Реферат на тему

Проблеми правового врегулювання господарських спорів в Україні

Гарантом захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької
діяльності має бути чинне законодавство.

Правила вирішення господарських спорів в Україні передбачені, переважно,
Господарським процесуальним кодексом України. Згідно ст. 4 ГПК України
господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції
України, Закону України “Про господарський суд”, господарського
процесуального кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних
договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
До цих актів слід додати укази Президента України, Постанови Кабінету
Міністрів України, акти міністерств та відомств, прийняті відповідно до
їх компетенції та зареєстровані у встановленому порядку [].

Отже, юридичною основою норм, що регулюють порядок здійснення
господарського процесу, є Конституція України, в якій закріплений ряд
принципових положень щодо правового регулювання вирішення господарських
спорів, а саме в ст. 121 визначені завдання Прокуратури України щодо
винесення та виконання судових рішень та делегування функцій судів.
Конституцією України передбачена також система судів загальної
юрисдикції, принципи здійснення судочинства, статус суддів (ст.
124-131).

В Законі України “Про господарські суди” визначені, в свою чергу,
завдання господарських судів, основні принципи їх діяльності, порядок
призначення суддів, повноваження, порядок створення та діяльності
господарських судів різного рівня, та ін [].

Господарський процесуальний кодекс зберігає сукупність норм, що
регулюють господарський процес, а саме передбачає собою досудове
врегулювання господарських спорів; підвідомчість та підсудність спорів
господарським судам; учасники судового процесу; докази; судові витрати;
процесальні строки; подання позову; порушення провадження по справі та
підготовка матеріалів для розгляду в першій нстанції; забезпечення
позову; вирішення господарських спорів в першій інстанції; перегляд
судових рішень в касаційному порядку; перегляд судових рішень Вищого
господарського суду України Верховним Судом України; перегляд рішень,
ухвал, постанов господарського суду за поновленими обставинами;
виконання рішень, ухвал, постанов; провадження у справах за участю
іноземних підприємств, організацій.

Аналізуючи проблеми правового регулювання вирішення господарських спорів
в Україні, слід відмітити, що на сучасному етапі розвитку ринкових
відносин діяльність органів державної виконавчої влади, органів
місцевого саморядування та й самих суб’єктів господарювання не завжди
належним чином сприяє становленню цих відносин, що призводить до
порушення прав та охоронюваних законом інтресів суб’єктів господарювання
[].

Зрозуміло, що прийняті закони ніколи не бувають цілковито узгоджені з
практикою їх застосування. Саме практика коригує правові відносини та
об’єктивно спонукає вносити зміни і доповнення до чинного законодавства.
Як свідчить практика, положення чинного законодавства не завжди сприяють
відновленню у громадян порушених прав та охоронюваних інтересів.

Так, ст. 5 нині діючого Господарського кодексу України, визначає, що
спори, які виникають з договору перевезення та договору про надання
послуг зв’язку, можуть бути передані на вирішення Господарського суду
лише за умов додержання встановленого порядку їх досудового
врегулювання. Цілком обгрунтованою є вимога щодо договору, заснованого
на державному замовленні. У цьому пріоритетному випадку захищаються
державні інтереси, і деталізація можливого вирішення спору в досудовому
порядку очевидна. Але яку особливість законодавці знайшли в договірних
відносинах про надання послуг з перевезення чи надання послуг зв’язку,
крім втрати оперативності вирішення спору Господарським судом [].

Вбачається також певна невиваженість при внесенні змін до ст. 8 ГПК
України.

Раніше правова норма передбачала, що у разі визнання боржником претензії
і неперахування ним коштів заявник через 20 днів з дня отримання
претензії боржником міг звернутися з платіжною вимогою до банку боржника
про безспірне списання боргу. Такий порядок був доцільним, оскільки на
поточному рахунку могли знаходитись грошові кошти і це давало можливість
задовольнити вимоги кредитора. Цей порядок лише у виняткових випадках
спонукав кредиторів звертатися до Господарського суду про зміну способу
задоволення вимог, передбачену ст. 121 ГПК, що в подальшому покладалося
на державну виконавчу службу [].

