Реферат на тему:

Принципи законодавства України щодо свободи віровизнання

У системі законодавства України з питань прав людини і громадянина
важливе місце займають закони про свободу віросповідання та релігійні
організації. Правову основу діяльності релігійних організацій становлять
Конституція України, яка проголошує, що кожен має право на свободу
світогляду і віросповідання (ст. 35), та Закон України «Про свободу
совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 р. У низці інших
нормативно-правових актів визначені юридичні засоби реалізації, охорони
і захисту свободи вибору світогляду та віросповідання, а також окремих
її елементів (можливостей), зокрема таких, як право на світську та
релігійну освіту, право на альтернативну (невійськову) службу [1]. Крім
того, згідно зі ст. 9 Конституції України, частиною національного
законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України і в яких, зокрема,
також закріплюється свобода світогляду та віросповідання: до них
належать насамперед Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
(ст. 18) та Конвенція про захист прав людини і основних свобод (ст. 9).
Отже, можна стверджувати, що у системі законодавства України досить
чітко викристалізовується та його ділянка, яка торкається свободи
світогляду і віросповідання та релігійних організацій. Можна
констатувати існування комплексного інституту законодавства, який є
основою юридичного механізму забезпечення свободи світогляду і
віросповідання.

Законодавство України про свободу світогляду, віросповідання та
релігійні організації ґрунтується на таких принципах (засадах):

1. Рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії
(ст. 24 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про свободу совісті
та релігійні організації»). Згідно з цим принципом, громадяни України є
рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях суспільного
життя незалежно від їхнього ставлення до релігії. Не може бути привілеїв
чи обмежень за ознаками релігійних або інших переконань. В офіційних
документах ставлення громадянина до релігії не вказується. Цей принцип
проголошується в нормативно-правових актах багатьох держав [2, ст. 14].
Наприклад, у законодавстві Польської Республіки передбачено, що
«громадяни, віруючі різних визнань та невіруючі, мають рівні права в
житті держави у політичній, господарській, суспільній і культурній
сферах» [3, ст. 1].

Юридичною гарантією охорони вказаного принципу є передбачена в
законодавстві України кримінальна відповідальність за «умисні дії,
спрямовані на розпалювання… релігійної ворожнечі та ненависті… образу
почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також
пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих
привілеїв громадян за ознаками … релігійних та інших переконань…»
(ч. 1 ст. 161 Кримінального кодексу України). Крім того, кваліфікуючими
(особливо кваліфікуючими) ознаками цього злочину є:

вчинення вищевказаних дій у поєднанні з насильством, обманом чи
погрозами, або – службовою особою (ч. 2 ст. 161 Кримінального кодексу
України);

вчинення дій, передбачених частиною першою або другою цієї статті,
організованою групою осіб або які спричинили загибель людей чи інші
тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 161 Кримінального кодексу України).

Зауважимо також, що вчинення злочину на ґрунті релігійної ворожнечі може
трактуватися судом під час призначення покарання як обставина, що його
обтяжує (п. 4 ч. 1 ст. 67 Кримінального кодексу України).

2. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова (ч. 3
ст. 35 Конституції України). У Законі України «Про свободу совісті та
релігійні організації» закріплено, що «ніхто не може встановлювати
обов’язкових переконань і світогляду» (ч. 2 ст. 3). У деяких державах
поряд із вказаним принципом або окремо проголошується й інший – жодна
релігія не може бути державною. Наприклад, у Конституції Російської
Федерації закріплено, що «ніяка релігія не може встановлюватися в як
державна чи обов’язкова» (ч. 1 ст. 14) [4, с. 9].

У Конституції Іспанії зазначено, що «жодна релігія не може бути
державною» (ч. 3 ст. 16) [5, с. 374]. Поправка І до Конституції
Сполучених Штатів Америки проголошує: «Конгрес не повинен ухвалювати
законів, які б запроваджували будь-яку релігію чи забороняли вільне
відправлення релігійних обрядів…» [6, с. 146].

