Реферат на тему

Принципи кримінального процесу

План

1. Поняття, значення і система принципів кримінального процесу

2. Зміст принципів кримінального процесу

Література

1. Поняття, значення і система принципів кримінального процесу

Згідно з твердженнями В. Даля «принцип — наукова чи моральна засада,
підвалина, правило, основа, від якої не відступають». В українській мові
під засадою розуміють основне вихідне положення якої-небудь системи. В
сучасній російській мові під принципом розуміють керівні положення,
основу системи, основні правила будь-якої діяльності, вихідні положення
науки.

Оскільки кримінальний процес являє собою систему правових норм і
заснованої на них діяльності, то в ньому теж можна виокремити основні
вихідні положення, загальні правила, засади, які утворюють фундамент
цієї системи.

Принципи кримінального процесу — це закріплені в законі основоположні
ідеї, засади, найзагальніші положення, що визначають сутність, зміст і
направленість діяльності суб’єктів процесу, спосіб і процесуальну форму
їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій
встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення
справедливості правосуддя, засади, від яких не відступають, а їх
порушення веде до скасування вироку та інших прийнятих за таких умов
рішень у справі.

Значення принципів кримінального процесу полягає в тому, що вони:

• є першоджерелом і становлять основу окремих інститутів
кримінально-процесуального права;

• являють собою суттєві гарантії правосуддя, забезпечення прав і свобод
людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб;

• синхронізують всю систему процесуальних норм і забезпечують
узгодженість кримшально-процесуальних інститутів та єдність
процесуальної форми;

• дають юридичну базу для тлумачення конкретних
кримінально-процесуальних норм та вирішення суперечливих питань,
«сприяють правильному пізнанню та застосуванню норм права»;

• служать основою й вихідним положенням для вдосконалення окремих
кримшально-процесуальних інститутів і правових норм, розвитку
процесуальної форми й процесуальних гарантій правосуддя.

Традиційно в юридичній літературі всі принципи кримінального процесу
поділяють на конституційні (закріплені в Конституції держави) та інші
(суто кримінально-процесуальні).

На слушну думку М.М. Михеєнка, слід розрізняти такі принципи:

а) суто організаційні, наприклад, назначуваність слідчих;

б) організаційно-функціональні, наприклад, колегіальність;

в) функціональні, тобто суто кримінально-процесуальні, наприклад,
презумпція невинуватості, змагальність.

За визначенням М. М. Михеєнка, система засад кримінального процесу
охоплює: конституційні засади: 1) законність; 2) державна мова
судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і
судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне
життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканність; 6)
недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції; 8) з’ясування істини; 9)
забезпечення підозрюваному, обвинувачуваному, підсудному права на
захист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від самовикриття,
викриття членів сім’ї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя
виключно судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14)
незалежність і недоторканність суддів, підкорення їх лише законові; 15)
змагальність судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17)
забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; 18)
обов’язковість рішень суду; інші засади: 1) публічність; 2) забезпечення
всім особам, які беруть участь у справі, права на захист їхніх законних
інтересів; 3) вільна оцінка доказів; 4) безпосередність дослідження
доказів; 5) усність процесу.

2. Зміст принципів кримінального процесу

Встановлення об’єктивної істини — забезпечення відповідності висновків
слідства та суду об’єктивній дійсності, фактичним обставинам події, що
розслідується.

Суд, слідчий, орган дізнання, прокурор зобов’язані всебічно, повно та
об’єктивно дослідити всі обставини справи.

Всебічність дослідження обставин справи означає, що слідчий і особа, яка
провадить дізнання, повинні висунути та ретельно перевірити всі можливі
версії, що випливають із обставин справи, про характер злочину та про
осіб, які його вчинили, дослідити всі сторони події, що розслідується.

Повнота дослідження обставин кримінальної справи означає виявлення всіх
обставин, що належать до предмета доказування у справі.

Об’єктивність дослідження означає неупередженість осіб, які здійснюють
розслідування або судовий розгляд справи, встановлення та перевірку всіх
обставин справи як тих, що викривають особу у вчиненні злочину, так і
тих, що виправдують, як тих, що обтяжують, так і тих, що пом’якшують
відповідальність обвинуваченого.

Обґрунтування цієї позиції викладено в праці: Тертишник В.М.
Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу //
Юридичний вісник України.— 2001.— №5.— С.10-11.

Складовими елементами принципу встановлення об’єктивної істини у
кримінальному процесі є основні принципи доказового права, до числа яких
належать такі положення:

а) встановлення об’єктивної істини в кримінальному процесі покладається
на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суд (суддю),
яким гарантується процесуальна самостійність

у здійсненні дій зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та
використання доказів, а також у прийнятті рішень у справі та в їх
обґрунтуванні;

б) доказування не може здійснюватися особами, які прямо або побічно
заінтересовані в результаті справи, а також особами, у службовій чи
іншій залежності від яких перебуває потерпілий, свідок, підозрюваний,
обвинувачений, ревізор або експерт;

в) суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, повинні в
межах своєї компетенції вжити всіх передбачених законом заходів для
всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи,
виявлення всіх обставин справи, як тих, що викривають, так і тих, що
виправдують обвинуваченого чи підозрюваного, а також як тих, що
обтяжують, так і тих, що пом’якшують його відповідальність;

г) підозрюваний, обвинувачений та підсудний не повинні доводити свою
невинність, а обвинувач не має права перекладати обов’язок доказування
на них;