На перший погляд, у цьому є логіка: виконавча служба покликана діяти
згідно із Законом України “Про виконавче провадження”. Проте, якщо
звернутися до аналізу практики, то він засвідчить, що державні
виконавці, враховуючи їхні обмежені штати, перевантаженість, відсутність
транспортних засобів, нерідко порушують строки виконавчого провадження,
необгрунтовано ухвалюють постанови про неможливість виконання рішень,
щов подальшому стає цілком достатньою підставою для судового оскарження.
Все це спостерігалося ще до внесення змін до ст. 8 ГПК. Можна лише
уявити, якою може бути якість виконавчого провадження, коли на
виконавців додатково лягла велика кількість визнаних претензій. Та, крім
цього, треба мати на увазі, що тепер усі рішення Господарського суду
також виконуються державними виконавцями [].

Слід звернути увагу й на статтю 59 ГПК України. Арбітражний
процесуальний кодекс безальтернативно вимагав від відповідача не пізніше
ніж через три дні після отримання ухвали господарського суду про
порушення провадженні по справі надати відзив на позовну заяву. Ст. 59
ГПК визначає, що відповідач має право після одержання ухвали надіслати
відзив. Отже, по-перше, за змістом правової норми відповідач може надати
відзив, а може і не надати. По-друге, ГПК не встановлює строку надання
відзиву, оскільки це випливає з альтернативного права; отже, відповідача
може погоджуватись чи не погоджуватись з позовними вимогами іншими
законним засобами. Однак, річ у тому, що консерватизм суддів у
застосуванні правових норм дається взнаки і вони постійно ухвалою
вимагають від відповідачів надсилати відзив на позовну заяву,
посилаючись формально на обов’язковість виконання вимог суду з можливим
подальшим застосуванням санкцій. Вищому господарському суду України слід
звернути увагу на таку практику й надати відповідні роз’яснення.

Потребує певного доопрацювання ч. 2 ст. 74 ГПК, де йдеться про порядок
ведення засідання. У правовій нормі підкреслено, що суддя оголошує склад
суду та роз’яснює учасникам судового процесу їхні права та обов’язки.
Але ж при цьому, якщо йти за змістом статті, порушуються вимоги інших
правових норм ГПК. Адже цілком логічно, що спочатку суддя (колегія
суддів) має впевнитися, чи є учасники процесу, чи мають вони стосунок до
конкретної справи, чи наділені вони повноваженнями представників сторін
або інших учасників судового процесу, і лише після такої процедури
оголосити склад суду та роз’яснити учасникам процесу їхні права та
обов’язки [].

Незрозумілим є визначення, передбачене п. 6 ст. 81 ГПК, як одна з
підстав залишення позову без розгляду, якщо громадянин відмовився від
позову, який було подано в його інтересах прокурором.

За змістом статті невідомо, у якому статусі виступає громадянин як
учасник судового процесу при вирішенні господарського спору.

У розумінні статті 1 ГПК право на звернення до суду має лише фізична
особа, яка набула статусу суб’єкта підприємницької діяльності без
створення юридичної особи. Якщо ж це громадянин як фізична особа, то за
положеннями, передбаченими ГКП, вона позбавлена права на звернення з
позовом до господарського суду і може звертатись лише до місцевого суду
загальної юрисдикції. Можливо, мова йде про громадянина як кредитора у
справах про банкрутство: тоді це має бути конкретизовано у правовій
нормі.

Цілу низку питань викликає внесена до ГПК стаття 81-1. У частині першій
правової норми записано, що у судовому засіданні, а також при огляді та
дослідженні письмових або речових доказів у місці їх знаходження
складається протокол. Тобто правова норма мала б визначати вимоги до
змісту будь-яких видів протоколів як процесуальних документів. І разом з
тим за подальшими текстом визначені лише вимоги до змісту протоколу
судового засідання.

