Реферат на тему:

Процесуальні гарантії прав і свобод особи, видачу якої вимагає іноземна
держава

Останнім часом в українській правовій літературі дедалі більше
приділяють увагу проблемам надання правової допомоги між державами. Це
зумовлюється тим, що сучасна злочинність не знає територіальних
кордонів, що диктує необхідність все більш тісного співробітництва
держав у боротьбі з нею. Проте в контексті розгляду цієї проблематики
недостатня увага приділяється питанню гарантій прав та свобод осіб при
проведенні процесуальних дій уповноваженими державними органами в
порядку надання правової допомоги у кримінальній справі. Адже гарантії є
одним з найголовніших питань щодо проблеми правильного застосування
правових норм, законності та багатьох інших процесів правової
діяльності, а в кримінальному процесі, як ні в жодному іншому, існує
небезпека порушення основних прав і свобод людини, оскільки при
розслідуванні і вирішенні кримінальних справ вирішується доля живої
людини, залежить його добре ім’я, честь і свобода.

Гарантія – це “умови, що забузпечують успіх чого-небудь” [6, с.29].
Проте що ж розуміти під поняттям “кримінально-процесуальна гарантія”?
Визначення цього поняття дано в працях багатьох процесуалістів. Наведемо
лише деякі з них. Так, М.С.Строгович вказує, що процесуальні гарантії в
кримінальних справах – це “такі, встановлені процесуальними законами,
засоби і способи, які забезпечують правильність розслідування і
вирішення кримінальних справ” [7, с.127]. Більш вдалим, видається,
визначення, запропоноване М.М.Михеєнком, в якому конкретизується
абстрактне поняття “правильність розслідування і вирішення кримінальних
справ”. Кримінально-процесуальна гарантія, на думку цього вченого, – це
“передбачені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення
досягнення завдань кримінального судочинства і охорони прав і законних
інтересів осіб, які беруть у ньому участь”[4, с.32].

На думку авторів підручника “Курс советского уголовного процесса”
кримінально–процесуальна гарантія – “це система правових засобів
забезпечення успішного вирішення завдань правосуддя і охорони законних
інтересів всіх осіб, які беруть участь у справі, що передбачає суворе
дотримання встановлених законом форм і принципів судочинства,
закріплення прав учасників процесу і умов їх реалізаці, точне виконання
обов’язків посадовими особами і органами, що здійснюють
кримінально-процесуальну діяльність.” [2, с.215]

Не зупиняючись на детальному розгляді наведених визначень, все ж слід
відзначити, що не дивлячись на наявність несуттєвих відмінностей, в них
відображено домінуюче в науці кримінально-процесульного права положення,
згідно якого процесуальні гарантії поділяються на гарантії правосуддя і
гарантії прав та законних інтересів осіб, що беруть участь в
кримінальному судочинстві. Особливе значення останніх полягає в тому, що
вони спрямовані на охорону особи від незаконного вторгнення в сферу її
прав.

Таким чином, кримінально-процесуальні гарантії прав та свобод особи є
невід’ємною частиною встановлених у кримінальному судочинстві
процесуальних гарантій, і тому більшість визначень цього “поняття” в
юридичній літературі вкладають у нього однаковий зміст та включають
основні постулати вищенаведених дефініцій. Так, М.С.Строгович вказує, що
процесуальними гарантіями прав та свобод особи є “ті, встановлені
законом засоби, за допомогою яких громадяни, що беруть участь у
кримінальному процесі, можуть захищати свої права і інтереси”[7, с.127].
На думку В.Є. Юрченка під ними слід розуміти “встановлені законом певні
правові засоби, за допомогою яких дані особи можуть реалізувати свої
права і охороняти їх у випадку порушення” [8, с.55]. Наведені визначення
дозволяють виділити ряд ознак, що характеризують гарантії прав та свобод
особи в кримінальному процесі:

це передбачена законом певна система правових засобів;

ці засоби є процесуальними за своїм характером;

вони спрямовані на забезпечення кожній особі можливостей реалізувати,
передбачені законом права і свободи, і захистити їх у випадку порушення.

Призначення процесуальних гарантій прав і свобод осіб полягає не тільки
в забезпеченні їх реалізації і охороні у всіх стадіях кримінального
процесу, але й при здійсненні компетентними державними органами такого
особливого виду кримінально-процесуальної діяльності, як надання
правової допомоги на прохання іноземної держави. У цьому зв’язку
важливим є встановлення ряду процесуальних гарантій, які не містяться в
чинному КПК України. Розглядаючи процесуальні гарантії прав і свобод
осіб при проведенні процесуальних дій в порядку надання правової
допомоги необхідно вказати на той факт, що вони встановлюються як
національним процесуальним законом, так і міжнародними
нормативно-правовими актами (конвенціями, пактами, договорами і т.д.), і
поряд з цим поєднуються одна з одною, утворюючи стійку систему, в якій
гарантії тісно і нерозривно пов’язані між собою і забезпечують одна
одну. Отже, процесуальні гарантії прав та свобод, якими користуються
особи при наданні правової допомоги – це система процесуальних засобів,
передбачених міжнародними нормативно-правовими актами та національним
кримінально-процесуальним законодавством, що забезпечують кожній особі
можливості реалізації і захисту її прав та інтересів в процесі надання
правової допомоги.

