Реферат на тему:

Проекти формування здорового способу життя

у молодіжному середовищі

Аналіз нормативно-правових актів світової спільноти та законодавства
деяких країн Заходу щодо сприяння впровадженню здорового способу життя,
а також вітчизняного законодавства з зазначеної проблеми дає підстави
зробити узагальнення, що світова спільнота дедалі більше виходить з
необхідності забезпечення права людини на збереження та зміцнення
здоров’я. Це право передбачене Декларацією прав людини, Європейською
соціальною хартією та іншими міжнародними документами. Проблема сприяння
здоровому способу життя находить своє відображення у ряді спеціальних
документів, що приймалися в ході регулярних міжнародних конференцій з
проблем пропаганди здорового способу життя. Зокрема, це Оттавська хартія
за здоровий спосіб життя, «Аделаїдські рекомендації: Політика у
громадському здоров’ї», «Сандстальська угода про здорове довкілля»,
Джакартська декларація з питань пропаганди здорового способу життя. Вони
є логічним продовженням і доповненням один одного і приймалися у зв’язку
з розвитком як науково-теоретичного розуміння проблеми, так і
усвідомлення широкою громадськістю необхідності активізації практичної
діяльності у цьому напрямі і фактично заклали правову основу на
міжнародному рівні в цій сфері життєдіяльності.

Основні ідеї, які вони містять, — це чітке усвідомлення того, що
основний шлях досягнення максимально можливого здоров’я проходить через
впровадження здорового способу життя та створення сприятливого
навколишнього середовища, що розуміється у широкому сенсі, як
соціально-економічне та фізичне оточення людини.

Інші документи підкреслюють, що лише усвідомлення цих істин як окремими
особистостями, так і широкими верствами населення є необхідною, але
недостатньою умовою здоров’я. Необхідні конкретні дії з боку урядів щодо
забезпечення поінформованості людей (Орхуська конвенція 1998р.);
встановлення довірливих стосунків між населенням та органами охорони
здоров’я та фахівцями задля контролю за станом свого здоров’я,
упередження захворювань та планування здоров’я (Амстердамська декларація
1994р.); запобігання поширенню та ліквідація інфекційних захворювань
(програми імунізації та вакцинації населення 1991 р.); боротьба з
поширенням неінфекційних хвороб (програма СІНДІ 1987 р.); викорінення
шкідливих звичок та зменшення шкоди від ризикової поведінки
(Європейський план дій щодо боротьби з споживанням тютюну 1987 р.,
Законодавча стратегія для звільнення Європи від паління, Мадридська
хартія по боротьбі з споживанням тютюну 1988 р., Європейська хартія щодо
алкоголю 1995 р., рекомендації щодо здійснення політики та стратегій
ВООЗ/ЮНЕЙДС з профілактики та боротьби з хворобами, що передаються
статевим шляхом 1997 р.); інвестицій у сферу охорони здоров’я
(реформування системи охорони здоров’я) та довкілля, а також розвиток
інфраструктури здорового способу життя та програми контролю щодо
шкідливостей (Веронська ініціатива 1999 р., GMP 1991 р.).

У розвинутих країнах Заходу (Українським інститутом соціальних
досліджень в межах українсько — канадського проекту “Молодь за здоров’я”
зроблений детальний аналіз, зокрема, як це організовано в Канаді та
Великобританії) сприяння здоровому способу життя є цілим напрямом
правової та практичної діяльності. Причому ця діяльність направляється
спеціальними документами та багатьма програмами (Хартія за пропаганду
здорового способу життя — у Великобританії, програми обміну голок та
зменшення шкідливостей і таке інше — у Канаді тощо).

Досвід з прийняття законодавчо-нормативних актів країнами світової
спільноти вказує також на важливе значення законодавчого забезпечення
активної участі громадськості — окремих осіб, громад та громадських
організацій, впровадження принципу субсидіарності, надання широких
можливостей місцевим органам влади у прийнятті відповідних програм і
нормативних актів.