д) забороняється домагатися показань, висновків або видачі предметів і
документів, а також надання будь-якої іншої інформації шляхом
насильства, погроз, брехні, шантажу або інших незаконних заходів;

є) ніхто не може бути примушений та не повинен свідчити проти самого
себе або своїх близьких родичів;

є) як докази можуть бути використані тільки достовірні дані, отримані у
встановленому законом порядку. Не можуть бути використані як докази
відомості, джерело або спосіб отримання яких невідомі або які отримані
незаконним шляхом;

ж) при провадженні доказування забороняється здійснювати дії, небезпечні
для життя та здоров’я громадян, такі, що принижують їх честь та
гідність, або такі, що тягнуть за собою безпідставне заподіяння
фізичної, моральної, майнової шкоди;

з) хід та результати діяльності зі збирання та дослідженнядоказів
повинні відображатися в процесуальних документах;

и) ніякі докази для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить
дізнання, не мають наперед встановленої сили. Ніхто не має права
втручатися в оцінку доказів особою, у провадженні якої знаходиться
кримінальна справа;

і) усі сумніви у справі, в тому числі й сумніви щодо допустимості,
достовірності та достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані
можливості їх усунути, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь
обвинуваченого, підсудного та підозрюваного.

Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини.

Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення
процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких
втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б
місця або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, за умов
крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя
неможливо.

При здійсненні судочинства має бути забезпечений захист всіх
гарантованих Конституцією України і міжнародними правовими актами прав і
свобод людини.

Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим
принципом кримінального процесу, в рамках якого в кримінальному процесі
знаходять суттєве виявлення його окремі функціональні інститути — окремі
менш загальні, але не менш важливі засади: недоторканність особи,
недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці
телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції,
непорушності права власності.

Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід’ємних і
непорушних свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом
існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне
визнання, правове визначення й юридичне закріплення. Свобода виступає як
можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що
подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і
свободі інших людей.

У сфері кримінального судочинства найбільшої уваги потребують такі
об’єкти правового захисту:

особиста свобода і недоторканність;

сфера особистого життя громадянина;

житло людини;

таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої
кореспонденщ;

непорушність права власності;

таємниця банківських вкладів.

Недоторканність особи — система гарантій права людини на свободу
пересування.

Недоторканність особи захищається законом. У ст. 5 Європейської
конвенції з прав людини зазначено, що жодна людина не може бути
позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої
законом, у таких випадках: законне ув’язнення після її засудження
компетентним судом; законний арешт або затримання на підставі
обгрунтованої підозри у вчиненні злочину; законний арешт або затримання
за невиконання судового рішення чи для забезпечення виконання законного
обов’язку чи здійснення виховних дій стосовно неповнолітніх; законне
затримання для запобігання поширенню інфекційних захворювань, затримання
психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг; законний арешт або
затримання з метою депортації або екстрадиції.

Відповідно до міжнародних стандартів ст. 29 Конституції України
зазначає: «Кожна людина має право на свободу та особисту
недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під
вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та
в порядку, встановлених законом».

Арешт особи можливий тільки за рішенням суду. Затримання підозрюваного
чи обвинувачуваного можливе тільки по порушеній кримінальній справі і
тільки в тих випадках, коли санкція статті, по якій кваліфікуються дії
таких осіб, передбачає покарання в вигляді позбавленні волі, а арешт
допускається лише в разі, коли санкція статті передбачає позбавлення
волі на строк не менше трьох років, якщо при цьому стосовно
підозрюваного (обвинувачуваного) одержані такі докази, які виключають
сумніви щодо вчинення ним злочину, а також наявні дані, які вказують на
те, що, залишаючись на свободі, обвинувачуваний (підозрюваний) може
продовжувати злочинну діяльність, приховатись від слідства чи суду,
перешкоджати встановленню істини.

Застосування названих запобіжних заходів заради встановлення істини і
забезпечення правосуддя допускається лише за тих умов, що при цьому
правоохоронні органи одержують можливість захистити більш вагомі
цінності — права і свободи добропорядних людей. Застосування таких
заходів повинно бути виваженим і здійснюватися лише у випадках крайньої,
вимушеної необхідності.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено
про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано
можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися
правовою допомогою захисника. Захисник допускається до участі в справі
на будь-яких стадіях процесу і безумовно з моменту затримання чи арешту
особи і не пізніш як протягом двадцяти чотирьох годин після таких актів.
З моменту допуску до участі в справі обвинувачуваний (підозрюваний) має
право на зустріч із захисником віч-на-віч.

Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за
рахунок держави шкоди, завданої незаконними рішеннями.

Певною гарантією недоторканності особи виступають норми кримінального
права. Чинним законодавством передбачена кримінальна відповідальність:
за незаконне позбавлення волі; за заздалегідь незаконний арешт,
затримання або привід; захоплення і тримання особи як заручника та
торгівлю людьми.

Недоторканність особистого (приватного) життя — система гарантій захисту
прав людини, яка включає охорону таємниці телефонних розмов, особистих
письмових документів і листування, таємниці інтимного й іншого сімейного
життя та способу існування, заборону на збирання та поширення інформації
про особисте життя людини без її згоди, протидію свавільному втручанню
державних органів та сторонніх осіб в житло людини та її життя.

Сфера особистого (приватного) життя людини — це взаємовідносини в сім’ї,
спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників,
листів та записок, віросповідання, спосіб життя та всі інші
конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає
потрібним або можливим розголошувати.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків,
обумовлених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини.

