Реферат на тему:

Призначення покарання за кількома вироками. Умовне засудження (суть,
підстави, та порядок застосування). Відстрочка виконання вироку (суть,
підстави, та порядок застосування).

Призначення покарання за кількома вироками має місце тоді, коли особа
вчинила новий злочин після винесення вироку за попередній. Особливості
такої ситуації: 1) щодо особи було винесено обвинувальний вирок, яким
вона засуджується за вчинений нею злочин (злочини); цим вироком особі
призначено покарання, яке вона має відбувати реально чи відбування якого
за певної умови відкладено (ст.45, 46, 46-1); 2) у період між винесенням
вироку і повним відбуттям покарання (повним “зникненням”
кримінально-правових наслідків застосування ст.45, 46, 46-1, 46-2) особа
вчиняє новий злочин (злочини); 3) в зазначений у п.”б” період особа
притягається до відповідальності за новий злочин; 4) за вчинення нового
злочину особа засуджується “новим” вироком до покарання, яке вона має
відбувати реально. Т.ч., при призначенні покарання за новим вироком суд
має врахувати те покарання (його невідбуту частину), яке було призначене
особі за попереднім вироком. За інших однакових умов така особа є більш
суспільно небезпечною, ніж та, в діях якої має місце сукупність
злочинів. Це і зумовлює більш суворий підхід щодо її покарання, що і
передбачено в ст.43 КК. Початковим моментом є винесення вироку за
попередній злочин. Оскільки винесення вироку закінчується його публічним
оголошенням, норми ст.43 застосовуються у випадках вчинення нового
злочину після проголошення вироку за попередній злочин, у тому числі і
тоді, коли вирок не набрав ще законної сили. Кінцевий момент періоду,
протягом якого вчинення особою злочину дає підстави для призначення
покарання за кількома вироками, визначається особливостями того заходу
кримінально-правового впливу, який було обрано щодо особи за попереднім
вироком. У загальному вигляді ст.43 застосовується, якщо новий злочин
вчинено: 1) до повного відбуття особою основного і додаткового покарань,
призначених їй за попереднім вироком (крім позбавлення батьківських
прав, яке є безстроковим); 2) до повного “зникнення” негативних
кримінально-правових наслідків застосування ст.45, 46, 46-1, 46-2 КК; 3)
до відбуття більш м‘якого покарання, яким замінена невідбута частина
покарання, призначеного за попереднім вироком (ст.52, 53 КК); 4)
протягом строку невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім
вироком, у випадку звільнення особи від його відбування за певної умови
(напр., ст.52, 53). Встановивши, що покарання особі має призначатися за
правилами ст.43 КК, суд повинен: 1) точно визначити невідбуту покарання
за попереднім вироком; 2) призначити покарання за новий злочин
(злочини); 3) обрати принцип призначення остаточного покарання за
кількома вироками; 4) визначити конкретний вид і розмір остаточного
покарання за кількома вироками. Невідбута частина покарання за
попереднім вироком визначається залежно від того, який вид покарання
було призначено за попереднім вироком особі, чи відбувала вона це
покарання реально, чи звільнялася від відбування покарання, чи
замінювалось одне покарання іншим. На обчислення невідбутої частини
покарання може також впливати перебування під вартою як запобіжний
захід, обраний щодо особи при розслідуванні вчиненого нею нового
злочину, невідбута частина має обов‘язково вказуватись у новому вироку.
При призначені покарання за новий злочин (злочини) необхідно керуватися
загальними началами призначення покарання, а також дотримуватися правил
призначення покарання за сукупністю злочинів, якщо така мала місце.
Призначене за новий злочин покарання вказується в резолютивній частині
вироку як окремий її елемент. Обрання принципу призначення остаточного
покарання за кількома вироками визначається конкретними обставинами
справи і залежить від виду і розміру покарання, відповідні положення
ст.43 зумовлюють такі підходи: 1) призначення покарання за кількома
вироками передбачає приєднання (повне або часткове) невідбутої частини
