Реферат

на тему:

Проблеми боротьби з епідемією ВІЛ/СНІД в Україні

 

Правління Глобального фонду (далі – ГФ) 15 березня 2004 року уклало
угоду з Міжнародним альянсом з ВІЛ/СНІД стосовно адміністрування
протягом наступних 12 місяців п’ятнадцятимільйонного гранту ГФ з метою
попередження ВІЛ/СНІД в Україні, що, на наш погляд, є започаткуванням
зовсім нового етапу в боротьбі з поширенням епідемії зазначених
небезпечних хвороб саме в нашій країні.

На думку австралійського соціолога Деніса Альтмана, згадавши, як
проходило спочатку розуміння, потім – фінансування наукових досліджень і
профілактика у цьому напрямі, можна з упевненістю стверджувати, що дана
хвороба є найбільш політизованою у світі. Такої самої точки зору
дотримується й Стівен Луїс, посланець ООН з питань ВІЛ/СНІД [1, с. 7].

Декілька ретроспективних ремарок. У червні 2001 р. на спеціальній сесії
Генеральної Асамблеї ООН, ініційованій Україною, ухвалюється рішення
щодо створення ГФ боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією, метою
якого є “швидка допомога країнам, найбільш постраждалим від епідемій”;
грудень 2001 р. – Україна ухвалює рішення про створення так званого
Координаційного механізму країни (КМК) боротьби зі СНІД і переліченими
хворобами епідемічного характеру; весна 2002 р. – Україна отримує
позитивну відповідь на заявку щодо виділення 93 млн. дол. США на
проведення програми гранту; у той самий час Британський департамент
міжнародного розвитку доходить висновку щодо неефективності програми
грантів, бо їх основна мета полягає у поширенні заходів, доречність яких
вже доведено; ГФ отримав кількість заявок учасників гранту на суму понад
300 млн. дол. США, що значно перевищує можливості виділених коштів; у
лютому 2004 р. після від’їзду делегації ГФ до КМК надходять листи з
проханням припинити всі заходи і повернути невитрачені кошти; разом з
цим у міжнародній пресі з’являються статті з неоднозначними натяками на
корумпованість Міністерства охорони здоров’я України у сенсі
незабезпечення МОЗ лікування та догляду, моніторингу у групах ризику –
інакше як можна сприймати сумнівні тендери на шприци, презервативи, ліки
та консультантів.

Тобто, відбулася реальна підміна профінансованої програми розпорошеними
гальмуючими допомогу заходами, тим більше, вторинного значення, якщо
працюватимуть лише вони, а серйозні широкомасштабні кроки залишатимуться
поза увагою державних органів влади. Програми “зниження” шкоди від
наркоманій можуть бути актуальними тільки у комплексній державній
терапії, спрямованій проти поширення ВІЛ/СНІД.

Коротше кажучи, протидія розповсюдженню СНІД перетворилася, на перший
погляд, на гонитву за кошти грантоодержувачів, не беручи до уваги два
важливі аспекти – по-перше, елементарну необізнаність фахівців МОЗ у
питаннях боротьби з ВІЛ/СНІД, відсутність досвіду у реалізації даних
проектів, брак відповідальності за відверто провалену кампанію, ще й
профінансовану Глобальним фондом, по-друге, – чітке, на наш погляд,
адміністративно-командне ставлення (совдепівське) до перших реальних
кроків у вирішенні нагальної проблеми сьогодення. СНІД неможливо
подолати, використовуючи лише “командно-адміністративні” підходи, які
традиційно лежали в основі публічної політики (у Східній Європі).
Епідемію можна повернути назад тільки через формування відкритих,
демократичних і партнерських систем, в яких загальна і багатовекторна
політика та інноваційне партнерство виступають основою формування довіри
та зниження градусу стигматизації [2].

І, нарешті, МОЗ України вже продемонструвало свій непрофесіоналізм, який
дуже скидається на злочинну недбалість у вкрай складній проблемі
введення метадонової замісної терапії, яка без ґрунтовного вивчення всіх
переваг і недоліків, впливу на організм хворого, руйнуючої
“психофізіології” метадону – звикання настає набагато швидше, ніж до
героїну, абстинентний синдром є більш болючим і тяжким, порівняно з
героїновою наркоманією, – вже за ініціативою МОЗ України упроваджено
пунктом 12 Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції,
допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004 – 2008
роки [3], що по суті вважається фахівцями за пряму легалізацію наркотику
на державному рівні, ще й підтриману Урядом України. Дуже вдало
замаскована спроба легального збуту державі небезпечного наркотику, який
потім ще й легально використовуватиметься у замісній терапії,
камуфльованій під зменшення ризику інфікування ВІЛ-споживачів
ін’єкційних наркотиків. Але даний напрям є окремою темою і не входить до
кола нашого інтересу в межах даної статті.