Характерна особливість цього принципу проявляється в тому, що; до сфери
особистого життя належить будь-яка конфіденційна інформація про людину;
межі конфіденційності інформації про себе встановлює кожна людина сама;
втручання в сферу особистого життя людини (збирання і використання
конфіденційної інформації) допускається лише виключно в передбачених
законом випадках, уповноваженими на це особами та тільки у передбачений
законом спосіб з безумовним дотриманням встановленої законом процедури
провадження тих чи інших процесуальних чи оперативно-розшукових дій.

З огляду на сказане, категорично не допускається вторгнення в сферу
інтимного та іншого особистого життя людини без її згоди шляхом:
підглядування у вікно; технічного документування (відео-запис,
фотографування тощо) дій чи бездіяльності людей, які знаходяться в
житлових приміщеннях, особистих службових кабінетах, офісах;
прослуховування розмов громадян віч-на-віч. Означені дії є незаконними,
а інформація, отримана при цьому, не допускається до використання як
доказ.

Будь-який громадянин вправі (відповідно до ст. 32 Конституції України)
спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї,
вимагати вилучення будь-який зібраної про нього незаконним шляхом
інформації, а також має право на відшкодування матеріального і
морального збитку, заподіяного збиранням, зберіганням, використанням і
поширенням такої недостовірної інформації. Обов’язок доказування
достовірності поширеної інформації’ покладається на того, хго її
поширює. Якщо останній не докаже її достовірності — має відповідати за
моральну шкоду. Як доказ не можуть використовуватись незаконно отримані
матеріали.

Закон не тільки передбачає, що втручання в сферу особистого життя
можливе лише у випадках крайньої необхідності, а й детально регулює
застосування процесуальних дій, пов’язаних з таким втручанням, з тим щоб
при цьому максимальним чином була захишена сфера особистого життя
людини, виключалися факти безпідставного розголошення конфіденційної
інформації про особу. КПК України, наприклад, вимагає, щоб під час
обшуку або виїмки (особливо виїмки поштово-телеграфної кореспонденції)
слідчий вживав заходів для того, щоб не були розголошені виявлені при
цьому обставини особистого життя людини. Для цього учасники слідчої до
попереджуються про відповідальність за розголошення без дозволу слідчого
даних попереднього слідства.

Згідно з ч. 12 ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову
діяльність» одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності
відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо
вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій,
зберіганню не підлягають і повинні бути знищені.

Взагалі зберігатись як докази можуть лише такі фактичні дані, які
належать до кримінальної події, а не є якимось іншим комп-роматом щодо
людини (неблагочинні вчинки), а також лише дані, здобуті законним
шляхом.

Образно кажучи, на добро слід відповідати ще більшим добром, а на зло —
благодійністю, законністю та справедливістю. Боротьба зі злочинністю
повинна здійснюватись лише шляхетними засобами і в законній формі.
Законність — перша необхідна умова справедливості. Друга — це моральна
допустимість, третя — доцільність з точки зору встановлення істини та
забезпечення захисту свободи. Вторгнення в сферу приватного життя може
мати місце тільки особами, уповноваженими здійснювати
кримінально-процесуальну чи оперативно-розшукову діяльність у
передбачених законом випадках і в зазначений в законі спосіб та тільки в
випадках крайньої необхідності.

Ст.31 Конституції України визначає, що «кожному гарантується таємниця
листування, телефонних розмов, телеграфної і іншої кореспонденції
Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених
законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час
розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати
інформацію неможливо».

Дозвіл на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в
поштово-телеграфних установах і на зняття інформації з каналів зв’язку
надається тільки апеляційним судом, при цьому арешт і виїмка можливі
тільки «кореспонденції», а прослуховування — тільки «інформації, яка
передається по технічних каналах зв’язку», тобто інформації, переданої
по телефону, телеграфу, іншому технічному каналу зв’язку або поштою.

Недопустимо взагалі і суд не може дозволяти прослуховування і фіксацію
усних розмов громадян «віч-на-віч», у квартирі, офісі, або в будь-якому
іншому місці, розмов наодинці в умовах безпосереднього контакту (без
використання технічних каналів зв’язку). Подібні дії вважаються грубим
втручанням у сферу захищеної законом недоторканності приватного життя
громадянина.

Згідно зі ст, 187 КПК України арешт на кореспонденцію і зняття
інформації з каналів зв’язку може бути застосовано лише за наявності
достатніх підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій
кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших
осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також у інформації, якою вони
обмінюються за допомогою засобів зв’язку, містяться дані про вчинений
злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо
іншими способами одержати ці дані неможливо.

За наявності підстав, передбачених частиною першою цієї статті, слідчий
за погодженням з прокурором звертається з поданням до голови
апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту
на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку. Голова суду чи
його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, при
необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого
залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про
накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів
зв’язку або про відмову в цьому.

Зауважимо, що будь-яка інформація щодо особи, яка отримана незаконним
шляхом або має неправдивий характер, підлягає знищенню чи видачі
відповідній особі.

Відповідно до ч.4 ст.32 Конституції України «кожному гарантується
судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і
членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а
також право, на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої
збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної
інформації».

Згідно зі ст. 163. КК України порушення таємниці листування, телефонних
розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами
зв’язку або через комп’ютер, — караються штрафом від п’ятдесяти до ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на
строк до двох років, або обмеженням волі до трьох років. Ті самі дії,
вчинені щодо державних чи громадських діячів, або вчинені службовою
особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для
негласного зняття інформації,— караються позбавленням волі на строк від
трьох до семи років.

