Проблемні аспекти легітимності української держави гетьмана
П. Скоропадського
Проблема легітимності Української Держави гетьмана П. Скоропадського в
Україні актуальна, насамперед, започаткуванням принципово нової
стратегії історико-правових досліджень в умовах незалежної України та
необхідністю конструктивного переосмислення історичного досвіду,
суперечливого характеру становлення та розвитку демократії, української
національної державності під час революційних подій 1917-1920 рр. Аналіз
наукових праць свідчить, що питання українського державотворення є
завжди актуальним як для істориків, політиків, так і для правників.
Суттєвий внесок у дослідження питань розвитку української державності на
початку ХХ ст. зроблено сучасними науковцями, зокрема вагомими є
дослідження В. Гончаренка, О. Копиленка, В. Кульчицького, О. Мироненко,
Ю. Римаренка, В. Чеховича, О. Ярмиша та ін. За останні роки до наукового
обігу залучено сотні невідомих раніше документів та матеріалів. На
особливу увагу заслуговує всебічний аналіз діяльності гетьманату в
працях українських учених П. Гай-Нижника, О. Тимощука, Г. Папакіна, Т.
Подковенка, але ці дослідження проведені ще не в повному обсязі і тому
існують “білі плями” в історичному періоді цього часу.
Незважаючи на те, що проблемні аспекти легітимності гетьманату
досліджуються, оцінка його здобутків і помилок у справі державотворення
в Україні не може даватися однобічно і тому вона має враховувати ті
складні обставини, у яких опинилася Україна в 1918 р.
Спробою розрубати тугий вузол суперечностей, що виникли у розвитку
суспільного життя в Україні весною 1918 р., стало насильне усунення з
політичної арени Центральної Ради. В історії українського національного
державотворення 29 квітня 1918 р. розпочався новий період, який тривав
сім із половиною місяців – період гетьманату.
Проголошення Української Держави гетьмана П. Скоропадського та питання
її легітимності й сьогодні викликає в історико-правовій літературі палкі
дискусії та характеризується дослідниками по-різному.
Радянська історіографія неухильно дотримувалась ленінської концепції,
згідно з якою, гетьман П. Скоропадський був ставлеником
буржуазно-поміщицьких кіл України та політичною маріонеткою
німецько-австрійського військового командування [3, с. 90]. Автори, що
дотримуються позицій національно-соціалістичних діячів Центральної Ради
та Директорії, звинувачують гетьмана П. Скоропадського у спробі
реставрувати дореволюційні соціально-економічні відносини, в
антиукраїнстві та спробі встановити в Україні власний військовий режим.
У спогадах російських генералів, провідників білого руху містяться
оцінки П. Скоропадського як сепаратиста та зрадника Росії [3, с. 105].
У світовій історіографії існують дві протилежні за змістом, але разом з
тим однаково помилкові концепції приходу до влади в Україні гетьмана.
Автори першої концепції стверджують, що П. Скоропадського посадили на
гетьманський трон німецькі окупанти при повній і яскраво вираженій
ворожості щодо нього з боку практично всього населення [7, с. 118].
Автори другої концепції, яку є всі підстави назвати консервативною, так
чи інакше намагалися сформувати в громадськості думку, що гетьман став
біля державного керма України при широкій підтримці “консервативно
настроєного українського населення” і, перш за все, селянства, а якщо
німці й посприяли йому, то це було лише другорядним, додатковим фактором
у його перемозі [7, с. 130].
Оцінювання легітимності гетьманату як форми української державності,
особи П. Скоропадського, його здобутків і помилок у справі
державотворення в Україні має враховувати ті складні обставини, у яких
опинилась Україна в 1918 р.
Безсилля Української Центральної Ради в організації державного апарату,
непослідовна, невдала, просоціалістична внутрішня і зовнішня діяльність
призвели до майже цілковитої втрати її популярності серед населення, до
загострення відносин з німецько-австрійським командуванням, до втрати
реальної влади її органів на місцях. За таких складних умов на фоні
загального незадоволення у березні 1918 р. П. Скоропадським була
створена нова організація – Українська народна громада, яка об’єднала у
своїх рядах землевласників і колишніх військових і яка за основу своєї
діяльності поклала компроміс у соціальних питаннях, демократизацію
державного ладу в Україні. Програма Української народної громади
передбачала створення дієздатного сильного уряду, відбудову армії й
адміністративного апарату, яких у той час фактично не існувало, і за їх
допомогою відбудову порядку, що базувався б на праві, а також проведення
необхідних політичних і соціальних реформ.
Таким чином, наприкінці березня провідники Української народної громади
визначили основні напрями державної політики, що передбачала
встановлення одноосібної сильної диктаторської влади. Ці плани, з одного
боку, хоча б теоретично рятували Українську державу, а з іншого –
збігалися з прагненнями німецько-австрійського командування [4, с. 9].
Навколо генерала П. Скоропадського і Української народної громади
поступово згуртувалися всі антисоціалістичні елементи України. І це був
досить міцний блок без партійних суперечок і національної ворожнечі.
На розбудові Української Держави гетьмана П. Скоропадського великою
мірою позначилась геополітична ситуація того часу. Отримавши у спадщину
від Центральної Ради міцні зв’язки через Брестський договір з державами
Центрального блоку, передусім Німеччиною та Австро-Угорщиною,
гетьманська держава потрапила в опозицію до держав Антанти. Перемога цих
держав у Першій світовій війні змусила гетьмана П. Скоропадського шукати
у них підтримки, але ці зусилля виявилися марними. Визнаючи лише “єдину
і неподільну” Росію, держави Антанти, особливо Англія і Франція, не
визнавали української державної незалежності і негативно ставились до
непослідовності українських лідерів у виборі зовнішньополітичної
орієнтації.
Зовнішні ознаки Української Держави були запозичені із часів козаччини –
гетьманат. Щодо внутрішнього змісту цієї форми державності, то він був
складним і суперечливим. Це була водночас і авторитарна, і досить
ліберальна форма правління, обмежена як рамками закону, так і часом – до
скликання Українського сейму. Республіканські інституції
перемежовувались тут з ознаками монархічної форми правління [5, с. 80].
Варто зазначити, що оцінка факту ліквідації Центральної Ради і приходу
до влади гетьмана державними діячами, науковою громадськістю була
різною: і схвальною, і різко негативною. Але цікавим є той факт, що
думка більшовицьких лідерів і багатьох національно свідомих українців
щодо квітневих подій збігається. В. Ленін зазначав, що “гетьманський
переворот – це реставрація буржуазно-поміщицького монархізму в Україні
при підтримці кадетсько-жовтневих елементів всеросійської буржуазії і з
допомогою німецьких військ” [9, с. 114], а М. Брайчевський вважав, що
“маріонетковий уряд П. Скоропадського -репрезентант найреакційніших,
поміщицько-капіталістичних верств України… – проводив жорстку
реакційну політику у соціально-політичній сфері” [10, с. 286].
Однак події 29 квітня 1918 р. не можна кваліфікувати як переворот у
повному розумінні цього слова, оскільки вони не були наслідком
суспільного українського руху, а їх успіх зумовили сторонні чинники
(німецька військова сила). У тому, що гетьманат не виріс органічно з
українського ґрунту, значною мірою полягала його нежиттєздатність.
Звісно, що така точка зору має право на існування, проте аналіз
ситуації, яка об’єктивно склалася в Україні, і шляхів її подальшого
розвитку як держави наводить і на інші роздуми. По-перше, не П.
Скоропадський і його оточення були винні в появі німців та
австро-угорців в Україні: ще до приходу гетьмана до влади окупація стала
фактом, який здійснився із яким не можна було не рахуватися. По-друге,
німці та австро-угорці погоджувалися на утворення українського уряду з
поміркованих елементів. Вони бралися своїми силами забезпечити порядок,
не допускаючи розвитку більшовизму, і захистити Україну від його
проникнення ззовні. По-третє, у разі відмови від співпраці Німеччина та
Австро-Угорщина були готові оголосити Україну легально окупованою і
вивезти з неї все, що тільки можна.
У кінцевому підсумку суворі історичні реалії давали підставу генералу П.
Скоропадському згодитись на обрання його гетьманом України під
протекторатом німців, а частині українського загалу підтримати
гетьманський уряд, оскільки альтернативою приходу до влади представників
владних кіл, як уже стало зрозуміло після трагічних подій січня-лютого
1918 р., міг бути лише більшовизм.
О. Тимощук зазначає, що проголошення П. Скоропадським урядового курсу на
ринкову економіку означало кардинальну зміну державних ціннісних
пріоритетів. За умов попередньої соціалізації суспільного життя це
спричинювало протидію до гетьманської влади в середовищі верств, які
отримали найбільшу користь від революційного розподілу власності.
Гетьманський уряд постав перед необхідністю вживання непопулярних дій,
зокрема адміністративного й кримінального примусу, що відразу робило
очевидною суперечність між його деклараціями і засобами їх досягнення,
робило владу гетьмана вкрай вразливою з боку опозиційних сил [8, с. 18].
??(?проблеми обмежували сферу діяльності гетьманського уряду саме цими
рамками, не даючи йому змоги займатись такими важливими питаннями
розбудови держави, як створення власної армії, налагодження роботи
апарату управління на місцях тощо. Значні ускладнення в розбудову
української державності часів гетьманщини вносила опозиція в особі
українських соціалістичних партій.
