Реферат на тему:

Принципи управлінської діяльності

Під принципом управлінської діяльності звичайно розуміють основоположні
ідеї, згідно з якими має бути побудований та функціонувати апарат, що
здійснює державне управління [12, с.15]. Зрозуміло, що, застосовуючи на
практиці ці принципи, слід враховувати конкретний політичний та
економічний стан держави і суспільства. Окрім того, повністю
запрограмувати та передбачити усі можливі наслідки суспільного розвитку,
на відміну від технологій, неможливо і реально ця модель у кожному
випадку деформується через середовище [11, с.15]. Проте кожен з названих
далі принципів управлінської діяльності мав би бути чітким орієнтиром в
діяльності як державного службовця найнижчого рангу, так і президента
країни.

Розглянуті нами принципи частково збігаються із закріпленими ст.3 Закону
України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 року [5] принципами
державної служби. Проте свідомо відкинемо названі у цьому законі
принципи – декларації типу служіння народу України чи гуманізму, які є
добрими ідеями, але для професійних управлінців містять мінімум
практичного змісту. Крім того, зважаючи на значну кількість досліджень з
цих питань за радянської доби, спробуємо акцентувати увагу на нових
пріоритетах, зумовлених зміною політичної та економічної систем протягом
останнього десятиріччя.

Принцип законності був, є і залишатиметься базовим у будь-якій державі.
Згідно зі ст.19 Основного Закону України, органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти
лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією України. Законність в управлінській діяльності означає:

відповідність нормативних актів управління, що приймаються органами
державної виконавчої влади, Конституції України, законам та підзаконним
актам вищого рівня;

узгодження індивідуальних актів управління із приписами законів та
нормативних актів управління відповідного та вищих рівнів, а також з
індивідуальними актами вищого рівня, прийнятими в межах їх компетенції;

управлінські рішення повинні приймати не лише відповідно до “букви
закону”, тобто чинного законодавства та підзаконних нормативних актів,
але й “духу закону” – принципів права, згідно з якими й були прийняті
відповідні норми чи рішення.

Щодо перших двох ознак, то вони, мабуть, не викликають жодних заперечень
– це у чистому вигляді позитивна законність управлінської діяльності.
Остання ж ознака є особливо важливою через наявність в управлінських
органів такої характерної можливості, як свобода адміністративного
розсуду – можливості засадничо необхідної, проте часто невідповідно
використовуваної державними службовцями у зв’язку із поширеним
нерозумінням мети прийняття норми права чи індивідуального акта або
меркантильними міркуваннями конкретного державного службовця.

Один з перших представників науки радянського адміністративного права
О.Ф.Євтіхієв писав: “Зв’язаність адміністрації законом не виключає
випадків…, коли законодавець, відповідно до мінливих потреб життя,
надає адміністрації право чинити за своїм розсудом. Ця галузь вільного
розсуду адміністрації не вважається за галузь сваволі, а за діяльність,
що визначається міркуваннями про “громадське добро”, тобто про
задоволення публічних інтересів [8, с.158].

Зазначена проблема має надзвичайну вагу в зв’язку з тим, що управлінська
діяльність органів державної виконавчої влади вчиняється постійно,
першою реагує на зміни в навколишньому середовищі і зобов’язана наводити
порядок навіть в екстремальних умовах, не врегульованих законом, і тут
застосування принципу законності є визначальним [4, с.14].

На законність управлінської діяльності значно діє і повага суб’єктів
керуючого впливу до закону, права та моралі – адже ніде правди діти, що
через надто частеньку змінюваність чинного законодавства у перехідний
період така повага у ліпшому випадку виявляється лише зовні. Відомою ж
ознакою менталітету переважної частини українського громадянства
(складову та невід’ємну частину якого становлять державні службовці) є
прагнення обминути норму закону, а про внутрішньо притаманну повагу до
цих норм, характерну законослухняним націям, навряд чи можна сьогодні
вести мову в Україні.