Недоторканність житла. Під житлом громадянина розуміються житлові
помешкання (будинок, квартира, котедж, дача, палац). Поняття «житло
громадянина» охоплює і тимчасові житлові помешкання (гуртожиток, кімната
в готелі).

Згідно зі ст.ЗО Конституції України кожному громадянину гарантується
недоторканність житла. Не допускається проникнення в житло чи до іншого
володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за
вмотивованим рішенням суду.

Обшук, як обстеження житла в примусовому порядку, може проваджуватись
лише за наявності для цього фактичних і юридичних підстав (прийнятого
відповідно до закону рішення) в присутності понятих та інших
зацікавлених осіб і з обов’язковим врученням обшукуваній особі копії
протоколу обшуку. Визначені в законі підстави та сама процедура
проведення обшуку створюють необхідні гарантії захисту майнових та інших
прав і законних інтересів особи, щодо якої чиниться обшук.

Водночас, Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» (п, 7
ст. 8) оперативним підрозділам СБУ та МВС України надане право негласно
виявляти і фіксувати сліди тяжкого злочину, у тому числі шляхом
проникнення оперативного працівника в приміщення. На наш погляд, такі
ДІЇ можуть мати місце тільки в сфері забезпечення державної безпеки (для
одержання розвідкової та контррозвідкової інформації), недопустимі у
сфері встановлення істини по кримінальних справах стосовно житла
громадянина. Результати таких дій не можуть мати доказового значення в
кримінальному процесі. КПК України визначає інший порядок обстеження
житла людини, який надає більше гарантій захисту її прав, — обшук.

Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне
проведення в них огляду, а так само незаконне виселення чи інші дії, що
порушують недоторканність житла громадян, згідно зі ст. 162 КК України
караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені службовою
особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування,—
караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

Непорушність права власності Конституція України визначає: ст. 13 — усі
суб’єкти права власності рівні перед законом; ст. 41 — право приватної
власності є непорушним; ст. 13 — держава забезпечує захист усіх
суб’єктів права власності.

Право власності — це юридична можливість на свій розсуд без шкоди іншим
і навколишньому середовищу володіти, користуватись і розпоряджатись
майном та іншими матеріальними, інтелектуальними цінностями і
фінансовими ресурсами.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав і
відшкодування завданих цим збитків, включаючи неодер-жані доходи.

Ці положення вимагають при провадженні по кримінальній справі, з одного
боку, вживати заходів щодо забезпечення повернення (віндикації) власнику
його власності, яка була відторгнута злочином, а, з другого боку, не
допускати незаконних дій щодо права власності при проведенні слідчих чи
інших процесуальних актів,

Забезпечення захисту таємниці банківських вкладів.

У правовій державі кожній людині має бути гарантована тайна вкладів-
Винятки можуть бути встановлені лише законом.

Згідно зі ст. 66 КПК України слідчий, особа, яка провадить дізнання,
прокурор і суд у справах, що перебувають в їх провадженні, вправі
вимагати від банків інформацію, яка містить таємницю, щодо юридичних та
фізичних осіб у порядку та встановлених Законом України «Про банки і
банківську діяльність»

Відповідно до ст. 62 Закону України «Про банки і банківськ діяльність»
від 7 грудня 2000 року № 2121-Ш інформація щодо юридичних та фізичних
осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову
вимогу суду або за рішенням суду, а також органам прокуратури,
внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової служби України на
їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної
особи або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності.

Згідно зі ст. 178 КПК України виїмка документів, що становлять
банківську таємницю, проводиться тільки з санкції прокурора або його
заступника.

Згідно зі ст. 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від
7 грудня 2000 року № 2121- III арешт на кошти та інші цінності фізичних
чи юридичних осіб, що знаходяться в банку, накладається виключно за
сатщіонованою прокурором постановою слідчого або за рішенням суду чи
державного виконавця.

Повага та захист честі і гідності людини.

Це принцип кримінального процесу, згідно з яким слідчий, суд, орган
дізнання, прокурор і захисник зобов’язані відповідним чином ставитись до
всіх інших учасників кримінального процесу і один до одного.

У чинному законодавстві цей принцип чітко і зрозуміло вперше здобув
правове закріплення в Конституції України, де визначено: «Людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються
в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3); «Кожен має право на
повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи
покаранню» (ст. 28); «Не допускається збирання, зберігання, використання
та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім
випадків, визначених законом. Кожному гарантується судовий захист права
спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї, а
також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої
збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної
інформації» (ст.32).

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права відзначається —
всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і
поважання гідності, властивої людській особі. Кодекс поведінки посадових
осіб з підтримування правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН
17 грудня 1979 року,

зобов’язує працівників правоохоронних органів, у тому числі і тих, що
здійснюють розслідування, поважати і захищати гідність і права людини;
зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, отримувані в
процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого;
нетерпимо ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи такі, що
принижують гідність людини, форми стосунків; забезпечувати охорону
здоров’я затримуваних.

Повага та захист честі і гідності людини означає, по-перше,
недопустимість дій, принижуючих честь і гідність людини (образ, погроз,
насильства і т.д.); по-друге, недопустимість збирання, використання,
зберігання та розголошення хибної, брудної, принижуючої честь, гідність
чи ділову репутацію людини недостовірної інформації; по-третє, з повагою
ставитись до людини взагалі, до її індивідуального образу, поглядів,
переконань, духовного життя, віри, мрій; нарешті — гарантованість
відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої приниженням честі
і гідності людини, гарантованість судового захисту честі, гідності і
ділової репутації людини.

