Реферат на тему:

Про деякі аспекти співвідношення земельного та цивільного законодавства

Ліквідація монополії власності держави на землю в Україні, визнання
земельних ділянок нерухомим майном та включення їх у сферу
цивільно-правового обігу привели до істотної зміни змісту земельних
відносин. Відтак цілком по-новому постає питання про співвідношення
земельно-правового та цивільно-правового регулювання земельних відносин,
уточнення сфер застосування цивільного та земельного права.

Питання про визначення місця земельного права у системі права України та
його співвідношення із цивільним правом набуло особливої актуальності у
зв’язку з прийняттям і набранням чинності нової редакції Земельного
кодексу України (надалі ЗК) [1] та нового Цивільного кодексу України
(надалі ЦК) [2]. Ця проблема є дискусійною, про що свідчать численні
погляди на цю проблему як в українських, так і в російських наукових
правових виданнях. Цьому питанню присвячені праці Ф.Х. Адіханова [3],
Н.А. Сиродоєва [4], І.А. Іконицької [5], О.І. Крассова [6], Н.І. Титової
[7], М.В. Шульги [8] та багатьох інших. Крім того, питання про
співвідношення земельного та цивільного права висвітлюються практично у
кожному підручнику із земельного чи цивільного права [9, с.35-37;
10, с.14-16; 11, с.17-18].

Проте поки що прогалини у дослідженнях цієї проблеми залишаються,
особливо пов’язані із дією земельно-правових положень нового ЦК України.

У радянський період в умовах виключної власності держави на землю та
регулювання земельних відносин тільки імперативним методом земельне
право було правом публічним. Тому питання про співвідношення цивільного
та земельного права вирішувалося однозначно і серед науковців серйозних
суперечок з цього приводу не виникало. Земельні відносини фактично були
виведені із сфери дії цивільного права. Згідно із ст.2 ЦК УРСР від
18 липня 1963 року [12], земельні відносини регулювалися винятково
земельним законодавством. При цьому землі вилучалися із
цивільно-правового обігу, а угоди із земельними ділянками визнавалися
недійсними на підставі ст.49 ЦК України, оскільки порушували право
державної власності на землю.

Зв’язок земельного права із цивільним обмежувався головно у сфері
визнання недійсними угод із земельними ділянками та відшкодування
збитків, заподіяних землекористувачам шляхом вилучення земель для
державних чи громадських потреб [див.: 13, с.26].

В радянській земельно-правовій літературі домінувала думка, що виділення
земельного права як самостійної галузі права було зумовлено
націоналізацією земель та встановлення виключної власності держави на
них [див.: 14, с.3]. В основу відособлення земельного права як галузі
права було покладено не специфічний предмет правового регулювання, а
форму власності на землю. Тому цілком правомірною є думка В.В. Петрова,
що власність на землю не може бути визначальною в характеристиці суті
земельних відносин [15, с.31].

У сучасний період, в умовах різноманітності форм власності та
користування землями, визнання земель нерухомим майном в теоретичних
дослідженнях вчених у галузі цивільного права обґрунтовується пріоритет
цієї галузі права при регулюванні земельних відносин, а земельному праву
залишається та частина земельних відносин, яка може бути внесена в
систему публічного права. Представники ж земельно-правової науки
здебільшого відстоюють пріоритет норм земельного права у регулюванні
земельних відносин. Зміст цієї дискусії детально викладений на сторінках
різних наукових видань [3, с.32-35; 4, с.28-29; 8, с.51-53].

Новий Цивільний кодекс України, на перший погляд, теж визнає пріоритет
земельного права у регулюванні земельних відносин, закріпивши у ст.9, що
положення ЦК не застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у
сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля. Разом з тим
із змісту інших положень ЦК можна зробити висновок, що земля виведена за
межі поняття «природні ресурси». ЦК охоплює немало статей та положень,
що мають причетність до регулювання земельних відносин. Зокрема, ст.181
ЦК відносить земельні ділянки до нерухомих речей; глава 27 закріплює
основні положення права власності на землю; глави 32-34 встановлюють
права на користування чужими земельними ділянками (сервітут, емфітевзис,
суперфіцій). Проте це зовсім не означає, що земельне право як галузь
права перестало існувати, а земельні відносини втратили свою специфіку.

Положення ст.14 Конституції України про те, що земля є основним
національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави
[16, с.7], передбачає передусім публічно-правовий підхід до регулювання
відповідних відносин. У цій же статті Конституції (ч.2) гарантується
право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами,
юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Йдеться не
про окремі норми ЦК України, а про спеціальне земельне законодавство,
передусім ЗК України.