Сприяння здоров‘ю та здоровому способу життя визначене законодавством
України як один з основних напрямів державної політики охорони здоров‘я,
який передбачає необхідність здійснення багатосекторальної діяльності,
залучення до неї держави, громади, некомерційних та комерційних
неурядових організацій та індивідуумів. Пріоритети цієї діяльності в
Україні в цілому співпадають з пріоритетами у цій сфері, визначеними
Основами політики досягнення здоров‘я для всіх у 21 столітті у
Європейському регіоні (більш детально це викладено у розділі 1). До них
належать завдання щодо полегшення здорового вибору відносно харчування,
фізичних вправ, сексуального життя; зменшення шкоди, що спричиняється
алкоголем, речовинами, що зумовлюють залежність, і тютюном; забезпечення
здорового середовища шляхом створення багатосекторальних механізмів, які
дозволяють зробити більш здоровими житло, школи, робочі місця та
населені пункти; створення безпечних та сприятливих фізичних, соціальних
та економічних умов життя з метою забезпечення здоров‘я молоді тощо.
Далі в цьому розділі викладено аналіз основних складових законодавства
України, що забезпечують реалізацію політики сприяння здоров’ю та
формування здорового способу життя, зокрема серед дітей та молоді.

Концепція здорового способу життя як засобу збереження і поліпшення
здоров’я населення не є новою для України. Вона розроблялася ще за часів
СРСР, а також з початку 90-х років уже в незалежній Україні1. Наявність
певного позитивного досвіду у цій сфері діяльності констатувалася на
Міжнародній конференції з первинної медико-санітарної допомоги, що
відбулася в Алма-Аті 1978 року. Нормативно-правове поле у сфері сприяння
впровадженню здорового способу життя ґрунтувалося як на законодавчих
актах та рішеннях Уряду, так і на постановах КПРС. Зокрема, у другій
половині 80-х років було прийнято ряд рішень щодо боротьби з пияцтвом.
Під тиском партійних та комсомольських органів (керівних органів єдиної
молодіжної організації) створювалися товариства тверезості. Але ці
заходи, що нерідко набували викривлених форм, були не стільки
ефективними, скільки привернули увагу до проблеми індивідуальної
відповідальності за власне здоров’я та необхідності впровадження нових
стратегій з метою поліпшення здоров’я населення.

Нормативно-правова база галузі охорони здоров’я, що, безумовно,
пов’язана з проблемами здорового способу життя, вже не раз підлягала
перегляду: з прийняттям Конституцій 1936, 1978, 1996 років, “Основ
законодавства України” 1992 року та інших законів. На даний період
проведені аналіз та первинна експертиза більш ніж двох тисяч нормативних
актів Уряду України з охорони здоров’я, починаючи з 1919 року2. Складені
і видані переліки діючих наказів МОЗ УРСР та МОЗ України і тих, що
втратили чинність, перелік наказів МОЗ СРСР, які застосовуються в
Україні, перелік наказів колишнього МОЗ СРСР, що втратили чинність (або
не застосовуються) на території України3.

Нові підходи у сфері охорони здоров’я лягли в основу Комплексної
програми профілактики захворювань і формування здорового способу життя
населення, що була затверджена постановою Ради Міністрів України від 7
грудня 1989 р. № 305. Її виконання розраховувалося до 2000 року. Подібні
програми розроблялися і впроваджувалися на рівні відомств та
адміністративних територій, підприємств та організацій4. Їх виконання
стримувалося відсутністю необхідного фінансування, а подальша
трансформація українського суспільства призвела до появи інших
законодавчо-нормативних документів у цій сфері діяльності. Наприклад,
Законом “Про фізичну культуру і спорт”, прийнятим у грудні 1993 р.
визначалося, що Держава створює умови для правового захисту інтересів
громадян у сфері фізичної культури і спорту, розвиває
фізкультурно-спортивну індустрію та інфраструктуру, заохочує прагнення
громадян зміцнювати своє здоров’я, вести здоровий спосіб життя. І
основними напрямами впровадження фізичної культури є
фізкультурно-оздоровча діяльність, фізичне виховання та розвиток
масового фізкультурно-спортивного руху. Але цим та іншими законами
врегульовувалися окремі сфери життєдіяльності і частина з них торкалися
лише певних аспектів здорового способу життя.

Окремого законодавства про сприяння здоровому способу життя в Україні
немає. Відповідні правові норми щодо цього містяться у
нормативно-правових актах, що належать до різних галузей законодавства.
У зв’язку з цим постає необхідність провести комплексний аналіз
законодавчо-нормативного забезпечення сприяння впровадженню здорового
способу життя в Україні.

Застосування навичок здорового способу життя принципово вимагає
свідомого ставлення кожного конкретного індивіда до власного здоров’я,
до необхідності його збереження та зміцнення. Примусити людину
дотримуватися тих чи інших навичок в обов’язковому порядку держава
практично не в змозі, оскільки такий примус певною мірою може
розглядатися, як втручання у особисті права індивіда.