У розділі НІ Особливої частини чинного КК України, який називається
«Злочини проти волі, честі та гідності особи» передбачається кримінальна
відповідальність за незаконне поміщення особи в психіатричний заклад
(ст.151), незаконне позбавлення волі (ст.146), захоплення заручників
(ст.147), торгівлю людьми (ст,149). Кримінальна відповідальність за
образу та наклеп скасована.

Принцип презумпції добропорядності людини полягає в тому, що: «Кожна
людина має честь і гідність, вважається добропорядною, доки інше не
визначено в законної сили судовому рішенні; поширювана про людину
інформація, що її порочить, вважається недостовірною, якщо інше не
встановлено в передбаченому законом порядку; доказування достовірності
такої інформації покладається на того, хто їх поширив; поширювач
інформації відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині,
якщо не докаже достовірність поширюваної інформації». Шкода, заподіяна
людині безпідставним звинуваченням у вчиненні злочину і незаконним
притягненням її до кримінальної відповідальності, відшкодовується
державою відповідно до закону «Про відшкодування шкоди, завданої
громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства,
прокуратури і суду».

Принцип презумпції невинуватості обвинуваченого закріплений у ст. 62
Конституції України, а також знайшов відображення в окремих нормах КПК
України.

Презумпція невинуватості — це об’єктивне правове положення, згідно з
яким встановлюється таке.

Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий
кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно з законом.

Обвинувачений (підслідчий, підсудний) не вважається винним, доки його
вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено
вироком суду, що набрав законної сили.

Обов’язок встановлення об’єктивної істини у справі покладається на орган
дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що знаходиться під
слідством, не повинна доводити свою невинуватість, Ненадання нею доказів
своєї невинуватості ні за яких обставин не може бута витлумачено як
доказ вини.

Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання
запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок
повинні грунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних доказів.

Усі сумніви у справі, в тому числі сумніви щодо допустимості та
достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо
вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись та
розв’язуватися на користь обвинуваченого чи особи, що знаходиться під
слідством.

Недоведена вина дорівнює доведеній невинуватості. Суд проголошує
виправдувальний вирок, а орган дізнання, слідчий та прокурор закривають
кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо вину
обвинуваченого або особи, що знаходиться під слідством, у вчиненні
злочину не доведено.

Разом з тим, на всіх інших громадян слід поширити дію принципу
добропорядності людини. Для цього в Конституції держави необхідно
закріпити норму такого змісту:

«Кожна людина має честь і гідність, вважається добропорядною, кожен
учасник будь-яких правовідносин вважається діючим чесно, порядно та
відповідно до закону, якщо інше не доведено і не визначено в судовому
рішенні законної сили. Обов’язок доведення покладається на того, хто
стверджує. Поширювана про людину порочна інформація вважається
недостовірною, доказування достовірності такої покладається на того, хто
їх поширив. Поширювач інформації відшкодовує матеріальну і моральну
шкоду, завдану людині, якщо не докаже достовірність поширюваної
інформації. Усі сумніви щодо доброчесності та правомірності дій
будь-якого громадянина, а також щодо його вини у вчиненні будь-якого
злочину або іншого правопорушення, якщо немає змоги їх усунути, повинні
тлумачитися та розв’язуватися на користь такого громадянина. Недоведена
недобропорядність дорівнює доведеній добропорядності».

Рівність людей перед законом і судом (ст, 21, 24, 26 Конституції
України), Правосуддя у кримінальних справах здійснюється на засадах
загальної рівності людей перед законом і судом незалежно від їх
походження, громадянства, соціального та майнового стану, расової та
національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, виду
та характеру занять, місця проживання та інших обставин. Стосовно всіх
громадян кримінально-процесуальне провадження здійснюється однаковим
чином. Ніхто не може бути наділений додатковими правами або звільнений
від будь-яких

обов’язків.

Сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач
та їхні представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний
представник, цивільний відповідач і його представник) користуються
рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів,
участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ в судових
дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.

Іноземці й особи без громадянства, що перебувають на території України,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть ті самі
обов’язки, що і громадяни України. Відповідно до ст. 19 Закону України
«Про правовий статус іноземців» законодавством України іноземцям
гарантується недоторканність особи, житла, невтручання в особисте життя,
таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага
їхньої гідності нарівні з громадянами України. Іноземці, що вчинили
злочини, та особи без громадянства відповідають на загальних підставах.

Стосовно деяких категорій суб’єктів все ж передбачається імунітет від
кримінальної відповідальності і встановлюється статус недоторканності.

Зокрема, імунітетом від кримінальної відповідальності наділені:

??????????

??????оторканності поширюється на приватну резиденцію і помешкання
представництв дипломатичних служб. Дипломатичний агент не зобов’язаний
давати показань як свідок. Помешкання, архіви і документи дипломатичних
представництв недоторканні. Державні службовці держави перебування не
можуть вступати в ці помешкання інакше, як за згодою глави
представництва. Члени сім’ї дипломатичного агента, що живуть разом із
ним, користуються привілеями та імунітетами дипломатичних агентів,

Співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени
їх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, мають ті самі
привілеї та імунітети,4 що і дипломатичні агенти. (Див. Віденська
конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року — ст 22, 24
29-37 та Положення про дипломатичні представництва і консульські
установи іноземних держав в Україні, Затверджено Указом Президента
України 10 червня 1993 року).

