Приватизація

План

Введення

Приватизація в Україні й місце в ній орендних відносин.

Розвиток орендних відносин на прикладі підприємств харчової
промисловості.

Висновок

Введення

В умовах переходу до ринкових відносин в економіці України велике
значення грає реформація відносин власності, роздержавлення й поява
нових видів власності, що буде сприяти розвитку ринкових відносин, нових
видів господарювання, завдяки чому з’явиться можливість перебороти
найтяжку економічну кризу, у якій знаходиться Україна.

У зв’язку з тим, що процес приватизації (переходу від державної до
недержавної форми власності) не може відбутися в короткий термін,
особливого значення набуває питання про становлення орендної форми
господарювання, що буде сприяти цьому процесу. При розгляді цієї
проблеми варто враховувати накопичений світовий досвід, а також
особливості економіки України.

Приватизація в Україні й місце в ній орендних відносин

Процес приватизації, що офіційно почався в Україні 1 грудня 1992 р.,
складний і суперечливий. Існує велика розмаїтість точок зору у
відношенні цілей, форм, термінів приватизації, ступені готовності
України до неї і т.д. І хоча процес уже почався, з огляду на
актуальність теми для країни в цілому й окремих громадянах, пропонуємо
своє бачення цієї проблеми в загальнотеоретичному плані, а також аналіз
організаційних форм приватизації зокрема.

Необхідність процесу роздержавлення і приватизації майже ні в кого не
викликає сумнівів і улаштовується, по-перше, кризовим положенням
економіки й суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до
ринку; по-третє, поняттям уродженої економічної активності приватного
власника; по-четверте, визнанням того визначення, що своя власність – це
основа свободи особи.

Приватизація являє собою головну складову частину економічної реформи,
її стратегію й тактику. Це процес, якому притаманні глибинні
властивості, зв’язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною
суспільно-економічного ладу в Україні.

Що ж вкладається в поняття «приватизація»? Якщо виважено підійти до
аналізу цього поняття, то:

у вузькому розумінні, із погляду етимології, це – процес переходу
будь-якої форми власності (державної, особистої, колективної,
інтегрованої і т.д.) у приватну;

у широкому змісті – це поняття на практиці, у літературі, офіційних
документах розглядається як форма роздержавлення, перетворення
(трансформація) державної власності в інші форми власності (присвоєння).

При такому підході під роздержавленням мається на увазі загальний процес
переходу від тоталітарної державної економіки до економіки змішаної,
багатоукладної, плюралістичної, поліфонічної (багатоголосої), що
зв’язано з чотирма «Д», а саме:

денаціоналізацією;

демонополізацією;

демократизацією;

децентралізацією економіки, а також із складовими частинами цього
процесу: арендизацією, корпоратизацією (акціонуванням),
комерціалізацією, персоніфікацією власності.

У кінцевому рахунку, це звільнення держави від функції прямого
безпосереднього господарського управління виробництвом.

Але серед цілей приватизації є й цілком прагматична, і полягає вона в
тім, щоб за рахунок продажу державних підприємств дістати кошти, якими
можна було б хоч частково закрити діри у величезному бюджетному
дефіциті. Головним змістом приватизації повинні стати саме інвестиційні
процеси, що можуть привести до структурних змін. Соціальні ж аспекти
виступають при цьому лише в ролі стимулів чи обмежень, що амортизують
експансію приватного капіталу.

При розробці будь-якої концепції приватизації (а вона, до речі, до цього
часу фактично так і не сформована в Україні на державному рівні) є цілий
ряд загальних вимог, висунутих у відношенні приватизаційного процесу:

Упорядкування юридичних прав власності і фактичного права розпоряджатися
нею. В Україні до моменту початку приватизації більшість необхідних
законодавчих актів було розроблено і введене в дію. Але в них є істотні
недоліки. По-перше, не визначено і не закріплено в законі одне з
головних прав власності – на землю. Без нього, власне кажучи, неможливий
загальний процес приватизації – тому що об’єкти державної власності
побудовані на землі – держава їх приватизує, а землю – поки що немає.
По-друге, сьогодні залишаються в силі два взаємовиключних положення – у
Законі про оренду майна – державних підприємств і організацій і в Законі
про приватизацію майна державних підприємств України. Так, перший
документ надає можливість трудовим колективам взяти його в оренду з
викупом, а другий – затверджує, що все державне майно повинне бути
рівномірно розділене між громадянами України через систему сертифікатів.
Якщо врахувати, що на оренду з викупом йдуть підприємства, що працюють
найбільше ефективно, з гарним парком устаткування, то не важко помітити
однобічність приватизаційного процесу: одним – краще, іншим – нічого.
По-третє, якщо приватизаційні майнові сертифікати можна буде вкладати у
викуп акцій підприємств (а це – політика Фонду держмайна), то
котируватися будуть акції лише відомих підприємств, зі стабільним рівнем
функціонування, тому що зможуть гарантовано приносити прибуток
вкладнику.

Використання уже в перехідний період стимулів, що надають можливість
працювати за критеріями ринкового господарства. Такими критеріями могло
б стати пільгове оподатковування протягом визначеного часу (3-5 років)
для більшості підприємств, що особливо роблять промислову продукцію чи
продукти харчування до моменту їх приватизації. Це б призвело до
стабілізації економічного становища підприємств. Дало б можливість
колективу визначитися – чи приватизувати підприємство, чи залишити його
державним.

Зведення до мінімуму передумов зловживань у процесі приватизації.

Пошук оптимального рішення капіталомісткості внутрішнього ринку. У
відношенні цієї умови є істотне зауваження. У приватизаційних документах
не знайшла відображення можливість залучення трудовим колективом (який у
більшості випадків не має власних засобів на викуп підприємства)
вітчизняних і іноземних інвесторів на договірній основі і можливість їх
участі в організації суспільства покупців.

Створення умов, що забезпечують зацікавленість населення в приватизації
і підтримка цієї зацікавленості в процесі її проведення. На жаль, такої
зацікавленості в основної маси населення немає. Це порозумівається як
відсутністю чіткого визначення можливостей застосування приватизаційних
майнових сертифікатів у процесі приватизації, так і неможливістю на свій
розсуд розпоряджатися ними (продати, подарувати і т.д.). Сертифікати
розглядаються тільки як можливість придбати акції підприємств – а це уже
елемент примусової приватизації.

Необхідність соціального захисту населення в процесі приватизації.
Елементами такого захисту можуть стать: продаж не тільки 20% акцій
підприємств їх трудовим колективам; забезпечення державою гарантованих
дивідендів на приватизаційні сертифікати найменш забезпеченим категоріям
населення, можливість вкладати майнові сертифікати в акції найбільш
розвинутих підприємств; неможливість перепрофілювання об’єктів
соціально-побутового призначення протягом визначеного періоду при їхній
приватизації.

