Реферат на тему:

Процесуально-правова суть та становлення інституту заочного розгляду
справи в цивільному процесі України

Прийняття нового цивільного законодавства і зведення принципу
змагальності на конституційний рівень потребує від законодавця введення
низку процесуальних новел, удосконалення існуючих процесуально-правових
конструкцій, які слугують для забезпечення конституційного права на
своєчасний та ефективний судовий захист. Новим Цивільним процесуальним
кодексом України, прийнятим 18 березня 2004 р. (далі – ЦПК України),
вводиться інститут заочного розгляду справи в цивільному процесі
України. Такий порядок розгляду справи справедливо вважають однією з
форм реалізації принципу змагальності в цивільному процесі [17, с. 4;
6].

Проблеми ухвалення заочного рішення посідали значне місце в
дореволюційній науці цивільного процесуального права і були глибоко
досліджені в працях К. Анненкова, Є. Васьковського, Г. Вербловського,
В. Ісаченка, К. Малишева, П. Муллова, Є. Нєфєдьєва, А. Румянцева,
М. Шимановського, Т. Яблочкова та ін. В радянський період дослідження
цього інституту в науці цивільного процесуального права практично
відсутні, оскільки і цивільно-процесуальне законодавство цього періоду
не передбачало заочного розгляду цивільних справ. Нині праць, які б
досліджували питання заочного розгляду справи та заочного рішення в
цивільному судочинстві, є вкрай мало. Це пояснюється, зокрема, тим, що
для сучасного цивільного процесу України розглянений інститут є новим. У
сучасний період дослідження проблем заочного провадження та заочного
рішення можна знайти, наприклад, в російській науці цивільного
процесуального права, зокрема, у працях В. Аргунова, В. Жуйкова,
В. Решетняка, І. Уткіної, І. Черних та ін. В Україні окремі аспекти
перспективи запровадження заочного розгляду цивільних справ аналізували
Д. Луспеник, Н. Немировська та П. Шевчук.

Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що багато питань,
пов’язаних із заочним розглядом справи в цивільному процесі, або взагалі
не піддавалися вмвчали, або є гостро дискусійними. Чи не єдиним
питанням, щодо якого досягнута єдність думок, є переконання в потребі
відродження цього інституту. Тому спроби законодавця відродити заочний
розгляд цивільних справ в українському цивільному процесі схвальні,
однак в законодавчому регулюванні нового процесуального інституту є
багато суперечностей та недоліків, невирішеними залишилося багато
питань. Саме тому важливо провести теоретично проаналізувати інститут
заочного розгляду справи в цивільному судочинстві та окремі проблемні
питання, пов’язані із розглядом цивільних справ у заочному провадженні.

Інститут заочного розгляду має глибоке історичне коріння. Ситуацію, коли
одна сторін не з’являлася в суд, трактували і вирішували по-різному,
залежно від ролі, яка відводилася судові в державі, від значення, яке
надавалося суду як органу, що здійснює правосуддя, від ставлення
громадян до судового рішення як до акту здійснення державної волі
[11, с. 5]. Можливість розгляду справи та ухвалення рішення у
відсутності відповідача була передбачена ще в римському праві. Римське
право розцінювало неявку відповідача як непідкорення судовій владі.
Однак “покарання” за такий непослух було різним на окремих стадіях
розвитку процесу. На початковому етапі наслідком неявки було винесення
рішення на користь позивача без розгляду справи. Отже, мало місце
постановлення заочного рішення, але власне заочного провадження не
існувало, оскільки була відсутньою основна його характеристика –
дослідження обставин справи з метою вирішити спір. У пізніший період –
неявка відповідача не тягнула за собою автоматичного ухвалення рішення
та задоволення вимог позивача. Наслідком неявки став розгляд справи у
відсутності відповідача, при цьому позивач зобов’язаний був доказати
свої вимоги, а суд – постановити рішення на основі наявних доказів
[15, с. 10-11]. У канонічному праві як санкція за неявку в судове
засідання практикувалося відлучення від церкви, а у германських народів
відповідач оголошувався поза законом і все його майно забирали та
передавали під державну опіку [7, с. 3-4].