Обмеженим імунітетом користуються співробітники консульсь-ких установ.
(Консульські установи виконують різноманітні функції, але основна з них
— це розвиток торговельних і культурних взаємовідносин держав),
Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як
на підставі рішень суду.

Офіційна кореспонденція недоторканна. Проте самі робітники консульської
установи можуть допитуватись як свідки. Водночас працівники консульських
установ не зобов’язані давати показання з питань, пов’язаних із
виконанням їх функцій. (Див.: Віденська конвенція про консульські
зносини.— Відень, 24 квітня 1963 року).

Статус недоторканності можуть мати й окремі категорії державних
службовців України.

Недоторканністю володіють насамперед Президент України і кандидати на цю
посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем’єр-міністр
України.

Судці недоторканні і не можуть бути притягнуті до кримінальної
відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини користується статусом
недоторканності на весь період своїх повноважень. Кримінальну справу
стосовно нього може порушити лише Генеральний прокурор України.

Законом України «Про вибори Президента України» кандидат в президенти не
може бути притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий
арешту та затриманню без згоди Центральної виборчої комісії.

Згідно зі ст. 10 Закону України «Про адвокатуру» кримінальну справу
проти адвоката може бути порушено тільки Генеральним прокурором України,
його заступниками або прокурорами областей. Документи, пов’язані з
виконанням адвокатом доручень, не підлягають вилученню та огляду.

Згідно зі ст. 37 Закону України «Про рахункову палату» кримінальну
справу щодо Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника
Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати може бути
порушено лише Генеральним прокурором України.

Гарантованість доступу до правосуддя. Утвердження і забезпечення прав і
свобод людини є головним обов’язком держави. Одним із засобів цього є
гарантованість судового захисту прав і свобод людини. В Загальній
декларації прав людини визначено: ст. 8 — «кожна людина має право на
ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі
порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом»; ст. 10
— «кожна людина, для визначення її прав і обов’язків і для встановлення
обґрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право,
на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно
і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім
судом». Такий само зміст має і ст. 14 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права. Названі положення підтверджуються ст.55
Конституції України.

У Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і
зловживань владою, затвердженій резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 29
листопада 1985 року № 40/34, зазначається, що особи, яким злочином
заподіяна шкода, мають право на доступ до механізму правосуддя і
компенсацію заподіяної шкоди відповідно до національного законодавства.

Гарантовашсть доступу до правосуддя означає: по-перше, право потерпілого
на звернення до правоохоронних органів за захистом своїх порушених прав,
свобод, законних інтересів, честі, гідності і ділової репутації, а за
необхідності оскаржити рішення відповідних посадових осіб про відмову в
порушенні кримінальної справи чи про її необгрунтоване закриття, що
надає реальну можливість судового захисту своїх інтересів; по-друге,
право обвинуваченого постати без затягувань і затримки перед судом та
захищатись в суді від необгрунтованого обвинувачення.

Гарантовашсть доступу до правосудця включає гарантованість звернення до
суду, гарантовашсть оскарження в суді дій чи рішень слідчого, органів
дізнання, прокурора, а також рішень суду першої інстанції, гарантовашсть
звернень до суду на рідній мові та можливості користуватись допомогою
адвоката.

У постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05,97 «Про
посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина»
відзначається: «Враховуючи, що згідно з ч,2 ст.124 Конституції України
(254к/96-ВР ) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі, суди не вправі з часу введення Конституції в дію
відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового розгляду
заяв і звернень. Суди не вправі відмовити у судовому захисті прав та
свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи
бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб з гадстав, не передбачених Конституцією чи
законом».

Здійснення правосудця тільки судом. Правосуддя в державі здійснюється
тільки судом. Делегування функцій суду іншим органам не допускається,
так само як не допускається й утворення надзвичайних судів. Ніхто не
може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий
кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до
закону. Згідно зі ст. 124 Конституції України делегування функцій судів
чи привласнення їх іншими органами не допускається. В постанові Пленуму
Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 «Про застосування Конституції
України при здійсненні правосуддя» відзначається, що з урахуванням
конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється
виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі, судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод
громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи
скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в
передбаченому законом досудовому порядку. Конституційне положення про
здійснення правосуддя виключно судами зобов’язує їх розглядати і
кримінальні справи приватного обвинувачення. У зв’язку з цим суд не може
передати матеріали такої справи на розгляд товариського суду. З цього
випливає, що діяльність товариських судів у кримінальному судочинстві
практично відмінена.

Забезпечення обвинуваченому права на захист. Забезпечення обвинуваченому
права на захист — це сукупність процесуальних засобів, прав і
можливостей, гарантоване використання яких надає можливість знати зміст
обвинувачення і протистояти йому, спростовувати висунуті обвинувачення,
доказувати свою невинуватість та захищати свою честь, гідність, свободу
й інші законні права і інтереси.

Закон в рівній мірі гарантує право на захист як обвинувачуваному, так і
підозрюваному та підсудному.

Право обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист включає в
себе:

-Право знати, в чому він обвинувачується.

-Право самостійно захищати встановленими законом засобами свої права,
свободи, честь, гідність та законні інтереси, використовуючи надані
права і юридичні можливості іх реалізації(давати показання чи
відмовитись від давання показань, подавати докази, виступати з останнім
словом та інші).

-Право користуватись юридичною допомогою захисника.

-Право звертатись до суду та оскаржувати факти арешту,затримання й інших
незаконних дій і рішень.

-Право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини.

-Право на звернення до Європейського Суду з прав людини, якщо вичерпані
всі можливості націоначьних засобів правового захисту.

