Реферат
на тему:
Проблема захисту прав дитини
у міжнародних конвенціях та деклараціях
Раніше люди й гадки не мали про права дітей. Дитину розглядали як
другорядний матеріал, з якого повинна утворитися повноцінна людина. До
думок дитини не прислухались, бо вважали їх незрілими та
нераціональними. Дорослі мали повну владу над дітьми, а дітям нічого не
залишалось, як сприймати все це як належне, бо необізнаність населення
про права та обов’язки дітей, необізнаність самих дітей завжди
залишалась і залишається актуальною проблемою нашого суспільства.
З плином часу ситуація поступово змінювалась. На початку століття права
дитини розглядались, в основному, як міри по захисту від рабства,
дитячої праці, торгівлі дітьми, проституції неповнолітніх, повної влади
батьків, економічної експлуатації. У зв’язку з цим Ліга Націй (прообраз
ООН) у 1924 році прийняла Женевську декларацію прав дитини.
Після другої Світової Війни, ООН (після створення у 1945 році) прийняла
у 1948 році Загальну декларацію прав людини, в якій зазначалося, що діти
повинні бути об’єктом особливого нагляду і допомоги.
Нарешті у 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини. Декларація прав
дитини 1959 року мала 10 коротких декларативних статей, програмних
положень, які призивали батьків, окремих осіб, державні органи, місцеву
владу й уряд визнати викладені в ній права свободи й дотримуватися їх.
Це були 10 соціальних й правових принципів, які значно вплинули на
політику і справи уряду і людей в усьому світі.
Однак декларація (лат.Declaratia – проголошення) – не зобов’язує, не має
певної обов’язкової сили, це лише рекомендація. Нові часи, погіршення
положення дітей, потребували більш конкретних законів й заходів,
міжнародних договорів по захисту і забезпеченню прав дитини.
У 1979-1989 розробляється Конвенція ООН про права дитини. 20 листопада
1989 року Конвенція була прийнята. 26 січня 1990 року, в день відкриття
її для підписання, її підписала 61 країна.
Конвенція – документ високого міжнародного рівня, який має велику
обов’язкову силу для тих держав, які його ратифікували.
Необхідність охороняти дитину також була передбачена у Міжнародному
пакті про громадянські та політичні права 1966 року, міжнародному пакті
про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., документах
спеціалізованих установ ООН, таких як МОП, ЮНЕСКО, ВОЗ тощо.
Основним правовим принципом захисту дітей є рівність прав усіх дітей. У
ст.1 Декларації прав дитини 1959 року ООН проголосила, що перелічені в
Декларації права повинні визнаватися за усіма дітьми, без будь-яких
винятків та обмежень.
Особливістю прав дитини є необхідність спеціального захисту цих прав,
щоб були забезпечені можливості та сприятливі умови щодо вільного і
повноцінного розвитку дітей. Якнайкраще забезпечення інтересів і потреб
дитини – ось головний пріоритет у захисті прав дитини.
“Світовою конституцією прав дитини” називають Конвенцію про права
дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року. З тих
пір Конвенцію ратифікували уряди всіх країн, за винятком Сомалі та
Сполучених Штатів Америки.
Норми цієї конвенції діють як складова національного законодавства
України з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною.
Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов’язання
забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи
доступ до високоякісної освіти та охорони здоров’я, а також високий
рівень життя.
Це означає, що уряди зголошуються захищати дітей від дискримінації,
сексуальної та комерційної експлуатації та насильства, і особливо
піклуватися про дітей-сиріт та біженців.
Конвенція містить повний перелік прав дитини: на життя, на ім’я, на
набуття громадянства, на піклування з боку батьків, на збереження своєї
індивідуальності, право бути заслуханою у ході будь-якого розгляду, що
стосується дитини; право на свободу совісті та релігії; право на
особисте та сімейне життя; недоторканість житла; таємницю
кореспонденції; право користуватися найдосконалішими послугами системи
охорони здоров’я; благами соціального забезпечення; на рівень життя,
необхідний для її розвитку; на освіту; на відпочинок; на особливий
захист: від викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації,
фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; право на
вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному та
психічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка стала
жертвою зловживань або злочину.
Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від
зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх
країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та
економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому
плані у цьому документі стоять права дитини. Права, викладені в
Конвенції, умовно можна поділити на три частини.
Забезпечення: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та
мати доступ до того й того (мова йде про ім’я та громадянство, медичний
догляд, освіту, відпочинок та ігри, опікування інвалідами, сиротами та
біженцями).
Захист: право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині
(наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій,
комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи
психічного знущання тощо).
Участь: Дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення, що
стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше
можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного
життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури,
релігії та мови.
Конвенція надає точки відліку, за допомогою яких можна вимірювати
ефективність зусиль різних країн щодо поліпшення життя дітей.
Кожні п’ять років уряди мають звітувати перед Комітетом ООН з прав
дитини.
Згідно зі ст. 43 Конвенції про права дитини такий Комітет складається з
десяти експертів, які відзначаються високими моральними якостями та
визначною компетенцією в галузі, що її охоплює ця Конвенція. Члени
Комітету обираються таємним голосуванням із числа внесених до списку
осіб, висунутих державами-учасницями.
Кожна держава-учасниця може висунути одну особу з числа своїх громадян.
Вибори проводяться на нарадах держав-учасниць, що скликаються
Генеральним секретарем у центральних установах Організації Об’єднаних
Націй. Згідно із ст. 44 держави-учасниці зобов’язуються подавати
Комітетові через Генерального секретаря ООН доповіді про вжиті ними
заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий
у здійсненні цих прав:
Протягом двох років після набрання чинності цією Конвенцією для
відповідної держави-учасниці.
Надалі через п’ять років.
Члени Комітету оцінюють їхні успіхи, зустрічаються з представниками
уряду та прислуховуються до думок недержавних організацій (НДО) перед
тим, як надати рекомендації щодо вдосконалення роботи у кожній країні.
З метою сприяння здійсненню конвенції та міжнародному співробітництву
таких організацій, як Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня
організація здоров’я (ВОЗ), Організація ООН з питань освіти, науки та
культури (ЮНЕСКО) та Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) заохочуються до надання
консультацій Комітету та мають дозвіл на відвідання його засідань.
Вони можуть надавати Комітету відповідну інформацію, та їх можуть
запрошувати до надання консультацій щодо оптимального виконання
Конвенції, разом з представниками інших організацій, визнаних
компетентними, – в тому числі, інших органів ООН та НДО, що мають
статус консультантів ООН.
У різних державах і регіонах світу Конвенція ООН про права дитини
виконується по-різному із врахуванням особливостей та менталітету кожної
держави. Але об’єднує усі держави по відношенню к дітям повага до
дитини, її правам та інтересам, турбота і любов.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