Однак держава за допомогою раціонально побудованого законодавства може
створити умови, що сприятимуть створенню у членів суспільних відносин
мотивацій для певних видів діяльності чи поведінки, які передбачають
застосування навичок здорового способу життя і тим самим сприяють
охороні здоров’я як на індивідуальному, так і на популяційному рівнях.
Наприклад, такі умови мають передбачати забезпечення відповідної
поінформованості членів суспільства, формування відповідного освітнього
рівня населення, забезпечення фізичної та економічної доступності
товарів та послуг, використання яких сприяє збереженню та зміцненню
здоров’я, формування моральної та економічної зацікавленості людей вести
здоровий спосіб життя тощо.

Здоров‘я людини в Україні розглядається як одне з найголовніших
немайнових благ особи. Статтею 3 Конституції України здоров`я людини, як
і її життя, особиста честь і гідність, недоторканність та безпека,
визначене найвищою соціальною цінністю. Згідно із статтею 49 Конституції
України кожен має право на охорону здоров`я.

У статті 3 Основ законодавства України про охорону здоров‘я6, що після
Конституції є другим за юридичною вагою правовим актом у цій сфері,
здоров`я визначається як стан повного фізичного, душевного і соціального
благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Отже,
можна говорити про те, що у національне законодавство України практично
імплементоване (впроваджено) визначення здоров‘я, прийняте ВООЗ7.

Зазначеним законодавчим актом поняття “охорона здоров`я” визначається як
система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку
фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та
соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій
індивідуальній тривалості життя (стаття 3 Основ).

Що стосується змісту права на охорону здоров`я, то він визначений
статтею 6 Основ законодавства про охорону здоров`я. В контексті
українського законодавства це право, зокрема, передбачає:

??життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та
соціальне обслуговування і забезпечення), який є необхідним для
підтримання здоров`я людини;

??безпечне для життя і здоров`я навколишнє середовище;

??безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

??доступну кваліфіковану медичну допомогу;

??безперешкодне отримання інформації про стан свого здоров`я і здоров`я
населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику, їх ступінь та
шляхи запобігання захворюванням;

??можливість об`єднання в громадські організації з метою сприяння
охороні здоров`я;

??можливість участі в управлінні охороною здоров`я через своїх
представників, делегованих до виборних органів влади та самоврядування;

??правовий захист від будь-яких форм дискримінації, пов`язаних з станом
здоров`я;

??відшкодування заподіяної здоров`ю шкоди.

Основними принципами охорони здоров‘я в Україні згідно із статтею 4
Основ законодавства про охорону здоров`я є:

??визнання охорони здоров`я пріоритетним напрямом діяльності суспільства
і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу;

??дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони
здоров`я та забезпечення пов`язаних з ними державних гарантій;

??гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських
цінностей над класовими, національними, груповими та індивідуальними
інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих
верств населення;

??рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної
допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров`я;

??наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова
забезпеченість;

??орієнтація на сучасні стандарти здоров`я та медичної допомоги,
поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом;

??попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний,
екологічний та медичний підхід до охорони здоров`я;

??багатоукладність економіки охорони здоров`я і багатоканальність її
фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та
заохоченням підприємництва і конкуренції;

??децентралізація державного управління, розвиток самоврядування
закладів та самостійності працівників охорони здоров`я.

Слід наголосити на тому, що Основи законодавства України про охорону
здоров‘я не лише дають визначення основних понять, змісту права на
охорону здоров‘я та її принципів, а й водночас встановлюють певні
обов‘язки для суспільства, держави та особи.

Основи законодавства України про охорону здоров‘я регулюють також основи
організації управління охороною здоров‘я, яким присвячено розділ III
вказаного законодавчого акта. Зокрема, він містить статті щодо
визначення порядку формування та реалізації державної політики охорони
здоров‘я; необхідності забезпечення її фінансовими та
матеріально-технічними ресурсами із залученням держави, місцевого
самоврядування, страхових фондів, комерційного сектора та благодійних
організацій; необхідності запровадження податкових та інших пільг в
галузі охорони здоров‘я; державного нагляду та участі громадськості в
охороні здоров‘я тощо.

Слід наголосити, що Основи законодавства України про охорону здоров‘я
містять у собі окремий розділ IV, який називається “Забезпечення
здорових і безпечних умов життя”. У свою чергу цей розділ складається з
статей, що стосуються підтримання необхідного для здоров`я життєвого
рівня населення; забезпечення охорони навколишнього середовища як
важливої передумови життя і здоров‘я людини; забезпечення санітарного
благополуччя територій та населених пунктів; створення сприятливих умов
праці, навчання, побуту та відпочинку; запобігання інфекційним
захворюванням; проведення обов`язкових профілактичних медичних оглядів
неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств з шкідливими і
небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи
інша діяльність яких пов‘язана з обслуговуванням населення або
підвищеною небезпекою для оточуючих; сприяння здоровому способу життя
населення.