Процесуальні засоби, за допомогою яких особи можуть здійснювати і
захищати свої права, власне, і є цими гарантіями. Проте в юридичній
літературі не має єдності поглядів на те що ж вважати такими засобами.
Можна виділити ряд процесуальних засобів (гарантій), які визнаються
більшістю вчених, зокрема: кримінально-процесуальна форма, принципи
судочинства, процесуальні обов’язки суб’єктів кримінального процесу,
система заходів процесуального примусу (процесуальна відповідальність)
[2, с.216-218; 4, с.33; 7, с.127-136]. Деякі автори відносять до них
також діяльність учасників судочинства, кримінально-процесуальну норму
[2, с.216], кримінально-процесуальні права особи [2, с.218; 5, с.56-57].
Питання щодо процесуальних засобів необхідно розглядати в поєднанні з
питанням поділу процесуальних гарантій на гарантії правосуддя і гарантії
прав та свобод осіб в кримінальному процесі.

Гарантії правосуддя і гарантії прав та свобод осіб становлять собою
цілісну систему взаємопов’язаних процесуальних гарантій, а тому всі вони
в тій чи в іншій мірі спрямовані на досягнення завдань судочинства,
серед яких насамперед є охорона та забезпечення прав і свобод всіх
учасників кримінального процесу. Таким чином основні принципи
кримінального процесу (як гласність, публічність, безпосередність,
змагальність, рівність всіх учасників судового процесу перед судом і
законом, презумпція невинуватості та інші), процесуальна форма, яка
визначає порядок проведення попереднього розслідування кримінальної
справи, з’ясування всіх суттєвих для неї обставин, збирання і перевірки
доказів, порядок судового розгляду, прийняття рішень і т.д. також
гарантують особам, інтереси яких зачіпаються при наданні правової
допомоги між державами, можливості здійснення їх прав і спрямовані на
протидію помилкам та порушенням з боку державних органів та їх посадових
осіб. Крім цього остання характеризується певними особливостями
провадження в кримінальній справі, яке пов’язане з наданням правової
допомоги, що обумовлені встановленням міжнародними нормативно-правовими
актами України порядку звернення з приводу надання правової допомоги,
прийняття рішень з цих питань та їх виконання. Детально і точо визначена
в міжнародних договорах процесуальна форма сприяє як попередженню
порушень прав особи, так і усуненню вже допущених. Так, Договором між
Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію передбачено
необхідний обсяг відомостей, що повинні міститися в документах, які
складають прохання про видачу. Неналежна ж підготовка вказаних
матеріалів наділяє Договірну Сторону правом залишити такий запит без
виконання до отримання додаткової інформації. Такі випадки не є
поодинокими, з 2365 звернень про надання правової допомоги, що надійшли
від іноземних органів в 1998 р., 41 було повернуте без виконання,
оскільки надані матеріали не відповідали вимогам договорів [1, с.60].

Надання правової допомоги у кримінальних справах охоплює виконання на
прохоння іноземної держави ряду процесуальних дій, які передбачені
міжнародними нормативно-правовими актами України. Особливе місце серед
них відводиться окремому інституту правової допомоги – видачі осіб, які
вчинили злочини (екстрадиції). Саме тому докладно зупинимось на розгляді
гарантій прав і свобод осіб, щодо яких надходить клопотання про видачу,
оскільки ,власне, вони є тими особами, до яких судом, прокуратурою,
органами слідства застосовуються, у випадках передбачених
міжнародно-правовими актами та національним законодавством, примусові
заходи і доля яких залежить від вирішення питань, пов’язаних з наданням
правової допомоги в кримінальній справі.

Стаття 25 Конституції України встановлює, що “громадянин України не може
бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі”. Цим
фундаментальним положенням, що відображене і в міжнародно-правових
договорах чи конвенціях, які ратифіковані Верховною Радою України,
держава гарантує громадянам України свій захист від можливих
неправомірних посягань на їх права з боку іноземної держави. Тут
необхідно відзначити той факт, що таку позицію займають далеко не всі
держави. Так, в державах, що відносяться до системи “загального права”
за певних умов допускається також видача і власних громадян. Як приклад
можна привести Договір про видачу між США та Аргентиною, в якому
передбачається можливість видачі власних громадян, якщо запитувана
держава визнає це доцільним[3, с.36]. Україна ж як і більшість держав
“континентального права” йде шляхом створення для особи найсприятливіших
умов для реалізації свого права на захист у кримінальному процесі.