Водночас зазначена стаття ГПК надає Господарському суду право на
здійснення аудіо-чи відеозапису судового засідання. Сам факт такого
дозволу є позитивним моментом судочинства на сучасному етапі розвитку
технологій, але правова норма констатує таке право, не пердбачивши
процесуального порядку застосування технічних засобів, але за певних
умов може спровокувати зазначених засобів (посилання на відеозапис,
монтаж і т.п.). Щоб не допустити подібного, необхідно ці вимоги виписати
на зразок тих, що закладені у Кримінальному процесуальному кодексі
України і апробовані багаторічною практикою досудового слідства та
судового розгляду кримінальних справ [].

Чинним процесуальним кодексом (ст. 78) передбачено укладання мирової
угоди сторін. Саме судова практика підтвердила необхідність застосування
при вирішенні господарських спорів мирової угоди, оскільки АПК не
передбачав цього, хоча фактично під різними назвами господарські суди не
застососували таку форму вирішення спорів. І знову ж таки законодавець
не подає вимог щодо змісту мирової угоди, а це на практиці призводить до
невизначеності: сторони укладають мирову угоду, як кому заманеться, а
суд звертає увагу тільки на те, чи не обмежені права сторін судового
процесу.

За результатами розгляду справи важливого значення набуває прийняте
судом рішення про вирішення господарського спору по суті. При цьому ст.
82 ГПК наголошує, що у разі розгляду справи трьома суддями, суддя не
згодний з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі свою окрему
думку, яка згодом приєднується до справи [].

%*&TH*&1*94>°?oooooooooooocccccccccccccc

M’Q-Tc]P^?apg0mIshuju„u&vOevLwthwIx‚y4zozo{e| }r~@ooooooooooooooooooooo
ooooooo

еріалами справи. Але за відсутністю посилань у правовій нормі необхідно
розуміти, що окрема думка не оголошується з прийняттям рішення по суті
спору, а це обмежує права сторін, передбачені ст. 22 та 81-1 ГПК.

Потребує також уточнень ст. 85 ГПК щодо оголошення рішення набрання ним
законної сили.

Відповідно до оголошеної правової норми рішення Господарського суду
набирає законної сили після закінчення десятиденного строку: в одному
випадку – з дня його прийняття, тобто після оголошення судом рішення у
повному обсязі після закінчення розгляду; в іншому, якщо за згодою
сторін оголошені тільки вступна та резолютивна частини рішення, — з дня
його підписання; іншими словами з дня підписання повного тексту рішення.

Якщо взяти до уваги, що судді надається ще п’ять днів на підготовку
судового рішення після дня вирішення спору, то постає питання: як
визначити день його підписання (сторона, яка може бути незгодна з
рішенням і хоче звернутись зі скаргою до Апеляційного суду, повинна
чекати, телефонувати, приїжджати та брати копію рішення під розписку).
Не всі сторони перебувають за місцезнаходженням Господарського суду;
вони мають повертатися за юридичною адресою, готувати апеляційну скаргу,
обгрунтовуючи її додатковими доказами, що також потребує часу, після
чого знову їхати до місцевого Господарського суду зі скаргою, аби він
переслав матеріали. На все це потрібен додатковий час, якого може не
вистачити для вчасного заернення до Апеляційного суду [].

Є особливе питання, яке потребує уточнення та приведення його у
відповідність з цілою низкою правових норм ГКП. Йдеться про види
підсудності справ господарським судам залежно від наведених у кодексі
підстав. Якщо виходити з положень статей 15 та 16 ГКП, ними передбачені
територіальна та виключна підсудності. Однак зазначений перелік не
узгоджується з іншими правовими нормами кодексу, які передбачають не
тільки таке поняття, як предмет спору, а й такий вид підсудності, як
предметна підсудність.Звернімося хоча б до статей 26, 27, 80, 104,
111-7, 111-10, у яких визначено предметну підсудність. Сам факт
наявності таких неодноразових законодавчих визначень спонукає до
внесення до інституту підсудності також предметної підсудності.

