Реферат на тему:

Проблеми і перспективи нового законопроекту про судоустрій

У Верховній Раді України 27 грудня 2006 р. зареєстровано за № 2834 та №
2835 проекти законів України «Про внесення змін до Закону України «Про
судоустрій України» та «Про внесення змін до Закону України «Про статус
суддів»], які були внесені Президентом України.

І хоча в назві цих законопроектів йдеться про зміни до чинних
аналогічних законів, парламенту пропонується фактично прийняти нові
редакції законів «Про судоустрій України» та «Про статус суддів».

Законопроекти стали логічним продовженням затвердженої 10 травня 2006 р.
Указом Президента України «Концепції вдосконалення судів-ництва для
утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських
стандар-тів»[2].

Незважаючи на ряд позитивних новацій, перше враження від даних
законопроектів неоднозначне, зокрема насторожує половинчастий характер
змін та удосконалень, що пропонується внести в чинне законодавство в
галузі судоустрою та статусу суддів. При цьому має місце ігнорування
думки вітчизняної правової науки та суддівського корпусу й відірваність
проектів від реального стану речей.

Саме на недосконалість чинного законодавства, яке регулює судоустрій та
статус суддів, в своїх працях та публікаціях вказують відомі вчені
В.Бринцев[3], А.Селіванов[4], І.Марочкін[5], Л.Москвич[6], А.Стрижак[7]
та інші.

Внаслідок цього, законопроекти, на жаль, породжують більше проблем в
становленні та реформуванні судової влади в Україні ніж усувають існуючі
проблеми. Насамперед насторожує незрозумілий теоретичний підхід до
підготовки законопроекту про судоустрій. Автори його в першому ж реченні
пишуть, що цей закон визначає правові засади функціонування судівництва
в Україні — організації судової влади та здійснення правосуддя, систему
судів загальної юрисдикції, систему органів, відповідальних за належний
рівень суддівського корпусу, систему та порядок здійснення суддівського
самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення
діяльності судів[8].

Тобто, як бачимо, завдання законопроекту набагато ширші ніж судоустрій,
тому що він охоплює здійснення судовою владою однієї із її головних
функцій — правосуддя, яка відповідно до Конституції України реалізується
у формі кримінального, цивільного, господарського, адміністративного
судочинства та судочинства у справах про адміністративні правопорушення.
А, як відомо, здійснення судочинства регулюється відповідними
процесуальними кодексами, а не законом про судоустрій.

Звичайно така позиція, в намаганні охопити одним поняттям «судівництво»
організацію судової влади, здійснення правосуддя, систему судів
загальної юрисдикції, систему органів, відповідальних за належний рівень
суддівського корпусу, систему та порядок здійснення суддівського
самоврядування, а також загальний порядок забезпечення діяльності судів,
заслуговує на увагу, однак вона, на жаль, не підкріплена як теоретично,
так і практично.

Фактично автори проекту поспіхом повторили основні помилки проблем
судоустрою, які мають місце, як в Конституції України, так і в чинних
законах України «Про судоустрій України» та «Про статус суддів», і,
таким чином, кардинально нового нічого не запропонували.

Що ж таке правосуддя? Правосуддя — це функція реалізації судової влади,
яка здійснюється судом шляхом розгляду та вирішення в судовому засіданні
з додержанням передбаченої законом процесуальної форми на засадах
демократичних принципів цивільних, кримінальних, адміністративних та
господарських справ і застосування на цій основі до осіб, що порушили
закон, норм матеріального права[9]. Таке визначення правосуддя дають
вчені кафедри організації судових та правоохоронних органів Національної
юридичної академії ім. Ярослава Мудрого.

Дивно, але навіть в Конституції України, розділ який фактично складає
правову основу судової влади, названо: «Правосуддя», а не «Судова
влада», хоча «правосуддя» є лише однією із багатьох функцій судової
влади.

Доктор юридичних наук, професор Є.Мартинчик ще в 1992 р. наголошував, що
до цього часу було загальновизнано, що основний напрям діяльності судів
(функція) полягає у здійсненні правосуддя, ця традиційна концепція для
судової влади є неприйнятною. Тим більше, що раніше суди, а нині судова
влада здійснювали і здійснюють не одну, а різні функції[10].