Право користуватись юридичною допомогою захисника. Відповідно до ст. 59,
ч. 2 ст. 62, ч.2 ст.63 і п. 6 ч.З ст.129 Конституції України та
відповідних положень КПК України для забезпечення права на захист від
обвинувачення в Україні діє адвокатура. Кожен є вільним у виборі
захисника своїх прав. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор,
суд повинні надати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість
захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого
обвинувачення і не вправі перекладати на нього обов’язок доведення своєї
невинуватості у вчиненні злочину.

Судові рішення підлягають скасуванню у випадках, коли істотне порушення
права на захист позбавило чи обмежило підозрюваного, обвинуваченого,
підсудного або його захисника в здійсненні цього права і перешкодило чи
могло перешкодити суду всебічно, повно та об’єктивно розглянути справу і
винести законне та обґрунтоване судове рішення.

Як захисник можуть бути допущені не тільки адвокати, а й інші фахівці в
галузі права — особи, що мають юридичну освіту.

Захисник допускається до участі у справі з моменту пред’явлення
обвинувачення, а в разі затримання підозрюваного або застосування до
нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту
оголошення йому протоколу про затримання або постанови про застосування
до нього запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з
моменту затримання.

Захисник запрошується обвинуваченим (підозрюваним) або його законним
представником, рідними та близькими за його дорученням чи на його
прохання. Обвинувачений (підозрюваний) має право на побачення із
захисником наодинці до першого допиту, а після першого допиту — без
обмеження кількості та тривалості побачень.

Слідчий повинен до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного)
пояснити йому право мати захисника та порядок реалізації цього права,
вжити заходів до запрошення захисника через колегію адвокатів у випадках
неможливості з’явлення захисника, обраного обвинуваченим (підозрюваним),
відсутності в останнього коштів на оплату послуг адвоката, якщо участь
захисника за законом має обов’язковий характер.

Зокрема, чинне процесуальне законодавство передбачає обов’язкову участь
у справі захисника, коли санкція статті, по якій кваліфікуються дії
обвинувачуваного, передбачає довічне позбавлення волі.

Згідно зі ст. 374 КК України: «Недопущення чи ненадання своєчасно
захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить
дізнання, слідчим, прокурором або суддею,— карається штрафом від
трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до
шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії,
які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або
вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що потягли інші
тяжкі наслідки,— караються позбавленням волі на строк від трьох до семи
років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років».

Право самому захищати свої інтереси. Для цього обвинувачений
(підозрюваний) наділяється правом: знати, в чому він обвинувачується
(підозрюється); давати показання; подавати докази та заявляти клопотання
про провадження необхідних слідчих дій; заявляти відводи, а
обвинувачений, крім того, має право брати участь у судовому слідстві,
виголошувати останнє слово, оскаржити прийняті рішення суду.

Звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
приймаються протягом року з моменту виникнення підстав Для звернення.
Уповноважений з прав людини має право на ознайомлення з матеріалами
кримінальної справи та вносити подання в компетентні органи.

Звернення до Європейського Суду з прав людини, якщо вичерпані всі
можливості національних засобів правового захисту.

Європейською конвенцією з прав людини, ратифікованою Україною Законом
України від 17 липня 1997 року (Див. Офіційний вісник України,— 1998-— №
13) створено Європейський Суд з прав людини (м. Страсбург, Франція).
Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної
Сторони більшістю поданих голосів із трьох кандидатів, висунутих
Стороною терміном на шість років. Термін повноважень суддів спливає,
якщо вони досягають 70-річного віку,

Суд може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи
осіЗ заяви про порушення однією з Високих Договірних Сюрін її прав,
викладених у Конвенції або протоколах до неї. Сторони зобов’язуються не
перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права.

Суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були
використані всі національні засоби захисту, відповідно до
загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від
дати прийняття остаточного рішення. Суд не розглядає індивідуальні
заяви, якщо вони анонімні, або порушують питання, що вже було розглянуте
Судом або вже розглядалось шляхом іншої процедури міжнародного
розслідування чи врегулювання, і якщо вони не містять ніякої нової
відповідної інформації,

Якщо Суд визнає заяву прийнятною, він проводить разом із представниками
сторін розгляд справи і, у разі необхідності, розслідування, для
ефективного здійснення якого зацікавлені держави створюють всі необхідні
умови. Слухання справ проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд не
ухвалить іншого рішення.

Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо
внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони
передбачає лише часткову сатисфакцію, суд, у разі необхідності, надає
потерпшій стороні справедливу сатисфакцію.

Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своа
сім’ї і своїх близьких родичіво При процесуальному провадженні ніхто не
може бути примушений і не повинен свідчити проти самого себе, членів
своєї сім’ї та своїх близьких родичів. Особи, щодо яких порушено
кримінальну справу, не можуть бути допитані як свідки та попереджатися
про відповідальність за відмову давати показання.

Згідно зі ст, 63 Конституції України особа не несе відповідальності за
відмову давати показання або пояснення щодо самого себе, членів своєї
сім’ї чи своїх близьких родичів. Таке правило в науковій літературі
йменується правом звільнення від обов’язку самообвинувачення та правом
імунітету свідка.

Будучи вперше закріпленим у Конституції України, це так зване правило
«привілеї звільнення від обов’язку самовикриття» чи «свідоцького
імунітету» знайшло втілення і в КПК України, зокрема вперше було
закріплено в 2000 році в ст. 69-1 КПК

України, де серед прав свідка зазначається його право відмовитися давати
показання щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів.

