

дозвіл клопотань (якщо вони заявлені);

доповідь справи чи змісту скарги (протесту прокурора);

виступ учасників розгляду по скарзі;

виступ адвоката;

виступ прокурора з висновком чи у підтримку протесту;

закрита нарада колегіального органу чи винесення постанови посадовою
особою;

оголошення прийнятого рішення, роз’яснення його змісту і порядку
можливого подальшого провадження в справі в адміністративному або в
судовому порядку.

Існує кілька варіантів оскарження, закріплених у законі.

Перший варіант — альтернативний. Будь-яка постанова колегіального
органа, а також одноособова постанова посадової особи про накладення
штрафу може бути оскаржено громадянином у вищий орган (посадовій особі)
чи в суд. Який канал оскарження обрати — адміністративний чи судовий –
вирішує громадянин.

Другий варіант — послідовний, східчастий, тобто закон надає право
оскаржити постанову спочатку в один орган, а потім в іншій. Скарга на
одноособову постанову посадової особи про накладення адміністративного
стягнення (крім штрафу) подається громадянином у вищий орган,
вищестоящій посадовій особі, після одержання відповіді вона може бути
подана в суд.

Третій варіант — винятковий: скарга подається в адміністративному
порядку, тобто тільки у вищий орган, вищестоящій посадовій особі.

Четвертий варіант стосується постанов суддів. За загальним правилом вони
не підлягають оскарженню.

При розгляді скарг на постанову у справах про адміністративні
правопорушення треба з’ясувати наступне: чи досить для прийняття
обґрунтованого і правильного рішення в матеріалах справи даних; чи не
міститься в діях притягнутого до адміністративної відповідальності особи
ознак злочину; які слід ужити заходів по усуненню причин і умов, що
сприяють здійсненню правопорушення. При перевірці правильності
оскарженої постанови в справі про адміністративне правопорушення
правомочні органи (посадові особи) вправі вийти і за межі скарги. Іншими
словами, при розгляді скарг і протестів справа перевіряється в повному
обсязі, як в оскарженій (опротестованої) частини, так і в не оскарженій.
Орган (посадова особа), що розглядає скаргу чи протест на постанову в
справі про адміністративне правопорушення, правомочний змінити юридичну
кваліфікацію провини і застосувати адміністративне стягнення відповідно
до належної статті КпАП. Однак така перекваліфікація можлива тільки у
випадках, якщо це не зв’язано з посиленням накладеного стягнення (при
розгляді скарги особи, притягнутої до адміністративної
відповідальності), і якщо це не веде до зміни підвідомчості розгляду
справи і скарги. При зміні юридичної кваліфікації адміністративного
правопорушення, що веде зміну підвідомчості розгляду справи і скарги,
постанова в справі скасовується, і справа спрямовується компетентному
органу (посадовій особі) на нове розслідування.

Вищий орган (посадова особа), суд, переглядаючи постанову, приймає одне
з наступних рішень:

а) залишає постанова без зміни, а скаргу чи протест без задоволення;

б) скасовує постанова і направляє справа на новий розгляд. Якщо при
розгляді скарги буде встановлено, що постанова винесена органом
(посадовою особою), що не була правомочна вирішувати дану справу, то
воно скасовується і справу спрямовується на розгляд компетентного
органа (посадової особи);

в) скасовує постанова і припиняє справа про адміністративне
правопорушення;

г) змінює засіб стягнення в межах, передбачених санкцією відповідної
статті для того, щоб стягнення не було посилено.

Копія рішення за скаргою чи протестом протягом трьох днів висилається
особі, у відношенні якої вона винесена, а також органу, що прийняв
постанову в справі. Потерпілому копія надсилається на його прохання. Про
результати розгляду протесту повідомляється прокурору.

Виконання постанов

Етапи:

звертання постанови до виконання;

фактичне виконання;

закінчення виконання справи.

Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень
завершальна стадія провадження у справах про адміністративні
правопорушення. Її суть складається в практичній реалізації
адміністративного стягнення, що призначено правопорушнику постановою. У
відповідності зі ст. 278 КпАП постанова підлягає виконанню з моменту
його винесення. Постанови є адміністративними актами і набираю сили
негайно.