Поставивши за основну мету створення цілеспрямованої, науково
обґрунтованої методологічної основи розвитку правосуддя в Україні,
автори проекту намагаються розвинути та врегулювати даним законопроектом
лише одну із багатьох функцій судової влади — правосуддя.

Постає закономірне питання: а як розвиток інших функцій, таких,
наприклад, як судовий контроль, дозвільна функція, функція суду
звільнення від покарання засуджених тощо?

Основна теоретична проблема названих законопроектів — відсутність
всебічного, системного і повного вдосконалення організації
функціонування судової влади в Україні в цілому, а не окремих її
функцій, суб’єктів та інститутів.

Це далеко не повний перелік теоретичних недоліків законопроекту, однак
глобальною проблемою, яку повинен був вирішити даний законопроект, —
створення в Україні простої, зрозумілої і доступної судової системи,
котру можна було створити за рахунок бюджетних коштів, що виділяються на
утримання судової влади в країні.

Чи справилися із цим завданням автори законопроекту? Звичайно ж, ні.

Які ж основні недоліки нині чинної судової системи? Це — відсутність
належної касаційної інстанції в кримінальному та цивільному судочинстві
і перевантаженість більшої частини місцевих загальних судів, що породжує
тяганину у розгляді справ у першій інстанції.

Вирішення першої проблеми полягало в тому, як свідчить практика, що
Верховний Суд України, в силу своєї малочисельності, не зміг стати
дієвою касаційною інстанцією. Слід було б або збільшити чисельність
суддів цього Суду, або створити відповідні касаційні інстанції на зразок
вищих спеціалізованих (господарського та адміністративного) судів.

Автори проекту пропонують йти саме другим шляхом тобто створенням
касаційної інстанції у формі Вищого кримінального та Вищого цивільного
судів, Вищого господарського та Вищого адміністративного судів (ч. 2 ст.
29 проекту)[8, 8].

Відповідними судовими палатами Верховного Суду України пропонується
розглядати справи за виключними обставинами.

Як бачимо, при створенні цих судових ланок чітко дотримується принцип
спеціалізації.

Світовій практиці відомі два основні підходи формування судової системи:
перший — кожна адміністративно-територіальна одиниця має свій
відповідний загальний судовий орган і другий — створення спеціалізованих
судів з розгляду певної категорії справ. В цьому випадку структура
судових органів може не збігатися з адміністративно-територіальним
устроєм в державі. Тобто в основу організації судоустрою, як правило,
покладені принципи територіальності або спеціалізації.

На сьогодні в Україні до першого виду можна віднести загальні
міжгалузеві суди, а до другого — спеціалізовані господарські та
адміністративні, які створюються в даний час.

У законодавстві слід чітко визначити принципи побудови єдиної системи
судів загальної юрисдикції, яка ґрунтується на засадах територіальності
і спеціалізації, дати визначення її єдності, показати, чим вона
забезпечується і насамперед: єдиними принципами організації та
діяльності суду[11], — наголошує відомий український вчений Г.Мурашин.

Однак ці же принципи вже порушуються при створенні апеляційних судів,
оскільки п. 2 ст. 24 проекту передбачено функціонування спеціалізованих
адміністративних та господарських апеляційних судів і міжгалузевих
апеляційних судів з розгляду кримінальних та цивільних справ.

Постає питання, а чи не доцільніше було б об’єднати цивільні та
господарські апеляційні суди? Адже, навіть юрист-початківець скаже, що в
цивільному судочинстві набагато більше спільного з господарським, аніж з
кримінальним.

ів загальної юрисдикції. Відповідно до ст.20 проекту місцевими судами є
дільничні та окружні суди[1, 8]. Дільничні суди це районні, районні в
містах, міські та міськрайонні суди. Окружні суди — окружні господарські
суди, окружні адміністративні суди та окружні кримінальні суди.

Логічно напрошується питання, чому не передбачено створення цивільних
окружних судів?

