Реферат на тему:
Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання
та релігійні організації
У системі законодавства України з питань прав людини і громадянина
важливе місце займають закони про свободу віросповідання та релігійні
організації. Правову основу діяльності релігійних організацій становлять
Конституція України, яка проголошує, що кожен має право на свободу
світогляду і віросповідання (ст.35), а також Закон України “Про свободу
совісті та релігійні організації” від 23.04.91 р. У низці інших
нормативно-правових актів визначені юридичні засоби реалізації, охорони
і захисту свободи вибору світогляду та віросповідання, а також окремих
її елементів (можливостей), зокрема таких, як право на світську та
релігійну освіту, право на альтернативну (невійськову) службу [3]. Крім
того, згідно зі ст.9 Конституції України, частиною національного
законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України і в яких, зокрема,
також закріплюється свобода світогляду та віросповідання. До них
належать насамперед Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
(ст.18) та Конвенція про захист прав людини і основних свобод (ст.9).
Отже, можна стверджувати, що у системі законодавства України досить
чітко викристалізовується та його ділянка, яка торкається свободи
світогляду і віросповідання і релігійних організацій. Можна констатувати
існування комплексного інституту законодавства, який є основою
юридичного механізму забезпечення свободи світогляду і віросповідання.
Однак аналіз законодавчих та інших нормативно-правових актів, які
входять до складу цього інституту, виявляє, що серед їх приписів є й
такі, що не відповідають Конституції України, суперечать один одному, а
також потребують коректування і доповнень унаслідок змін, що відбулись у
соціальному житті Україні.
У порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України було подано
низку пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства з питань
свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій [8; 9].
Однак на сьогодні вони не реалізовані і навіть, наскільки відомо,
відкликані їх авторами.
У пропонованій статті висловимо деякі міркування щодо можливостей
поліпшення законодавчого регулювання зазначених питань.
Насамперед законодавство, яке ми розглядаємо, має бути приведене у
відповідність до Конституції України, зокрема у ньому повинна
гарантуватися кожному (а не лише громадянам України) свобода світогляду
і віросповідання. Окрім того, треба говорити не про свободу совісті, як
це сформульовано у відповідному Законі України, а про свободу світогляду
і віросповідання.
У Конституції України закріплено важливий принцип, згідно з яким “жодна
релігія не може бути визнана державою як обов’язкова”. Цей принцип має
бути відображений і в Законі України “Про свободу совісті та релігійні
організації”.
У цьому ж законі слід закріпити такий елемент (можливість) свободи
віросповідання, як право на альтернативну (невійськову) службу
відповідно до Конституції України. Сам же механізм реалізації цього
права, як уже зазначалося, передбачений у спеціальному Законі України
“Про альтернативну (невійськову) службу” та у низці підзаконних
нормативно-правових актів.
У 1996 р. до Закону України “Про освіту” було внесено зміни і
доповнення, згідно з якими заклади освіти в Україні незалежно від форм
власності (а не лише державна система освіти в Україні, як це
передбачено у Законі України “Про свободу совісті та релігійні
організації”), відокремлені від церкви, від релігійних організацій, крім
тих, які засновані самими релігійними організаціями [1]. Проте ми
вважаємо, що лише державна система освіти повинна мати світський
характер, а тому до Закону України “Про освіту” доцільно внести
відповідні зміни.
Крім того, згідно з цим законом (ст.18), заклади освіти можуть
створювати й організації, зокрема релігійні, але дотримуючись умов, які
визначені у законодавстві України. Отже, доцільно було б зафіксувати у
Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” положення
про те, що релігійні організації мають право створювати духовні
навчальні заклади, а також інші заклади освіти відповідно до
законодавства України. Духовні навчальні заклади також мали б право
одержувати ліцензії на здійснення діяльності, пов’язаної із наданням
послуг для здобуття освіти із підготовкою фахівців різних рівнів
кваліфікації на загальних умовах, які визначені у законодавстві України.
Адже чимало духовних навчальних закладів за рівнем підготовки
спеціалістів сьогодні практично не поступаються аналогічним світським
установам. Наприклад, у Львівській богословській академії й у семінарії
Святого Духа, що діє в її складі, заняття ведуть 65 викладачів, серед
яких 18 докторів наук з України та з-за кордону [2, с.26].
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” варто
доповнити також положенням про те, що релігійно-філософські,
релігієзнавчі та релігійно-пізнавальні предмети, викладання яких не
супроводжується релігійними обрядами і має лише інформативний характер,
можна вводити до навчальних планів державних закладів освіти, що,
власне, й практикується.