Зрозуміло єдине – відсутність кваліфікації, досвіду у протидії ВІЛ/СНІД,
непрофесіоналізм працівників органів державної влади, і ще один висновок
– елементарна байдужість й, можливо, злочинна корумпованість чиновників
МОЗ, які проштовхують подібні згубні ідеї та відверто провалюють
серйозні міжнародні ініціативи. Вважаємо, що у такому разі вже можна
відкрито вести розмову про лобіювання прийняття дійсно ефективної
антинаркотичної державної стратегії, а не такої, де вузько особистісні
інтереси ще й маскуються під шляхетну справу протидії означеним
медико-соціальним і правовим проблемам. Саме тут простежується керівна
роль міжнародного/транснаціонального наркобізнесу з просуванням
неопробованого методу замісної терапії – своєрідного легального масового
збуту небезпечного наркотику ще й на законних підставах. Саме тут
випливає вкрай завуальоване бажання взяти участь у торгівлі наркотиком
не конкретних наркоділків зі сфери злочинного організованого
наркобізнесу, а вже посадових осіб державного апарату на рівні
міжнародних відносин.

А тим часом необхідно було вже розробити та запровадити нові принципи у
підході до тестування на ВІЛ, представлення консультативних послуг, тим
більше, що поширення епідемії ВІЛ/СНІД в Україні станом на 2003 рік мало
таку “картину”. Найбільш ураженими регіонами України виявилися: АР Крим,
Херсонська, Одеська, Миколаївська, Дніпропетровська, Донецька та
Херсонська області, де індекс ураженості ВІЛ/СНІД в абсолютних числах
склав 100, відносно “чистими” областями були Закарпатська,
Івано-Франківська, Тернопільська, де індекс склав близько 10.

Епідемія ВІЛ є складною медичною, соціальною та правовою проблемою. Її
розвиток в Україні співпав з важким періодом пострадянської
реконструкції суспільства та мислення людей [4].

Летальний вірус, що вбиває імунітет на клітинному рівні, був виявлений
ще у 1981 році. Виявилося, що основний шлях зараження вірусом – статевий
зв’язок, не менш небезпечною є ін’єкція нестерильними шприцами. З огляду
на зазначене, наявний генетичний зв’язок різних видів наркобізнесу –
регіонального/міжрегіонального, внутрішньодержавного, міжнародного й
транснаціонального, що тримається на постійному попиті та пропонуванні
наркотичних засобів, психотропних речовин та їх аналогів, – з
ін’єкційним споживанням наркотиків і поширенням ВІЛ/СНІД.

Пізніше було виявлено й головний регіон поширення інфекції-вірусу –
Африка. Повна відсутність організованої системи медичної освіти,
зубожіння, неконтрольована проституція переросли на справжню пандемію в
країнах до півдня від Сахари. Зараз цей регіон випереджає інші за
кількістю ВІЛ-інфікованих. Більш 2/3 жителів планети мешкають в
найбідніших країнах цього континенту. Епіцентром вважається територія
від Західної Африки до Індійського океану. Кожний третій африканець
носить в собі міну повільної дії. Таких людей в Африці нараховується
понад 26 млн. Найбільше носіїв ВІЛ в ЮАР – 5 млн. Понад мільйон
ВІЛ-інфікованих мешкає у Китаї, 5 млн. – в Індії, до 800 тис., носіїв
вірусу – є жителями США. А всього у світі, за прогнозами ВОЗ, близько 42
млн. ВІЛ-інфікованих. Кожну хвилину на Землі заражаються на смертельну
хворобу 5 осіб. В минулому році від СНІД померло 5 млн. людей. Як заявив
в одному з докладів Генеральний секретар ООН Кофі Аннан: “Для мешканців
багатьох країн СНІД – справжня зброя масового знищення”. Вчені очікують,
що до 2010 року у світі буде приблизно 45 млн. носіїв ВІЛ [5].

