Принципи побудови державно-церковних відносин (на прикладі законодавства
Російської Федерації)

Політизація релігійного життя в Україні, міжконфесійні конфлікти,
проникнення закордонних місіонерів, створення екстремістських сект
викликають необхідність розвитку взаємин державних органів і релігійних
організацій на основі зваженої політики у відношенні релігії, церкви.
Для поліпшення в нашій країні державно-церковних відносин,
толерантизації міжконфесійних відносин корисне вивчення досвіду
Російської Федерації, у якій дуже складно, а іноді й суперечливо
затверджуються демократичні принципи свободи совісті на практиці.

У юридичній доктрині проблема адміністративно-правової охорони свободи
совісті остаточно ще не розроблена. Заслуговують на увагу роботи
російських правознавців і досвід Росії з цієї теми, тому що ця держава
вже кілька років бореться з мусульманським екстремізмом на своїй
території. Особливо виділяється монографія А.С. Ловинюкова: у ній він
обґрунтовує методику взаємин працівників органів внутрішніх справ з
віруючими в умовах демократичної і правової держави. Він відзначає, що
багато проблем у Росії викликані “відсутністю цілісної концепції
правового регулювання свободи совісті і діяльності з її охорони. Така
концепція повинна відповідати новим політико-правовим реаліям,
обумовленим процесами формування в Росії дійсно правової державності”1.
Причини міжнаціональних конфліктів релігійного характеру досліджують
В.В. Синиченко, В.В. Черних2. Проблеми правового регулювання свободи
совісті аналізують М.И. Одинцов3, М.В. Ільїчов4. Однак деякі понятійні
категорії в них не зовсім чітко визначені, а організація побудови
релігійно-державних відносин носить дискусійний характер стосовно деяких
позицій.

Мета цієї роботи — проаналізувати компетенцію різних державних органів з
питань відносин з віруючими і релігійними об’єднаннями в Росії;
сформулювати принципи, на основі яких повинні будуватися такі відносини,
дати рекомендації з оптимізації змісту відповідного напрямку в
діяльності державних органів.

Другий розділ Конституції Російської Федерації 1993 року присвячений
правам людини. У статті 28 проголошено, що “Кожному гарантується свобода
совісті, свобода віросповідання, включаючи право сповідати індивідуально
чи разом з іншими будь-яку релігію або не сповідати ніякої, вільно
обирати, мати і поширювати релігійні та інші переконання і діяти
відповідно до них”5. Конституційні норми одержали подальший розвиток і
конкретизацію у Федеральному Законі Російської Федерації “Про свободу
совісті і про релігійні об’єднання”, прийнятому

Державною Думою 19 вересня 1997 року6. У цьому законі містяться норми,
що визначають взаємини держави і релігійних об’єднань. Підкреслюється,
що Російська Федерація — світська держава, у якій ніяка релігія не може
бути встановлена як державна чи обов’язкова. На релігійні об’єднання не
покладаються функції органів державної влади і місцевого самоврядування,
а держава не втручається в діяльність релігійних об’єднань, якщо вона не
суперечить дійсному закону. У державній і муніципальній освітніх
установах забезпечується світський характер утворення. Держава,
відповідно до конституційного принципу, не втручається у визначення
громадянином свого відношення до релігії і релігійної приналежності, у
виховання дітей батьками з урахуванням їх переконань і права дитини на
свободу совісті і свободу віросповідання.

У сприянні діяльності релігійних організацій ведуча роль належить
Комісії з питань релігійних об’єднань при Уряді Російської Федерації, а
також її органам на місцях — відділам у справах релігій обласних
державних адміністрацій. Зазначені органи надають консультативну та
організаційну допомогу релігійним організаціям у проведенні конгресів,
святкуванні знаменних дат і свят, сприяють досягненню домовленості з
державними органами в розгляді питань, що вимагають рішення цими
органами. Вони сприяють участі релігійних організацій Російської
Федерації в міжнародних релігійних форумах, рухах, ділових контактах,
паломництві.