Заборона на використання виторгу від приватизації для субвенцій слабким
підприємствам. Кожна з названих організаційно-економічних форм
приватизації має як свої переваги, так і визначені недоліки. Останні є
результатом дії суб’єктивних і об’єктивних факторів до моменту його
приватизації й у тому числі залежать від: рівня розвитку підприємств,
ефективності його функціонування; стану основних фондів,
матеріально-технічної бази; і соціальної інфраструктури; психологічного
клімату в колективі, його волі і напрямку; наявності потенційних
власника (за рівнем особистих доходів і заощаджень) – членів трудового
колективу; співвідношення сил формальної і неформальної влади і т.д.

Для вибору організаційно-економічної форми приватизації необхідно
розглянути найбільш характерні ознаки кожної з них.

Оренда, як відомо, припускає передачу засобів виробництва (майна) у
тимчасове користування і володіння. Обов’язковою умовою реалізації
орендних відносин є наявність двох економічних суб’єктів – орендодавця й
орендаря, відносини між який складаються з приводу того самого об’єкта
власності. Для продуктивного використання засобів виробництва орендар
повинний одержати право володіння ними, що дається йому орендним
договором. Таким чином, оренда, зберігаючи за власником право верховного
розпорядження, припускає передачу орендарю господарських компетенцій
управління, володіння, користування майном, унаслідок чого в нього
виникає економічний інтерес по його ефективному використанню.

І у власника, і в безпосереднього виробника (орендаря) існує об’єктивна
необхідність у фактичному присвоєнні результатів виробництва –
прибутків, матеріальних благ, оскільки вони зацікавлені в задоволенні
своїх життєвих потреб, реалізації своїх економічних інтересів. Однак
власник свої інтереси реалізує в будь-якому випадку (незалежно від
результатів виробництва він одержує орендну плату), тоді як орендар
зацікавлений у максимальному підвищенні ефективності своєї господарської
діяльності.

Засобу виробництва, орендовані орендарем, стають його власністю тільки
тоді, коли вже належать йому, тобто після викупу цих засобів у власника
(що обумовлено договором), а також у випадку, коли їхня вартість по
закінченні терміну оренди цілком відшкодована, а вони ще зберігають свої
корисні властивості.

Орендні відносини є засобом реалізації власності. Це відбувається в
процесі відчуження – присвоєння. Практично він здійснюється шляхом
надання власником орендарю (як суб’єкту реалізації власності) прав
користування, володіння, часткового розпорядження орендованими засобами
виробництва, а користування (економічні відносини між суб’єктами
власності з приводу споживання її об’єктів), володіння і часткове
розпорядження (відносини, зв’язані не тільки з використанням умов, але і
з присвоєнням результатів виробництва) – атрибути єдиного процесу
присвоєння, що характеризує процес реалізації власності.

Власність є фактичним, завершеним присвоєнням. Тобто орендар, що не є
власником, наділяється правами користування, володіння, часткового
розпорядження у відношенні майна власника. Орендарю дається широка
економічна самостійність, однак це не означає, що він перетворюється у
власника засобів виробництва.

Що ж стосується роздержавлення власності і передачі підприємств у
власність їхнім трудовим колективам, то в цьому, здається, укладене
істотне протиріччя. Державні підприємства – суб’єкти реалізації
державної власності. Власником же є держава, що передає своїм
представникам (суб’єктам реалізації власності) – підприємствам права
користування, володіння і часткового розпорядження, тобто здійснюється
процес реалізації державної власності. Якщо ж колектив підприємства бере
в його в держави, то цей процес реалізації державної власності,
накладається на нього. У цьому випадку колектив підприємства, здійснюючи
право користування, володіння, часткового розпорядження, для того, щоб
орендувати в держави засобу виробництва, що вже знаходяться в його
користуванні, володінні і розпорядженні, повинний здійснювати той же
самий процес, але ще і за орендну плату. Крім того, за тривалий термін
орендар вступає в конфлікт із власником.

При оренді державного майна трудовим колективом підприємства має місце:

Створення і нарощування колективної одночасне з угасанням державної
власності. Наявність колективної власності вимагає її подальшої
персоніфікації стосовно до кожного працівника в залежності від його
трудового внеску.

Надання колективу права самостійно розпоряджатися орендованими засобами
виробництва й організувати свою діяльність відповідно з принципами
самоврядування.

Впровадження оренди на рівні внутрішніх підрозділів підприємства.

Точний облік особистого внеску кожного працівника в загальний результат
діяльності колективу.

Поступовий викуп підприємства, у тому числі тільки за рахунок засобів
колективу (як загальних, так і особистих засобів працівників) і
результатів його економічної діяльності (для орендного колективу з
акціонерною власністю закритого типу і «народного підприємства»), а
також за рахунок вільного продажу акцій підприємства і їхніх реалізацій
через фондову біржу.

Колегіальність управління виробництвом. Для орендних колективів з
акціонерною власністю закритого типу і частковою власністю вищим органом
управління є загальні збори їхніх членів. Посібник поточною діяльністю
здійснює обраний колективом керівник. Для орендного колективу з
акціонерною власністю відкритого типу характерний
колегіальний-акціонерний принцип управління – сполучення волі трудового
колективу з волею акціонерів, власників контрольного пакета акцій з
поступовим зсувом реальних функцій управління на користь останніх.

Випуск акцій для орендних колективів з акціонерною власністю:

закритого типу – акцій трудового колективу тільки для працівників даного
підприємства (включаючи пенсіонерів, студентів вузів,
військовослужбовців, що працювали на підприємстві й ін.);

відкритого типу – акцій підприємства, що можуть придбати як фізичні
(робітники підприємства, окремі громадяни), так і юридичні особи
(підприємства, холдинги і т. д.). У цьому випадку члени трудового
колективу мають можливість придбати частина акцій по їх номінальній
вартості, а не за курсом фондової біржі. Загальним для обох
організаційних форм ознакою є нарахування дивідендів як на акції
трудового колективу, так і на акції підприємства.

Для так називаного «народного підприємства» характерним є частковий
принцип приватизації майна, під яким мається на увазі внесення кожним
членом трудового (орендного) колективу встановленої частки і визначення
його паю в загальній власності колективу (у залежності від трудового
внеску працівника). У результаті за підсумками господарської діяльності
кожен пайовик одержує у виді виплат частина чистого доходу на пай.