Що стосується Європи, то швидкі темпи поширення ВІЛ/СНІД відмічаються у
таких трьох країнах, як Росія, Україна та Естонія. Стрімкий процес
ураження детермінують такі чинники: політична короткозорість урядових
структур і низьке суспільне розуміння природи та наслідків проблеми,
стигматизація – реакція суспільства на протиправну поведінку особи,
наслідком чого є визнання її правопорушником (злочинцем) [6, с. 647].
Таврування ж у нашому разі залишається за інфікованими та хворими
протягом всього нетривалого життя зазначених осіб.

За даними Українського центру профілактики і боротьби зі СНІД, перші
випадки ВІЛ-інфекції в Україні були зареєстровані в 1987 р., у кінці
року було виявлено 6 ВІЛ-інфікованих жителів України, які працювали за
кордоном, переважно в Африці, і 75 іноземців, що були студентами з країн
третього світу [7]. Відповідно до чинного на той час законодавства ці
особи були депортовані з країни, що зайвий раз доводить життєздатну
політику відмежування від глобального вирішення проблеми як того часу,
так і нині. А Фонд народонаселення ООН (United Nations Population Fund –
UNFPA) і Міжнародна федерація з питань планування батьківства (IPPF)
оголосила нові принципи стосовно добровільного тестування на ВІЛ і
консультацій, взявши за зразок досвід з Кот-Д’івуара та Індії, де
стигматизація зменшилася з тих пір, як добровільне тестування було
інтегроване у систему сексуального та медичного обслуговування [1, с.
13].

Останніми роками ситуація погіршилася. Рівень захворюваності на ВІЛ/СНІД
залишається в державі високим. Лише в 2003 році, порівняно з 2002 роком,
кількість зареєстрованих нових випадків зросла з 9 до 10 на 100 тис.
населення, у півтора рази збільшився рівень захворюваності на СНІД і
смертності від нього [8].

Ситуація у Східній та Південно-Східній Європі з розповсюдження ВІЛ/СНІД
є такою – 1,8 млн., або 0,9 % дорослого населення в регіоні, переважно
чоловіки до 30 років, інфіковані (живуть з ВІЛ/СНІД). Що є особливо
показовим, до груп високого ризику входять, у першу чергу, ін’єкційні
наркомани, повії, мігранти та ув’язнені у місцях позбавлення волі. Один
зі ста дорослих жителів згаданого регіону є носієм вірусу. Даний поріг є
критичним, перевищення якого унеможливлює подолати епідемію в інших
країнах. Якщо ж взяти до уваги суто економічний бік проблеми, то
зростання витрат на лікування може коштувати від 1 до 3 % ВВП. Втрати
держав від смертності серед осіб продуктивного прошарку населення може
призвести до зменшення щорічного росту ВВП близько 1 % [1, c. 13].

Як вже зазначалося, зареєстровані випадки ВІЛ/СНІД дуже нерівномірно
розміщені по Україні. Переважна більшість людей, які стикаються з цією
проблемою, мешкають у східному та південному регіонах держави, в яких
розвинуті таки види промисловості, як суднобудівництво з великими
портами, важка промисловість з шахтами, металургія, тобто, втрати
працездатного прошарку населення у цих регіонах безумовно відіб’ються на
зниженні рівня важкого промислового виробництва, що призведе додатково й
до економічної шкоди в країні.

За 2003 рік в Україні захворіли на СНІД 1461 дорослий і 51 дитина, а 996
дорослих і 31 дитина померли [9].

За даними Міністерства охорони здоров’я України, на 1 січня 2004 року
6750 тис. людей, в тому числі 208 дітям було поставлено діагноз –
“Кінцева стадія СНІД” [10].

Ситуація з ВІЛ/СНІД, наприклад в Російській Федерації, теж відмічається
загрозливим характером. Офіційно кількість ВІЛ-інфікованих і хворих на
СНІД в РФ тримається на рівні 800 тис. – 1,2 млн. осіб. Доповіді ООН
надають так статистику: у грудні 2003 р. кількість зазначених осіб
перебувала на рівні близько 1,5 млн. Національна рада з розвідки при ЦРУ
США оцінювала кількість ВІЛ-інфікованих в Росії протягом 2002 року у 2
млн. осіб і передбачила їх зростання до 2010 року (у країні вже
налічуватиметься понад 8 млн. осіб, ВІЛ-інфікованих, і хворих на СНІД).
За прогнозом Федерального СНІД-центру м. Москви, до 2007 року кількість
зазначених осіб зросте до 5 млн. Особливо турбує, що у 2003 році на
частку Росії в оціночному плані припадало 76 % всіх випадків
ВІЛ-інфекції у Центральній та Східній Європі. Показовою є і та
обставина, що з 2002 року 93 % зареєстрованих ВІЛ-інфікованих і хворих
на СНІД складали як раз споживачі ін’єкційних наркотиків [2].

За кількістю ВІЛ-інфікованих в Україні найбільш небезпечними є такі
області, як Донецька (12 858), Дніпропетровська (11 008), Одеська
(8971), Миколаївська (4026), АР Крим (3988), Луганська (1772),
Харківська (1653), Запорізька (1596), Черкаська (1470), Полтавська
(1207), а також міста Київ (2271) і Севастополь (793).

Детермінанти, що погіршують ситуацію в Україні щодо ВІЛ/СНІД, такі:
економічна криза в країні, в тому числі в сфері охорони здоров’я;
зниження доступності основних медичних послуг та якісного медичного
обслуговування населення країни; в Україні існує недооцінка на
державному рівні як серйозності сучасної та очікуваної демографічної
ситуації, так і впливу на неї втрат від епідемії СНІД; поширена думка,
що тестування на антитіла до ВІЛ є заходом профілактики і протидії
епідемії ВІЛ/СНІД; окремі положення законодавства не узгоджуються з
міжнародними керівними принципами щодо прав людини; директивні документи
деяких міністерств, відомств і адміністративних територій не
відповідають законодавчій базі України; відсутність соціального
замовлення щодо розробки та реалізації заходів з активної пропаганди
здорового способу життя серед населення; відсутність конструктивної
співпраці державних органів та недержавних організацій у сфері
профілактики ВІЛ/СНІД; здебільшого негативне ставлення в українському
суспільстві до представників ВІЛ-уразливих груп. Багато хто з громадян
країни хотів би дистанціюватися від них у повсякденному житті. Найбільш
небажаними сусідами є наркомани, проститутки і гомосексуалісти.

З початком епідемії ВІЛ/СНІД в Україні було затверджено низку правових
документів, але лише декілька з них є функціональними дієвими
законодавчими актами. Це документ, що регулює утримання ВІЛ-інфікованих
осіб у місцях позбавлення волі. Інші стосуються саме фінансової
підтримки родин, які мають дітей, народжених з ВІЛ/СНІД та інструкції
для лабораторій, де проводяться тестування на ВІЛ-інфекцію. Існує також
спеціальне узгодження про співпрацю у дослідницькій діяльності з іншими
країнами СНД, документ про створення клінічного центру і Закон України
“Про внесення змін до Закону України “Про запобігання захворюванню на
СНІД та соціальний захист населення” від 15.11.2001 р. № 2776-ІІІ.

Створено Національну координаційну раду з питань запобігання
захворюванню на СНІД при Кабінеті Міністрів України. Це дає можливість
забезпечити комплексну розробку національної політики і міжвідомчої
координації планів та дій окремих міністерств, контроль і виконання
стратегії щодо попередження ВІЛ/СНІД.

Закріплена на законодавчому рівні можливість міжнародного
співробітництва дозволяє вивчати та застосовувати передовий світовий
досвід з питань захисту прав людини, пов’язаних з ВІЛ, охороною здоров’я
і т. ін.

Декілька зауважень щодо антиретровірусної терапії. Доступ до неї в
Росії, як і в інших пострадянських країнах, вельми обмежений, особливо
для споживачів ін’єкційних наркотиків. Між іншим, в Україні, де, за
прийнятою думкою, рівень ВІЛ-носіїв і хворих на СНІД є дещо вищим за
російські показники, на відміну від Російської Федерації, зареєстрована
ціла низка генеріків, і курс лікування антиретровірусними препаратами
складає 700 дол. США на рік (для порівняння, в Росії курс
антиретровірусної терапії коштуватиме приблизно 12 тис. дол. США на
рік).

В Україні сьогодні формується мережа спеціалізованих
лікувально-профілактичних закладів – обласних та  міських центрів
профілактики СНІД.