покарання за попереднім вироком до покарання, призначеного за новим
вироком; 2) мінімальна межа остаточного покарання за кількома вироками
повинна бути більшою від зазначених у п.”а” своїх “складових”; 3)
максимальна межа остаточного покарання за кількома вироками не повинна
перевищувати строк, встановлений для відповідного покарання статтею ЗЧ
КК. Ч.2 ст.43 – складання покарань у вигляді позбавлення волі, три
варіанти максимальної межі остаточного покарання у вигляді позбавлення
волі за кількома вироками: 1) до 10 років; 2) до 15 років; 3) як виняток
– до20 років. Залежно від розміру, виду і максимальної межі, суд може
обрати: 1) як принцип повного, так і принцип часткового приєднання
однієї “складової” до іншої – оскільки при їх повному складанні не буде
перевищено максимальної межі, встановленої для даного виду покарання; 2)
лише принцип часткового приєднання однієї “складової” до іншої –
оскільки при їх повному складанні буде перевищено максимальну межу,
встановлену для відповідного виду покарання; 3) як виняток – принцип
поглинення невідбутої частини покарання за попереднім вироком
покаранням, призначеним за новим вироком, — оскільки останнє дорівнює
максимальній межі, встановленій для даного виду покарання. Визначення
виду і розміру остаточного покарання за кількома вироками відбувається
окремо стосовно основних і окремо стосовно додаткових покарань. Щодо
основних: 1) і невідбута частина покарання за попереднім вироком, і
покарання, призначене за новим вироком, є покараннями одного й того
самого виду – суд повністю або частково “додає” одну “складову” до іншої
і одержує таким чином остаточне покарання за кількома вироками; 2)
невідбута частина покарання за попереднім вироком і покарання,
призначене за новим вироком, є різновидними покараннями, щодо яких
законом (ч.3 ст.43 КК) допускається їх заміна – менш суворе покарання
“переводиться” в більш суворе, а потім з урахуванням обраного принципу
приєднання визначається остаточне покарання за кількома вироками; 3)
невідбута частина покарання за попереднім вироком і покарання,
призначене за новим вироком, є різновидними покараннями, щодо яких
законом (ч.3 ст.43 КК) не допускається їх заміна – кожне з покарань має
виконуватись самостійно; 4) строк покарання, призначеного за новим
вироком, дорівнює максимальній межі, встановленій для того виду
покарання, яке буде “базовим” для остаточного покарання за кількома
вироками, — останнє буде співпадати з покаранням, призначеним за новим
вироком. При визначенні остаточного покарання за кількома вироками в
частині, що стосується додаткових покарань, треба виходити з того, що:
1) додаткові покарання одного й того самого виду приєднуються за тими ж
правилами, які встановлені для основних покарань; 2) різновидні
додаткові покарання в усіх випадках виконуються самостійно. Коли
покарання одного й того самого виду в невідбутій частині покарання за
попереднім вироком виступає як основне, а в покаранні, призначеному за
новим вироком, — як додаткове або навпаки, як виняток допускається
складання основного і додаткового покарання в межах строку,
встановленого для даного виду покарання. Визначений вид і розмір
остаточного покарання за кількома вироками має бути вказаний у
резолютивній частині нового вироку як окремий її елемент з обов‘язковим
посиланням на ст.43. Порядок призначення покарання за сукупністю
злочинів і за кількома вироками одночасно, абз.4 п.16 постанови Пленуму
ВС №22 від 22.12.95: “Коли після винесення вироку у справі буде
встановлено, що засуджений винний ще в кількох злочинах, одні з яких
вчинено до, а інші – після винесення першого вироку, покарання за другим
вироком призначається із застосуванням як ст.42 КК, так і ст.43 КК.
Спочатку за правилами ч.1 ст.42 КК за сукупністю злочинів, вчинених до
винесення першого вироку, після цього – за правилами ч.3 ст.43 КК, потім
за сукупністю злочинів, вчинених після винесення першого вироку, і
остаточно – за кількома вироками”.

