Реферат
на тему:
Проблема захисту учасників кримінального процесу
Правильне вирішення проблеми забезпечення безпеки суб’єктів
кримінального процесу знаходиться в прямій залежності від однозначного
розуміння всіма посадовими особами змісту таких понять, як “небезпека”,
“безпека”, “заходи безпеки” та ін. Усі названі поняття, що відносяться
до характеристики розглядуваної діяльності, взаємозалежні, і вже тому
кожне з них має лише відносну самостійність. Це означає, що розкриття
сутності одних понять можливо лише при адекватному розумінні змісту
інших. На дану обставину важливо звернути особливу увагу вже тому, що
розкриття сутності безпеки і відповідного йому поняття можливо лише при
з’ясуванні змісту і сутності небезпеки. І це дійсно так, тому що поняття
безпеки похідне від розуміння небезпеки. Отже, перш ніж з’ясувати
сутність безпеки необхідно усвідомити природу і зміст такого
протилежного йому явища, як небезпека. Під небезпекою звичайно
розуміється погроза заподіяння кому-небудь певної шкоди [1], можливість
настання якої близька до здійснення, у зв’язку з чим вона сприймається
конкретною особою як така, що невблаганно насувається і тому для нього
небезпечна.
Погроза як зовнішній фактор небезпеки впливає на конкретного суб’єкта
процесу і тим самим визначає його особливий психологічний стан. Останнє
виступає як психофізіологічна ознака небезпеки. З психологічної точки
зору, небезпека обумовлює стан небезпеки (страху) людини, що
характеризується наявністю у неї почуття тривоги, передчуття погрози
особисто йому чи тим цінностям, якими дана особа дорожить, виникненням у
цьому зв’язку страху і похідного від нього занепокоєння, наявність
психічної напруженості, соціального і біологічного дискомфорту.
Якщо небезпека характеризується наявністю погрози будь-яким цінностям
громадянина, колективу, суспільству, то для безпеки характерна
відсутність останніх у конкретний момент часу. Оскільки безпека звільняє
людину від психофізіологічної напруженості і пов’язаних з нею різних
негативних наслідків, є для громадянина не тільки бажаною, але й до того
ж украй необхідною, у зв’язку з чим він змушений шукати шляхи її
забезпечення.
Усвідомлення цієї обставини спонукує громадян звертатися за захистом до
спеціальних державних органів. Так виникає, з одного боку, потреба, а з
іншого, – недоліки у державному забезпеченні безпеки суб’єктів
кримінального процесу.
Проблема захисту учасників кримінального процесу була і залишається в
центрі уваги міжнародних, урядових та неурядових організацій. Про це,
зокрема, свідчить низка міжнародно-правових документів, що містять
міжнародні принципи і стандарти захисту учасників кримінального
судочинства. Ці принципи викладені в багатьох документах Організації
Об’єднаних Націй, у тому числі в Загальній декларації прав людини,
Заходах по боротьбі з міжнародним тероризмом (останні розділи мають
назви: “Захист суддів і працівників кримінального правосуддя”, “Захист
жертв”, “Захист свідків”, “Декларація основних принципів правосуддя по
відношенню жертв злочинів і зловживання владою”).
Принципи і стандарти захисту учасників кримінального судочинства
розробляються також регіональними та міжнародними організаціями. Так,
Радою Європи прийнято більше ніж 160 конвенцій, в яких, поряд з іншими,
розглядалися і питання державного захисту учасників кримінального
процесу. Серед них: Європейська конвенція про захист прав людини і
основних свобод (1950 р.), Декларація основних принципів правосуддя по
відношенню жертв злочинів і зловживання владою (1987 р.) та ін.
Міжвідомча група по корупції Ради Європи підготувала Проект програми по
боротьбі з корупцією, в якій рекомендують розділяти захист свідків і
захист інших осіб (жертв злочинів; осіб, які співпрацюють з
правоохоронними органами на конфіденційній основі та ін.). У цьому
документі відмічається, що деякі країни почали вживати нові заходи по
захисту свідків, злочинців, що покаялися, осіб, які сприяють правосуддю,
від погроз та залякування з боку обвинувачених та їх близького оточення.
Такі заходи потребують відповідного фінансування, створення нових
структур, які можуть бути достатньо ефективними.