Як видно з аналізу міжнародних підходів до розробки й впровадження
політики сприяння здоров‘ю та пропаганди здорового способу життя, Основи
законодавства України про охорону здоров‘я в загальному вигляді
охоплюють практично весь спектр необхідних стратегій у цій сфері,
трактуючи здоров‘я, охорону здоров‘я та здоровий спосіб життя як
багатосторонні поняття і проблеми, що потребують при їх розв‘язанні
багатосекторального комплексного підходу. Цей документ встановлює цілком
адекватне міжнародним підходам розуміння здоров‘я, охорони здоров‘я,
права на охорону здоров‘я та здорового способу життя, використовуючи при
цьому як основний елемент багатофакторність етіології більшості
захворювань і необхідність боротьби з ними на індивідуальному, сімейному
та суспільному рівнях.

Додаткове, більш детальне регулювання основних аспектів сприяння
здоров‘ю та впровадженню здорового способу життя забезпечується цілим
рядом інших законодавчих актів та нормативних актів Президента та
Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади.

Зокрема, важливе значення для вирішення проблеми здорового вибору має
Закон України “Про рекламу”, прийнятий Верховною Радою України у 1996
році8. Цим Законом серед інших загальних обмежень рекламної діяльності
забороняється подавати відомості або закликати до дій, які можуть
спричинити порушення законодавства, завдають чи можуть завдати шкоди
здоров’ю або життю людей та навколишньому природному середовищу, а також
спонукають до нехтування засобами безпеки (стаття 8). Крім того, стаття
11 цього Закону встановлює вимоги щодо поширення соціальної рекламної
інформації. Соціальна реклама визначається як інформація державних
органів з питань здорового способу життя, охорони здоров’я, охорони
природи, збереження енергоресурсів, профілактики правопорушень,
соціального захисту та безпеки населення, яка не має комерційного
характеру. Підкреслюється, що в такій рекламі не повинні згадуватись
конкретна продукція та її виробники; особи, які здійснюють на
безоплатній основі діяльність щодо виробництва і розповсюдження
соціальної рекламної інформації, передачі свого майна (в тому числі
коштів) іншим особам для виробництва і розповсюдження соціальної
рекламної інформації, користуються пільгами, передбаченими
законодавством про благодійну діяльність; розповсюджувачі реклами,
діяльність яких повністю або частково фінансується за рахунок державного
бюджету, повинні розміщувати соціальну рекламну інформацію державних
органів безкоштовно в обсязі не менше 5 відсотків ефірного часу
(друкованої площі), відведеного для реклами. Стаття 19 Закону встановлює
обмеження щодо реклами, розрахованої на неповнолітніх. Зокрема, нею
забороняється реклама з використанням зображень неповнолітніх, які
споживають або використовують продукцію, призначену безпосередньо для
дорослих чи заборонену для придбання або споживання неповнолітніми;
реклама, яка використовує легковірність чи брак досвіду у неповнолітніх;
реклама з використанням справжньої або іграшкової зброї. Встановлено, що
реклама не повинна містити тверджень або зображень неповнолітніх у
небезпечних ситуаціях чи за обставин, що у разі їх імітації можуть
завдати шкоди неповнолітнім або іншим особам, а також інформації,
здатної викликати зневажливе ставлення неповнолітніх до небезпечних для
здоров’я і життя ситуацій.

Не менш важливим є Закон “Про благодійництво та благодійні організації”,
прийнятий 16 вересня 1997 року9, стаття 4 якого одним з основних
напрямів благодійної діяльності визначила сприяння розвитку охорони
здоров‘я, масової фізичної культури, спорту та туризму, пропагування
здорового способу життя, участь у поданні медичної допомоги населенню та
здійснення соціального догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми
похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні чи
інші особливості потребують соціальної підтримки та піклування. Закон
також визначає, що фізичні та юридичні особи, які віддають частину своїх
прибутків, заощаджень або майна на благодійну діяльність, відповідно до
законодавства користуються податковими та іншими пільгами, а благодійні
організації, що існують лише на членські внески і добродійні
пожертвування, звільняються від сплати податків та інших платежів до
бюджету і спеціальних фондів.