Зауважимо, що поняття державна релігія й обов’язкова релігія не завжди є
тотожними. Зокрема, у деяких країнах наявність державної релігії не
означає, що вона є обов’язковою. Наприклад, у Конституції Королівства
Данії (1953) закріплено, що Євангельська Лютеранська Церква є Офіційною
Церквою Данії і користується підтримкою держави (п. 4 ч. І). Однак
громадяни мають право створювати релігійні об’єднання, в тому числі
такі, що не входять у лоно Офіційної Церкви, відповідно до своїх
переконань за умови, що їхнє віровчення і вчинки не порушуватимуть норм
моралі і порядку (п. 67 ч. VII) [5, с. 302]. Постає питання – порушує
свободу віровизнання людини чи наявність у країні державної релігії? Із
практики Європейського суду з прав людини випливає, що співпраця між
державою і релігійними конфесіями, може існувати навіть тоді, коли вона
не відповідає правилам суворої рівності. Рівність (ст. 14 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод) повинна строго застосовуватися до
свободи, проте не обов’язково до співпраці. Навіть ситуації
привілейованої співпраці між державою і певною церквою у формі
прихованої конфесійності держави (як у Греції) чи у формі державної
церкви (як в Англії чи в скандинавських країнах не розглядалися як такі,
що суперечать релігійній свободі у тому вигляді, в якому вона захищена
Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Важливим, на думку
Європейського суду, є те, що відносини привілейованої співпраці не
призводять до жодної невиправданої шкоди свободі дій для інших груп і
окремих осіб у релігійних та ідеологічних питаннях. Мета ст. 9
Європейської конвенції не в тому, щоби встановити певний критерій
державно-церковних відносин у державах, які є членами Ради Європи, і не
в тому, щоби нав’язати примусовий секуляризм, а спрямована на
забезпечення адекватної гарантії на свободу релігії і світогляду.

У справі Kokkinakis v. Greece 1993 р. Комісія з прав людини Ради Європи
підтвердила, що система державної церкви сама по собі не є порушенням
ст. 9 Європейської конвенції, поки членство в офіційній церкві не є
примусовим [7, с. 42].

На наш погляд, встановлення державної (офіційної) релігії є порушенням,
недопустимим обмеженням свободи віровизнання людини, оскільки однією з
її можливостей є колективне сповідування будь-якої релігії, наприклад, у
межах релігійної громади, а обмеження прав релігійних громад, які не
сповідують державну релігію, відповідно, тягне й обмеження прав її
членів, пов’язаних із свободою віровизнання. Тому в Конституції України
доцільно уточнити, що жодна релігія не може бути визнана державною чи
обов’язковою.

3. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед
законом (ч. 4 ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні
організації»). Однак цей важливий принцип не відображений у Конституції
України. Визнання якоїсь релігії державною, безперечно, порушує
зазначений принцип, суть якого полягає в тому, що не допускається
встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії чи релігійних
організацій щодо інших. У конституційних та інших нормативно-правових
актах багатьох держав (наприклад, Італії, Іспанії, Грузії, Македонії,
Болгарії, Росії) містяться спеціальні згадки про якусь одну чи декілька
релігій, релігійних організацій. Наприклад, у Конституції Грузії
закріплено, що держава визнає виключну роль Грузинської православної
церкви в історії Грузії і разом з тим проголошує повну свободу
релігійних переконань та віросповідання, незалежність церкви від держави
(ст. 9) [8, с. 45]. У деяких нормативно-правових актах передбачений
поділ релігійних організацій на традиційні і нетрадиційні, визнані і
невизнані (наприклад, у Литві). У Конституції Греції закріплено, що
пануючою в Греції релігією є релігія східної православної Церкви
Христової (ч. 1 ст. 3); будь яка відома релігія вільна і відправлення її
культових обрядів здійснюються безперешкодно під охороною закону
(ч. 2 ст. 13) (виділено нами. – Л. Я.). З цих конституційних положень
випливає, що є і «невідомі релігії» в Греції, які, відповідно, обмежені
у певних можливостях. Однак навіть відомі чи «визнані» релігійні
організації також обмежуються у певних правах. Так, згідно із Законом
про статус інших церков 1939 р. (мається на увазі, крім православних),
для будівництва церкви, синагоги, мечеті, поряд з іншими формальностями,
необхідний дозвіл місцевого православного митрополита. І хоча його
відмова дати згоду не має характеру адміністративної заборони, проте
відповідні органи Міністерства просвіти і культів у таких випадках
завжди відмовляють у проханні неправославних [9, с. 30].

У Конституції України, в Законі України «Про свободу совісті та
релігійні організації» не передбачено поділу релігійних організацій на
традиційні або нетрадиційні, визнані або невизнані, а також немає згадки
про якусь одну чи декілька релігій.

Однак у деяких підзаконних нормативно-правових актах є вказівки на певні
види релігійних організацій. Так, з березня 1997 р. Віце-прем’єр-міністр
України І. Курас затвердив Заходи щодо нейтралізації діяльності
деструктивних тоталітарних культів, мінімізації їх негативного впливу на
суспільство (№191/96) [10]. У них, зокрема, закріплюється:

реєстрацію статутів громад нетрадиційних релігій проводити лише після
вивчення їхньої реальної культової практики на основі відповідної
правової, релігієзнавчої, а у разі потреби і медико-психологічної
експертизи (п. 1);

зорієнтувати керівників друкованих та електронних засобів масової
інформації щодо ознайомлення громадськості з діяльністю деструктивних
культів та негативними соціальними наслідками їхньої діяльності (п. 4);