Звичайно ж, слід визнати факт, що сьогодні земельні відносини
регулюються як земельним, так і цивільним правом. У цій ситуації, як
правильно зазначає І.А. Іконицька, необхідно не тільки в науковому, а й
у практичному плані знайти нішу і для цивільного, і для земельного
законодавства в цілісній системі регулювання земельних відносин [5,
с.28].

Ця проблема повинна вирішуватися з урахуванням специфіки земельних
відносин, яка залежить від особливостей землі як об’єкта правового
регулювання. Це дає можливість правильно визначити співвідношення
земельного та цивільного права, а не говорити про штучне поглинання
цивільним правом земельного.

В земельно-правовій літературі детально проаналізовано особливості
земель як об’єкта правового регулювання [7; 8, с.9-25] і зроблено
висновок, що специфіка земельних відносин не може бути повною мірою
врахована цивільним правом в силу універсальності предмета його
регламентації [7, с.11].

Не можна не погодитися із М.В. Шульгою, який зазначив, що земельне право
виходить з того, що земля – передусім фактор екологічний (частина
навколишнього природного середовища), і тому суб’єкти земельного права
володіють не тільки правами, але й несуть відповідні екологічні
обов’язки: охороняти землю, раціонально та ефективно її використовувати,
підвищувати родючість, не допускати погіршення екологічної обстановки,
використовувати землі відповідно до їхнього цільового призначення та ін.
Саме екологічними чинниками зумовлені й певні обмеження в земельних
правах [8, с.54].

Крім того, на думку О.І. Крассова, особливості землі як об’єкта
правового регулювання визначає відмінність методів і принципів правового
регулювання, що застосовуються у цивільному і земельному праві. У
цивільному праві домінуюче значення має свобода волевиявлення суб’єктів
цивільних правовідносин, а земельне право виходить із наявності у
суб’єкта права власності на землю не тільки права, а й обов’язку
використовувати землю відповідно до її цільового призначення. Отже,
зроблено висновок, що цивільне право ґрунтується на забезпеченні свободи
майнових прав суб’єктів, а земельне право – на забезпеченні
раціонального використання та охорони земель як основи життя та
діяльності людей [17, с.41-42].

Треба мати на увазі, що дискусії ведуться головно про співвідношення
цивільного та земельного права здебільшого у сфері земельних відносин,
що побудовані на засадах рівності, тобто передусім у сфері власності та
інших речових прав на землю та обігу земельних ділянок.

Поширеною в цьому аспекті є думка, що норми цивільного права мають
загальний характер стосовно регулювання земельних відносин, а
земельно-правові норми – спеціальний. Ю.Г. Жаріков зазначає, що
співвідношення норм цивільного та земельного права виявляється як
відношення загального до особливого, де загальною є норма цивільного
права, а спеціальною – норма земельного права. За наявності спеціальної
норми закону загальна норма не може застосовуватися. Завершуючи свою
думку, Ю.Г. Жаріков робить висновок, про пріоритет норм земельного
законодавства, коли йдеться про регулювання земельних відносин,
споріднених з цивільними правовідносинами [18].

Такої ж думки дотримується і О.І. Крассов, вважаючи, що цивільне
законодавство визначає загальні положення, які стосуються права
власності та інших речових прав на земельні ділянки, а у земельному
законодавстві виражена відповідна специфіка, зумовлена особливостями
землі як природного об’єкта [17, с.29].

Така позиція частково знайшла своє підтвердження у ЦК та ЗК України. У
ЦК України є глава 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», в
якій переважно повторені відповідні положення Земельного кодексу. Разом
з тим, якщо б такої специфіки не існувало, потреби у такій главі ЦК не
виникло б.

Крім того, низка статей ЦК містить бланкетні норми, що визначають сферу
регулювання відносин з приводу землі, нормами земельного законодавства.
Наприклад, відповідно до п.4 ст.374 ЦК, права та обов’язки суб’єктів
права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом;
ст.378 ЦК вказує, що право власності особи на земельну ділянку може бути
припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

У ст.375 ЦК України закріплено один з найважливіших принципів земельного
права – використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.
Однак виділення категорій земель відповідно до їх цільового призначення,
процедура встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок
– прерогатива земельного законодавства.

ae

???????¤?$????K?питання спостерігається і в окремих положеннях
Земельного кодексу України. Так у п.2 ст.131 ЗК міститься правило,
відповідно до якого укладення цивільно-правових угод здійснюється згідно
з Цивільним кодексом України з урахуванням вимог ЗК України.