Відповідь на нього знаходимо у п. 2 ст. 21 проекту, де зазначено, що
місцеві дільничні суди розглядають усі цивільні справи, а також
адміністративні, кримінальні та інші справи, віднесені до їх
підсудності. Тобто всі цивільні справи будуть розглядати суди найнижчої
ланки — місцеві дільничні суди.

Тепер з’ясуємо, які ж справи розглядатимуть місцеві окружні суди?
Окружні господарські суди розглядатимуть справи, пов’язані з
приватно-правовими відносинами у сфері господарювання, що віднесені до
їх підсудності; окружні адміністративні суди — адміністративні справи,
пов’язані з публічно-правовими відносинами, що віднесені до їх
підсудності; окружні кримінальні суди — кримінальні справи, віднесені до
їх підсудності. В цих судах для розгляду окремих категорій справ
планується утворення суду присяжних.

Що до повноважень окружних кримінальних судів, то на цьому слід
зупинитися детальніше. Концепцією вдосконалення судівництва для
утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських
стандартів передбачається розгляд окружними кримінальними судами
кримінальних справ, які на даний час розглядають апеляційні суди у
першій інстанції. Так, на даний час апеляційним судам у першій інстанції
підсудні злочини, передбачені невеликим переліком статей КК України, де
санкцією встановлено довічне позбавлення волі, зокрема ст. 112; ч. 2 ст.
115; ч. З ст. 258; статті 348; 379; 400; ч. 4 ст. 404; ч. 2 ст. 438; ч.
1 ст. 442 КК України, більша половина яких на практиці не
застосовувалася і в найближчій перспективі застосовуватися не буде.

Зазначене стверджує і статистика: так, за 2006 р. апеляційними судами
Рівненської та Львівської областей розглянуто у першій інстанції
відповідно 12 та 26 кримінальних справ. Про яке створення оружних
кримінальних судів можна вести мову?

Слід зауважити, що практика розгляду обласними судами справ у першій
інстанції склалася, коли не було апеляційної інстанції, і ці суди
функціонували як касаційна інстанція.

Адже апеляційна інстанція при надходженні скарги або апеляційного
подання прокурора має завжди можливість розглянути справу по суті,
аналогічно суду першої інстанції, і вирок місцевого суду не вступить в
закону силу до розгляду справи в апеляційному суді, відповідно він не
буде звернутий і до виконання.

Як бачимо, через незначну кількість справ утворювати окремі суди із
новими приміщеннями, адмінперсоналом явно не доцільно як з правової
точки зору, так і з економічної.

Статистика також свідчить, що місцеві суди (в проекті — дільничні) на
даний час розглядають біля 90% всіх судових справ України у першій
інстанції. Відповідно, у кожного судді місцевого суду, який має стати
дільничним суддею, закономірно постає питання: яким чином покращить
роботу місцевих судів даний проект? Ніякого покращення не бачимо, адже
місцеві суди і надалі розглядатимуть ті ж самі справи і таку саму їх
кількість. А зміна назви на дільничні не тільки не сприяє покращенню
роботи цих судів, а лише принижує їх авторитет.

Одним із важливих завдань судової реформи, є не тільки розвантаження
місцевих загальних судів за кількістю розглянутих справ, а й звуження
категорії справ, які розглядають місцеві загальні суди. При сьогоднішній
плинності законодавства, постійному внесенні змін один суддя не може
одночасно якісно розглянути кримінальну справу, справу про
адміністративне правопорушення, трудовий і цивільно-правовий спір та
адміністративний позов.

Названі законопроекти явно не спрощують діяльність судді місцевого
дільничного суду, а лише ускладнюють. Він вже повинен досконало знати
чотири процеси: кримінальний, цивільний, адміністративний і порядок
розгляду справ про адміністративні правопорушення.

При такому стані речей важко детально вивчити матеріальні правові норми,
які регулюють вирішення даних судових спорів, а тут ще й ускладнення
процесу, яке явно не сприяє успішному розгляду, оскільки збільшується
вірогідність допущення помилки не тільки норм матеріального, а й
процесуального права.

Таким чином, проект не вирішує другу і основну проблему функціонування
судової системи в Україні, зокрема, зменшення навантаження на суддів в
діючих місцевих судах.