При виборі кожної з розглянутих організаційно-економічних форм
приватизації шляхом оренди необхідно враховувати: загальним для всіх цих
форм є той факт, що у всіх випадках спостерігається обмеження
економічної самостійності орендних колективів за договором оренди: кожна
з зазначених форм (через оренду) має різний ступінь ефективності.
Найбільша перевага за об’єктивними показниками має орендний колектив з
акціонерною власністю відкритого типу, що характеризується: низьким
рівнем колективного володіння і управління (хоча теоретично управління
господарською діяльністю підприємства здійснює загальні збори членів
колективу, фактично ж права управління переходять до акціонерів, що
мають контрольний пакет акцій підприємства); середнім ступенем
ефективності інвестицій фізичними особами; середньою можливістю швидкого
підвищення ефективності виробництва; високим рівнем економічної
відповідальності і зацікавленості колективу власників у результатах
функціонування підприємства (як його працівників, так і акціонерів – не
працівників); великою можливістю швидкого викупу підприємства (у
найменший термін, у порівнянні з іншими формами).

Для орендного колективу з акціонерною власністю закритого типу
характерний: середній рівень колективного володіння і управління
(можливий конфлікт орендодавця й орендаря з приводу права розпорядження
колективною власністю); низька ефективність вкладень у виробництво
(засобу робітників досить незначна); низька можливість швидкого і
значного підвищення виробництва (в основному через недостачу засобів);
середній рівень економічної відповідальності і зацікавленості колективу
власників; більш тривалі терміни викупу підприємства.

Найменший ступінь ефективності має орендне підприємство з частковою
власністю («народне підприємство»), якому притаманні, крім високого
рівня колективного володіння і управління (усі «рівні» і умовою
досягнення добробуту кожним є тільки особиста праця): низька
ефективність інвестицій у виробництво, низька можливість швидкого
підвищення ефективності виробництва, найнижчий рівень економічної
відповідальності і зацікавленості колективу, найбільш тривалі терміни
викупу підприємства.

Випливає, однак, помітити, що Державна програма приватизації за 1995 р.
в Україні по оренді цілком не виконана, можливо, у зв’язку з новизною і
складністю проблеми. Можливе невиконання Програми приватизації й у 1996
р. – саме через обмеження, уведених Кабінетом Міністрів для оренди з
викупом – єдиного способу приватизації, що реально діє і веде до
визначеного підвищення ефективності виробництва.

Декретом Уряду України про приватизацію цілісних майнових комплексів
держпідприємств і інших структурних підрозділів, зданих в оренду від 13
травня 1993 р., визнається оренда з викупом по договорах, укладеним до
запровадження в дію Декрету «Про додаткове регулювання орендних
відносин». Однак їм висунуті умови, що роблять оренду з викупом
практично неможливої. Так, необхідно в «старі» договори оренди з викупом
внести доповнення, у якому обов’язково вказати квоту використання
майнових приватизаційних сертифікатів організацій орендарів. А оскільки
квоту буде в прямому розумінні нав’язувати Фонд державного майна, то він
буде прагнути підняти її аж до 70%, і в такому випадку можливості для
викупу підприємства просто не залишається. А це – знов-таки фактична
заборона оренди з викупом.

Від приватизації державного підприємства через оренду його трудовим
колективом істотно відрізняється приватизація шляхом викупу. Насамперед,
це стосується термінів приватизації (при викупі – миттєва), а також
організаційно-економічних форм, якими при викупі є:

Створення акціонерного товариства (як відкритого, так і закритого типу).

Організація господарських суспільств із визначеної наперед
відповідальністю: обмеженої, додатковий, повне і командитного
суспільства.

Придбання (покупка) підприємства фізичною чи особою групою осіб (частка
підприємство).

Фактори, що впливають на вибір організаційно-економічних форм
підприємств, приватизованих шляхом викупу, в основному аналогічні
орендними.

Характерними ознаками акціонерного товариства є:

наявність акціонерної власності (власність суспільства складається з
власності його членів, що вклала засоби в придбання акцій). В
акціонерному товаристві відкритого типу відбувається вільна реалізація
акцій підприємства через фондову біржу (до 75 % акцій) за ринковим
курсом (тільки засновники і члени трудового колективу мають можливість
придбати акції по номінальній вартості). У закритому акціонерному
товаристві реалізація акцій здійснюється усередині підприємства без
реалізації на сторону;

нарахування дивідендів. Чим вище ефективність підприємства, тим більше
розмір чистого прибутку, що йде на виплату дивідендів, і тем вище
зацікавленість акціонерів;

визначення ринкової вартості акцій (курсу акцій): для відкритого
суспільства – за курсом фондової біржі; для закритого – по номінальній
вартості;

акціонерний тип управління: незважаючи на видимість колегіального
управління (економічну політику проводить загальні збори) фактично
суспільством керує власник контрольного пакета акцій (до 51 % їхньої
загальної кількості). Для закритого акціонерного товариства характерно
обов’язкова трудова участь акціонерів у діяльності підприємства
(виключення може бути зроблено тільки для пенсіонерів і інших колишніх
працівників підприємства, що побажали придбати акції);

застосування найманої праці (у суспільстві можуть працювати люди по
контрактах, що не бажають ставати акціонерами і купувати акції, а
одержують тільки заробіток);

існує можливість (погроза) зміни власника, що скуповує акції
суспільства.

Тут необхідно враховувати ще і той факт, що відповідно до затвердженого
в листопаду 1994 р. Фондом державного майна Положенням про план
приватизації може бути прийняте рішення Комісії з питань приватизації
про те, що контрольний пакет акцій (паїв) господарського суспільства
залишається в розпорядженні фонду державного майна України. Цей факт
саме і говорить про небажання держави віддавати свою власність, тому що
власник контрольного пакета акцій – фактичний власник підприємства, із
усіма належними юридичними правами, а також правом управління і
розпорядження майном. Крім того, це свідчить про потенційну можливість
залишення у власності держави стабільних підприємств, що приносять
значний доход.

На орендних підприємствах рівень показників відтворення ОПФ практично не
відрізняється від рівня державних підприємств, що обумовлено, головним
чином, економічною ситуацією, що склалася на даний момент. Відсутність
ринку конкуренції, монополізм виробника, дефіцитність його продукції
дозволяють орендному підприємству (як, між іншим, і підприємствам інших
організаційно-правових форм господарювання) поводитися по-іншому: не
бажати високої ефективності виробництва, не думати про перспективи
розвитку підприємства, «проїдати» отриманий прибуток. Так, наприклад,
Дніпропетровський і Новомосковський трубні заводи, що працюють на
оренді, у 1994 р. направили на розвиток і удосконалення виробництва по
14% отриманому прибутку, тоді як на оплату праці – відповідно, 57 і 62%.

Значний інтерес викликає порівняльний аналіз ефективності функціонування
промислових підприємств різних форм власності. Він показує, що в умовах
формування ринкових відносин і прояву кризових явищ в економіці,
підприємства ринкового сектора краще пристосовуються до умов, що
склалися. Так, якщо в державному секторі економіки обсяг виробництва в
1993 р. скоротився (порівняно з 1992р.) на 10.5%, те на недержавних
підприємствах він виріс чи ледве не на 7%, тобто державні підприємства,
будучи найбільше технічно збройними, відверто програють підприємствам
недержавного сектора за рівнем використання ОПФ.