Інший принцип управлінської діяльності, якого фактично бракувало в
деклараціях учених-адміністративістів радянського періоду, – це
пріоритет прав громадян при її реалізації. Адже кожен орган державної
виконавчої влади повинен створюватись та функціонувати не задля
задоволення тих чи інших потреб працюючих у ньому чиновників, їхнього
безпосереднього чи політичного керівництва, а для найповнішої реалізації
інтересів громадян країни та публічного інтересу.

Проте у незалежній Україні, як і в колишньому Радянському Союзі, як
видається, більшість осіб, зайнятих управлінською діяльністю, продовжує
ігнорувати вказаний принцип. Не зупиняючись на історичних та економічних
причинах цього явища, зазначимо, що на психологічному рівні чимало
державних службовців сьогодні вважають своїм безпосереднім завданням
задоволення недосяжних нині потреб держави чи власного відомства, не
бажаючи зрозуміти, що їхня заробітна плата – це податки мільйонів
громадян держави, які фактично найняли цих службовців для вирішення тих
чи інших загальних проблем. Не так часто трапляється розуміння того, що
задоволення публічного інтересу – це передусім допомога та оперативне
вирішення конкретних питань громадян чи створених ними підприємницьких
структур.

Досліджуючи управлінську діяльність, а також здійснюючи її, окрім усього
іншого, конче потрібно застосовувати принцип ефективності або
раціоналізму, яким повинні керуватися на всіх етапах її реалізації з
огляду на те, що управління – це найперше діяльність практична. Лише
раціоналізм у діях дасть можливість управлінському персоналу найповніше
задовольняти публічний інтерес – аналогічно тому, як приватний власник
намагається досягнути найбільших прибутків, так і державний службовець в
процесі управління повинен прагнути, щоб інтереси суспільства і держави
були досягнуті з найменшими витратами та найвищою ефективністю.

Проте тезу про схожість мети державного та приватного управління можна
прийняти лише з багатьма застереженнями, які й спробуємо проаналізувати.
Справді, цей підхід є значною мірою виправданий не лише для менеджера
приватної комерційної структури, але й для органу державної виконавчої
влади, наприклад державної податкової адміністрації. Зокрема, згідно із
ст.2 Закону “Про державну податкову службу в Україні” головним завданням
системи податкових органів є виконання контролю за правильністю
обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів податків та інших
платежів [6]. Притому видається цілком логічним, що кошти, перераховані
до бюджетів різних рівнів, у результаті контрольної діяльності цього
органу повинні перевищувати сукупні витрати на його утримання.

Водночас цей підхід, який в науці державного управління зводиться до
методу аналізу вигод і витрат та згідно з яким управлінську діяльність
слід спрямовувати до вибору альтернативного проекту рішення з огляду на
співвідношення витрат і прибутків [2, с.13], для широкого застосування в
публічно-правовій сфері є недостатнім та в деякому розумінні однобоким.
У державному управлінні для започаткування та функціонування відповідної
діяльності враховуються також і цінність вартостей, які створюються в
результаті цієї діяльності. У попередньому випадку цими вартостями є
формування в широкого загалу як власників та працівників підприємницьких
структур, так і всіх інших громадян країни стійкого переконання, та
певною мірою й традиції необхідності чіткого дотримання податкового
законодавства з огляду на можливі санкції з боку держави.

Отже, цінність управлінської діяльності державної податкової
адміністрації розрахована не лише на досягнення фіскальної, але й
превентивної мети, а ефективність тут розглядається також і з погляду
розвитку, тобто майбутнього сталого функціонування правовідносин. Про
все це важко говорити тепер, коли левова частка господарських операцій в
Україні вчиняється у тіньовій економіці поза межами безпосереднього
впливу держави. Але й у зразковій щодо сплати податків німецькій нації
сьогоднішня ситуація, коли необхідність чіткої сплати податків є
глибоким внутрішнім переконанням більшості громадян країни, формувалась
не за один рік і протягом життя не одного покоління.