У процесі виконання постанови особи, винні в здійсненні
адміністративної провини несуть відповідні позбавлення й обмеження
особистого, морального чи матеріального характеру. Від того як
послідовно реалізована постанова про адміністративне стягнення,
наскільки справа доведена до кінця в більшості залежить рівень
ефективності боротьби з адміністративними правопорушеннями, їхнє
попередження, результативність виховання громадян у дусі точного і
неухильного дотримання законів.

Порядок виконання постанов про адміністративних стягнень
урегульований КпАП України, митному кодексі України й інших законодавчих
актах України.

Необхідною умовою виконання постанови про накладення адміністративного
стягнення є вступ її в законну силу. Це означає, що постанова
прийняла юридичне значення й обов’язкова до виконання.

Згідно зі ст.289 КпАП України постанова про накладення
адміністративного стягнення обов’язкова для виконання державними і
громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями,
посадовими особами і громадянами.

Постанова охоплює не тільки діяльність уповноважених державних
органів (посадових осіб), а і поводження самого порушника. Наприклад,
особа, притягнута до адміністративної відповідальності зобов’язана
виконувати ті чи інші обов’язки покладені на нього постановою.
Відхилення від добровільного виконання цієї постанови призиває до
необхідності застосування до правопорушника примусових заходів впливу.

Орган, уповноважений приймати постанови до виконання зобов’язаний
вчасно і точно здійснювати цілий ряд дій, установлених КпАП України й
інших нормативних актів, оформити необхідні документи, направити їх по
приналежності.

Всі інші юридичні і фізичні особи, причетні до своєчасного і
точного виконання постанови (адміністрація підприємств, установ,
організацій, банківських установ, торгового підприємства і ін.),
зобов’язані сприяти органам виконуючим постанову її реалізації. Орган
(посадова особа), що виніс постанову про адміністративне стягнення,
покликаний здійснювати контроль за правильною і своєчасною реалізацією
цього акта, розв’язувати питання пов’язані з його виконанням.

У відповідності зі ст.299 КпАП України постанова про накладення
адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту його винесення
якщо інше не призначене діючим кодексом чи іншими актами законодавства
України.

Постанова про накладення стягнення є актом органів управління і
набирає силу з моменту його прийняття. Це одне з конкретних проявів
оперативного характеру адміністративної відповідальності.

Якщо постанова про накладення адміністративного стягнення
опротестовано прокурором чи оскаржена особою стосовно якої вона
винесена, або потерпілим, вона виконується після залишення протесту чи
скарги без задоволення. Виняток складають постанови про застосування
заходів стягнень у виді попередження, адміністративного арешту, а також
коли штраф накладається на місці здійснення адміністративного
правопорушення.

Постанову виконують різні державні органи. При цьому вони
здійснюють двояку за своїм характером діяльність: направлення постанови
до виконання і безпосереднє її виконання. І та і інша діяльність
складає єдину стадію виконання постанов, але є її різними етапами.

Перший етап — направлення постанови до виконання, що здійснюють
юрисдикційні органи (ті, що вирішують питання про відповідальність
винних і виносять постанови про накладення адміністративних стягнень).
Відповідальний орган в першу чергу повинний вчасно направити винесену
постанову органу — виконавцю.

У сферу діяльності юрисдикційного органу входить також здійснення
контролю за своєчасним і точним виконанням постанов і рішень усіх
пов’язаних з ним питань ( відстрочка, призупинення виконання постанови
й ін.).

Другий етап — безпосереднє виконання постанови про накладення
адміністративного стягнення; воно покладено на уповноважених на це
органів (органи внутрішніх справ, судових виконавців, митні органи й
ін.).