Серед підприємств недержавного сектора економіки найбільшою віддачею ОПФ
і рівнем продуктивності праці характеризуються господарські товариства.

Проведений аналіз свідчить, що в умовах загострення економічної кризи
найбільш уразливою сферою діяльності підприємства є відтворення
виробничого апарата. Цей процес погіршився як у державному секторі, так
і на підприємствах недержавних форм власності. Однак в останніх
виявилося більше можливостей для пристосування до ситуації, що склалася.
Особливо це стосується акціонерних товариств, що значну частину прибули
направляли на меті виробництва. Разом з тим ця прогресивна форма
господарювання не змогла повною мірою виявити свої позитивні можливості.
Що стосується оренди, те її варто розглядати як спосіб поступової
приватизації, з формуванням виробництва на основі власності працівників
(персоніфікованої власності) з досить високим рівнем мотивації до праці.
Необхідно створити орендним колективам більш сприятливі умови для
функціонування (насамперед, це стосується права викупу і розміру
орендної плати).

Для здійснення моніторингу процесів перетворення відносин власності й
ефективного функціонування підприємств у постприватизаційний період
важливо удосконалити класифікацію форм господарювання і розширити
державну статистичну звітність.

Приватизація підприємств харчової промисловості

В Україні харчова промисловість представлена 25 галузями, серед яких
найбільш розвитими є цукрова, м’ясна, молочна, маслоробна, консервна,
хлібопекарська, пивоварна, спиртова, виноробна і лікеро-горілчана.
Загальна кількість підприємств харчової промисловості, що перебувають на
самостійному балансі, складає приблизно 2.7 тис., а вартість їхніх
промислово-виробничих фондів (на 1 січня 1993р.) – 174.7 млрд. крб. За
даними Укрхарчопрому, під приватизацію підпадає майно загальною вартістю
більш 2 трлн. крб.

У процесі реформування харчової промисловості України було створено 300
асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних
товариств, у тому числі – концерн «Укрцукор», «Укрм’ясо», «Укрмолпром»,
«Укрпродсоюз», добровільне об’єднання «Укрмасложирпром». З ініціативи
колишніх міністерських структур 114 підприємств галузі передано в оренду
їхній трудових колективам. Крім того, у республіці зареєстроване близько
30 тис. малих підприємств і 27.4 тис. кооперативів цього профілю (із
загальною чисельністю працюючих – 670 тис. чіл.). Однак значних якісних
змін функціонування підприємств не відбулося, оскільки в галузі
практично не було досягнуто змін у формі власності.

До сьогоднішнього часу державний сектор у харчопромі України залишається
монополістом. Тому в процесі подальшого розвитку і реформування галузі
необхідно удосконалити її виробничу структуру, для чого, поряд з
великими і середніми підприємствами необхідно створювати і невеликі, які
б забезпечили своєчасну і якісну переробку с/г сировини безпосередньо в
районах його виробництва. Прискоренню цього процесу деякою мірою будуть
сприяти роздержавлення і приватизація.

Для подолання протиріч, що стримують розвиток ринкового механізму,
найбільш ефективною формою організації виробництва на перших етапах
приватизації є створення акціонерних товариств, до складу яких би
ввійшли постачальники сировини, що переробляють підприємства і
підприємства інфраструктури.

У таких підгалузях, як м’ясна, молочна, цукрова, спиртова, маслоробна,
консервна, виноробна, перспективною формою організації виробництва може
стати добровільне об’єднання сільськогосподарських, заготівельних,
переробних, транспортних, торгових і ін. підприємств в асоціації. При
цьому всі їхні члени можуть зберігати господарську самостійність.

Однак, незважаючи на те, що в ряді підгалузей уже функціонують виробничі
асоціації, все-таки в них ще не відпрацьований господарський механізм.
Аналіз звітних даних концерну «Укрм’ясо» показує, що в 1993 р. у
роздрібній ціні на м’ясо вартість сировини склала приблизно 53%, витрати
на її заготівлю і транспортування, а також на переробку і збут продукції
– 11%, торгова надбавка до оптової ціни – 20%, відрахування в держбюджет
і ПДВ – 16%. Тобто, м’ясна промисловість одержала тільки 11% від
засобів, що надходили від реалізації продукції.

У пивоварної промисловість серед приватизованих підприємств Києва одним
з великих є пивоварний завод «Оболонь», що робить 10 млн. декалітрів
пива в рік. У 1992 р. обсяг його товарної продукції (у діючих цінах)
склав 14 млрд. крб. Початок процесу приватизації заводу приходиться на
1991 р. Після реорганізації Укрхарчопрому було створено орендне
підприємство в складі трьох заводів («Оболонь», №1 і №2). Передбачалося,
що ці підприємства будуть викуплені трудовими колективами протягом 10
років. Фактично – за рахунок тієї частини фонду розвитку виробництва, що
відчислялася від прибутку, із власних заощаджень членів трудових
колективів – вони були викуплені вже в березні 1992 р. На базі заводу
«Оболонь» було створене закрите АТ, до складу якого ввійшли члени його
трудового колективу, дві французькі фірми «Pepsi Cola International», а
також підприємець із Франції, що вклав у нього 100 тис. діл. США. Згідно
з затвердженим положенням, вищим органом управління таким суспільством є
збори акціонерів, а в період між зборами – правління, главою якого є
директор.

АТ здійснює виробничий процес на основі матеріального самозабезпечення,
установлює ціни і тарифи на продукцію, реалізує її і використовує
отримані доходи для розвитку виробництва. З доходів, отриманих АТ,
покриваються матеріальні витрати і прирівняні до них витрати праці,
відсотки за кредит, страхові внески, орендна плата, податки та інше. При
цьому праця оплачується у відповідності його кількістю і якістю, з
урахуванням внеску кожного працівника в кінцевий результат діяльності
суспільства. Інша частина прибули використовується для створення фондів
і нарахування дивідендів. Однак відрахування з прибутку в резервний фонд
виробляються тільки тоді, коли його обсяг не перевищує 25% Статутного
фонду.

Порівняльний аналіз господарської діяльності АТ «Оболонь» і об’єднання
Укрпивпром свідчить про успіхи першого з них і нарощуванні виробництва
продукції. Так, за 1992 р. товарна продукція по АТ «Оболонь» виросла
(порівняно з 1991р.) на 5%, тоді як по Укрпивпрому вона зменшилася на
16.6%. При цьому АТ «Оболонь» значно знизила собівартість продукції, а
питома вага заробітної плати не перевищив 5%.