Розгляд справи за відсутності відповідача закріплювався і в
давньоруському праві. Своєрідне поняття виклику в суд можна знайти вже в
Руській Правді. Зокрема, у випадку виникнення спору позивач не мав права
вимагати негайної явки відповідача в суд, а зобов’язаний був надати йому
для цього п’ятиденний строк. Водночас, закон вимагав, щоби відповідач
надав поруку в тому, що він вчасно з’явиться в суд. Це правило дає змогу
зробити висновок, що вже тоді законодавець переслідував дві головні мети
– необмеження прав відповідача та забезпечення його явки в суд. Такі
завдання ставилися перед інститутом заочного рішення і в пізніших
правових актах [14, с. 18-19]. У період польсько-литовського панування в
Україні, відповідно до Першого Литовського Статуту (1529 р.), якщо
відповідач не з’являвся в суд, рішення могло бути винесене заочно. За
Другим Литовським Статутом (1566 р.) лише після триразової неявки в суд
рішення постановлялося заочно. Окрім того, у випадку неявки в суд з
неповажних причин винний сплачував штраф [5, с. 117-118]. Довгий час в
законодавстві України не простежувалося чіткого розподілу між
кримінальними та цивільними справами. У самостійні галузі
кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право виділила судова
реформа 1864 р. В літературі справедливо зазначають, що затвердження 20
листопада 1864 р. Статутів цивільного та кримінального судочинства
цілком обґрунтовано вважається початком великої епохи судової реформи в
Росії (складовою частиною якої була Україна), з якою пов’язують
перетворення старої судової системи з її тяганиною та канцелярською
таємницею в систему судів гласних, швидких, рівних для всіх та
справедливих [9, с. 7]. Саме Статутом цивільного судочинства 1864 р.
вперше в українське законодавство вводиться інститут заочного
провадження, який має багато спільного із сучасною моделлю заочного
розгляду справи в цивільному процесі України. У тій частині України
(Галичина, Буковина, Закарпаття), що перебувала у складі
Австро-Угорської імперії, з 1898 р. був введений в дію Цивільний
процесуальний кодекс, затверджений 1895 р. за проектом відомого
процесуаліста Кляйна [5, с. 238] (австрійський Статут цивільного
судочинства), в якому також було передбачено можливість постановлення
заочного рішення по справі. Правила про заочне рішення в австрійському
Статуті цивільного судочинства були подібними, за окремими винятками, до
аналогічних положень російського Статуту цивільного судочинства
[12, с. 156].

Під час дослідження питання становлення та розвитку інституту заочного
провадження не можна оминути увагою одне важливе зауваження відомого
процесуаліста XІХ ст. проф. К. Малишева. Аналізуючи суть та значення
заочного рішення, він зазначає, що в історії заочних рішень важливу роль
має відігравати форма процесу. Заочні рішення розвиваються історично в
ті часи і в тих країнах, в яких панує усна форма процесу. І навпаки,
зауважує автор, де переважає письмове судочинство, заочні рішення мають
мало оригінальних особливостей, а підходять під загальне вчення про
пропуск строків або про процесуальні порушення сторін. К. Малишев
звертає також увагу і на те, що усний процес ґрунтується на тій думці,
що словесне змагання сторін необхідне для роз’яснення суті справи
судові, що не заслухавши усних пояснень і посилаючись на канцелярські
акти, суд легко може постановити неправильне рішення. Саме тому там, де
в основу судочинства покладено засаду усності, закон допускає особливо
легкий спосіб оскарження заочних рішень (через подання відзиву на заочне
рішення), який він називає характерною особливістю заочного провадження
при усному процесі [7, с. 7-8]. Про вплив принципу усності процесу на
розвиток інституту заочного рішення згадує також і Є.А. Нєфєдьєв
[8, с. 263].

Врешті-решт робимо висновок, що історично передумовою виникнення та
розвитку інституту заочного розгляду цивільних справ можна вважати зміну
цивільної процесуальної форми.

В радянський період розвитку українського законодавства інститут
заочного провадження можна зустріти лише в Цивільному процесуальному
кодексі УРСР 1924 р. причому він допускав ухвалення заочного рішення у
відсутності як відповідача, так і позивача. Подальша широкомасштабна
кодифікація законодавства на довгий час викреслила цей інститут з
українського цивільного процесу. ЦПК 1963 р. передбачав можливість
розгляду справи у відсутності відповідача у випадку його неявки, однак
постановлене при цьому рішення не вважалося заочним, та й сама процедура
такого розгляду нічим не відрізнялася від звичайного розгляду цивільних
справ. Спроба відродити інститут заочного розгляду справи в цивільному
процесі України вчинена лише у 2004 р. при прийнятті нового Цивільного
процесуального кодексу України.

Існування заочного провадження завжди по-різному оцінювали та
мотивували. Більшість процесуалістів – вчених та практичних працівників
– позитивно оцінювали роль інституту заочного розгляду справи в
цивільному процесі. Ще розробники Статуту цивільного судочинства 1864 р.
зазначали, що заочні рішення є необхідним доповненням закону про
виклики. Право суду у випадку неявки відповідача постановити заочне
рішення є кінцевим засобом припинення зловживань відповідача, який
переховується від позивача, і примусити його з’явитися в суд. Однак,
надаючи таке право суду, не слід забувати, що неявка відповідача, а
відповідно і заочне рішення можуть бути наслідком зловживань з боку
позивача, якщо він навмисно приховує місце проживання відповідача лише
для того, щоби скористатися його незнанням про порушену справу [13,
с. 994]. Водночас окремі дослідники кінця ХІХ – початку ХХ ст.
акцентували на необхідності вилучення заочного рішення з правил Статуту
цивільного судочинства [2, с. 26-27] або ж реорганізації моделі заочного
провадження, оскільки “правила про заочні рішення в тому вигляді, як
вони існують сьогодні, ніскільки не гарантують відповідача від можливих
зі сторони позивача зловживань, позивачеві ж вони також приносять мало
користі, навпаки, в більшості випадків виявляються шкідливими, оскільки
дають можливість відповідачу, зловживаючи ними, затягувати хід процесу”
[16, с. 16]. Сучасні дослідники, критикуючи норми процесуального
законодавства про заочне рішення, тим не менше, пропонують не
відмовлятися від нього, оскільки цей інститут не є шкідливим, досить
міцно увійшов у науку та використовується на практиці [4, с. 64].

O

Oe

U

Ue

e

IЯрков обґрунтовано зазначає, що введення в цивільний процес інституту
заочного провадження стало одним із основних напрямів вирішення проблем
доступності до правосуддя [18, с. 57]. Позитивно оцінюючи введення в
цивільне процесуальне законодавство інституту заочного провадження,
І.В. Рєшетнікова наголошує, що цей інститут відноситься до історичних
форм прискорення правосуддя, які не позбавляють судову діяльність її
суттєвих ознак. Введення цього інституту виправдане, оскільки дає змогу
вирішити справу ефективніше без зниження рівня процесуальних гарантій,
відображаючи змагальний характер процесу [10, с. 181-183].

Правові передумови введення в український цивільний процес моделі
заочного розгляду справи містяться насамперед в Основному Законі
держави. Зокрема, норми Конституції України гарантують кожному судовий
захист його прав та свобод, а це означає, що будь-яка зацікавлена особа
має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за
захистом порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом
інтересів. Нікому не може бути відмовлено у розгляді по суті
пред’явленого ним позову. Це право гарантоване в тому числі і
встановленою законом цивільною процесуальною формою розгляду та
вирішення спорів. Якщо ж розгляд справи буде неодноразово відкладатися у
зв’язку з неявкою відповідача до суду засідання, то право позивача на
судовий захист може виявитися нереалізованим. На мою думку, заочне
рішення має стати інститутом, який зможе забезпечити швидкість та
ефективність судового розгляду цивільних справ, певною мірою спростить
його, сприятиме підвищенню відповідальності сторін за свої дії та
попередженню тяганини й зловживань з боку відповідача.

Теорія цивільного процесу та світова практика по-різному ґрунтують до
питання права позивача та відповідача на заочне провадження: 1) на дають
це право обом сторонам; 2) наділяють ним лише позивача; 3) це право не
належить жодній із сторін [17, с. 15]. Як уже було зазначено, протягом
становлення та розвитку інституту заочного рішення одна модель
чергувалася з іншою. Майбутня модель заочного розгляду справи в
цивільному процесі України передбачає, що такий порядок розгляду
цивільно-правових спорів можливий лише щодо відповідача.