При веденні справ про деякі правопорушеннях юрисдикційний орган,
що виніс постанову, уповноважений сам її виконати. Наприклад, за
керування транспортним засобом у стані сп’яніння посадові особи
державної автомобільної інспекції можуть накласти на водія
адміністративне стягнення у виді позбавлення прав керування
транспортним засобом на певний строк. Вони ж виконують винесену
постанову шляхом вилучення посвідчення на право керування транспортними
засобами.

Як відзначалося вище, за загальним правилом постанова про
накладення

адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту винесення.
Якщо негайне виконання постанови про накладення адміністративного
стягнення у виді адміністративного арешту, виправних робіт чи штрафу (за
винятком стягнення штрафу на місці здійснення адміністративного
правопорушення) є неможливим, орган (посадова особа), що виніс
постанову, може відстрочити виконання постанови на термін до одного
місяця ( ст.301 КпАП України).

Закінчення виконання означає і закінчення провадження в справі.
Адміністративна справа здається в архів.

На практиці виникають такі обставини по який провадження у справах про
адміністративних правопорушень не повинне здійснюватися, а якщо
постанова про накладення адміністративного стягнення все-таки була
винесена, її виконання необхідно припинити.

У КпАП (ст.302) позначений перелік обставин, що виключають можливість
початку чи подальшого провадження в справі і є підставою для
припинення виконання постанови про адміністративне стягнення, якщо воно
винесено. До них відносяться: 1) видання акта амністії з умовою, що він
усуває застосування адміністративного стягнення; 2) скасування акта
встановлюючого адміністративну відповідальність за дану провину; 3)
смерть особи, що підлягає адміністративному стягненню.

Стаття 303 КпАП України встановлює терміни давності по закінченні яких
постанови і накладення адміністративних стягнень не підлягають
виконанню. Загальний термін давнини — три місяці з дня винесення. У
цей термін не включається час на який виконання постанови припиняється в
зв’язку з відстрочкою виконання постанови у відповідності зі ст.301
КпАП України, а також з винесенням протесту чи подачі скарги.

З приведеного загального правила про тримісячний термін можливі
винятки, що можуть встановлювати й інші більш тривалі терміни для
виконання постанов у справах про окремі види адміністративних
правопорушень.

У відповідності зі ст.139 Митного кодексу України конфіскація предметів
порушення, що є безпосереднім об’єктом, митних правил і предметів зі
спеціально виготовленими схованками використовуваних для переміщення
через митний контроль з утаюванням таких предметів, проводитися
незалежно від часу здійснення або виявлення порушення митних правил.

Контроль за правильним і своєчасним виконанням постанов про накладення
адміністративних стягнень здійснюється органом (посадовою особою), що
виніс постанову.

На даній стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення
виникає багато складних питань, зв’язаних не тільки «власне» з
виконанням постанов, але і з вирішенням інших питань, що визначають
своєчасність, правильність і повноту виконання постанов органів
адміністративної юрисдикції. На основі аналізу практики і діючих норм
можна представити наступний перелік питань, що доводиться вирішувати
органам адміністративної юрисдикції при виконанні постанов у справах про
адміністративні правопорушення:

Відстрочка виконання постанови;

Скорочення терміну позбавлення спеціального права, наданого громадянину;

Заміна невідбутих виправних робіт на штраф чи адміністративний арешт;

Заміна зобов’язаної особи;

Припинення виконавчого провадження;

Поворот виконання постанови;

Залучення до відповідальності посадових осіб, винних у невиправленні чи
неналежному виконанні постанов у справах про адміністративні
правопорушення;

Залучення до відповідальності посадових осіб, винних у втраті
виконавчого документа.

Названий перелік питань, що підлягають вирішенню при виконанні постанов
про накладення адміністративних стягнень, є зразковим. У нього можна
включити питання, пов’язані з уточненням яких-небудь неточностей у
постановах, з усуненням описок і помилок при виготовленні тексту і копій
постанов, з усуненням арифметичних помилок у визначенні відповідного
стягненню майнового збитку, заподіяного адміністративним
правопорушником, з визначенням черговості виконання постанови в частині
застосування майнових стягнень, з визначенням долі речових доказів чи
предметів конфіскації (або предметів, що підлягають вилученню).