В Україні з урахуванням міжнародних принципів і стандартів прийняті
законодавчі акти, що регламентують діяльність правоохоронних органів по
забезпеченню безпеки суб’єктів кримінального процесу. Правовою основою
забезпечення безпеки осіб, що беруть участь в кримінальному процесі,
судочинстві, є Конституція України, закони України “Про державний захист
працівників суду і правоохоронних органів” (від 23 грудня 1993 р.), “Про
забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві” (від 23 грудня 1993 р.), “Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України” (від 13 січня 2000 р.), “Про прокуратуру”,
“Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про міліцію”, “Про службу
безпеки”, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси, інші
законодавчі та нормативні акти.
Згідно із законодавством України право на забезпечення безпеки при
наявності відповідних засад (підстав) мають: працівники суду,
правоохоронних органів та їх близькі родичі; особи, що заявили в
правоохоронний орган про злочин, або сприяли виявленню, попередженню,
припиненню та розкриттю злочину; потерпілий та його представник по
кримінальній справі; підозрюваний, обвинувачений, їх захисники та
законні представники; цивільний позивач, цивільний відповідач та їх
представники по справі про відшкодування шкоди, заподіяного в результаті
вчинення злочину; свідок; експерт, спеціаліст, перекладач, понятий;
члени сімей та близькі родичі вказаних учасників кримінального процесу.
Згідно із Законом “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві” рішення про прийняття заходів безпеки
приймають орган дізнання, слідчий і прокурор, суддя, підрозділ, що
здійснює оперативно-розшукову діяльність. Законодавець здійснення
заходів безпеки покладає за підслідністю на Управління боротьби з
тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства Служби безпеки
України, спеціальні підрозділи по забезпеченню безпеки працівникам суду,
правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві, членів їх сімей і близьких родичів. Зокрема, за останні
роки Управлінням СБУ, його підрозділами в областях забезпечено захист
понад 200 особам, що брали участь у кримінальному судочинстві, і майже –
100 членам їх сімей.
Незважаючи на актуальність і практичну значимість, проблема захисту
учасників кримінально-процесуальної діяльності недостатньо досліджена
науками кримінально-правового і криміналістичного циклів, теорією
оперативно-розшукової діяльності. В Україні поки що відсутня комплексна
програма захисту потерпілих, свідків, обвинувачених, які дають
показання, що викривають суб’єктів організованої злочинної діяльності.
Такі програми існують в Італії, США та інших країнах.
Діяльність слідчого по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві та суб’єктів розкриття і розслідування
злочинів, тісно пов’язана з проблемами слідчих ситуацій, прийняттям
тактичного рішення, тактико-психологічними особливостями провадження
окремих слідчих дій.
Процес прийняття рішення починається з утворення проблемної ситуації і
закінчується вибором рішення – дії, що повинні перетворити проблемну
ситуацію. Проблемна ситуація виникає у зв’язку з небезпекою вчинення
протиправних дій, що походить від членів організованої групи, їх
знайомих, ділових партнерів, родичів, членів сімей, корумпованих
чиновників або погрози їх скоєння щодо конкретного учасника (свідка,
члена організованої групи, котрий розкаявся, тобто підозрюваного,
обвинуваченого, його захисника, цивільного позивача та його
представника), а також суб’єктів (спеціаліста, експерта, перекладача,
понятого) криміналістичної діяльності по розкриттю і розслідуванню
злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями, членів їх
сімей, близьких родичів.
Однією з головних причин латентності злочинності, насамперед
організованої, є те, що інформація про вчинені злочини не надходить до
правоохоронних органів, оскільки громадяни, побоюючись розправи з боку
злочинців, не вірять в спроможність їх захисту від протиправних
посягань.
Незахищеність потерпілих від злочинного впливу, а також інших осіб, які
могли б сприяти правосуддю, фактично спонукає їх ухилятися від виконання
свого громадського обов’язку. Більш того, потерпілі й свідки, крім
небажання з’являтися до суду, змушені відмовлятися від первинних
показань або суттєво їх змінювати як у ході розслідування, так і
судового розгляду кримінальної справи.
Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993 р. набув чинності 4 квітня
1994 р., надаючи гарантії особам, які беруть участь у кримінальному
судочинстві (тобто у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або
розслідуванні злочинів, а також у судовому розгляді кримінальних справ),
у здійсненні правоохоронними органами правових, організаційно-технічних
та інших заходів, спрямованих на захист їх життя, житла, здоров’я та
майна від протиправних посягань з метою створення необхідних умов для
належного відправлення правосуддя.