За своєю процесуально-правовою природою заочне провадження в цивільному
судочинстві не є самостійним провадженням, адже воно не зумовлене
природою матеріально-правового відношення, характером та підставами
розглядуваних судом вимог. Досить часто заочне провадження називають
спрощеною процедурою [3, с. 214]. Однак у цьому питанні вважаю за
доцільне погодитися з І.І. Черних, яка, зокрема, відстоює погляд, що
заочне провадження не є скороченим чи спрощеним, оскільки порядок
заочного розгляду справи підпорядковується загальним правилам судового
розгляду, лише наділений при цьому певними особливостями, що є сутєво
для того, аби бути закріпленим в окремих нормах [17, с. 9]. Окрім цього,
заочне рішення після вступу в законну силу за своїми правовими
наслідками абсолютно нічим не відрізнятиметься від судового рішення,
ухваленого у звичайному порядку. Тому вживання терміна “заочне
провадження” слід вважати умовним.

Термін “заочний” означає такий, “який відбувається за відсутності особи,
якої що-небудь стосується” [1, с. 315]. ЦПК України не дає визначення ні
заочного провадження, ні заочного рішення, вказуючи лише на умови
проведення заочного розгляду справи. Тому, керуючись лише систематичним
тлумаченням цивільного процесуального законодавства та доктринальними
напрацюваннями, заочний розгляд справи в цивільному процесі України
можна визначити як порядок розгляду та вирішення судом цивільного спору
по суті, що можливий зі згоди позивача, ґрунтується на дослідженні усних
пояснень позивача та інших наявних у справі матеріалів і відбувається
без участі відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не
надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини
визнані неповажними і який наділений правом вимагати перегляду заочного
рішення у спрощеному порядку.

Характерною особливістю заочного розгляду справи в цивільному процесі є
те, що він можливий лише за дотримання усіх одночасно умов його
проведення, встановлених законодавством. До таких процесуальний закон,
зокрема, відносить: 1) неявку відповідача; 2) належне його повідомлення;
3) відсутність повідомлення про причини неявки або визнання зазначених
ним причин неповажними; 4) відсутність прохання відповідача про розгляд
справи у його відсутності; 5) згода позивача на таке вирішення справи.

У разі заочного розгляду справи специфічно проявляється змагальність
цивільного процесу, оскільки немає головної характеристики змагальності
–словесних дебатів та словесних змагань сторін. Однак це не означає, що
заочне провадження є “одностороннім” і не в змозі досягти завдань
цивільного судочинства, визначених законодавством. Адже при заочному
розгляді справи, як і при звичайному змагальному процесі, суд
зобов’язаний вирішити спір на підставі наявних у справі доказів. У
випадку заочного процесу сторони та інші особи, які беруть участь в
справі, наділені тими ж правами, які вони мають при звичайному порядку
судового розгляду. Дехто може відразу заперечити: керуючись вимогами
цивільного процесуального законодавства, у разі заочного розгляду справи
позивач позбавлений права змінити предмет або підстави позову, а також
розмір позовних вимог. Однак, на мою думку, таке трактування закону не
зовсім правильне. Під час заочного розгляду позивач не позбавлений
вищезазначених прав, законодавець додатково наголошує, що у таких
випадках суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це
відповідача. Видається очевидним те, що і при звичайному порядку
судового розгляду у відсутності відповідача в аналогічних випадках суд
зобов’язаний чинити так само – відкладати судовий розгляд і
ознайомлювати відповідача з новими вимогами позивача. Заочний розгляд,
як слушно зазначає І.І. Черних, – це всього лише спосіб існування
цивільної процесуальної форми, пристосований для реалізації права на
судовий захист особи, яка звернулася для вирішення спору, в тих
випадках, коли немає можливості дотриматися стандартів змагальної форми
[17, с. 13].

Якщо за раніше діючою моделі судового процесу суддя забезпечував явку
його учасників в суд включно перед тим, як вжити заходів процесуального
примусу та адміністративного порядку, то при винесенні заочного рішення
ухилення сторони від участі у справі стає передусім функціонально
пов’язаним з обмеженням її власних інтересів [10, с. 183].