На практиці іноді виникають питання, пов’язані з зарахуванням у термін
відбування адміністративного арешту часу утримання під вартою
(наприклад, при застосуванні цього стягнення в зв’язку з припиненням
кримінальної справи). Подібне питання виникає і при застосуванні
адміністративного стягнення у виді виправних робіт. Нарешті, не
виключаються випадки звільнення від відбування стягнення у виді
адміністративного арешту чи виправних робіт при наявності обставин, що
перешкоджають відбуванню цих видів стягнень. Крім того, можлива
постановка питання про заміну суворого адміністративного стягнення на
більш м’яке.

Нелогічні ситуації виникають іноді навіть при дотриманні встановленого
законом порядку перегляду постанов (за протестами прокурорів): через те,
що легалізований порядок ускладнений зайвими формальностями, нерідко
змінюються і скасовуються цілком законні, обґрунтовані і справедливі
постанови. А формальності обставляються багатьма документами: спочатку
орган виконання повинний внести представлення прокурору, зміст цього
документа дублюється в протесті прокурора; протест надходить в орган, що
виніс постанову; при винесенні нової постанови значною мірою
повторюється зміст представлення органа виконання постанови (наприклад,
у випадках заміни адміністративного арешту на більш м’яке стягнення).

Наділення органів адміністративної юрисдикції правом перегляду винесених
ними постанов про накладення адміністративних стягнень по представленню
органів виконання виключило б у багатьох випадках непогодженість у діях
правоохоронних органів і сприяло б забезпеченню реального виконання
таких постанов.

Питання, зв’язані з виконанням постанов у справах про адміністративні
правопорушення, виникають на різних стадіях виконавчого провадження: до
вступу постанови в законну силу; після вступу постанови в законну силу;
у процесі виконання постанови; по закінченні виконання постанови
(наприклад, при повороті виконання постанови).

Різними бувають і приводи для розгляду питань, зв’язаних з виконанням
постанови: заява зацікавлених осіб (притягнутих до адміністративної
відповідальності, потерпілих чи їхніх законних представників); медичні
висновки про протипоказання для відбування стягнення; представлення
органів виконання; клопотання трудових колективів чи громадських
організацій; заяви адвокатів; протести прокурорів; видання акта про
амністію і т.п.

4. Адміністративні провадження в діяльності органів внутрішніх справ.

Адміністративні провадження в діяльності органів внутрішніх справ
займають важливе місце, оскільки вони в процесі здійснення
управлінської, адміністративної діяльності розглядають пропозиції, заяви
і скарги громадян і приймають по них рішення. При цьому працівники
органів внутрішніх справ зобов’язані керуватися правилами провадження за
пропозиціями, заявам і скаргам громадян, строго і неухильно зберігати
порядок і терміни їхнього розгляду, уважно відноситися до звертань
громадян.

У сфері діяльності органів внутрішніх справ широко використовується
метод заохочення. За зразкове виконання обов’язків і досягнуті високі
результати в службі, подвиги і ретельність по службі до працівників
застосовується заохочення. Органами внутрішніх справ заохочуються також
громадяни, що зробили допомогу міліції у виконанні покладених на неї
обов’язків. Заохочення здійснюється в порядку, встановленому правилами
провадження у справах про заохочення. Представлення до державних нагород
України в органах внутрішніх справ здійснюється відповідно до Положення
про державні нагороди України. Порядок застосування до співробітників
заохочення визначений Положенням про службу в органах внутрішніх справ
України.

Поряд із заохоченням в органах внутрішніх справ застосовується
дисциплінарна відповідальність, на винних накладаються дисциплінарні
стягнення. Застосування стягнень здійснюється за правилами
дисциплінарного провадження. Порядок накладення стягненні на
співробітників регламентується вищевказаним Положенням про службу в
органах внутрішніх справ. Так, відповідно до правил Положення перед
накладенням стягнення від особи, що притягається до відповідальності
повинне бути витребуване письмове пояснення. При необхідності
провадиться перевірка зазначених у ньому відомостей з винесенням
висновку за результатами перевірки. Дисциплінарне стягнення повинне бути
накладене до збігу 10 доби з того дня, коли начальнику стало відомо про
скоєну провину, а у випадках проведення службової перевірки, порушення
кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення — не
пізніше одного місяця, відповідно, із дня закінчення перевірки, розгляду
компетентним органом чи посадовою особою кримінальної справи чи справи
про адміністративне правопорушення і винесення по них остаточного
рішення, не вважаючи часу хвороби винного чи перебування його у
відпустці.