У тому ж законі фіксуються певні види релігійних організацій (релігійні
громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства,
місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також
об’єднання, що складаються з них), зазначається мета їх створення, однак
немає визначення їхнього загального поняття. А проте така легальна
дефініція необхідна саме тепер, коли на законодавчому рівні дозволено
сповідувати будь-яку релігію, зокрема, мабуть, і не відому раніше не
тільки в Україні, а, можливо, й у світі. Тому потрібно чітко визначити у
самому законі поняття та ознаки релігійної організації, за якими її
можна відрізнити від інших організацій – нерелігійних, особливо ж у тих
випадках, коли щодо цього виникають неоднозначні оцінки. Це зроблено,
наприклад, у Федеральному законі Російської Федерації “Про свободу
совісті і про релігійні об’єднання” (1997), де зазначається, що
релігійним об’єднанням визнається добровільне об’єднання громадян
Російської Федерації, утворене з метою спільного сповідування і
поширення віри і наділене такими для реалізації цієї мети ознаками:
віросповідання; проведення богослужінь, інших релігійних обрядів і
церемоній; навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників.
Аналогічне визначення поняття релігійних організацій може бути
зафіксоване і в українському законодавстві.
У цьому зв’язку виникає запитання: який державний орган чи посадова
особа у кожному конкретному випадку визначатиме, чи належить та чи інша
організація до релігійної, чи ні? Закон України “Про свободу совісті та
релігійні організації” не дає відповіді на це запитання. Але у ст.30
цього закону передбачено, що Державний комітет України у справах релігій
забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю представників релігійних
організацій та відповідних спеціалістів. В яких же випадках
призначається ця експертиза та який порядок її проведення – на сьогодні
це юридично не регламентовано. В Інформаційному звіті Державного
комітету України у справах релігій за 1998 р. “Про стан та тенденції
розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні”
зазначається, що Кабінет Міністрів України створив державну
релігієзнавчу експертну раду, яка буде займатися експертизою
віросповідної доктрини неорухів, вивченням їхньої практики [6, с.20].
Тому доцільно було б розробити і затвердити урядовою постановою
положення “Про підстави і порядок проведення релігієзнавчої експертизи”.
??Y?кторат з прав людини Секретаріату Ради Європи у своєму дослідженні
дійшов висновку, що термін “релігія” у правовому сенсі має дуже широке
тлумачення. Відповідно захист релігійної свободи стосується не лише
прихильників загальновідомих і глобально поширених релігій, але й тих,
які трапляються дуже рідко, або фактично не відомі [7, с.30].
І далі, необхідно зазначити, що у чинному законодавстві є багато
декларативних положень, які не забезпечені юридичними засобами
реалізації, охорони та захисту. Наприклад, не передбачено механізму
захисту від таких дій, як-от: примус громадян до сповідування або до
відмови від сповідування якоїсь релігії, до участі або неучасті у
богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, до навчання релігії;
вимога від священнослужителів відомостей, отриманих ними під час сповіді
віруючих; порушення виняткового права релігійних організацій засновувати
підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва
предметів культового призначення. За виконання таких дій слід встановити
конкретну юридичну відповідальність. Заслуговують на увагу і схвалення
пропозиції народного депутата України В.С.Журавського, які торкаються
застосування до релігійних організацій таких стягнень, як попередження,
адміністративного штрафу, тимчасової заборони (зупинення) окремих видів
або ж усієї діяльності релігійних організацій; примусового розпуску
(ліквідації) релігійної організації за діяння, зазначені в законі [9].
Потребує вдосконалення і порядок реєстрації статутів (положень)
релігійних організацій. У чинному законодавстві України закріплено, що
для набуття релігійною громадою (яка є місцевою релігійною організацією)
статусу юридичної особи громадяни у кількості не менш ніж десять
чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають відповідну
заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної або прирівняної до
неї державної адміністрації [4].
Слід зазначити, що повідомлення державних органів про утворення
релігійної громади не є обов’язковим (ст.8 Закону України “Про свободу
совісті та релігійні організації”). Це положення закону викликало чимало
дискусій [5]. У проекті Закону України “Про внесення змін і доповнень до
Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від
18.12.1998 р. вже пропонували деякі зміни щодо порядку реєстрації
статутів (положень) релігійних організацій. Зокрема, у цьому
законопроекті зазначалось, що повідомлення державних органів про
утворення релігійної громади є обов’язковим для всіх релігійних
організацій. З такою пропозицією не можна не погодитись, оскільки саме
лише повідомлення про створення релігійної громади не є втручання в її
внутрішні справи, а навпаки, – це “поштовх” для неї набути статусу
юридичної особи, внаслідок чого за нею визнаватимуться такі права (та й
обов’язки), яких вона без такого статусу не матиме.