Підготовлені фахівці, які працюють у сфері профілактики ВІЛ/СНІД в
різних міністерствах та відомствах: охорони здоров’я, внутрішніх справ,
оборони, освіти та ін. Функціонує Міжнародний навчальний центр з питань
організації профілактики серед ВІЛ-уразливих груп.

Найбільш впливовим джерелом інформування населення з проблеми ВІЛ/СНІД є
засоби масової інформації. У статті 11 “Соціальна рекламна інформація”
Закону України “Про рекламу” передбачено право безкоштовного розміщення
соціальної реклами обсягом не менше 5 % ефірного часу (друкарської
площі).

Нині в Україні деякі релігійні організації і громади починають працювати
з наркоманами в Україні. Більшість з них не належить ні до православної,
ні до католицької церков, традиційно визнаних в Україні. Натомість – це
є різні місії, які прибули із Заходу. Складається враження, що вони
накопичили певний досвід у цій справі і займаються не фізіологічною, а
психологічною залежністю, й іноді отримують непогані результати.

Дуже доречним, на наш погляд, може виявитися і досвід діяльності власне
українських центрів з відновлення особистості наркозалежних (переважно –
ін’єкційних наркоманів), яких в державі налічується нині 9, як розповів
на заключних громадських слуханнях “Антикорупційного форуму” (Київ, 30
вересня 2004 р.) колишній опіатний хронічний споживач з 8-річним
наркотичним досвідом Олександр Євтухов, нині Керівник Центру “Свобода”.
Сьогодні такі центри працюють у містах Феодосії, Сімферополі,
Генічеську, Мелітополі і т. ін. Але у цій справі потребується підтримка
владних структур. Вважаємо, що аксіому – наркобізнес заробляє свої
прибутки на наркоманіях, а останні є, разом з іншими чинниками,
відвертою детермінантою поширення ВІЛ/СНІД – доводити зайва справа. А
створення й підтримка центрів ресоціалізації наркозалежних сприятиме
беззаперечному запобіганню поширенню вірусу та захворюванню на
імунодефіцит.

Такий досвід, а також досвід зарубіжних колег, які працюють у сфері
реабілітації та ресоціалізації наркозалежних, спонукав до пошуку нових
підходів у лікуванні даної категорії людей. Важливо відмітити, що така
ідея створення реабілітаційних центрів майже одночасно розробляється у
кількох містах за ініціативою лікарів СНІД-центрів та правоохоронців. У
таких центрах планується соціальна адаптація людей, які бажають
позбутися наркотичної залежності. На думку експертів, такі центри будуть
ефективним заходом у профілактиці СНІД.

У рамках розробки стратегічного плану національних заходів протидії
епідемії ВІЛ/СНІД на 2001–2003 роки було здійснено аналіз епідемічної
ситуації та визначальних факторів, що впливають на сприйнятливість та
уразливість населення до епідемії ВІЛ/СНІД. Було проаналізовано офіційні
джерела інформації, результати поведінкових досліджень. Додатково
проведено вивчення доступності валеологічних знань для учнів, наявність
спеціально підготовлених вчителів валеології, забезпеченості
підручниками і методичною літературою, рівня інформованості школярів з
проблеми ВІЛ/СНІД.

В Україні на 1 грудня 2003 року в галузі боротьбі з ВІЛ/СНІД працює
близько 100 неурядових організацій, 90 % з яких знаходиться в регіонах.
Більшість громадських організацій плідно співпрацюють з центральними та
місцевими органами виконавчої влади.

Україна сьогодні є однією з небагатьох країн, яка використовує
можливості громадських організацій у визначенні стратегії боротьби з
епідемією наркоманій, а також пов’язаного з ними розповсюдження
ВІЛ/СНІД. Вони займаються різними напрямами профілактики: робота з
наркоманами, жінками з секс-бізнесу, молоддю, ВІЛ-інфікованими на
засадах дотримання прав людини. Результати їх діяльності викликають
інтерес та підтримку з боку міжнародних донорів, що особливо актуально в
умовах обмеженого державного фінансування.

Представники таких організацій входили до складу делегації, яка брала
участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН, присвяченій проблемі ВІЛ/СНІД.