o

????????????¤?$??????ту прав громадян та ефективності – при їх успішному
застосуванні – можуть зумовити явище, притаманне розвинутим демократіям:
легітимність державної влади взагалі та виконавчої зокрема. Адже через
стабільне ефективне управління державними та суспільними справами і,
відповідно, через задоволення потреб окремих громадян кожен орган
державної виконавчої влади чи посадова особа може отримати “від соціуму
кредит довіри, визнання влади легітимною” [10, с.34]. Дослідниками
проблеми легітимності акцент при тому резонно ставиться на створенні
умов найбільш повного задоволення потреб індивідів як не лише
раціональному, “але й, мабуть, єдино можливому шляху стабілізації
суспільства” [10, с.34]. Знову ж таки легітимності більшості органів та
посадових осіб сьогодні бракує, а громадяни як a priori, так і a
posterori не довіряють жодній владі чи представникам її апарату, і це
має свій зворотний негативний вплив на ефективність управління.

Загалом управлінська діяльність за своєю сутністю є дуже складною та
багатоликою, і навіть орієнтація в практичній діяльності органів
державної виконавчої влади на обидва проаналізовані принципи потребує їх
умілого поєднання на практиці. Як зазначає автор одного з останніх
посібників з європейського адміністративного права Й. Шварц, у
державному управлінні виникає постійна потреба балансувати між вимогами
ефективності та задоволенням потреб громадян [7, с.457].

Діяльність кожного органу державної виконавчої влади повинна відбуватися
також з дотриманням компетенційності – принципу, що передбачає юридичну
здатність управлінського органу вирішувати адміністративні справи
відповідно до встановленої компетенції [9, с.20] і суворо дотримуючись
її меж. Проте принцип компетенційності є дещо ширшим за вказані
характеристики і охоплює такі моменти:

повноваження певного органу чи посадової особи не повинні
перевищуватись, але, що головне, – реально реалізовуватись у практичних
діяннях; нікому не потрібен орган з владою, яка ніколи не
застосовується;

реальне, швидке і якісне виконання своїх обов’язків та дотримання прав
як реалізація наданої компетенції;

самостійність і незалежність органів державної виконавчої влади, їх
посадових осіб та службовців у межах своїх повноважень.

Близьким за звучанням до компетенційності, проте відмінним за змістом є
принцип компетентності осіб, що здійснюють управлінську діяльність,
зміст якого полягає у професіоналізмі державних службовців. Саме через
грубе порушення цього принципу та некомпетентність посадових осіб були
дискредитовані не лише винні службовці, але й органи, якими вони
керували. Справді, у перші роки після ліквідації однопартійної системи
влади у бюрократичні крісла часто сідали люди без відповідної освіти,
знань та навичок праці в управлінських структурах, що й призвело до
багатьох втрат як політичного, так і економічного плану в різних
регіонах держави.

Ще одним демократичним принципом, яким повинні керуватись посадові особи
та службовці, котрі здійснюють управлінську діяльність, слід назвати
рівність громадян перед суб’єктом керуючого впливу. В найзагальнішому
вигляді цей принцип звучить як рівність громадян перед законом, але
попередньо названий є вужчим і придатнішим для дослідження управлінської
діяльності, бо рівність перед законом є таки невід’ємним правом людини
згідно з міжнародно-правовими актами та Конституцією України. Під
рівністю в державному управлінні розуміємо однакове ставлення державних
службовців різного рангу до громадян, незалежно від соціального статусу,
котрі звертаються в органи державної виконавчої влади. Політичний
нейтралітет осіб, які здійснюють управлінську діяльність, є вагомою
запорукою реалізації цього принципу, проте навіть у країнах розвинутої
демократії немає прямої заборони на участь державних службовців у
політичному житті своїх країн. Однак наголошується, що погляди та
переконання управлінця не повинні перешкоджати йому ставитись до всіх
громадян однаково, без будь-якої дискримінації [1, с.88]. Винятком тут
є, наприклад, Великобританія, де службовцям вищих рангів заборонено
займатись загальнонаціональною політикою, а брати участь у місцевій
політичній діяльності можна лише з дозволу керівництва відповідного
міністерства чи відомства [1, c.61]. Реалії на противагу декларації
принципу рівності громадян перед адміністрацією є дещо іншими не лише у
нас, але й, зокрема, на батьківщині адміністративного права Франції, де
ставлення до іноземців органів влади навряд чи можна назвати
еквівалентним ставленню до корінних мешканців цієї країни.