Умовне засудження (суть, підстави, та порядок застосування).

Ст.45 підстави умовного засудження – це сукупність факторів, що
стосуються обставин справи та особи винного, які свідчать про можливість
досягнення мети виправлення та перевиховання засудженої особи без
відбування основного покарання шляхом реального застосування лише
додаткового (додаткових) покарання (покарань) та обов‘язкового
випробування засудженого зі здійсненням за його поведінкою державного
контролю і можливого застосування заходів громадського нагляду та
впливу. Під обставинами справи (ст.45) слід розуміти певний характер та
ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину та інші фактори –
зокрема, сукупність пом‘якшуючих чи обтяжуючих обставин, передбачених
ст.40 та ст.41 КК. Що стосується тяжких чи особливо тяжких злочинів, то
застосування умовного засудження можливо лише у виняткових випадках.
Важливим є всебічне вивчення властивостей особи засудженого, як
пов‘язаних, так і не пов‘язаних із вчиненим злочином, які у сукупності з
обставинами вчиненого злочину давали б підстави прогнозувати майбутні
позитивні зміни у поведінці засудженого при його випробуванні. Треба
враховувати і поведінку винної особи після вчинення злочину, яка
свідчила б про внутрішню перебудову особи та її мотиваційної сфери.
Застосування умовного засудження у певних випадках не виключається і при
призначенні особі покарання за сукупністю злочинів (ст.42), особі, що
має непогашену судимість за вчинення іншого злочину. Застосовуючи умовне
засудження, суд повинен мотивувати своє рішення у вироку з посиланням на
конкретні обставини, які на думку суду утворюють підстави умовного
засудження. Умови застосування умовного засудження: 1) засудження особи
до основних покарань у вигляді позбавлення волі або виправних робіт та
будь-яких додаткових покарань, крім конфіскації майна; 2) обов‘язкове
призначення додаткового покарання, передбаченого ст.45 у вигляді штрафу
у передбачених розмірах – у межах від 10 до 200 неоподаткованих
мінімумів доходів громадян, а за корисливі злочини – в межах від 40 до
400 таких мінімумів, незастосування такого штрафу можливо лише за
наявності підстав, передбачених ст.44 КК; 3) покладання на умовно
засудженого обов‘язку довести своє виправлення і перевиховання упродовж
іспитового строку та надання йому такого строку тривалістю від одного до
трьох років; 4) встановлення за поведінкою умовно засудженого контролю
органу внутрішніх справ, а щодо неповнолітнього – також органів і служб
у справах неповнолітніх; 5) передача (можливість передачі) умовно
засудженого громадським організаціям або трудовому колективу для
здійснення нагляду за поведінкою умовно засудженого, його виправлення і
перевиховання; 6) умови, пов‘язані з виконанням обов‘язків, покладених
на умовно засудженого: чесна праця і зразкова поведінка, сумлінне
ставлення до виховних заходів, що здійснюються громадськими
організаціями або трудовим колективом (неухилення від них). Умови
скасування умовного засудження: 1) відмова громадської організації або
трудового колективу від здійснення з умовно засудженим виховної роботи,
оскільки він не виправдав довір‘я, порушив обіцянку зразковою поведінкою
і чесною працею довести своє виправлення або залишив трудовий колектив з
метою ухилиться від виховного впливу, та подане у зв‘язку з цим
клопотання громадської організації або трудового колективу про
скасування умовного засудження; 2) систематичні порушення громадського
порядку, що потягли застосування заходів адміністративного стягнення або
громадського впливу, і здійснене у зв‘язку з цим подання органів
внутрішніх справ або органів та служб у справах неповнолітніх про
скасування умовного засудження; 3) ухилення від сплати штрафу; 4)
вчинення нового злочину у період іспитового строку. Недотримання хоча б
однієї з цих умов тягне скасування умовного засудження і направлення
винного для відбування основного покарання. У випадку вчинення нового
злочину у період іспитового строку покарання призначається за правилами
ст.43 КК. Із моменту вдалого закінчення іспитового строку особа
автоматично звільняється від основного покарання. Вона вже вважається
несудимою, якщо судимість від додаткових покарань або термін їх
виконання не перевищує розмірів визначеного судом іспитового строку.
Правові наслідки застосування умовного засудження: 1) остаточне
звільнення від основного покарання з одночасним погашенням судимості; 2)
остаточне звільнення від основного покарання, але зі збереженням
судимості, породженої відбуванням додаткових покарань; 3) скасування
умовного засудження і звернення вироку до виконання, що може автоматично
збільшити сумарний обсяг кари.

Відстрочка виконання вироку (суть, підстави, та порядок застосування).