Не є панацеєю від наведеної проблеми введення спеціалізації з розгляду
конкретних справ в місцевому загальному суді, що пропонують автори в п.
2 ст. 17 проекту. Реально втілити спеціалізацію можна лише за наявності
не менше шести суддів в місцевому дільничному суді, оскільки під час
відпустки судді (яка складає майже два місяці), хвороби, відрядження або
очікування на обрання судді безстроково парламентом, а воно інколи
затягується до 3—6 місяців, справи певної категорії просто не будуть
розглядатися в суді.

Тим більше це не можна буде реалізувати на практиці відповідно до п. 5
ст. 20 проекту, де зазначено, що місцевий суд складається не менш як із
трьох суддів[1, 5].

Слід врахувати, що спеціалізація одного судді з розгляду конкретних
справ потягне ряд інших проблем, таких, наприклад, як повторний розгляд
справи в даному суді після скасування рішення місцевого суду апеляційною
інстанцією або розгляд справ в колегіальному складі суддів, коли кожний
суддя буде спеціалізуватися в різному судочинстві? В результаті автори
проекту пропонують нам громіздку та складну і явно недешеву та
неефективну п’ятиступеневу судову систему: дільничний — окружний —
апеляційний — касаційний суди та судова палата Верховного Суду України.

Більше того, в самій системі автори схрестили спеціалізовані та
міжгалузеві судові ланки, які переплелися в судовий клубок, що
незрозумілий не лише простому обивателю, а навіть й професійному
юристові.

При такій судовій системі судді місцевих дільничних судів приречені на
допущення значної кількості помилок у вирішенні судових справ, оскільки
на них з одного боку буде давити вал справ, розгляд яких обмеженим
процесуальними строками, а з іншого — лавина змін в нормах матеріального
та процесуального права, за якими вони фізично не зможуть простежити. В
результаті в суспільстві знову виникне невдоволеність та справедливі
нарікання на стан здійснення правосуддя та судочинства в державі.
Фактично нам пропонують наступити в черговий раз на ті ж самі граблі.

Складається враження, що система судів за даним проектом створювалася не
для громадян України, а під чиїсь конкретні посади.

Разом з тим, в законопроекті є багато надзвичайно цікавих і корисних
новел, на необхідність яких і вказував автор в багатьох своїх
публікаціях, однак стратегічна проблема, над якою б’ємося більше
п’ятнадцяти років, невирішена: суспільству не запропоновано просту,
зрозумілу, доступну та ефективну систему судів.

Використані матеріали:

1. Див. http\ HYPERLINK «file:///zakonl» \zakonl .rada.gov.ua.IIpoeKT
Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій
України». — СІ.

2. Концепція удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого
судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів. Офіційний
текст. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження
верховенства права. — К., 2006. — С. 27.

3. Бринцев В.Д. «Медовий місяць» судової реформи. — X., 2006. — С. 218.

4. Селіванов А.О. Організація судової влади в Україні. — К.,2002. — СІП.

5. Марочкін І.Є., К р ю ч к о Ю.І., Москвич Л.М., Назаров І.В., Т р а г
н ю к P.P. Статус судів. — X., 2006. — С 583.

6. Москвич Л.М. Статус суддів: теоретичний та порівняльно-правовий
аналіз. — X., 2004. — С 222.

7. Стрижак А.А. Судове управління в Україні. — Ужгород, 2004. — С 119.

8. Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про
судоустрій України». — СІ. Див. http\ HYPERLINK «file:///zakonl»
\zakonl . HYPERLINK «http://rada.gov.ua» rada.gov.ua

9. Марочкін І.Є., С і б і л ь о в а Н.В., Т о л о ч к о О.М. Організація
судових та правоохоронних органів. — X., 2000. — С 40.

10. Мартинчик Є. Про судову владу // Право України. — 1992. — № 11. — С
12.

11. Погорілко В.Ф., Кривснко Л .Т., Авєр’янов В.Б., Мурашин Г.О. та ін.
Проблеми реалізації Конституції України. Теорія і практика. — К., 2003.
— С 434.

Похожие записи