Важливим документом є Указ Президента України від 27 квітня 1999 року
“Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування
здорового способу життя”, яким затверджено основні напрями державної
діяльності у зазначеній сфері, утворено всеукраїнську координаційну раду
з питань розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового
способу життя громадян10. Даним Указом встановлено, що розбудова
суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави
потребує активізації зусиль органів виконавчої влади, громадських і
релігійних організацій, спрямованих на розвиток духовності, виховання
патріотизму та поваги до історичної спадщини українського народу,
укорінення в суспільній свідомості загальнолюдських моральних цінностей,
виховання соціального оптимізму та впевненості кожного громадянина у
своєму майбутньому, формування здорового способу життя. При цьому
діяльність органів виконавчої влади, громадських і релігійних
організацій, навчальних, культурно-просвітницьких закладів у даній сфері
повинна бути зосереджена на таких напрямах:

1) утвердження в масовій свідомості громадян історично притаманних
українському народові високих моральних цінностей, спрямованих на
засвоєння кращих зразків вітчизняної та світової духовної спадщини;

2) сприяння ствердженню соціального оптимізму у світоглядних настановах
населення;

3) забезпечення духовно-морального розвитку населення, виховання
патріотизму, високої політичної культури та трудової моралі,
використання енергії та зусиль громадян у суспільно корисних справах;

4) запобігання негативному впливу на свідомість громадян інформації, яка
містить елементи жорстокості, насильства, порнографії, пропагує
наркоманію, пияцтво, алкоголізм та тютюнопаління, випадкам девіантної та
антисоціальної поведінки;

5) впровадження в суспільну свідомість переваг здорового способу життя,
формування національного культу соціально активної, фізично здорової та
духовно багатої особистості;

6) надання комплексної соціально-психологічної допомоги найменш
захищеним верствам населення.

На виконання даного Указу Президента Кабінетом Міністрів України
розроблено Національну програму патріотичного виховання населення,
формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення
моральних засад суспільства, яка затверджена постановою Уряду від 15
вересня 1999 року №169711. Серед інших цей документ містить розділ
“Формування здорового способу життя”, яким передбачено заходи,
спрямовані на реалізацію напрямів діяльності, передбачених вказаним
актом Президента.

Важливим документом є наказ Міністерства охорони здоров‘я України від 5
січня 1999 року №1 “Про поліпшення діяльності органів і закладів охорони
здоров‘я з питань формування здорового способу життя, гігієнічного
виховання населення”12. В ньому наведено аналіз результатів діяльності
органів та закладів охорони здоров‘я України у вказаній сфері та
проблем, що її супроводжують, робота з формування здорового способу
життя та гігієнічного виховання населення визначається як одне з
основних завдань органів і закладів охорони здоров‘я. Науково-методичним
центром з вказаних питань визначено Український науково-дослідний
інститут громадського здоров‘я, у складі якого створено відділ
координації діяльності центрів здоров‘я, що є основними установами у
мережі закладів охорони здоров‘я, відповідальними за роботу з формування
здорового способу життя та гігієнічного виховання населення. Наказ
вимагає від керівництва місцевих органів охорони здоров‘я залучення до
здійснення вказаної роботи медичних працівників усіх спеціальностей,
забезпечення координації діяльності по формуванню здорового способу
життя та гігієнічному вихованню населення інших секторів. Крім того,
наказом затверджено наведені у додатках до нього Типове положення про
центр здоров‘я (вказані заклади існують на національному, обласному,
міському (у великих містах) та районному рівнях); Орієнтовний
мінімальний перелік форм і засобів гігієнічного виховання, що мають
використовуватися в роботі органів та різних типів закладів охорони
здоров‘я; Функції головних спеціалістів органів охорони здоров‘я з
питань формування та зміцнення здоров‘я, гігієнічного виховання
населення; Функції фахівців науково-дослідних закладів (центрів),
медичних і фармацевтичних навчальних закладів з питань формування та
зміцнення здоров‘я, гігієнічного виховання населення.

Виходячи з регіональних завдань щодо сприяння здоровому та протидії
нездоровому способу життя, визначених Основами політики досягнення
здоров‘я для всіх у 21 столітті у Європейському регіоні, звернемося до
аналізу деяких законодавчих та нормативних актів України, що пов‘язані з
регулюванням таких проблем, як полегшення здорового вибору відносно
харчування, фізичних вправ, сексуального життя; зменшення шкоди, що
спричиняється алкоголем, речовинами, що зумовлюють залежність, і
тютюном; забезпечення здорового середовища шляхом створення
багатосекторальних механізмів, які дозволяють зробити більш здоровими
житло, школи, робочі місця та населені пункти; створення безпечних та
сприятливих фізичних, соціальних та економічних умов життя з метою
забезпечення здоров‘я молоді.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи