Проблемні аспекти використання комерційних найменувань

Термін «фірмове найменування юридичної особи», або скорочено «фірма»,
вживається у господарських відносинах досить давно. До недавнього часу
вимоги до фірми встановлювались Положенням про фірму [4] (затверджене
постановою ЦВК РНК СРСР від 22.06.1927 р.; із набранням чинності новими
Цивільним кодексом України (далі — ЦК України) та Господарським кодексом
України (далі — ГК України) норми Положення про фірму не повинні
застосовуватися). Однак ЦК та ГК кодекси України, що набули чинності з 1
січня 2004 р., терміну «комерційне (фірмове) найменування» надали зовсім
іншого змісту.

Так, щодо обов’язку юридичної особи мати найменування та комерційне
найменування слід зауважити таке. Частини 1 та 3 ст. 90 ЦК України
встановлюють, що юридична особа повинна мати своє найменування, яке
містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування
установи має містити інформацію про характер її діяльності. Найменування
юридичної особи зазначається в її установчих документах і вноситься до
єдиного державного реєстру. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 90 ЦК
України та ч. 1 ст. 159 ГК України, суб’єкт господарювання може мати
комерційне найменування, тобто він може мати таке найменування, а може
виступати у господарських відносинах без такого найменування та
використовувати лише своє найменування, під яким він зареєстрований.

Законодавство України не визначає зв’язок чи тотожність найменування
юридичної особи та її комерційного найменування. Ці найменування можуть
як збігатися, так і відрізнятись одне від одного. Пропонуємо
проаналізувати відповідні норми ЦК України і ГК України, оскільки їх
застосування на практиці виявило певну недосконалість правового
регулювання та неузгодженість їх положень.

На сьогодні законодавство України не дає визначення терміна «комерційне
найменування». За новими кодексами, як і раніше за Положенням про фірму,
одним з основних недоліків у правовому регулюванні відносин щодо
набуття, здійснення та захисту прав на комерційні найменування є
відсутність визначення цього об’єкта права інтелектуальної власності або
принаймні критеріїв, які давали б змогу відносити те чи інше позначення
до комерційного найменування суб’єкта господарювання [7]. Таке
визначення необхідно внести або до ЦК України, або до відповідного
закону.

Стаття 489 ЦК України встановлює загальні критерії надання комерційному
найменуванню правової охорони. Ними є наявність розрізнювального
характеру комерційного найменування та відсутність оманливості
комерційного найменування. Частина 3 ст. 33 ГК України також встановлює,
що використання у комерційному найменуванні власного імені громадянина є
правомірним, якщо до власного імені додається будь-який відмітний
елемент, що виключає змішування з діяльністю іншого суб’єкта
господарювання.

Будь-яких інших ознак, які давали б змогу стверджувати про можливість
віднесення того чи іншого позначення до комерційного найменування, ЦК
України та ГК України не містять. Вочевидь, такі ознаки мають бути
наведені у спеціальному законі, яким регулюватимуться відносини щодо
використання комерційного найменування. Так, за проектом Закону України
«Про охорону прав на торговельні марки, географічні зазначення та
комерційні найменування» [5], комерційними найменуваннями можуть бути
позначення, що складаються із: зазначення організаційно-правової форми
та позначення, що є розпізнавальною частиною цього комерційного
найменування; зазначення характеру діяльності юридичної особи та
позначення, що є розпізнавальною частиною цього комерційного
найменування; найменування юридичної особи.

Деякі судові експерти [6] стверджують, що структура комерційного
найменування складається з двох відносно самостійних частин. Одна
частина містить вказівку на організаційно-правову форму підприємства,
його тип і предмет діяльності. А в деяких випадках — й інші
характеристики. Друга (її можна назвати розпізнавальна) частина ділиться
на обов’язкові й факультативні додавання. Обов’язковим додаванням є
спеціальне найменування (умовне словесне позначення, власне ім’я,
географічна назва тощо) підприємства, його номер або інше позначення,
необхідне для відмінності одних підприємств від інших. Інші додавання на
кшталт «універсальний», «центральний» тощо є факультативними і можуть не
використовуватися. Крім того, у законодавстві України доцільно
передбачити вимоги до самого найменування, зокрема до тих слів, з яких
може складатись комерційне найменування. У цьому випадку доцільно
врахувати досвід іноземних країн, зокрема Великої Британії. Так, її
законодавство передбачає, що включення деяких слів до комерційного
найменування особи можливе лише за умови дотримання певних вимог,
наприклад, отримання дозволу державного секретаря з питань торгівлі та
промисловості.

Виходячи з положень ст. 159 ГК України, комерційні найменування можуть
бути повними та скороченими. Однак ані ГК України, ані ЦК України не
визначають, які комерційні найменування є повними, а які — скороченими.
Крім того, як наголошувалося, комерційне найменування може не збігатися
з найменуванням юридичної особи. У деяких країнах, зокрема у Великій
Британії, це закріплено законом.

Комерційне найменування — це своєрідний «псевдонім» суб’єкта
господарювання, що може ним використовуватися для індивідуалізації
власної підприємницької (господарської) діяльності. Причому цей
«псевдонім», на відміну від найменування юридичної особи, може
відчужуватися при продажу цілісного майнового комплексу, що
використовується для ведення цієї діяльності. Саме ця можливість
відчуження комерційного найменування, його переходу до іншого суб’єкта
підприємницької діяльності і становить суттєву відмінність між
найменуванням юридичної особи і комерційним найменуванням.

Ще одна важлива функція комерційного найменування, яка широко
використовується за кордоном і не набула втілення у кодексах, —
можливість надання права на використання комерційного найменуванням
іншими особами, що здійснюється, як правило, шляхом укладання договору
франчайзингу (комерційної концесії). Однак в українському законодавстві
не передбачена можливість надання права на використання комерційного
найменування іншим особам (як це передбачено, наприклад, у ст. 1027 Цк
РФ) [2].

???ться у ЦК України та ГК України, є коло суб’єктів, яким можуть
належати права інтелектуальної власності на комерційне найменування. Як
наголошувалося, ч. 1 ст. 159 ГК України встановлює, що «суб’єкт
господарювання — юридична особа або громадянин-підприємець може мати
комерційне найменування». Визначення поняття «суб’єкти господарювання»
міститься у ст. 55 ГК України, якими є: господарські організації, тобто
юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні
та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші
юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в
установленому законом порядку. Отже, відповідно до ГК України,
можливість (право) юридичної особи мати комерційне найменування не
залежить від того, здійснює така особа підприємницьку діяльність чи
займається некомерційною господарською діяльністю. Крім того, ГК України
надає можливість мати комерційне найменування також
громадянину-підприємцю.

Згідно із ч. 3 ст. 90 ЦК України, юридична особа, що є підприємницьким
товариством (при цьому до підприємницьких товариств ст. 84 ЦК України
відносить господарські товариства та виробничі кооперативи), може мати
комерційне (фірмове) найменування. Таким чином, ЦК України прямо
пов’язує можливість юридичної особи мати комерційне найменування зі
здійсненням такою особою підприємницької діяльності. Проте, відповідно
до ст. 51 ЦК України, до підприємницької діяльності фізичних осіб
застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку
діяльність юридичних осіб. Відтак, можна дійти висновку, що і ЦК України
не виключає можливості громадян-підприємців мати комерційне
найменування.

Невирішеним наразі залишається і питання стосовно того, чи може суб’єкт
господарювання мати кілька комерційних найменувань. За позитивної
відповіді на таке питання різниця між комерційним найменуванням і
торговельною маркою майже зникає, оскільки основна функція комерційного
найменування — вирізнити одного суб’єкта господарювання з-поміж інших —
фактично зводиться до вирізнення його не в цілому, а стосовно якогось
виду діяльності. Фактично у такому разі комерційне найменування стає
майже торговельною маркою, права на яку набуваються у результаті
використання. А споживач при цьому, імовірно, буде введений в оману,
оскільки вважатиме, що на ринку знаходиться не одне підприємство, а
кілька.

Доцільно також зазначити, що у ст. 1538 частини четвертої ЦК РФ (набула
чинності 01.01.2008 р.) це питання врегульовано більш жорстко:
«Комерційне позначення може використовуватись правоволодільцями для
індивідуалізації одного чи кількох підприємств. Для індивідуалізації
одного підприємства не можуть одночасно використовуватись два чи більше
комерційних позначення».

Різний підхід відображений у ЦК України та ГК України щодо необхідності
реєстрації комерційного найменування. Так, відповідно до ч. 2 та 3 ст.
489 ЦК України, право інтелектуальної власності на комерційне
найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування
та охороняється без обов’язкового подання заявки на нього чи його
реєстрації і незалежно від того, є чи ні комерційне найменування
частиною торговельної марки. Відомості про комерційне найменування
можуть вноситися до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється
законом. Комерційне найменування охороняється незалежно від його
реєстрації чи подання заявки на нього. Відомості про комерційне
найменування можуть вноситися до реєстрів, порядок ведення яких
встановлюється законом.

Водночас змістом ст. 159 ГК України визначається запровадження
реєстраційного принципу набуття прав на комерційні найменування. Так,
відповідно до ч. 2 ст. 159 ГК України, суб’єкт господарювання,
комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має
пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб’єктом, тотожне
комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше.

Ця норма не узгоджується як із положеннями ст. 459 ЦК України, так і з
положеннями ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності
1883 р. [3], яка набула чинності для України 25.12.1991 р. і є частиною
національного законодавства. Згідно із Паризькою конвенцією, «фірмове
найменування охороняється в усіх країнах Союзу без обов’язкового подання
заявки чи реєстрації і незалежно від того, чи є воно частиною товарного
знака». Моментом виникнення в особи прав інтелектуальної власності на
комерційне найменування є початок фактичного використання вказаного
найменування. Інакше кажучи, факт державної реєстрації юридичної особи
під відповідним найменуванням і набуття нею прав на певне комерційне
найменування не пов’язані між собою. Доцільно також зазначити, що
законодавством та судовою практикою України не встановлені вимоги щодо
мінімального використання комерційного найменування для надання йому
правової охорони, натомість такі вимоги вироблені судовою практикою
європейських країн.

Висновки

Викладене засвідчує, що на сьогодні правовідносини щодо комерційних
найменувань в Україні врегульовані недостатньо, тож лишається багато
питань, пов’язаних з реалізацією тих норм, які введені цими двома
кодексами. Для врегулювання правовідносин у цій сфері необхідно прийняти
спеціальний закон про охорону прав на комерційні найменування, на який
неодноразово посилаються ЦК України і ГК України, та внести зміни до цих
кодексів з метою їх узгодження.

Література:

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 2003. — № 40-44. -Ст. 356.

2. Гражданский кодекс РФ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: base.
garant.ru/10164072.htm.

3. Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20.03.1883
р. // Зібрання чинних міжнародних договорів України. — 1990. — № 1. —
Ст. 320.

4. Положение о фирме : Постановление ЦИК и СНК СССР от 22.06.1927 г. //
Известия ЦИК СССР и ВЦИК. — 1927. -8 июля.

5. Про охорону прав на торговельні марки, географічні зазначення та
комерційні найменування : проект Закону України [Електронний ресурс]. —
Режим доступу: ukrpat.com.ua/sh ow_law.php? id=309.

6. Сержанова Т. Фірмові «фірми» в Україні / Т. Сержанова [Електронний
ресурс]. -Режим доступу: intelect.org.ua.

7. Сопільняк В. Комерційне найменування: новели правового регулювання /
В. Сопільняк [Електронний ресурс]. -Режим доступу:
yur-gazeta.com/oarticle/712.

8. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної
Ради України. — 2003. — № 18-22. -Ст. 144.

9. Держава та регіони, Серія: Право 2009 р., № 1, с. 163–166

Похожие записи