З приходом П. Скоропадського до влади розпочався другий етап української
державності – монархічний. Слід зазначити, що при всій неоднозначності
оцінок політична діяльність П. Скоропадського заслуговує на увагу саме з
позицій розбудови Української Держави. Подібно до всіх урядів періоду
відновлення української державності 1917-1920 рр. гетьманат мав характер
експерименту [4, с. 10]. Українська Держава П. Скоропадського базувалася
на переплетенні монархічних, республіканських і диктаторських засад.
Таке поєднання повинно було сприяти підвищенню рівня управління
державою, що відповідало інтересам усього суспільства. Авторитарний
режим П. Скоропадського виправдовував своє існування необхідністю
національного звільнення і відродження [1, с. 64].
Як свідчить історичний досвід, авторитарна політична система має і свої
переваги, які набувають особливої ваги в екстремальних ситуаціях, що
чітко простежуються на прикладі гетьманської влади. Вона, як авторитарна
влада, мала порівняно високу спроможність забезпечувати політичну
стабільність і суспільний порядок, мобілізувати суспільні ресурси на
вирішення певних завдань, зламати опір політичних супротивників. Усе це
зробило її досить ефективним засобом проведення радикальних суспільних
реформ.
Сукупність нормативно-правових актів, якими проголошувався, визнавався,
закріплювався, гарантувався суверенітет України в період гетьманату,
складався з двох великих груп: власне українських, національно-державних
і міжнародних. У свою чергу, кожна із цих частин поділяється на ряд
різновидів. Так, національно-правові документи були розраховані на
регуляцію як загальних, так і специфічних сфер життєдіяльності створеної
політичної системи. До перших належать, зокрема, законодавчі акти,
оголошені гетьманом 29 квітня 1918 р. П. Скоропадський доручив написати
законопроекти новоутвореного державного організму члену Української
народної громади прав-нику О. Палтову. Останній підготував проект
відозви, яка після кількох редакційних правок була підписана гетьманом.
Цей документ отримав назву “Грамота до всього українського народу” і був
оголошений 29 квітня 1918 р. Згідно з цією грамотою, П. Скоропадський
тимчасово перебирав у свої руки повноваження керівника держави,
проголошуючи себе “Гетьманом всієї України”. Безпосереднє ж управління
новим державним утворенням покладалося на Раду Міністрів. Центральна
Рада, Мала Рада та всі земельні комітети розпускалися, а міністри УНР,
їх товариші (заступники) звільнялися зі своїх посад. Закони Центральної
влади й Тимчасового російського уряду скасовувалися. За Україною
закріплювалася нова офіційна назва “Українська держава”.
Частина документа має програмний характер. Передбачалося прийняття
нового закону про вибори до Українського сейму. В Україні повною мірою
відновлювалися “права приватної власності як фундаменту культури і
цивілізації”. Оголошувалася свобода купівлі та продажу землі. Водночас
повідомлялося, що планується ряд заходів щодо обмеження поміщицького
землеволодіння. В економічній та фінансовій сферах надавався простір
приватному підприємництву. Разом з тим передбачалося покращити умови
праці залізничників, розв’язати робітниче питання. Офіційною назвою
скасованої УНР стала Українська Держава.
Крім грамоти, відомим правником О. Пал-товим були підготовлені також
проекти основних законів Української Держави, які одержали загальну
назву “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Сповідуючи
монархічні погляди, які повністю поділяли члени УНГ та Союзу земельних
власників, відомий правник за зразок взяв “Проект Основного закону
Російської імперії (1905 р.)”. П. Скоропадський про це дізнався лише
через деякий час, хоча для його сучасників походження, ідеї документа,
сутність проведеної “операції” не були таємницею [2, с. 111]. О. Палтов
пропонував проголосити Українську Державу спадковою конституційною
монархією на чолі з королем. Другий розділ проекту “Державний лад і
голова держави” він запозичив з аналога 1905 р. практично без змін.
Однак П. Скоропадський не в усьому підтримав запропонований варіант.
Зокрема, він не дав згоди на проголошення України монархією,
запропонувавши, відповідно до національної традиції, назвати керівника
держави гетьманом. Не побажав він іменуватися і президентом, що загалом
логічно, адже це відповідало сутності функцій глави держави, що на той
час цілком окреслилися [6, с. 83]. П. Скоропадський вніс до проекту ще
один істотний момент, який стосувався періоду правління. Влада гетьмана
проголошувалася тимчасовою – до скликання Українського сейму
(парламенту), який мав вирішити подальшу долю України.