Викладене свідчить, що заочний розгляд цивільних справ слід розглядати
як спосіб прискорення судочинства при неявці відповідача, а також як
можливість підвищити ефективність правосуддя. Завдяки заочному
провадженню цивільний процес України набуде більшої різноманітності
своєї процедурної форми, а заочне рішення урізноманітнить види судових
актів. Це своєю чергою позитивно відобразиться на захисті прав та
законних інтересів громадян, оскільки підвищить якість розгляду
цивільних справ та оперативність вирішення цивільно-правових спорів. Про
практику застосування цього інституту в українському цивільному процесі
говорити ще рано. Однак законодавча регламентація заочного розгляду
справи далека від досконалості, а це, відповідно може призвести до
виникнення на практиці багатьох проблем, пов’язаних з недостатньою
розробленістю інституту заочного провадження та відсутністю
одноманітності в тлумаченні норм, які регулюють заочний порядок розгляду
справи в цивільному процесі. З метою вироблення єдиної концепції даного
інституту нові теоретичні дослідження в цьому напрямі мають бути
спрямовані на вироблення пропозицій з удосконалення цивільного
процесуального законодавства та формулювання рекомендацій щодо
практичного застосування інституту заочного розгляду справи в цивільному
судочинстві України.

Література

Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов.
ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2004. – 1440 с.

А.Н. Гедда. Недобросовестность сторон в гражданском процессе // Журнал
Министерства юстиции. – 1910. – № 1. – С. 1-28

Гражданский процесс: Учебник для юридических вузов / Под ред.
проф. М.К. Треушникова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Новый Юрист,
1999. – 400 С.

Жуйков В.М. Проблемы гражданского процессуального права. – М.:
Городец-издат, 2001. – 288 с.

Історія держави і права України: Навч. посіб. / А.С. Чайковський (кер.
кол. авт.), В.І. Батрименко, О.Л. Копиленко та інші; За ред
А.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 384 с.

Курас Т.Л. Проблемы заочного производства в гражданском процессе РФ //
Сибирский юридический вестник. – 2004. – № 3.

Малишев К. Курс гражданского судопроизводства. – Т. 2. – СПб.:
Типография М.М. Стасюлевича, 1875. – 356 с.

Нефедьев Е.А. Учебник русского гражданского судопроизводства. – М.:
Университетская типография, 1904. – 120 с.

Проблемы науки гражданского процессуального права / В.В. Комаров,
В.А. Бигун, В.В. Баранкова; Под. ред. проф. В.В. Комарова. – Харьков:
Право, 2002. – 440 с.

Решетникова И.В., Ярков В.В. Гражданское право и гражданский процесс в
современной России. – Екатеринбург; М., 1999. – 302 с.

Решетняк В.И., Черных И.И. Заочное производство и судебный приказ в
гражданском процессе. – Пособие. – М.: Юридическое бюро «Городец», 1997.
– 86 с.

Тур Н.А. Австрийский устав гражданского судопроизводства 1895 года в
сопоставлении с нашим уставом. – СПб.: Типография Правительствующего
Сената, 1896. – 226 с.

Тютрюмов И.М. Устав Гражданского Судопроизводства с законодательными
мотивами, разъяснениями правительствующего сената и комментариями
русских юристов, извлеченными из научных и практических трудов по
гражданскому праву и судопроизводству (по 1 ноября 1907 года). – СПб.:
Издание СПб. Т-ва печатн. и издат. дела «Труд», 1908. – 1891 с.

Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. – М.: ООО
«Городец-издат», 2003. – 192 с.

Уткина И.В. Институт заочного решения в гражданском процессе. Автореф.
дис. … канд. юрид. наук. – М., 1997. – 30 с.

Цуханов Н.И. Причины медленности нашего гражданского процесса // Журнал
Министерства юстиции. – 1894/1895. – № 7. – С. 1-28

Черных И.И. Заочное производство в гражданском процессе. – М.: Городец,
2000. – 128 с.

Ярков В.В. Современные проблемы доступа к правосудию в Российской
Федерации // СНГ: реформа гражданского процессуального права: материалы
международной конференции. – М., 2002. – С. 57-58

Похожие записи