Треба враховувати також, що сьогодні право власності на земельну ділянку
частіше виникає не на підставі цивільно-правових угод, а
адміністративно-правовим шляхом. Така процедура регулюється нормами
земельного, а не цивільного права.

І.А. Іконицька також вважає, що при регулюванні відносин земельної
власності та інших речових прав на землю необхідно використовувати
понятійний апарат, основні принципи і норми, що містяться у цивільному
законодавстві. На її ж думку, у земельному законодавстві повинна бути
відображена специфіка правового регулювання земельних відносин, яка
випливає з того факту, що земля є не тільки об’єктом нерухомості, а й
важливим природним ресурсом. Цей фактор зумовлює як встановлення суворих
правил використання такого виду нерухомості, так і можливі обмеження
земельного обігу, підпорядкування його певним правилам [5, с.29].

Цікавою є думка з цього приводу Ф.Х. Адіханова, який вважає, що
регулювання відносин, в яких земля є об’єктом права власності чи інших
речових прав, перебуває як би у спільному віданні цивільного і
земельного права, заперечуючи тим самим загальний характер
цивільно-правових норм стосовно земельних [3, с.36]. Проте така позиція
потребує додаткової аргументації.

Сьогодні в юридичній літературі знаходимо твердження, що у зв’язку з
визнанням земельних ділянок нерухомим майном відповідна частина
земельних відносин набула майнового характеру [19, с.10]. Проте така
постановка питання видається не зовсім переконливою. Тут необхідно
погодитися з Н.А. Сиродоєвим, який зазначає, що «у всіх випадках, навіть
в якості об’єкта нерухомого майна, земля повністю не підпадає під
цивільно-правове регулювання, завжди зберігаючи специфіку. Спроби
розірвати земельні відносини на врегульовані цивільним та земельним
правом непродуктивні» [4, с.35]. Дотримується такої ж позиції і
І.А. Іконицька, яка підкреслює, що «реальне використання і охорона
земель неможливі без раціонального використання та охорони окремих
земельних ділянок, які є нерухомим майном. Тому регулювання відносин,
пов’язаних з використанням та охороною земель, є ніщо інше, як
встановлення певних правил по використанню відповідного нерухомого
майна» [5, с.26].

За будь-якого підходу до класифікації та правового регулювання земельних
відносин не треба забувати, що земля є частиною природи, існує та
розвивається незалежно від бажань чи рішень людей, за законами природи,
які не підвладні людині. Як би ми землю не називали, які б юридичні
визначення не давали, вона від цього не перестає бути частиною природи.
Підтвердження цього є і в українському праві. Зокрема, Закон України
«Про охорону навколишнього природного середовища» (1991) [20] до
об’єктів навколишнього природного середовища відносить землю поряд з
іншими елементами природи – надрами, водами, лісами, тваринним світом. І
цілком справедливо зазначає І.О. Краснова: «Ставши нерухомою річчю,
землі не перестала бути частиною природи, в той час як залишаючись
частиною природи, об’єктом екологічних відносин, вона може і не бути
нерухомою річчю, і тим самим вибути із сфери регулювання цивільного
права» [21, с.20].

Отже, рішення про визнання земель нерухомістю є абсолютно суб’єктивним і
не відображає будь-яких об’єктивних законів розвитку природи.

Унаслідок включення до ЦК України значної кількості норм, що визначають
особливості права власності та інших речових прав на землю, виникає
питання про їхню галузеву належність. Адже окремі галузі (наприклад,
земельне право) права охоплюють не тільки сукупність правових норм, які
містяться у спеціалізованих нормативно-правових актах галузевої
належності (наприклад, ЗК), але й норми, що входять в інші
нормативно-правові акти (наприклад, ЦК). Тому загальновизнаним є факт,
що поняття «галузь права» і «галузь законодавства» не завжди збігаються.
В законодавстві однієї галузі права можуть бути норми іншої галузі
права.

Виходячи з вищевикладеного, можна говорити про земельно-правовий
характер цілої низки норм ЦК України і про належність їх до земельного
права як галузі права.