Зрештою цей закон отримав назву “Про гетьманську владу”. Згідно з його
положеннями, П. Скоропадський отримав необмежені права. Він зосереджував
у своїх руках не тільки виконавчу, а й законодавчу та судову владу, мав
фактично диктаторські повноваження.
Відповідно до цих актів, гетьман тимчасово перебирав на себе “всю
повноту влади” і “влада управління належала виключно до Гетьмана України
в межах всієї Української Держави”. Крім того, “Гетьман стверджував
закони, і без його санкції ніякий закон не мав юридичної сили”. Хоча П.
Скоропадський намагався надати гетьманату форми і змісту правової
держави, він був наділений істотним повновладдям і у сфері судочинства.
Що стосується правових засад діяльності П. Скоропадського, то в
офіційних документах неодноразово наголошувалося, що в Україні будується
правова держава.
Юридично у “Законах” було закріплено широке коло прав і свобод людини, а
саме: недоторканність житла, свобода вибору місця перебування і праці,
право придбання та відчуження майна тощо. Власність проголошувалася
недоторканною. Однак практика підтверджувала, що ці права неодноразово
порушувалися.
Закони про тимчасовий державний устрій України можна вважати своєрідною
конституцією, оскільки вони за своєю структурою окреслювали і регулювали
такі основні аспекти суспільного життя, як влада, повноваження уряду,
права й обов’язки українських козаків і громадян, основні засади
законодавчої діяльності, основи фінансової політики і судоустрою.
Висновки
Таким чином, суперечливі оцінки обставин приходу гетьмана П.
Скоропадського до влади та функціонування його гетьманату неминуче
викликають непрості запитання про легітимність його режиму та характер і
ступінь правонаступності в розбудові української державності.
Становище гетьмана як спадкоємця Центральної Ради у творенні української
держави було складним та неоднозначним, бо він свідомо чи мимохіть став
противником Центральної Ради. Хоча вона й була розігнана не гетьманським
урядом, а вищим німецьким командуванням, відсутність протесту з боку
гетьмана П. Скоропадського з цього приводу означала мовчазну
солідарність з німцями. З погляду правонаступництва в розбудові
української державності це було, безумовно, для гетьмана
дискредита-ційним фактом, що значною мірою спричинив опозицію до його
режиму з боку українських соціалістичних партій, представники яких
становили кістяк Центральної Ради.
До позитивного доробку уряду Української Держави періоду гетьманату слід
віднести те, що з перших днів розпочато було створення правових основ її
функціонування. Першими стали законодавчі акти конституційного права.
Вони знайшли свою об’єктивізацію у Грамоті до всього українського народу
та Законах про тимчасовий державний устрій України від 29.04.1918 р.
Цими нормативно-правовими актами визначалася форма правління, система
органів влади і управління, особливості законотворчого процесу.
Література:
1. Винниченко В. Відродження нації (історія української революції:
марець 1917 -грудень 1918) : у 3 ч. / В. Винниченко. -К. : Либідь, 1991.
– Ч. 3. – 485 с.
2. Горан В.С. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. в інтерпретації
П. Скоропадського / В.С. Горан // Український історичний журнал. – 2008.
– № 4. -С.110-122.
3. Копиленко О.Л. Держава і право України 1917-1920 / О.Л. Копиленко,
М.Л. Копиленко. – К. : Либідь, 1997. – 207 с.
4. Подковенко Т. Конституційне законодавство Української держави
гетьманату П. Скоропадського / Т. Подковенко // Підприємництво,
господарство і право. -2007. – № 7. – С. 11-14.
5. Рум’янцев В. До проблеми легітимності Української держави гетьмана П.
Скоропадського / В. Рум’янцев // Вісник Академії правових наук України.
– 2006. -№ 2. – С. 79-87.
6. Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 -грудень 1918) / П.
Скоропадський. – К. : Нарис, 1996. – 260 с.
7. Солдатенков В.Ф. Українська революція: Концепція та історіографія
(1918-1920 рр.) / В.Ф. Солдатенков. – К. : Просвіта, 1999. -506 с.
8. Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень-грудень
1918 р.) : монографія / О.В. Тимощук. – Х. : Вид-во УВС, 2000. – 462 с.
9. Українська суспільно-політична думка в ХХ ст.: Документи і матеріали
: у 3 т. / [уклад. Т. Гунчак, Р. Сольчаник]. – Б. м. : Сучасність, 1983.
– Т. 1. – 510 с.
10. Українське державотворення: невитре-буваний потенціал :
словник-довідник / [за ред. О. Мироненко]. – К. : Книга, 1997. – 594 с.
11. Держава та регіони, Серія: Право 2009 р., № 1, с. 5–9
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