????r???????¤?$????r?в’язок забезпечити особам, яким вона надала свій
захист, можливість уникнути упередженого ставлення з боку іноземної
держави і вирішення справи безстороннім судом. Цей підхід знайшов своє
відображення і в проекті КПК України, в якому в ст.552 зазначається, що
у видачі має бути відмовлено, “коли, особа, якої стосується звернення
про видачу, є громадянином України або користується в Україні правом
притулку” [10].

З вищеназваним принципом тісно пов’язаний ще один інститут правової
допомоги – перейняття кримінального переслідування. Так п.2 ст.6
ратифікованої Україною Європейської конвенції про видачу правопорушників
встановлює: “Якщо запитувана Сторона не видає свого громадянина, вона на
прохання запитуючої Сторони передає справу до своїх компетентних
органів, для того щоб у разі необхідності можна було здійснити її
розгляд” [12]. Таке ж положення міститься і в ряді двохсторонніх
договорів, укладених Україною [15, ст.48; 16, с.54]. Договір укладений
між Україною і Республікою Польща розширює межі дії цього положення,
вводячи під його сферу дії також іноземців, які мають постійне місце
проживання на території цих держав.

Необхідно звернути увагу і на ще одне положення, яке міститься в цьому
Договорі: “ Договірні Сторони можуть подавати клопотання про перейняття
кримінального переслідування також у зв’язку з такими порушеннями права,
які згідно з законодавством запитуючої Договірної Сторони є злочином, а
згідно з законодавством запитуваної Договірної Сторони – тільки
проступком”[16, с.54]. Таким чином передбачається можливість притягнення
особи до кримінальної відповідальності за вчинення діяння, яке згідно
законодавства України розглядається лише як проступок. Проте це не
тільки порушує надані особі права і свободи, але й не відповідає чинному
кримінально-процесуальному законодавству України, зокрема ч.2 ст.94 КПК
України, яка передбачає, що кримінальна справа щодо особи може бути
порушена “тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на
наявність ознак злочину”. Отже, компетентні органи України не можуть
прийняти до свого провадження порушену кримінальну справу, а також
порушити її за клопотанням польської сторони, у зв’язку з відсутністю за
українським законодавством у діях особи складу злочину. Наявність таких
казусів переконливо свідчить про необхідність врегулювання проблеми
надання правової допомоги на законодавчому рівні шляхом прийняття нового
КПК України, проект якого містить положення, згідно яких відносини з
приводу надання правової допомоги можливі лише стосовно таких
правопорушень, які відповідно до законодавства запитуючої і запитуваної
держав визнаються злочином.

Але повернемось до проблеми гарантування прав і свобод осіб при
вирішенні питання про видачу особи. Оскільки надання правової допомоги
передбачає проведення широкого кола процесуальних дій – допит
обвинувачених і підсудніх, проведення обшуку, експертиз, судового
огляду, вилучення та передачу речових доказів і т.д., то важливе
значення для особи має гарантування їй її невід’ємних прав.

Одним з найважливіших прав людини є право на свободу і особисту
недоторканність. Отже, спробуємо з’ясувати як воно реалізується і
охороняється при проведенні процесуальних дій в порядку надання правової
допомоги. В п.1 ст.5 Європейської Конвенції про захист прав і основних
свобод людини чітко визначаються випадки, за яких обмеження свободи
особи не визнаються порушенням їх права. Зокрема звернемо увагу на пункт
“f”, яким встановлено, що можливий “законний арешт або затримання
людини, … стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або
екстрадиції”[13]. Але оскільки це суттєво обмежує особисту свободу
людини, то у випадку надходження клопотання про видачу, яке передбачає
взяття особи під варту, вона може використовувати для захисту свого
права гарантії, які передбачені як у національному
кримінально-процесуальному законодавстві, так і в ратифікованих Україною
міжнародно-правових актах. До таких найважливіших гарантій цього права,
згідно законодавства України і ратифікованих міжнародних договорів,
відносяться наступні:

орган дізнання, слідчий, прокурор, суд вправі вжити заходів для взяття
під варту особу, яка підозрюється, обвинувачується у скоєнні злочину, за
який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк
більше одного року або інше більш тяжке покарання;

взяття під варту особи, видача якої вимагається для виконання вироку
щодо неї, можливе лише у випадку засудження її за цим вироком до
позбавлення волі на строк більше шести місяців чи іншого тяжкого
покарання (виняток можливий щодо запитів держав-учасниць Європейської
конвенції про видачу правопорушників, яка зменшує вказаний строк до
чотирьох місяців – чим погіршує правове становище вказаних осіб [12, cт
2.]);