&

&

&

F

&

&

&

F

&

&

&

F

ку з виходом зі складу Укрпивпрома матеріальне забезпечення виробництва
здійснюється тут самостійно, без допомоги вищих інстанцій. Це значно
ускладнює виробничий процес. Зокрема, протягом чотирьох місяців 1992 р.
об’єднання не забезпечувало АТ сировиною, і посібник змушений було
самостійно організовувати його закупівлі безпосередньо в господарствах –
колгоспах і радгоспах, що принесло йому 510 млн. крб. збитків.
Наприклад, для реалізації продукції безпосередньо підприємством було
встановлено націнку 15%, а в системі держторгівлі – 50%, що істотно
підвищило роздрібну ціну, гальмуючи своєчасну реалізацію продукцію, що
привело до затоварення складів навіть у літній період.

При приватизації підприємств хлібопекарської промисловості варто
враховувати ту особливість, що в цієї підгалузі склалася глибока
спеціалізація підприємств. Випускаючи продукцію, що відрізняється своєю
трудомісткістю (до того ж і собівартістю), власники не будуть
зацікавлені у виробництві дієтично, діабетичних і ін. виробів, що мають
порівняно невисокі ціни, але є вкрай необхідними населенню. Тому
одночасна приватизація всіх підприємств поставить їх у різні фінансові
умови.

При цьому варто враховувати, що в сучасних умовах через недоліки в
організації заготівлі, транспортуванні і збереження сировини, через
низький технічний рівень інфраструктури багато переробних підприємств не
цілком забезпечуються якісною сировиною. Крім того, для багатьох
підгалузей харчопрому характерна висока вартість основних фондів
виробництва, що ускладнює викуп їхнього майна трудовими колективами.

Тому, результати аналізу першого досвіду приватизації майна підприємств
харчової промисловості показують, що ринкові відносини важко входять у
їхню господарську діяльність, а спроби швидкого і масового переходу до
ринку «шоковими способами» не спрацьовують. Тому в харчопромі
впровадження ринкових відносин може відбуватися тільки за умови
державного регулювання, комплексного дозволу всіх питань у
безпосередньому зв’язку з обліком техніко-економічних особливостей її
окремих підгалузей.

Для успішного функціонування підприємств в умовах ринкової економіки
особливо важливими є не тільки їхнє роздержавлення і приватизація, але й
об’єднання капіталу і зусиль трудових колективів, спрямованих на
підвищення його віддачі. На основі такої концентрації ресурсів і
потужностей виробництв різного профілю можна буде маневрувати засобами,
прискорити НТП, знизити витрати матеріальних і трудових ресурсів.

При приватизації підприємств харчопрому бажано було б відмовитися від
принципу оцінки його об’єктів тільки по вартості ОПФ і оборотних фондів,
оскільки від її не залежать їхня віддача і величина прибули. При
акціонуванні майна підприємств доцільно виходити з потенційного
прибутку, що вони приносять, зменшивши її на відсоток фактичного зносу
ОПФ, що розраховується по нормах амортизації і фактичному терміну
експлуатації.

Для прискорення процесів приватизації харчової промисловості доцільно
реорганізувати великі і середні підприємства в акціонерні товариства, з
вільним продажем акцій. При цьому на першому етапі варто заборонити
держпідприємствам брати участь у придбанні акцій, а продавати їх тільки
членам трудових колективів. Інакше такі підприємства за рахунок
державних засобів скуплять значну частину акцій, що може привести до
появи нових монополій. На другому етапі акції можна буде, за рішенням
уряду, продавати підприємствам, кооперативам, своїм і іноземним
громадянам, а також приватним фірмам.

Отже, в умовах України застосування методів «народної приватизації»
довільно перспективно, оскільки в ряді підгалузей харчопрому є безліч
підприємств, що уже чи збанкрутували знаходяться на грані банкрутства.
Для практичного здійснення приватизації цих підприємств і їх виживання
на першому етапі необхідної є продумана державна підтримка і прийняття
відповідних законів.

Вісім способів приватизації

Центральне місце в державній приватизаційній програмі приділяється
способам приватизації.

Програма передбачає 8 способів приватизації державного майна:

Викуп об’єктів малої приватизації – спосіб приватизації, при якому
власником об’єкта стає товариство покупців, утворене його працівниками.
Цей спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців.

Викуп державного майна підприємства з альтернативним планом
приватизації, по якому власником об’єкта і його частини стає товариство
покупців, утворене його працівниками відповідно до розробленого
покупцями планом, що є альтернативним до плану, запропонованому комісією
з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, – спосіб
приватизації, по якому власником об’єкта стає орендар, відповідно до
договору оренди.

Продаж на аукціоні – спосіб приватизації, по якому власником об’єкта
стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну.

Продаж за комерційним курсом – спосіб приватизації, по якому власником
об’єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови подальшої
експлуатації об’єкта, чи при рівних умовах найбільшу суму.

Продаж за комерційним курсом – спосіб приватизації, по якому власником
об’єкта стає покупець, що запропонував при фіксованих початкових цінах
найвищу ціну.

Продаж по конкурсі з відстрочкою платежу – спосіб приватизації, по якому
власником об’єкта стає покупець, що на конкурсній основі домігся права
сплатити за придбання об’єкта з відстрочкою платежу на три роки, на
умовах передоплати 30% його вартості.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств – спосіб приватизації, по
якому власниками акцій, перетворених у відкриті акціонерні товариства
державних підприємств, на конкурсній основі стають покупці, що
запропонували найбільшу ціну за найбільшу кількість акцій після
реалізації акцій на пільгових умовах.

Не теоретизуй, а приватизуй!

Приватизацію необхідно починати з маленьких підприємств.

Потрібно улаштувати життєвий порядок так, щоб у суспільстві було
якнайбільше власників, але стежити, щоб акціонерів, що володіють одним
підприємством, було не дуже багато. Інакше річні збори акціонерів
перетворяться в базар і стануть некерованими.

Сама серйозна група інтересів ( працівники підприємства, що
приватизується. Вони стривожені своїм майбутнім. Їм необхідно дати
можливість стати співвласниками фірми.

Державне підприємство, що працює погано, можна продати приватному
підприємству, бажано акціонерному.

Ще не було такого, щоб за державну власність, що приватизується,
призначили дійсну ціну. Ті, хто оцінює, можуть бути фахівцями найвищої
кваліфікації, але найкращий порадник ( сам покупець. Він і скаже яку
суму готовий вкласти в справу. Занадто дорого не купить ніхто, при
занадто дешевому продажі з’явиться багато претендентів, почнуться
скандали. Краще, якщо претенденти з’ясують відносини між собою на основі
фінансових можливостей.

Немає ніякого сенсу повертати власність її колишнім власникам. Це тільки
загальмує весь процес. Колишнім власникам можна запропонувати визначену
компенсацію в майбутньому, коли справи підприємства налагодяться, але і
те з умовою, що сам власник протягом визначеного терміну оголосить про
свої претензії.