розгорнути широку просвітницьку роботу серед населення, особливо молоді
та дітей, з метою ознайомлення їх із справжньою природою деструктивних
тоталітарних культів та негативними наслідками їхньої діяльності для
здоров’я і моралі людей (п. 5).

h

h

h

h

h

h

h

h

h

????¦???????¤?$????¦?На виконання зазначених Заходів Кабінету Міністрів
України було прийняте Розпорядження Голови Львівської
облдержадміністрації від 30.01.1997 р. №53 «Про план реалізації Заходів
Кабінету Міністрів України щодо нейтралізації діяльності деструктивних
тоталітарних культів», згідно з яким затверджено склад консультативної
групи з вивчення негативного впливу деструктивних тоталітарних культів
на населення області та підготовки необхідних змін до чинного
законодавства України [10].

Безперечно, зазначені підзаконні нормативно-правові акти суперечать
законодавчим актам України, які не передбачають наявність традиційних чи
нетрадиційних релігійних організацій, як уже зазначалося, а тим більше –
деструктивних тоталітарних культів.

Однак зауважимо, що згадка якоїсь релігії чи релігійної організації у
нормативно-правових актах держав та поділ їхньої на певні види ще не
свідчать про порушення принципу їхньої рівності. Порушення цього
принципу може трапитися тоді, коли правовий статус різних релігійних
організацій буде не однаковий. Зокрема, у Кодексі законів про працю
України передбачений перелік православних релігійних урочистостей, які є
святковими та неробочими днями (7 січня – Різдво Христове, однин день
(неділя) – Пасха (Великдень), один день (неділя) – Трійця
(ч. 1, 2 ст. 73). Проте, за поданням релігійних громад інших
(неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво
підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують
відповідні релігії, до трьох днів відпочинку упродовж року для
святкування їхніх великих свят з відпрацюванням за ці дні. Отже, у цьому
випадку не порушується принцип рівноправності релігій та релігійних
організацій, оскільки їм надається однакова можливість відзначати свої
релігійні свята.

А проте здебільшого вищезазначений поділ релігій та релігійних
організацій на певні види і зумовлює неоднакове правове становище
релігійних громад.

У законодавстві деяких держав закріплюється принцип рівності релігій,
але водночас надається перевага, привілеї одному віровченню чи
декільком. Наприклад, у Російській Федерації проголошено, що релігійні
об’єднання є рівні перед законом. Релігійні об’єднання ж у цій державі
створюються у формі релігійних груп і релігійних організацій, однак
правовий статус перших набагато вужчий від правового статусу других
(ч. 2 ст. 6; ст. 27 Федерального Закону Росії «Про свободу совісті і про
релігійні об’єднання»).

Законодавство Бельгії також визнає теоретичну рівність між усіма
релігіями, однак низка релігійних організацій у цій державі користується
офіційним визнанням, а відповідно – певними привілеями. На сьогодні
такий статус мають 6 деномінацій: католицизм, протестантизм, іудаїзм,
англіканство, іслам, Грецька і Руська православні церкви. Ці
деномінації, крім заробітної плати для священнослужителів із державного
бюджету, мають також і деякі інші привілеї (наприклад, отримують
державні субсидії для будівництва і реставрації церков, мають право на
радіо- і телевізійний час, право призначати військових і тюремних
капеланів, діяльність яких оплачується державою). Інші ж релігійні
організації, наприклад Свідки Єгови, Мормони, такого статусу не мають а
інколи навіть не вважаються релігійними організаціями [11, с. 20]. Однак
зауважимо, що, згідно з Конституцією Бельгії (1831), обов’язком держави
є виплата заробітної плати і пенсій не лише священнослужителям, але й
представникам визнаних законом організацій нерелігійного характеру, які
надають благочинну допомогу (ст. 181). Безперечно, розглянуте
конституційне положення Бельгії є демократичним, оскільки оцінює
однаково благочинну діяльність організацій як релігійного, так і
нерелігійного спрямування.

4. Відокремлення церкви і релігійних організацій від держави (ч. 3
ст. 35 Конституції України; ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та
релігійні організації»). Зауважимо, що законодавство України не
відокремлює такого виду релігійних організацій, як церква, тому
формулювання вказаного принципу необхідно уточнити. Суть цього принципу
в Україні полягає в тому, що держава:

захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє
встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й
поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між
віруючими різних віросповідань та їхніми релігійними організаціями;

бере до уваги і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних
організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству;

не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних
організацій;

не фінансує діяльності будь-яких організацій, створених за ознакою
ставлення до релігії;

Крім того:

релігійні організації не виконують державних функцій;

релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а
також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової
інформації;

релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і
не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають
кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або
фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Однак
священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з
усіма громадянами;

релігійні організації зобов’язані додержуватися вимог чинного
законодавства і правопорядку (ст. 5 Закону України «Про свободу совісті
та релігійні організації»).