Надання відстрочок передбачено ст.46-1 та 46 КК. За колом суб‘єктів
ст.46-1 передбачає два види відстрочки – загальну і спеціальну – щодо
вагітних жінок або жінок, що мають дітей у віці до трьох років. Загальна
відстрочка виконання вироку передбачає: 1) незастосування призначеного
судом позбавлення волі щодо особи, яка вперше засуджується до такого
покарання на строк до трьох років, якщо характер і ступінь вчиненого
злочину, дані про особу винного та інші обставини справи свідчать про
можливість виправлення і перевиховання засудженого без ізоляції від
суспільства; 2) можливість незастосування призначених судом додаткових
покарань, крім штрафу, передбаченому ч.1 ст.46-1; 3) можливість
покладення на засудженого передбачених ч.5 ст.46-1 обов‘язків; 4)
здійснення за поведінкою засудженого державного контролю та можливість
застосування громадського впливу трудового колективу або особи, яким
засуджений може передаватися для здійснення нагляду і проведення
виховної роботи; 5) сплату конкретного розміру штрафу, визначеного судом
у межах, встановлених ч.1 ст.46-1 (незастосування штрафу можливе лише за
наявності підстав, передбачених у ст.44 КК). Підстави надання
спеціальної відстрочки виконання вироку (вагітним жінкам і жінкам, що
мають дітей у віці до трьох років), зазначені в ч.3 ст.46, на відміну
від загальної відстрочки мають ширші межі, оскільки передбачають менше
формальних обмежень щодо надання відстрочки таким жінкам. Загальна
відстрочка виконання вироку може надаватися лише особі, яка вперше
засуджується до покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше
трьох років. Така відстрочка не може надаватися при засудженні до інших
видів покарань або на більший строк, ніж три роки позбавлення волі, або
за наявності непогашеної чи незнятої судимості, породженої попереднім
засудженням до позбавлення волі. Спеціальна відстрочка виконання вироку
може надаватися вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей у віці до трьох
років, і за наявності непогашеної та незнятої судимості, утвореної
попереднім засудженням до позбавлення волі, та новому засудженні таких
жінок за тяжкий злочин – до позбавлення волі на строк не більше п‘ять
років, а за злочин, що не є тяжким, — до позбавлення волі на будь-яких
строк чи до будь-якого іншого покарання. Спільним для обох видів
відстрочки виконання вироку є застереження, передбачені ч.4 ст.46-1.
Відстрочка не застосовується до осіб, засуджених за злочини, вказані у
переліку п.1 ч.3 ст.25-1 КК, а також до осіб, яким поряд із покаранням
за вчинений злочин призначаються також заходи примусового лікування від
алкоголізму або наркоманії, а також до тих, які не пройшли повного курсу
лікування венеричного захворювання (п.2 ч.3 ст.25-1). Термін надання
відстрочки виконання вироку за загальною відстрочкою становить від
одного до двох років, а при спеціальній він може бути значно більший.
Згідно з ч.3 ст.46-1 термін відстрочки виконання вироку визначається
судом у межах строку, за яким “за діючим законодавством” жінка може бути
звільнена від роботи у зв‘язку з вагітністю, пологами та до досягнення
дитиною трьох річного віку. Обов‘язки засудженого при наданні відстрочки
виконання вироку (ч.5 ст.46-1): усунути заподіяну шкоду; піти на роботу
або навчання; не змінювати без згоди органу внутрішніх справ місце
проживання, повідомляти цей орган про зміну місця роботи або навчання;
періодично з‘являтися в орган ВС для реєстрації; утримуватися від
відвідання певних місць; утримуватися від виїзду в інші місця без
повідомлення органу ВС; пройти курс лікування при зловживанні спиртними
напоями або вживанні наркотичних речовин; попросити публічно або в іншій
формі пробачення у потерпілого. Успішним випробуванням осіб, яким надана
відстрочка виконання вироку, визнається тоді, коли особа виконає всі
покладені на неї судом обов‘язки, не допустить порушень громадського
порядку чи трудової дисципліни, які потягли застосування заходів
адміністративного стягнення або заходів дисциплінарного стягнення чи
громадського спливу, не ухилиться від сплати штрафу, не вчинить у період
відстрочки нового злочину. Невиконання хоча б однієї з цих умов тягне
скасування відстрочки і направлення засудженого для відбування
призначеного вироком суду покарання. Однак скасування відстрочки
передбачає перевірку судом законності та обґрунтованості застосування до
засудженого заходів адміністративного стягнення або заходів
дисциплінарного чи громадського спливу, а також з‘ясування судом причин
невиконання засудженим покладених на нього обов‘язків. Відсутність у
засудженого реальної можливості виконати покладені на нього обов‘язки не
може тягти скасування відстрочки виконання вироку. Скасування відстрочки
без з‘ясування вказаних обставин є незаконним. Якщо засуджений під час
випробування вчинить новий злочин, то до покарання за цей злочин суд
приєднує раніше призначене покарання за правилами ст.43. По закінченні
строку відстрочки суд за поданням органу ВС, який здійснював нагляд за
засудженим, залежно від вдалого чи невдалого випробування засудженого
виносить ухвалу про звільнення засудженого від відбування призначеного
покарання або про направлення засудженого для відбування позбавлення
волі, призначеного вироком. При звільненні особи від відбування
покарання вона визнається несудимою за наявності умов, зазначених у п.3
ч.1 ст.55 КК. Ст.46 передбачає відстрочення виконання вироку у воєнний
час військовослужбовцеві або військовозобов‘язаному, який підлягає
призову чи мобілізації, засудженому до позбавлення волі, з направленням
його у діючу армію до закінчення воєнних дій. При цьому суд може
відстрочити і виконання додаткових покарань. Якихось обмежень щодо
надання такої відстрочки за колом вчинених злочинів чи за колом винних
осіб закон формально не передбачає.

Похожие записи