Інтерв’ю з Юрієм Єхануровим

На засіданні 3 березня Верховна Рада України затвердив список
підприємств, що не підлягають приватизації в 1995 році. Відповідно до
формули постанови Верховної Ради від 29 липня 1994 року, як тільки
постанова про цей список буде підписано, мораторій на висновок актів
купівлі-продажу знімається. А коли так, то приватизаційні процеси
охоплять величезний сектор підприємств, що уже давно чекають цього
рішення. Самого списку у Фонді держмайна ми ще не маємо, але відомо, що
приватизації в нинішньому році не підлягають близько 6 тисяч
підприємств.

“Сірий Вівторок” української приватизації

Практичний хід приватизації в 1994 році в Україні можна умовно розділити
на два етапи, вододілом яких було прийняття постанови Верховної Ради
“Про удосконалювання механізму приватизації в Україні і посиленні
контролю за її проведенням” від 29 липня 1994 року. У першому півріччі
приватизаційні процеси здійснювалися більш динамічно, чим у 1993 році і
другій половині звітного року. В другому півріччі обсяги приватизації
значно скоротилися: у порівнянні з першим півріччям кількість
приватизованих підприємств зменшилося в 1,5 рази.

За станом на 1 січня 1995 року за 1994 рік приватизовано 7967 об’єктів.
Основними способами приватизації в 1994 році були викуп і оренда з
викупом, якими приватизовано відповідно 39,7 і 36,3% всіх об’єктів.
Продаж об’єктів по некомерційному конкурсі склала 2,2%, по комерційному
– 2,5%, на аукціоні – 5,0%.

За станом на 1 січня 1995 року приватизаційні майнові рахунки відкрили
8,3 млн. Людина, чи 16% від загальної чисельності населення України.

Центр післяприватизаційної підтримки

Центр післяприватизаційної підтримки (ЦПП) підприємств України Був
створений згідно з наказом по Фонду держмайна України від 24 лютого 1995
року. По великому рахунку така підтримка ( не тільки консультаційна, але
і фінансова, ( напевно знадобиться і уже приватизованим підприємствам, і
8 тисячам, призначеним до приватизації в 1995 році. Багато хто з них
випробують труднощі у своєму розвитку внаслідок несприятливості
загальної економічної ситуації, а деяким просто не вистачає знань для
обрання вірного орієнтира в перехідний до ринку період.

Інформація про хід приватизації підприємств державної власності по
Дніпропетровській області

Відповідно до Указу Президента України від 19.02.94 р. №56 в області
створена єдина система органів приватизації. У містах і районах
засновані представництва Фонду держмайна України, що будуть здійснювати
реформування підприємств комунальної власності.

У 1994 році в сфері приватизації відбувалися складні процеси, про що
свідчать результати аналізу роботи органів приватизації області.

У першому півріччі 1994 року спостерігалася тенденція до прискорення
приватизації в області. Так, протягом першого і другого кварталу 1994
року було приватизовано 90% підприємств, що здійснюють продаж майна
протягом 1993-1994 років.

Прискоренню приватизації сприяло прийняття Кабінетом міністрів України
постанови від 20.05.94 № 327 “ПРО проведення індексації основних фондів
1994 р.”. Це спонукало потенційних покупців, у першу чергу трудові
колективи підприємств, виступати з ініціативою щодо приватизації через
очікуване зростання платежів за обсяги приватизації в результаті
збільшення їхньої вартості після індексації основних фондів.

У 1994 році було приватизовано 648 підприємств області, у тому числі:
169 ( загальнодержавної власності, 479 ( комунальної власності.

Підприємства загальнодержавної власності були продані шляхом:

оренда з викупом членами трудових колективів (116);

викуп трудовим колективом (24);

продаж акцій відкритих акціонерних товариств (28);

аукціони (1).

Приватизація майна підприємств переробної промисловості, сервісних,
будівельних і інших підприємств проводиться тільки шляхом перетворення
їх у відкриті акціонерні товариства.

Квота пільгового продажу акцій членами трудових колективів підприємств і
сільськогосподарських виробників складає більш 51% акцій.

При такому поділі акцій приватизуються підприємства асоціацій
“Родючість”, “Дніпромолпром”, “Дніпром’яспром” і інші. Частка акцій
підприємств, що підлягають пільговому продажу працівникам кожного
сільськогосподарського підприємства визначається обласним управлінням
сільського господарства і продовольства пропорційно до обсягів сировини
і послуг.

Для недопущення заміни в процесі приватизації державних організаційних
структур монопольного типу частками і запобігання появи нових
монопольних утворень необхідна організація чіткої взаємодії Фонду
держмайна України, Міністерства економіки України й антимонопольного
комітету України між собою і з іншими центральними і місцевими органами
державної виконавчої влади. Така взаємодія необхідна насамперед при
приватизації підприємств м’ясної, молочної, хлібопекарської
промисловості і т.п., що займають монопольне положення на відповідних
регіональних ринках.

Слід зазначити, що в області мається можливість забезпечити всі
приватизаційні майнові сертифікати майном об’єктів приватизації. По
попередніх розрахунках, вартість сертифікатів, що не використані в нашій
області, набагато менше, ніж вартість майна підприємств, розташованих на
території області, що підлягають приватизації.

Одними з найбільш важливих причин припинення приватизації на наш погляд
є:

Нестабільність законодавчої бази для проведення приватизації, що
ускладнює практичну діяльність органів приватизації. Прийняті попереднім
складом Верховної Ради України останні виправлення до законодавства з
питань оренди і приватизації фактично ревізують концепцію роздержавлення
і приватизації підприємств, землі і житлового фонду, створюють
суперечливе правове середовище для діяльності органів приватизації.

Широке застосування неконкурентних способів приватизації обмежує права
громадян України, що не є членами трудових колективів приватизованих
підприємств, на одержання частки державної власності в процесі
приватизації і на використання своїх приватизаційних паперів; створює
передумови для продажу всього державного майна за заниженими цінами,
оскільки, як свідчить світовий досвід, лише застосовуючи конкурентні
способи, можна визначити реальну ціну об’єктів приватизації.

Відсутність мотивації в потенційних інвесторів для здійснення інвестицій
унаслідок незадовільного стану фінансово-кредитної системи, податкового
тягаря, необґрунтованого підвищення цін на об’єкти приватизації.

Штучне завищення в Державній програмі приватизації на 1994 рік
українського карбованця до долара США, у якому не враховані економічні і
соціально-політичні реалії в Україні.

Це не тільки послужило причиною невиконання завдань програми по
надходженню засобів у вільно конвертованій валюті, але і взагалі
загальмувало процес іноземного інвестування.

Нерозуміння населенням об’єктивних причин необхідності проведення
приватизації, передчасні чекання її конкретних результатів умовах невдач
із проведенням економічних реформ, що створює в суспільстві передумови
негативного сприйняття приватизації. Таке сприйняття підтримують деякі
засоби масової інформації, представляючи лише негативні чи матеріали
замовчуючи про хід приватизаційних процесів.