Як бачимо, релігійні організації не «відокремлені» в буквальному
розумінні цього слова від держави. Хоч вони взаємодіють між собою,
впливають одні на одних, однак залишають за собою «автономні» сфери
свого панування.

До речі, на Заході звичайно говорять не про відокремлення Церкви від
держави, а про відокремлення Церкви і держави, наголошуючи на
рівноправності суб’єктів цих відносин [12, с. 86]. Однак не можна
погодитися із принципом рівноправності держави і релігійних організацій,
оскільки держава володіє, як відомо, цілою низкою прав, яких не мають
інші організації, в тому числі й релігійні. Але ж у буквальному
розумінні ні церква (релігійні організації), ні держава не відокремлені
одні від одних, тому доцільно закріпити принцип, що Україна є світською
державою. Це означає, що вона є нейтральною, безсторонньою щодо
будь-яких різновидів віри – як релігійних, так і нерелігійних. Проте
держава повинна чітко окреслити межі свого втручання у сповідування
будь-якої віри, у діяльність релігійних та інших організацій, виходячи
із загальнолюдських цінностей і прав людини.

Державна політика щодо сповідування будь-якої віри повинна бути
обмежена:

обліково-реєстраційною діяльністю на підставі принципу повідомлення;

нейтральним арбітруванням у разі виникнення міжрелігійних суперечок чи
конфліктів – за умови звернення релігійних організацій до відповідних
юрисдикційних державних органів і безпосереднього визнання
обов’язковості рішень останніх;

встановленням меж фізичної поведінки, поза які не можуть виходити
прихильники будь-якої віри, відповідно до міжнародних стандартів;

здійсненням контролю за дотриманням цих меж і в разі їх порушення –
притягненням винних осіб (як фізичних, так і юридичних) до юридичної
відповідальності;

співпрацею з релігійними та іншими організаціями у певних сферах
суспільного життя. Наприклад, у сфері соціального обслуговування,
надання допомоги дітям-сиротам, людям похилого віку, засудженим та іншим
категоріям осіб, яким фактично на практиці приділяється належна увага
(матеріальна, духовна) з боку різних релігійних та інших організацій.
Враховуючи це, держава повинна, надавати певні пільги і дотації таким
релігійним та іншим організаціям. Однак ця співпраця повинна
ґрунтуватися на принципах добровільності та рівності всіх релігійних
організацій, діяльність яких не заборонена законом.

Література

Закон України «Про освіту» (в редакції Закону від 23.03.1996 р.) //
Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №21. – Ст. 84; Закон України
«Про альтернативну (невійськову) службу» (в редакції від 18.02.1999 р.)
// Урядовий кур’єр. – 1999. – 18 берез.; Постанова Кабінету Міністрів
України «Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування
Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» від
10.11.1999 р. №2066 // Урядовий кур’єр. – 1999. – 8 груд.

Конституции Японии //Современные зарубежные конституции. – М.,1992.

Ustawa z dnia 17 maja 1989 r. О gwarancjach wolnosci sumlienia i
wyznania // Dziennik ustaw z 1989 r. – Nr.29. – Р. 155.

Конституция Российской Федерации с комментариями для изучения и
понимания / Л.Ш. Лозовский, Б.А. Райзберг. – М.: Изд. Дом ИНФРА-М, 2001.

Конституции государств Европейского Союза. / Под общей редакцией
Л.А. Окунькова. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА. – М., 1999.

Каррі Д.П. Конституція Сполучених Штатів Америки: / Посібник для всіх /
Пер. з англ. О.М. Мокровольського. – К.: Веселка, 1993.

Мартинез-Торрон Хавьер, Наварро-Валлс Рафаэль. Религиозная свобода в
проекции Европейской Конвенции по правам человека // Релігійна свобода:
гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті
(міжнародний і український контекст) / За заг. ред. О. Колодного і
О. Сагана. – К., 2000.

Свобода совести, вероисповедания и религиозных организаций: Положения
конституций постсоциалистических стран, государств Западной Европы, США,
Канады, Японии, международных правовых документов. – К., 1996. – С. 45.

Папастасис Хараламбос. Государственно-церковные отношения в Греции
//Модели церковно-государственных отношений стран Западной Европы и США:
Сб. науч. трудов / Под общ. ред. А. Колодного. – К., 1996.

Біжучий архів Відділу у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

Торфс Рик. Церковь и государство в Бельгии // Модели
церковно-государственных отношений стран Западной Европы и США: Сб.
науч. трудов. / Под общ. Ред. А. Колодного. – К., 1996.

Єленський В. Перспективи розвитку української системи церковно-державних
відносин // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих
ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) /
За заг. ред. О. Колодного і О. Сагана. – К., 2000.

Похожие записи