Під забезпеченням безпеки у контексті цього Закону розуміється
здійснення правоохоронними органами заходів, спрямованих на захист,
житла, здоров’я, майна вказаних осіб від протиправних посягань, а саме:
правових, тобто передбачених чинним законодавством залежно від його
галузей – кримінально-правових, кримінально-процесуальних,
цивільно-правових, адміністративних та ін.;
організаційно-технічних, наприклад, бронювання дверей, встановлення
запорів та ін.;
інших заходів, які можуть бути не врегульовані чинним законодавством,
але не суперечать йому і відповідають нормам етики, потребам
загальнолюдської моралі (наприклад, тимчасове поміщення особи у безпечне
місце).
До осіб які, мають право на забезпечення безпеки віднесені: особа, яка
заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала
участь чи сприяла у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті
злочинів; потерпілий та його представник у кримінальній справі;
підозрюваний, обвинувачений, їх захисники і законні представники;
цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники в справі про
відшкодування шкоди, завданої злочином; свідок, експерт, спеціаліст,
перекладач і понятий; члени сімей та близькі родичі вказаних осіб, якщо
шляхом погроз або інших протиправних дій стосовно них здійснюються
спроби вплинути на учасників кримінального судочинства [2].
До органів, що забезпечують безпеку, віднесені такі державні органи: ті,
що приймають рішення про застосування заходів безпеки; здійснюють заходи
безпеки.
Враховуючи вищесказане, можна дійти висновку, що безпека означає
відсутність у даний момент реальної погрози заподіяння об’єктам, які
охороняються, чи цінностям особи тієї конкретної шкоди, настання якої
раніше побоювалися.
Для забезпечення безпеки важливо вміти правильно оцінити кожну ситуацію
й встановити наявність чи відсутність небезпеки. Останні можуть бути
реальними і удаваними.
За наявності небезпеки першого виду і неприйнятті належних заходів
безпеки можливість заподіяння збитку буде реалізована. При наявності
небезпеки другого виду, тобто не реальної, а удаваної, застосування
заходів безпеки виявляться зайвим, не потрібним, а самі витрати на
реалізацію заходів безпеки не раціональними.
Який же критерій розмежування названих видів небезпеки? Визначення
небезпеки як реальної чи удаваної повинно базуватися на достовірному
знанні тих фактів, наявність яких безперечно свідчить про існування
реальної погрози заподіяння шкоди особам чи їх цінностям. Мова, по суті,
йде про наявність конкретних доказів, що підтверджують реальність
існування погрози заподіяння шкоди зазначеним особам чи їх цінностям.
Якщо названих доказових фактів немає, то й погроза небезпеки може
кваліфікуватися як удавана, а не реальна. Від конкретних фактів, що
свідчать про наявність реальної погрози заподіяння будь-кому шкоди,
варто відрізняти фактори, що створюють потенційну погрозу настання
зазначених негативних наслідків для конкретної особи. До таких саме і
відноситься ріст злочинності взагалі й організованих її форм зокрема, і,
безсумнівно, збільшення актів тероризму, а також характер і темпи
поширення наркобізнесу.
Названі антисоціальні явища створюють потенційну небезпеку зазіхання на
життя, житло і майно кожного законослухняного громадянина, членів його
родини, а також – родичів, друзів, товаришів по спільній життєдіяльності
людини.
Існування злочинності взагалі й особливо таких її небезпечних форм як
організована злочинність, тероризм і наркобізнес, викликає тривогу у
кожного громадянина окремо і суспільства в цілому, їх психофізіологічну
напруженість, що перешкоджає нормальній праці, соціальному спілкуванню і
відпочинку людини. З огляду на зазначене слід підкреслити, що будь-яка
небезпека викликає у людини потребу щодо захисту, але особливо гостро
остання відчувається саме за наявності реальної небезпеки. За мірою
спонукального впливу на людину остання порівняна лише з голодом.
Невипадково великі зарубіжні вчені Г. Гибш і М. Форверг дійшли до цілком
обґрунтованого висновку про те, що “потреба в харчуванні і захисті
належать до основних органічних потреб людини” [3].
Кінцевим результатом вказаних заходів є створення необхідних умов для
належного провадження правосуддя.
Список використаних джерел
1. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М., Изд-во. “Сов.
Энциклопедия”, 1973. – С. 413.
2. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993 р.
3. Гибш Г., Форверг М. Введення в марксистську соціальну психологію. –
М.: Прогрес, 1972. – С. 105.
О.В. Усенко. Проблема захисту учасників кримінального процесу.
“Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика)”
7’2003
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