Крім того, держава повинна володіти інформацією про створення тих чи
інших релігійних громад, щоб контролювати відповідність їхньої
діяльності законам. Якщо релігійна громада діятиме в межах
законодавства, то вона, не побоюючись, повинна повідомити про своє
створення відповідні державні органи. Важливо також передбачити у законі
відповідальність за неповідомлення про створення релігійної громади,
інакше пропонована законодавча новела не буде дієвою.
У згаданому законопроекті пропоновано збільшити мінімальну кількість
членів релігійної громади до 25 чоловік, а також вимагається подання
додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу
установчих загальних зборів релігійної організації, списку громади, що
її утворили, відомостей про склад статутного органу та документа, який
підтверджує зазначену у статуті канонічну й організаційну підлеглість
релігійної громади. Якщо ж релігійна організація, що утворюється,
підпорядковуватиметься релігійному центру, що перебуває за межами
України, то вона має подати ще й копію статуту (положення) або інший
основоположний документ цього центру та його переклад, а також
підтвердження про державну реєстрацію чи інший документ про визнання
державою цього релігійного центру в тій країні, де він перебуває. У разі
неподання зазначених документів відповідні державні органи можуть
відмовити у реєстрації статуту (положення) релігійної організації.
У законопроекті пропонуються також й інші підстави відмови у реєстрації,
зокрема, якщо засновники релігійної організації не є правомочними або
якщо релігієзнавчою експертизою організацію не визнано релігійною (хоча
й у вказаному документі теж нічого не сказано про зміст такої експертизи
та порядок її проведення).
Дещо інший порядок офіційного визнання релігійних організацій пропонує
В.С.Журавський [9]. Згідно з його пропозиціями, легалізація (офіційне
визнання) релігійних організацій реалізується шляхом їхньої реєстрації
або повідомлення про заснування. Повідомлення державних органів про
заснування релігійної громади не є обов’язковим. Інші ж релігійні
організації (конфесії (місії), релігійні навчальні заклади, монастирі,
релігійні братства) підлягають обов’язковій легалізації. Правовий статус
зареєстрованих релігійних громад, відповідно, набагато ширший, ніж тих,
які тільки повідомили про своє заснування. З такою легалізацією
релігійних громад погодитися можна, оскільки вони мають право самі
визначати свій статус. Пропозиція стосовно того, що релігійні громади
мають право і не повідомляти про своє заснування, видається заперечною з
вищевикладених підстав.
Нарешті, гадаємо, що безсумнівно демократичні положення, закріплені у
ст.35 Конституції України, нині потребують певних доповнень та уточнень.
Зокрема, у зміст свободи віросповідання, визначений цим конституційним
приписом, не увійшли такі її істотні елементи, як можливість:
а) змінювати релігію; б) поширювати релігійні й інші переконання;
в) здобувати релігійну освіту. Ці можливості (права) також бажано
закріпити у згаданій конституційній нормі.
Запропоновані зміни, доповнення, уточнення до законодавства України про
свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації сприятимуть,
як видається, поліпшенню реалізації, охорони і захисту одного з
фундаментальних особистісних прав людини і громадянина.
Література
Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №21. – Ст.84.
Духовна освіта в Україні: проблеми й напрямки розвитку // Людина і світ.
– 1998. – №10.
Закон України “Про освіту” від 23.05.1991 р. з наступними змінами і
доповненнями; Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”
(в редакції від 18.02.1999 р.); постанова Кабінету Міністрів України
“Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону
України “Про альтернативну (невійськову) службу” від 10.11.1999 р.
№2066; постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення
про Державний Комітет України у справах релігії” від 03.01.1996 р. №2;
Указ Президента України “Про заходи щодо повернення релігійним
організаціям культового майна” від 05.03.1992 р.
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від
23.04.91р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №5. – Ст.34.
Климов В. Законодавчі ініціативи Держкомрелігій: проекти й реалії //
Людина і світ. – 1998. – №2.
Людина і світ. – 1999. – №2.
Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. –
1998. – №8.
Проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України
“Про свободу совісті та релігійні організації” від 18.12.1998 р.,
(поданий Кабінетом Міністрів України).
Проект Закону України “Про вільність віросповідання і релігійну
діяльність” від 22.06.1998 р. (поданий народним депутатом України
В.С.Журавським).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