Залежно від питомої ваги земельно-правових норм у нормативно-правових
актах, джерела земельного права поділяють на дві групи. До першої групи
входять нормативно-правові акти, всі або переважна більшість норм яких
спрямована на регулювання земельних відносин (спеціалізовані земельні
нормативно-правові акти). Другу групу джерел земельного права становлять
акти інших галузей законодавства, які містять певну кількість
земельно-правових норм [9, с.69]. Отже, джерела земельного права можна
трактувати у вузькому (перша група) і широкому (друга група) аспектах
(значеннях). На цій підставі Цивільний кодекс України відносимо до
джерел земельного права в широкому значенні цього поняття.

Відносинами у сфері права власності та інших речових прав на землі
земельні відносини не вичерпуються. Крім них, у системі земельних
відносин важливе місце посідають питання, пов’язані з наданням землі,
оформленням прав на неї, обліком, здійсненням контролю за використанням
земель, проведення землеустрою, ведення державного земельного кадастру,
охороною земель, вирішенням земельних спорів, відповідальністю за
порушення земельного законодавства, розподілом земель по категоріях і
особливостями використання земель окремих категорій та ін. Отож,
земельне право регулює досить значну специфічну сферу суспільних
відносин.

Правове регулювання відповідних суспільних відносин не може бути
здійснено в межах Цивільного кодексу і цивільного права в цілому,
оскільки це не тільки специфічна галузь суспільних відносин, але й сфера
переважно публічного права. Об’єднуючим елементом вказаних відносин є
те, що їхнім матеріальним об’єктом є земля. Саме вищеперелічені
відносини становлять основну частину суспільних відносин, що є предметом
правового регулювання земельного права.

З усього викладеного можна зробити такі висновки:

1. У сучасний період предмет правового регулювання земельного права
значно розширився шляхом введення до нього нових видів земельних
суспільних відносин.

Визнання земель нерухомим майном не позбавляє їх специфіки об’єкта
природи і зумовлює необхідність її врахування у правовому регулюванні.

2. У зв’язку з віднесенням Цивільним кодексом України земельних ділянок
до нерухомого майна постає питання про співвідношення цивільного та
земельного законодавства.

3. У сфері відносин права власності та інших речових прав на землі
цивільне право співвідноситься із земельним як загальне з особливим;
земельне право як самостійна галузь права є основним регулятором
земельних відносин і цивільним правом не поглинається.

4. Вся інша сфера земельних відносин є публічно-правовою і регулюється
винятково нормами земельного права.

5. У зв’язку з введенням до Цивільного кодексу значної кількості норм,
що визначають особливості права власності та інших речових прав на
землю, Цивільний кодекс можна вважати джерелом земельного права у
широкому розумінні цього поняття.

Література

Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. – К.: Атіка, 2001.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. – К.: Атіка, 2003.

Адиханов Ф.Х. Соотношение норм гражданского права и норм земельного
права в регулировании земельных отношений в условиях рынка земли //
Государство и право. – 2001. – №3. – С.32-39.

Сыродоев Н.А. О соотношении земельного и гражданского законодательства
// Государство и право. – 2001. – №4. – С.28-35.

Иконицкая И.А. Земельное право Российской Федерации: теории и тенденции
развития. – М., 1999. – 127с.

Крассов О.И. Право частной собственности на землю. – М.: Юристъ, 2000. –
379с.

Титова Н.І. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. –
1998. – №4. – С.10-15.

Шульга Н.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в
современных условиях. – Харьков: Консум, 1998. – 224с.

Земельне право / За ред. В.І. Семчика та П.Ф. Кулинича. – К.: ІнЮре,
2001. – 424с.

Земельне право: Підручник / За ред. Погрібного О.О. та Каракаша І.І. –
К.: Істина, 2003. – 448с.

Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери та
Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 р. – Ужгород: ІВА, 1998.

Советское земельное право / Под ред. В.С. Шелестова. – Харьков: Выща
школа, 1981. – 232с.

Общая теория советского земельного права. – М.: Наука, 1983.

Петров В.В. Форма земельной собственности и предмет земельного права //
Вестник Московского университета. – Серия «Право», 1992. – №5. –
С.30-32.

Конституція України. – К.: Преса України, 1997. – 80с.

Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2000. – 624с.

Жариков Ю.Г. Разграничение сферы действия земельного и гражданского
законодательства при регулировании земельных отношений // Государство и
право. – 1996. – №2.

Земельное право: Учебник для вузов / Отв. ред. С.А. Добролюбов. – М.:
Норма-М-Инфра, 1999. – 400с.

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №41.

Краснова О.И. Земельное право: Элементарный курс. – М.: Юристъ, 2001. –
240с.

Похожие записи