процесуальні права підозрюваного, обвинуваченого, підсуднього під час
попереднього слідства, судового розгляду, у випадках позбавлення волі та
обов’язки органів дізнання, слідчого, прокуратури, суду, що
кореспондують цим правам:

а) право особи бути повідомленою зрозумілою для неї мовою про підстави
її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї;

б) право на правову допомогу;

в) право оскарження до суду санкції прокурора на її арешт;

г) право на компенсацію в разі незаконності її арешту чи затримання та
інші права;

якщо запитуюча сторона, на протязі 15-ти днів після встановленої дати
видачі, не прийме особу, яка знаходиться під вартою, то в цьому випадку
така особа повинна бути звільнена з-під варти;

у випадку тимчасового затримання особи до надходження клопотання про
видачу, вона повинна бути звільнена, якщо протягом 30 днів з дня взяття
під варту від запитуючої сторони не надійде прохання про видачу. Згідно
міжнародних договорів України цей строк може бути продовжений до 15
днів, проте проект КПК України вже не містить такого положення, що є
суттєвим кроком уперед у справі захисту права особи на свободу і
особисту недоторканність.

Європейською конвенцією про видачу правопорушників встановлено правило,
що видача не може бути здійснена, якщо в державі, до якої направлено
звернення про видачу, щодо тієї ж особи і з приводу того ж діяння
уповноваженими органами було прийнято остаточне рішення відносно цієї
особи. Значення цієї норми для особи важко переоцінити, вона охороняє її
від небезпеки зазнати кримінального переслідування двічі за одне і те ж
діяння. Проте в міжнародних нормативно-правових актах України не має
однозначного підходу у вирішенні питання, які ж рішення уповноважених
органів держави, що прийняті по кримінальній справі щодо певної особи, є
підставою для відмови у її видачі. Так, Договір між Україною і
Литовською республікою в ст.51 під такими рішеннями розуміє: вирок у
кримінальній справі або постанову про закриття провадження по справі, що
набрали законної сили [15]. Вказана вище Конвенція відносить сюди також
і рішення про відмову в порушенні кримінальної справи [12, ст.9], а
Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних
і кримінальних справ, підписана державами-членами СНД 22 лютого 1993
року, передбачає можливість розширення кола таких процесуальних актів,
встановлюючи “іншу законну підставу” відмови у проведенні видачі [14,
ст.57]. Така відмінність в підході до юридичної значимості тих чи інших
процесуальних актів створює переваги для одних осіб і обмежує права
інших, а тому вимагає єдиної уніфікованої норми, якою для України могла
б стати ст.552 проекту КПК України, згідно якої у видачі може бути
відмовлено якщо провадження в кримінальній справі “закінчено закриттям
справи або постановленням вироку” [10]. Однак вона потребує доповнення
положенням, яке у якості підстави для відмови у видачі передбачило б –
постанову про відмову в порушенні кримінальої справи, що розширило б
зміст даної процесуальної гарантії.

Розглянуті гарантії становлять лише невилику частину всього комплексу
процесуальних гарантій, що надаються особам, про видачу яких отримано
звернення від органів іноземної держави, охопити який загалом неможливо
в цій статті, а тому ця проблема потребує подальшої її розробки в науці
кримінально-процесуального права. В закінчення хочу привести слова
одного з колишніх міністрів юстиції США Рамсея Кларка: “у людей, що не
знають своїх прав мало переваг перед тими, які не мають ніяких прав.
Якщо ми хочемо, щоб права володіли цінністю, необхідно, щоб про них
знали, і щоб вони були захищені” [8, c.52]. А тому вирішення проблеми
опублікування міжнародних нормативно-правових актів підсило б
гарантованість прав та свобод людини в цій особливій сфері
кримінально-процесуальної діяльності.

Література

Кравчук С. Міжнародна правова допомога в кримінальних справах // Право
України. – 1999. – №12.

Курс советского уголовного процесса (Общая часть). – М., 1989.

Лукашук И.И., Наумов А.В. Выдача обвиняемых и осужденных в международном
уголовном праве. Учебно-практическое пособие. – М., 1998.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. –
К.,1999.

Ростовщиков И.В. Права личности в России: их обеспечение и защита
органами внутренних дел. – Волгоград,1997.

Словник української мови: В 12 т. – К., 1971. Т.2..

Строгович М.С. Избранные труды: В 3 т., – М.,1992. – Т.2. Гарантии прав
личности в уголовном судопроизводстве.

Юрченко В.Е. Гарантии прав потерпевшего в судебном разбирательстве. –
Томск, 1977.

Конституція України.

Проект Кримінально-процесуального кодексу України.

Кримінально-процесуальний кодекс України.

Європейська конвенція про видачу правопорушників (1957).

Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950).

Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних
і кримінальних справ (1994).

Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та
правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від
07.07.1993 року.

Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та
правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993
року.

Похожие записи