Сприяють релігійним організаціям місцеві органи державного керування й
органи муніципального самоврядування. У першу чергу, це обласні державні
адміністрації, що наділені широкими повноваженнями в цих взаєминах.

Міністерство юстиції реєструє централізовані релігійні організації, що
мають місцеві релігійні організації на територіях двох і більш суб’єктів
РФ, а також релігійні установи, утворені централізованими організаціями,
зареєстрованими в Міністерстві юстиції Російської Федерації. Органи
юстиції суб’єктів Російської Федерації реєструють місцеві релігійні
організації, що знаходяться в межах території одного суб’єкта РФ. Так,
26 листопада 1998 року Патріарху Московському і всієї Русі Олексію II у
Міністерстві юстиції Російської Федерації було вручене свідчення про
реєстрацію Російської Православної Церкви.

Питання діяльності релігійних організацій розглядаються на засіданнях
муніципальних рад, префектур. У цілому, потрібно відзначити, що число
питань, з яких держава сприяє релігійним організаціям, неухильно росте.
Допомога виявляється й у виданні матеріалів на релігійні теми, але
великою проблемою для Російської Православної церкви є оплата ефірного
часу на радіо і телебаченні. Так, Патріарх Московський і всієї Русі
Олексій II скаржився у своєму виступі, що Росію наводнили американські,
корейські, японські проповідники, якими рухає не бажання просвіщати наш
народ, виступаючи по телебаченню, а бажання розділити наше населення за
віросповідною ознакою, що вони є учасниками добре фінансованої
стратегічної компанії. Деякі чиновники прикривають свою небезкорисливу
допомогу таким місіонерам словами, що не можна порушувати права
віруючих. Серйозним недоглядом у розвитку конструктивних відносин між
державними органами і релігійними об’єднаннями є і те, що відсутні
передачі по радіоефіру і телебаченню, присвячені чинному законодавству
про свободу совісті. Необхідно ширше інформувати населення Російської
Федерації про ці взаємини, роз’ясняти нормативні акти з цих питань.

Активно працює і Незалежна аналітична рада з прав релігійних об’єднань і
віруючих у Росії.

дною. Якщо раніше головною проблемою був захист церкви від втручання, а
часом і відкритого переслідування держави, то тепер на перший план
висунулася проблема міжрелігійних. міжконфесійних відносин, забезпечення
рівності всіх церков перед владою і законом. Причини тому різні: і
недосконалість правового механізму регулювання міжконфесійних відносин,
і відсутність правової культури, і тенденційна політика окремих
виконавчих структур. Основної підставою є процес перерозподілу сфер
впливу церков, поява нових громад віруючих, не забезпечених культовими
будівлями і майном.

Сучасний розвиток світу і наша минула історія свідчать про те, що
Російська Федерація не може мати будь-якої офіційної чи державної
церкви. Жодна з церков Росії не може виражати загальнонаціональні
інтереси. Саме це відзначив святіший Патріарх: незважаючи на особливий
внесок Російської Православної церкви в розвиток духовності, становлення
культури нашої країни, гармонізацію міжнаціональних і міжрелігійних
відносин, єдиним привілеєм з’явилося закріплення ?1 при реєстрації7.
Усьому ж іншому закон однаковий для всіх діючих у Росії релігійних
об’єднань. Можна сказати, що принцип рівного відношення держави до
релігійних організацій, що з’явився в результаті скасування державної
релігії, у даний час є одним з наріжних у державно-церковних відносинах.

Міжконфесійне протистояння дестабілізує не тільки релігійну ситуацію,
але й суспільну обстановку. У ньому тісно переплетені об’єктивні фактори
і суб’єктивні, чисто релігійні і чисто світські, особисті і
загальнодержавні. Розв’язати ці проблеми без участі держави неможливо,
усе більше вчених, духівництва і просто громадян приходить до цієї
думки; так у Москві проходив науково-практичний семінар “Різдвяні
читання”, що був організований МВС Російської Федерації8. Пошуку шляхів
міжцерковної згоди сприяли б і систематичні зустрічі керівників урядових
структур із представниками релігійних конфесій для обговорення насущних
проблем релігійного життя в Російській Федерації.