Слід звернути особливу увагу на передбачений ст. 111-17 ГПК порядок
перегляду постанов Вищого господарського суду України Верховним Судом
України у касаційному порядку, який визначає, що перегляд має місце при
згоді хоча б одного судді на засіданні колегії у складі трьох суддів
Верховного Суду України. Це не що інше, як пряме порушення
конституційного права суб’єктів господарських правовідносин на судовий
захист. Чому, власне, вирішення питання, порушити чи не порушити розгляд
скарги (подання), має залежати не від закону, а від згоди чиновника, хай
навіть найвищого рангу, тоді як ст. 8 Конституції України – це найвища
судова інстанція, рішення якої є остаточним і оскарженню не підлягає. То
ж як у державі в цьому випадку мають бути захищені порушені права та
охоронювані законом інтереси, якщо законодавчо закріплена чиновницька
воля [].

Викладене торкається лише невеликої частки тих положень Господарського
процесуального кодексу України, які можуть і повинні стати предметом
широкого обговорення з метою подальшого вдосконалення його норм.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п червня 1996 р. – К.: Право, 1996.
– 128 с.

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.// Голос України. — 14
березня 2003 р.

3. Господарський процесуальний кодекс України. – К., 2002.

4. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Голос України. — 12, 13
березня 2003 р.

5. Закон України Про авторські права і суміжні права від 23.12.1993 р. №
3792 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

6. Закон України Про виконавче провадження від 21.04.1999 р. № 606 – ІV
// “ЛІГА – ЗАКОН”.

7. Закон України Про господарський суд від 04.06.1991 р. № 1142 – XII //
“ЛІГА – ЗАКОН”.

8. Закон України Про державну виконавчу службу від 24.03.1998 р. №
202/98 – ВР // “ЛІГА – ЗАКОН”.

9. Закон України Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні від 16.11.1992 р. № 2782 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

10. Закон України Про ліцензування певних видів господарської діяльності
від 13.09.2000 р. № 01 – 8/493 // “ЛІГА – ЗАКОН”.

11. Закон України Про обєднання громадян від 16.06.1992 р. № 2460 – XII
// “ЛІГА – ЗАКОН”.

12. Закон України Про охорону навколишнього середовища від 25.06.1991 р.
№ 1264 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

13. Закон України Про підприємства в Україні від 27.03.1991 р. зі
змінами і доповн. // “ЛІГА – ЗАКОН”.

14. Закон України Про режим іноземного інвестування від 19.03.1996 р. №
93/96 – ВР // “ЛІГА – ЗАКОН”.

15.Закон України Про свободу совісті та релігійні організації від
23.04.1991 р. № 987 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

16. Закон України Про селянське (фермерське) господарство від 20.12.1991
р. № 2009 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.Закон України Про судоустрій від
07.02.2002 р. № 3018 – ІІІ // www.rada.kiev.ua

17. Декрет Кабінету Міністрів України Про державне мито від 12 січня
1993 р. зі змінами та доповненнями // “ЛІГА – ЗАКОН”.

18. Рекомендації про порядок ведення претензійної та позовної роботи на
підприємстві, в установі, організації, Затверджені наказом Міністерства
юстиції України N 2 від 15.01.96 р. // “ЛІГА – ЗАКОН”.

19. Роз’яснення Президії вищого арбітражного суду України від 01.04.1994
р. “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з
відшкодуванням шкоди” // Збірник роз’яснень Вищого арбітражного суду
України. – К., 1998.

20. Роз’яснення Верховного Суду України № 02 –5 /611 від 23.08.94 р.
“Про застосування заходів запобіжного позову” // “ЛІГА –
ЗАКОН”.Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/422 від
10.12.96 р. “Про судове рішення зі змінами і доповненнями” //
www.rada.kiev.ua

22. Роз’яснення Вищого господарського суду України № 02 – 5/62 від
08.02.1996 р. “Про деякі питання підвідомчості та підсудності справ
арбітражним судам” // “ЛІГА – ЗАКОН”.

23. Роз’яснення Вищого господарського суду України № 02 – 5/109 від
29.02.1996 р. «Про деякі питання, що виконуються при застосуванні
запобіжних заходів» // «ЛІГА – ЗАКОН».