Виняткової ваги набуває сьогодні принцип відповідальності осіб, що
здійснюють управлінську діяльність. Зміст цієї відповідальності не
заперечує моральних елементів, зокрема громадського осуду, проте
визначальними є моменти правові. Юридична відповідальність
управлінського персоналу передбачає:

1) можливість визнання рішення, дії чи бездіяльності державних органів
та їх посадових осіб у сфері управлінської діяльності неправомірними і
подальшого поновлення порушених суб’єктивних прав чи обов’язків (досі ця
процедура врегульовується нормами Цивільного процесуального кодексу
України, а саме гл. 31-А);

2) відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування
матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями
чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб у процесі здійснення ними
своїх повноважень (стаття 56 Конституції України);

3) персональну юридичну відповідальність державних службовців –
дисциплінарну, матеріальну, адміністративну чи кримінальну.

З перелічених напрямів відповідальності адміністрації для громадян, не
применшуючи ролі обох інших, найважливішим, на нашу думку, є
забезпечення швидкої та ефективної реалізації другого із вказаних видів
відповідальності.

Серед принципів управлінської діяльності не слід відкидати принцип
планомірності, який передбачає, що функціонування органів державної
виконавчої влади та праця їх персоналу мають відбуватись на основі та
згідно з раніше розробленими планами перетворення. Планомірність
забезпечує своєчасний вибір шляхів розвитку та змісту діяльності різних
соціальних систем і елементів, встановлює послідовність реалізації
висунутих цілей, визначає необхідні для цього матеріальні та
організаційні засоби, терміни вирішення поставлених завдань [3, с.20].

Проаналізовані принципи управлінської діяльності не є вичерпними, цей
перелік можна продовжувати і звужувати, але було обрано для розкриття
змісту цієї діяльності принципи визначальні, розгляд яких допоміг глибше
осягнути мету та зміст державного управління. Український вчений
В.Н.Самсонов стверджує, що саме принципи протистоять свавіллю і
вседозволеності в державному управлінні і практично відповідно впливають
на всі його сторони [12, с.16]. Ця теза є орієнтиром для широкого загалу
управлінських кадрів держави – адже лише розуміючи принципи
управлінської діяльності можна досягнути позитивних результатів у
практичній управлінській діяльності.

Література

Административное право зарубежных стран / Под ред. А.Н.Козырина – М.:
Спарк, 1996.

Англійсько-український словник термінів і понять з державного
управління. – К.: Основи, 1996.

Атаманчук Г.В. Государственное управление: проблеми методологии
правового исследования. – М.: Юрид. л-ра, 1975.

Бахрах Д.Н. Административная власть как вид государственной власти
// Государство и право. – 1992. – №3.

Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №52. – Ст. 490.

Відомості Верховної Ради України. – 1994. -№15. – Ст. 84.

Dawn Oliver. Annotation for J.Schwarz “European Administrative Law”/
Public administration.– London, 1995. – V. 71.

Євтіхієв О.Ф. Основи радянського адміністративного права. – К., 1928.

Goralchyk Wojciech. Zasada kompetencyjnosci w prawie adminictracyjnym. –
Warszawa, 1986.

Кормич Л.И., Кормич А.И. Эффективность управления и легитимность
политической власти: проблема взаимозависимости // Актуальные проблемы
государства и права. – Одесса, 1995.

Марчук В.М. Административно-правовой аспект научной организации
государственного управления: Автореф. дис… д-ра юрид. наук. – К.,
1977.

Самсонов В.Н. Административное законодательство: понятие, содержание,
реформа. – Харьков: Основа, 1991.

Похожие записи