Заслуговує на особливу увагу принцип співробітництва держави і церкви.
Повноцінне співробітництво стало можливим із прийняттям нового
законодавства, що наділило релігійні об’єднання не тільки широким
комплексом прав і функцій по здійсненню своїх статутних задач, але і
широким колом повноважень “зовнішнього” характеру, спрямованих на участь
релігійних організацій у рішенні загальносоціальних задач. Є і такі
сфери зіткнення і плідного співробітництва в державних органах і
релігійних об’єднаннях, як відновлення й охорона пам’ятників, об’єктів
культурної спадщини народів Російської Федерації.

Названі форми взаємовідносин можна класифікувати на основні, у рамках
яких питання зважуються, власне кажучи, або допоміжні, що забезпечують
попереднє обговорення питань і підготовку їхнього рішення (наприклад, у
зв’язку з передачею у ведення Міністерства юстиції пенітенціарних
установ була досягнута домовленість про взаємодію органів юстиції і
Московського Патріархату в цій області).

Розглянуті вище форми взаємин державних органів і релігійних організацій
дозволяють виділити принципи, на основі яких вони повинні будуватися,
згрупувавши й упорядкувавши їх за значущістю. Це наступні принципи:

– принцип відділення церкви від держави;

– принцип законності;

– принцип рівного відношення держави до релігійних організацій;

– принцип співробітництва держави і церкви;

– принцип сприяння держави діяльності релігійних організацій.

Аналіз досліджуваних взаємин показує, що найбільш часто взаємодіють з
релігійними об’єднаннями місцеві державні організації, що за своїм
територіальним розташуванням безпосередньо зв’язані з ними на місцях.
Причому правові моделі цих відносин місцеві органи державної влади і
місцевого самоврядування змушені створювати самі, тому що в
законодавстві недостатньо повно розроблені всі можливі способи
взаємодії, форми відносин. Поки що основною і розповсюдженою формою, за
допомогою якої місцеві органи влади здійснюють свої задачі по
забезпеченню прав громадян на волю совісті, є засідання комісій, робота
депутатів, місцевих відділів і керувань. Імовірно, що необхідно
закріпити в законодавстві не тільки можливість запрошення представників
релігійних організацій, але й обов’язковість їхньої участі у випадку
дозволу питань, що представляють інтерес як для місцевих органів влади,
так і для цих об’єднань з метою їх більш тісного співробітництва,
розвитку демократії й самоврядування.

Співробітництво між державою і церквою протікає, як правило, у руслі
епізодично проведених спільних заходів. Проте, концепція державної
політики в сфері релігії і церкви на тісне співробітництво вже
проглядається. Перспективи цього очевидні. Зближення, що йде від
держави, його органів з боку релігійних організацій, обумовлено всією
гуманізацією держави, що підсилюється, його демократизацією, ростом
турботи про людину. Зближення, що йде з боку релігійних організацій
назустріч державі, його органам характеризується ростом активності
релігійних організацій, розширенням правових, організаційних та інших
можливостей їхньої участі в суспільному житті.

Розглядаючи взаємини церкви і держави як рівноправні, слід зазначити, що
вони здійснюються при визначеному пріоритеті з боку держави. Виявляється
він у тім, що релігійні об’єднання і державні органи зобов’язані строго
виконувати вимоги законодавства, але контрольні функції і нагляд за
виконанням законодавства про волю совісті все-таки покладений на органи
держави.

На підставі наведеного, слід зробити наступні висновки:

1. Державно-церковні відносини необхідно будувати чітко на законодавчо
закріплених і перерахованих вище принципах.

2. Варто розробити правові моделі співробітництва місцевих органів
державної влади і місцевого самоврядування з релігійними організаціями.

3. Держава повинна прагнути використовувати опосередковано в реалізації
своїх соціально важливих програм вплив церкви.

4. Держава повинна зберігати пріоритет у взаємовідносинах з релігійними
організаціями.

Література

ВІСНИК. Хмельницького інституту регіонального управління та права

Похожие записи