Намітилася стійка тенденція по створенню в процесі корпоратизації
підприємств державних холдингових компаній, що при відповідному її
розвитку може привести до гальмування приватизаційних процесів і
підвищенню рівня монополізму в економіці України.

Активізація процесу приватизації є обов’язковою передумовою загального
поліпшення стану економіки України. Тому приватизацію варто розглядати
тільки в контексті проведення економічних реформ в Україні, пожвавлення
інвестиційного процесу, підвищення зацікавленості в розвитку
виробництва.

Знецінювання приватизаційних сертифікатів як спосіб відновлення
соціальної справедливості

В офіційних роз’ясненнях суті приватизаційного процесу в Україні нерідко
затверджується, що номінальна ціна приватизаційного сертифіката не має
істотного значення для власника сертифіката. Це дійсно так. Для громадян
України важливіше реальна ціна сертифіката, а точніше – ринкова вартість
акцій підприємств, що приватизуються, на які можна обміняти сертифікат.
Ціна акцій, у свою чергу, повинна визначатися часткою державної
власності, що підлягає приватизації (за сертифікати), від усього того,
що є державною власністю в Україні – земля, надра, будинки, підприємства
й інше майно. Крім того, реальна ціна приватизаційного сертифіката
залежить від механізмів приватизації, що існують сьогодні і можуть
виникнути в майбутньому.

Один з таких механізмів, що знижують реальну вартість сертифіката (не
підлягаючому продажу), визначений указом Президента України від 24
листопада 1994 року. Відповідно до указу з метою компенсації громадянам
України утрат від знецінювання грошових заощаджень у заснуваннях
Ощадного банку України і колишнього Укрсоцстраху у вільне звертання
вводяться сертифікати номіналом 1млн. Крб. на суму індексації залишків
внесків і сплачених страхових внесків за станом на 2 січня 1992 року.
Коефіцієнт індексації, рівний 2200, відповідає індексу підвищення
споживчих цін у 1992-1993 роках. Ці сертифікати призначені для
використання в процесі приватизації державного майна, не призначеного
для продажу. Доларовий номінал сертифіката відповідно до офіційного
обмінного курсу карбованця на 1 грудня 1994 року дорівнює $9.

Як повідомив голова Фонду державного майна України Юрій Єхануров,
номінальна ціна приватизаційного майнового сертифіката повинна бути
збільшена відповідно до індексації вартості основних фондів у 50(!) раз.

Компенсація утрат власникам заощаджень здійснюється за рахунок зменшення
частки майна, що підлягає приватизації за приватизаційні сертифікати,
тобто “справедливість” для частини громадян відновлюється за рахунок
усіх громадян України. Наскільки реальним виявиться “відновлення
соціальної справедливості”, оцінити досить складно, однак чим більш
реальним буде процес приватизації, тим більше значна частка державної
власності, призначеної для безкоштовної передачі громадянам, буде
приватизована за “нові” сертифікати. При цьому основною масою “нових”
сертифікатів завдяки їхній ліквідності буде розпоряджатися порівняно
невелике число нових власників.

В оцінці можливого ходу приватизації варто також враховувати інші
процеси, здатні істотно обмежити процес спочатку оголошеної “народної
приватизації”. З цього погляду варто звернути увагу на проекти створення
фінансово-промислових груп і плани залучення іноземних інвестицій під
заставу державної власності, що знаходиться в розпорядженні державних
підприємств. Реалізація цих проектів приведе до процесу “заставної
приватизації”, у якому з громадянами України будуть конкурувати іноземні
інвестори і комерційні банки. Крім того, йде і буде продовжуватися
процес “тіньової приватизації”, зв’язаний із придбанням державними
підприємствами деяких прав власника. Якщо врахувати, що об’єктом
“народної приватизації” не є земля, то в більшості громадян України не
залишається шансів для одержання реальної власності в приватизаційному
процесі.

Досвід приватизації в Чехії

Протягом десятиліть у нас виховували гордість першопрохідників. Ми
пишалися тим, що були першими на неповторному шляху до “сяючого
вершинам”. Те, що відбувалося в навколишньому світі, чи підтверджувало
вірність нашого чи руху мало безліч недоліків і ознаки виродження.

Відточене роками почуття власної унікальності і сьогодні не дозволяє
нашим співвітчизникам усвідомити просту річ ( наші проблеми зовсім не
оригінальні. Багато країн вже успішно справилися з ними. Тому даремні
пошуки свого шляху туди, куди веде бита дорога. Краще придивитися до
досвіду рішення проблем тими, хто крокує перед.

Безумовно, корисним і повчальної є досвід країни, що досягла значних
успіхів в економічних реформах, ( Чехії.

Ще кілька років назад чеська економіка мала ті ж ознаки, що і наша. Їй
були властиві і централізація керування з загальним одержавленням
власності, і висока концентрація виробництва. Але, на відміну від
України, глибокі економічні перетворення, що почалися на початку 90-х
років, не супроводжувалися катастрофічним падінням рівня життя і масовим
безробіттям. Економіку трансформували без залучення країни у вихор
інфляції. Капітали не залишали країну. Населення активне і, головне,
свідомо підтримувало уряд у його реформаторстві.

Основою економічної трансформації Чехії стала зважена фінансова
політика. Курс національної валюти роками залишався майже без змін і
складав 25-30 крон за один долар. Економічний організм мав здорову
систему кровообігу ( стабільну грошову одиницю, що стала об’єктивним
показником ефективності виробництва.

Центральне ж місце в процесі економічних перетворень зайняла
приватизація. Чехія ( приклад досягнення оптимального компромісу між
головними критеріями приватизації: економічним, соціальним, політичним і
моральної.

Приватизація в Чехії почалася з продажу малих підприємств через аукціони
і конкурси. Насамперед це були об’єкти роздрібної торгівлі, суспільного
харчування і сервісу. Вже в 1991 році було проведено 30 тисяч аукціонів.
До середини 1993 року програма приватизації в Чехії була практично
довершена. Усього було продано 25967 об’єктів загальною вартістю 27,61
млрд. крон. За два з половиною року понад 80% малих підприємств стали
частками.

Швидко і масштабно проведена мала приватизація протягом двох років
створила 1,5 млн. робочих місць. Це спричинило за собою спад у
суспільстві соціальної напруженості, що виникла через структурну
перебудову народного господарства, сформувало позитивне відношення
населення до приватизації в цілому.

У 1992 році почалася приватизація великих і середніх підприємств.
Спочатку ідея “великої приватизації” зводилася до відчуження власності
за ваучерів. Але згодом став домінувати такий підхід:

якщо хтось виявляв бажання придбати той чи інший об’єкт, Міністерство
приватизації дозволяло його продаж;

якщо покупців було трохи ( організувати конкурс їхніх приватизаційних
проектів. У середньому на один об’єкт пропонувалося 5 проектів;

якщо прямих покупців не було, державу акціонувала це підприємство,
реалізуючи населенню не менше, ніж 60% акцій.