За кожен випадок порушення службової дисципліни може бути накладене
тільки одне дисциплінарне стягнення.

Наказ про накладення дисциплінарного стягнення з вказівкою основ його
накладення об(являється співробітником органів внутрішніх справ,
підданій стягненню особі, під розписку.

Дисциплінарне стягнення приводиться у виконання не

повільно, але не пізніше одного місяця з дня його накладення. Після

закінчення цього терміну стягнення у виконання не приводиться,

але підлягає обліку. Стягнення вважається знятим, якщо протягом

року з дня його накладення співробітник, на якого було накладене
стягнення, не буде підданий новому дисциплінарному

стягненню. Усне стягнення вважається знятим після закінчення

одного місяця. Дострокове зняття дисциплінарного стягнення в

порядку заохочення провадиться начальником, що наклав

це стягнення, рівним йому вищестоящому чи прямому начальнику.

Стягнення не може бути накладене під час хвороби співробітника органів
внутрішніх справ або в період його перебування в відпустці чи
відрядженні, а також у випадку, якщо з дня здійснення провини пройшло
більш шести місяців, а за результатами ревізії чи перевірки
фінансово-господарської діяльності – більш двох років із дня його
здійснення. У зазначений термін не включаються період перебування
співробітника у відпустці, час хвороби, а також час провадження по
кримінальній справі чи справі про адміністративне правопорушення.

Якщо до співробітника, на думку начальника, необхідно застосувати заходи
заохочення чи стягнення, що виходять за межі його прав, то він клопоче
про цьому перед вищестоящим начальником. Останній має право скасувати,
пом’якшити дисциплінарне стягнення, накладене нижчестоящим начальником
або накласти більш строге стягнення, якщо раніше оголошене не відповідає
тяжкості зробленої провини.

Дисциплінарні стягнення на співробітників слідчого апарата органів
внутрішніх справ накладаються начальниками, яким надане право
призначення їх на посаду, а у випадках, зв’язаних із процесуальною
діяльністю співробітників, – за узгодженням з керівниками відповідних
слідчих підрозділів.

Співробітник органів внутрішніх справ вправі оскаржити накладене на
нього дисциплінарне стягнення послідовне вищестоящим начальникам аж до
Міністра внутрішніх справ України, а у встановлених законом і Положенням
про службу в органах внутрішніх справ України випадках — у суд.

У випадку незгоди з рішенням про переміщення по службі, звільненні з
посади в службовому порядку, зниженні в посаді, зниженні в спеціальному
званні, звільненні співробітник вправі оскаржити це рішення вищестоящому
начальнику органа внутрішніх справ, а рішення, прийняте Міністром
внутрішніх справ України чи Президентом Росії, — у суд у місячний термін
із дня вручення йому копії відповідного наказу або з дня одержання
письмового повідомлення МВС України чи Президента України про
відмовлення в відновленні в посаді, спеціальному званні або на службі в
органах внутрішніх справ. Рішення, прийняте на користь співробітника,
підлягає негайному виконанню.

5. Висновок.

У результаті знайомства з дослідженням в галузі провадження у справах
про адміністративні правопорушення можна зробити наступні висновки.

В галузі права поняття процесу нерозривно пов’язано з розглядом
суперечки, а при провадженні у справах про адміністративні
правопорушення спор у правовому змісті відсутній. При відсутності
суперечки державний орган (посадова особа) діє в рамках не юридичного
процесу, а матеріально-правової процедури його функціонування.