Слід також зазначити, що ВОЗ визнала Україну лідером у виконанні заходів
профілактики ВІЛ-інфекції серед новонароджених. Впровадження галузевої
програми “Попередження передачі ВІЛ від матері до дитини на 2000–2003
рр.” дало змогу знизити у 2002 році рівень інфікування немовлят утричі –
з 30 % до 10 %. Сьогодні 90 із 100 таких дітей народжуються вільними від
ВІЛ, тобто врятовані 555 дітей, народжених від інфікованих жінок. Наш
досвід рекомендований для використання в інших регіонах Європи [11].

В Україні створена законодавча та директивна база, яка здебільшого
спрямована на протидію епідемії ВІЛ/СНІД, захист прав людини, у тому
числі ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, міжнародне співробітництво з
питань обміну знаннями і досвідом з проблем, пов’язаних з ВІЛ/СНІД,
охорону здоров’я. Складна епідемічна ситуація в країні визначила
профілактику ВІЛ-інфекції за одне з пріоритетних завдань держави в
галузі охорони здоров’я населення.

З метою попередження подальшого поширення наркоманії в Україні,
зменшення зараження ВІЛ-інфекцією та захворювань на СНІД, їх негативного
впливу на соціально-економічний розвиток держави, а також боротьби із
розповсюдженням цієї хвороби підготовлено проект закону “Про ратифікацію
Угоди про позику між Україною та Міжнародним банком реконструкції та
розвитку”, підписаної у Вашингтоні 15 квітня 2003 року. Над створенням
національної системи моніторингу й оцінки ситуації в Україні
Міністерство охорони здоров’я працює спільно з Об’єднаною програмою ООН
ЮНЕЙДС, залучаючи зацікавлені міністерства і відомства, неурядові
організації, представники яких беруть участь на всіх етапах здійснення
заходів протидії епідемії ВІЛ/СНІД. Створені і працюють ВІЛ-сервісні
організації. Всеукраїнська мережа об’єднала ВІЛ-позитивних громадян
багатьох міст України.

Вважаємо, що боротьба з ВІЛ-інфекцією та СНІД є одним з пріоритетних
завдань держави в галузі охорони здоров’я населення, яка повинна
об’єднувати випереджувально-профілактичний вплив з комплексним
соціальним, політичним, правовим, виховним та медичним підходами. Крім
того, необхідно дотримуватись орієнтирів на сучасні стандарти здоров’я,
поєднувати вітчизняні традиції і досягнення з існуючим світовим досвідом
у галузі охорони здоров’я.

 

Список використаних джерел

1. Вірченко Г. “UN APARTHEID MEDICAL”: скандал навколо вірусу //
Східноєвропейський монітор: Проект Східноєвропейського інституту
розвитку. – К.,  2004. – № 2.

2. Хьюман Райтс Вотч. Повторение пройденных ошибок. ВИЧ/СПИД и нарушения
прав человека в Российской Федерации: http://www.hrv.orq. – апр. 2004.

3. Про затвердження Концепції стратегії дій Уряду, спрямованих на
запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу, на період до 2011 року та
Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги
та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004 – 2008 роки //
Офіц. вісник України. – 2004. – № 10 (26.03.2004). – Ст. 594.

4. СПИД не спит // Московский комсомолец в Украине. – 1999. – 12 –19
авг. – С. 14.

5. Страшная жатва новой чумы // Киевские ведомости. – 2003. – 2 дек. –
С. 4.

6. Врублевський О.С. Стигматизація // Юрид. енцикл.: В 6 т. / Редкол.:
Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Вид-во “Укр. енцикл.”,
1988. – Т. 5. – 736 с.

7. ВІЛ-інфекція в Україні // Інформ. бюл. – 1999. – 11 бер. – № 162.

8. Пряма телефонна лінія: звітують урядовці // Урядовий кур’єр. – 2003.
– 3 груд. – № 228. – С. 4.

9. Смертельный вирус оккупирует Украину // Вечерние вести. – 2003. – 2
груд. – № 182. – С. 6.

10. СПИД уносит тысячи жизней // Московский комсомолец в Украине. –
2004. – 18–25 февр. – С. 3.

11. Спасающийся да убережется // Киевские ведомости. – 2003. – 1 груд. –
С. 2; С эпидемией нужно бороться сообща // Аргументы и факты. – 2003. –
№ 49. – С. 3.

 О.М. Джужа, Г.І. Піщенко. Проблеми боротьби з епідемією ВІЛ/СНІД в
Україні. “Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і
практика)” 9’2004.

Похожие записи