Перша хвиля приватизації, проведена в 1992-у початку 1993 року, передала
в руки п’яти з половиною мільйонів громадян державну власність на
загальну суму 10 млрд. Доларів.

Сьогодні ж, у процесі здійснення другого етапу масової приватизації, у
Чехії намітилося упевнене зростання виробництва ( приватне господарство
початок демонструвати свою ефективність.

Які ж уроки дає чеський досвід? От вони:

державне майно в Чехії в процесі приватизації продавалося і за ваучерів,
і через викуп, і через аукціони. Уряд продемонстрував, так сказати,
вищий пілотаж економічної політики, оптимально об’єднавши грошову і
масову (ваучерну) приватизацію. Найбільше соціально справедлива ваучерна
модель залучила до цього процесу мільйони громадян, що забезпечило йому
високий темп і суспільну зайнятість.

Закон України “Про приватизацію майна державних підприємств”(від 4
березня 1992р.)

Дійсний Закон регулює правові, економічні й організаційні основи
приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіки
Крим) і комунальної власності з метою створення багатоукладної соціально
орієнтованої ринкової економіки України.

Приватизація майна державних підприємств України ( це відчуження майна,
що знаходиться в загальнодержавної, республіканської (Республіки Крим) і
комунальної власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб.

Приватизація здійснюється на основі наступних принципів:

законності;

надання пільг на придбання державного майна членами трудових колективів
приватизованих підприємств;

забезпечення соціальної захищеності і рівності прав громадян України в
процесі приватизації;

пріоритетного надання громадянам України прав на придбання державного
майна;

безоплатної передачі частки державного майна кожному громадянину
України;

приватизації державного майна на платній основі з застосуванням
приватизаційних паперів;

дотримання антимонопольного законодавства;

повного, своєчасного і достовірного інформування громадян про всі дії по
приватизації;

пріоритетного права трудових колективів на вибір форми власності і
придбання майна своїх підприємств.

Особи, що придбали державні підприємства в якості цілісних майнових
комплексів, є правонаступниками їхніх майнових прав і зобов’язань
відповідно до умов договору між продавцем і покупцем і законодавством
України.

Зазначені об’єкти не підлягають відчуженню шляхом купівлі-продажу,
обміну, дарування до уведення власної національної валюти.

Суперечки, що виникають у процесі приватизації, дозволяються чи судом
арбітражним судом у встановленому порядку відповідно до їхньої
компетенції.

Закон України про приватизацію невеликих державних підприємств (малої
приватизації) від 6 березня 1992 р.

Дійсний Закон установлює правовий механізм приватизації цілісних
майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їхнього
відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу.

Сферою застосування Закону є галузі, що підлягають першочергової
приватизації: переробна і місцева промисловість, промисловість
будівельних матеріалів, легка і харчова промисловість, будівництво,
окремі види транспорту, торгівля і суспільне харчування, побутове
обслуговування населення, житлово-експлуатаційне і ремонтне
господарство. Відповідно до дійсного Закону можуть також приватизуватися
підприємства інших галузей, якщо вони відповідають вимогам частини
першої статті 2 дійсного чи Закону якщо це передбачено планами їхньої
приватизації. До відносин по приватизації невеликих державних
підприємств, не врегульованими даним Законом, застосовується Закон
України “Про приватизацію майна державних підприємств”.

До покупця, що придбав на аукціоні, конкурсі об’єкт приватизації,
переходить право володіння, користування і розпорядження цим об’єктом з
моменту удару молотка чи ліцитатора підписання протоколу засідання
конкурсної комісії про визначення остаточного переможця, при викупі
підприємства ( з дати прийняття органом приватизації рішення про викуп.

Декрет Кабінету міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок”
від 26 грудня 1992 р.

Кабінет міністрів постановляє:

1. Сільським, селищним, міським Радам народних депутатів забезпечити
передачу до 1 березня 1993 року громадянам України в приватну власність
земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного
господарства, будівництва й обслуговування житлового будинку і
господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і
цивільного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом
України.

Забороняється передача в приватну власність земельних ділянок на
територіях зон відчуження і безумовного (обов’язкового) відселення, що
піддались радіоактивному забрудненню внаслідок чорнобильської
катастрофи.

2. Право приватної власності громадян на землю у випадках, передбачених
статтею 1 дійсного Декрету, засвідчується відповідним Радою народних
депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з
наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

3. Установити, що громадяни України ( власники земельних ділянок,
зазначених у статті 1 дійсного Декрету, мають право чи продавати іншими
способами відчужувати приналежні їм земельні ділянки.

5. Контроль за виконанням дійсного Декрету покласти на місцеві державне
адміністрації.

Список літератури

21 питання Юрію Єханурову про приватизацію через сертифікати //
Прес-клуб.-1995.-№17.

Бабенко В. Приватизація в споживчій кооперації // Прес-клуб.-1995.-№17.

Бетина Н. Мала приватизація-95 піде по Зазначеному Президентом шляху //
Дзеркало тижня.-1995.

Вернодубенко В. Українські ваучери. Як ними користатися? // Київський
вісник.-1995.

Вісім способів приватизації // Скарбник.-1994.

Голикова Т. Про структуру державної власності // Економіка
України.-1995.-№8.

Декрет Кабінету міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок”
// Дніпро вечірній.-1993.

З приватизацією в науці Кабінет міністрів розбереться // Дзеркало
тижня.-1995.

Закон України про приватизацію майна державних підприємств // Дніпро
вечірній.-1992.

Інтерв’ю з головою Фонду державного майна України Юрієм Єхануров //
Дзеркало тижня.-1995.

Ларіонов А. Центр післяприватизаційної підтримки // Дзеркало
тижня.-1995.

Ляшенко І. Який сертифікат – такі результати // Дзеркало тижня.-1994.

Не теоретизуй, а приватизуй! (Лондонський приватний інститут Адама
Сміта) // Справа.

Павлішенко М. Роздержавлення і приватизація: новий погляд на проблему //
Економіка України.-1994.-№9.

Порядок надання і розгляду заяв про приватизацію // Дніпро
вечірній.-1994.

Ріжків С. Знецінювання приватизаційних сертифікатів як спосіб
відновлення соціальної справедливості // Комерсант України.-1995.-№4.

Сахаєв В. Екологічна політика в умовах приватизації // Економіка
України.-1994.-№9.

Слюсар В. Приватизація підприємств харчової промисловості // Економіка
України.-1994.-№6.

Тихомиров М. Як стати власником // Прес-клуб.-1995.-№17.

Яценко Н. «Сірий вівторок» української приватизації // Дзеркало
тижня.-1995.-№15.

Похожие записи