Самостійність провадження у справах про адміністративні правопорушення
обумовлюється як мінімум двома причинами: 1) специфікою матерії, що
розбираються: суперечки з відносин влади і примуса за своїм змістом
далекі від цивільного розгляду з його принципами усності, рівності
сторін, змагальності, матеріального інтересу; 2) особливостями самого
провадження , що укладається, на думку багатьох його дослідників, у
спрощеній процедурі. На мою думку, процедура не може бути спрощеною, але
повинна бути адекватною для винесення відповідно правовій істині
рішення, забезпечувати переконання громадян у правильності застосування
до них правил, установлених державою.

Серед особливостей провадження у справах про адміністративні
правопорушення можна назвати наступні: 1) покладання права доказу на
владну сторону адміністративного процесу, на відміну від традиційного
процесу; 2) можливість і усного, і письмового ведення справи, вирішення
справи у відсутності відповідача, відсутність багатьох твердих правил
цивільного і карного процесів; 3) провадження у справах про
адміністративних правопорушень — це квазісудебна діяльність; 4) у
провадженні у справах про адміністративні правопорушення беруть участь
два суб’єкти, а не як у цивільному процесі; 5) публічний характер
правопорушень, що викликають спор.

У даній курсовій роботі були викладені основні принципи й елементи
провадження у справах про адміністративні правопорушення на
компілятивній основі. Багато питань залишилися поза зоною уваги, але
основні підходи до висвітлення проблематики провадження у справах про
адміністративні правопорушення були покладені в основу даної роботи.

Список використовуваної літератури

Законодавчі і нормативні акти органів державної влади.

Конституція України

Кодекс про адміністративні правопорушення

Закон України “Про міліцію”

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»

Закон України «Про дорожній рух»

Закон України «Про пожежну безпеку»

Навчальні посібники і монографічні видання.

Авер’янов В.Б. „Державне управління в Україні” (Навчальний посібник), –
К.: 1999

Битяк Ю.П., В.В. Богуцкий, В.Н. Гаращук и др. „Административное право
Украины” – Харьков: 2003

Васильев А.С. „Административное право Украины”, – Харьков: 2002

Гончарук С.Т. „Адміністративне право України”, – К.: 2001

Ківалов С.В., Біла Л.P. „Адміністративне право України”
(Навчально-методичний посібник),– Одеса: 2002.

Клименко Г.Б. „Адміністративне право”, – Харків: 2000

Коваль Л.В. „Адміністративне право України”, – К.: 1996

Колпаков В.К. „Адміністративне право України”, – К.: 1999

Павловский Р.С. „Административное право”, – К.: 1986

Література для порівняльного аналізу.

Алехин А.П. „Административное право Российской Федерации”, –М.: 1997

Бахрах Д.Н. „Административное право”, – М.: 2002

Овсянко Д.М. „Административное право”, – М.: 1997

Попов В.И., Студеникин М.С. „Административное право”, –М.:1988

Старилов Ю. Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т. I:
История. Наука. Предмет. Нормы. Субъекты. — М.: Издательство НОРМА
(Издательская группа НОРМА— ИНФРА М), 2002.

Тихомиров Ю.А. Административное право и процесс: полный курс.- М.: 2001.

Бахрах Демьян Николаевич. Административное право России. Учебник для
вузов. – М.: НОРМА, 2002.

Лунев А.Е. Вопросы административного процесса. // Правоведение.— Л.,
1962.— №2.— С.43.

Теория государства и права.— М., 1987.— С.313.

Чечот Д.М. Административная юстиция. Теоретические проблемы.— Л.,
1973.— С.28.

Бахрах Демьян Николаевич. Административное право России. Учебник для
вузов. – М.: НОРМА, 2002.

Відомості Верховної Ради Української РСР.-1985.-№ 44.- ст.-1053

Відомості Верховної Ради Української РСР.-1988.-№44.-ст.-1053

Бахрах Демьян Николаевич. Административное право России. Учебник для
вузов. – М.: НОРМА, 2002.НОРМА, 2002.

PAGE

PAGE 44

Похожие записи