24. Роз’яснення Вищого апеляційного суду України № 02 – 5/612 від
23.08.1994 р. “Про деякі питання практики застосування ст. 80 та 81 АПК
України” // “ЛІГА – ЗАКОН”.

25. Постанова Пленуму Верховного суду України № 11 від 29.12.76 р. “Про
судове рішення ”зі змінами і доп. // www.rada.kiev.ua

26. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним
поданням Вищого арбітражного суду України і Генеральної прокуратури
України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2
Арбітражно-процесуального кодексу України від 08.04.1999 // ОВУ. – 1999.
— № 15. – С. 614.

27. Витяг з Постанови Верховного суду України 24.12.2002 “Перегляд
рішення за нововиявленими обставинами здійснюється тим судом першої
інстанції, який прийняв це судове рішення, незалежно від того, що воно
було предметом перегляду в апеляційному та касаційному порядку //
“Бухгалтерія”. – 2003. — № 26 (545). – С. 28.

28. Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 10.05.2000
р. Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих
норм чинного законодавства // www.rada.kiev.ua

29. Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Украины: Учебное
пособие. – Х., 2002. – 255 с.

30. Васильев С.А. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учебное
пособие. – Х., 2002. – 367 с.

31. Вирішення господарських спорів. Застосування норм матеріального
права в роз’ясненнях і листах Вищого господарського суду України. Укл.
В.Е. Беляневич. / За заг. Ред. Д.М. Притики – К.: Юстініан, 2002. – 640
с.

32. Гражданское право. Учебник. Часть I. Издание третье, переработанное
и дополненное. / Под ред. А П. Сергеева, Ю. К. Толстого.—М.: ПРОСПЕКТ,
1998. — 632 с.

33. Добровольский А. А. Исковая форма защиты права / Изд-во ЛГУ, 1965, —
С. 10

34. Кораблева М.С. Защита гражданских прав: новые аспекты // Актуальные
вопросы гражданского права / Под ред. М.И. Брагинского;
Исследовательский центр частного права. Российская школа частного права.
– М.: Издательство «Статут», 1998. — 464 с.

35. Кройтор В. А. Защита прав и интересов в суде. – Х.: “Еспада”, 2000.
– 526 с.

36. Кузнецова Н.В. Гражданское право (Общая часть): Учебное пособие в
схемах. 76 с.( М.: ИМПЭ им. А.С. Грибоедова, 2001. (

37. Предпринимательское право Украины. Учебник / Под ред. к.ю.н. Р.Б.
Шышки — Харьков, 2001. — 759 с.

38. Притика Д.М., Титов М.І., Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес:
Навч. посібник. – ч.1 і 2.- Харків, 1999. – 395 с.

39. Притика Д. Арбітражний процес: Навч. посібник. – Х., 2001. – 426 с.

40. Притика Д.М. Арбітражний процес: Законодавство та практика
застосування. – Х., 1999. – 541 с.

41. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Навч. Посібник. – К.: АСК.,
2001. — 838 с.

42. Хозяйственное право. Учебник / Под ред. д-ра юрид. наук В.К.
Мамутова — Донецк, 2003. — С. –217 –244.

43. Бринцев О. Господарська сутність правового спору. Кваліфікуюча
ознака чи данина минулому? // Господарське право. – 2001. – 3. – С.
16-18.

44. Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіжних
заходів //Вісник господарського судочинства. – 2003. – 4. – С. 209-213.

45. Грек Б. Застосування у господарському процесі запобіжних заходів //
Юридичний журнал. – 2003. – 9. – С. 122-125.

46. Новицкий В. Проблемы применения встречного иска в хозяйственном
процессе // Господарський процес. – 2003. – 10. – С. 44-47.

47. Осадчій І. Забезпечення позову в господарському процесі: потреба
вдосконалення // Юридичний журнал. – 2003. – 12. – С. 120-123.

48. Степанова Т. Проблеми подання позовних заяв та участі прокурорів у
господарському судочинстві // Господарський процес. – 2003. – 12. – С.
12-15.

49. Шеремет О. Господарське законодавство: формування та зарубіжний
досвід // Господарське право. – 2003. — № 4. – С. 41-46.

Похожие записи