Пропонуючи свідкам, які є близькими родичами обвинувачуваного,
підозрюваного чи підсудного, або членами його сім’ї, дати показання щодо
відомих йому обставин справи, необхідно одночасно роз’яснити таким
свідкам всі їх права, і що найважливіше, — права, які випливають зі
змісту ст.63 Конституції України.

Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному,
обвинуваченому, його дружиш чи близькому родичу цього не було
роз’яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом
одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх
використання як доказів.

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу. Тепер людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека виходять в
державі на перший план, визнаються нею найвищою соціальною цінністю
(стаття 3 Конституції України). Зміни, які виникли у зв’язку з цим, не
могли не торкнутися кримінального судочинства, яке доповнено низкою
статей, спрямованих на розвиток даного принципу.

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це здійснення
правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на
захист життя, здоров’я, житла, майна, честі і гідності цих осіб від
протиправних зазіхань із метою створення необхідних умов для належного
здійснення правосуддя.

Підставою для прийняття спеціальних заходів забезпечення безпеки
громадян є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їхньому
життю, здоров’ю або майну.

Реальне забезпечення безпеки учасників кримінального процесу є
фундаментальним положенням, котре передбачене ст. З Конституції України
та відповідними положеннями КПК України і має безумовно принципове
значення.

Тільки будучи впевненим у своїй безпеці і безпеці своїх близьких, свідок
може стати надійним свідком істини, а суддя — принциповим суддею
совісті.

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають:
особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій
формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті
злочину чи сприяла цьому, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений,
захисник, свідок, суддя — всі без винятку учасники кримінального
процесу, а також члени сімей та близькі родичі таких осіб, якщо шляхом
погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на
учасників кримінального судочинства.

Відповідно до ст.22 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які
беруть участь у кримінальному судочинстві» орган дізнання, слідчий,
прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці
особи, зазначеної у частиш другій цієї статті, зобов’язані перевірити цю
заяву (повідомлення) і в строк не

більше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно прийняти
рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки.
Відповідно до свого рішення вони приймають мотивовану постанову чи
ухвалу і передають її для виконання й органу, на який покладено
здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є. обов’язковою для
виконання зазначеними органами.

Реальність загрози встановлюється в кожному окремому випадку, виходячи з
конкретних обставин з урахуванням як об’єктивного, так і суб’єктивного
критеріїв (змісту, часу, способу, інтенсивності погрози, даних, що
характеризують особу, яка її висловлює, стосунків останньої з особою,
яка бере участь у судочинстві). Терміновість заходу безпеки означає
негайне виконання постанови слідчого, органу дізнання, прокурора, суду
чи судці.

До числа засобів забезпечення безпеки належать: нерозголо-шення
відомостей про особу, взяту під захист, що може забезпечуватися шляхом
обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях
тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань; переселення в
інше місце проживання, зміна місця роботи, заміна документів, особиста
охорона та інші заходи, передбачені законом.

Орган, якому доручено здійснювати заходи безпеки, встановлює перелік
необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому
конкретними обставинами і необхідністю усунення існуючої загрози. Про
заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або
документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляється
особа, взята під захист.

Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови
доведеності вини — основний принцип кримінального процесу, згідно з яким
притягнення особи як обвинуваченого, винесення обвинувального вироку
суду, затримання, арешт та застосування інших запобіжних заходів
допускається лише за наявності беззаперечних доказів винного вчинення
особою криміналь-но-караного діяння, Згідно зі ст, 131 КПК України
постанова про притягнення особи як обвинуваченого виноситься за
наявності до* статніх доказів, що вказують на вчинення злочину певною
особою.

Згідно з п. 2 ст. 2 КК України «особа вважається невинуватою у вчиненні
злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не
буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком
суду відповідно до закону».

У ст, 327 КПК України зазначається, що обвинувальний вирок суду
виноситься лише за умов, якщо винуватість підсудного у вчиненні злочину
доказана. Обвинувальний висновок не може ґрунтуватись на припущеннях.
Зауважимо, що всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. І тому
при недостатності доказів, відсутності такої системи достовірних
доказів, які б без будь-яких сумнівів підтверджували винуватість
обвинуваченого — судом має бути постановлений оправдувальний вирок, а
слідчим справа закрита.

Більше того, згідно з вимогами Закону України від 1Л2.1994 року «Про
порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями
органів дізнання, попереднього слідства,, прокуратури і суду»1
затримання, арешт чи інші запобіжні заходи визнаються незаконними, якщо
стосовно обвинуваченого справа закрита слідчим за недоказаністю вини, чи
в зв’язку з недоведеністю вини винесено оправдувальний вирок суду.

Безумовною підставою притягнення особи при здійсненні кримінального
процесу до будь-якої відповідальності є наявність системи беззаперечних,
безсумнівних, достовірних та неспросгова-них доказів вини обвинуваченого
у вчиненні злочину.

Принцип публічності (ст. 4 КПК України) полягає в обов’язку суду,
прокурора, слідчого та органу дізнання в межах своєї компетенції
порушити кримшальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину та
вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину,
осіб, винних у його вчиненні, та до їх покарання.

Дія принципу публічності полягає в офіційності процесуальних дій оргашв
дізнання, слідчого, прокурора та суду й обов’язку здійснювати їх за
кожним фактом вчиненого злочину, спираючись на силу державного примусу,
незалежно від волевиявлення приватних осіб.

18. Гласність судового розгляду» Розгляд справ у всіх судах відкритий,
за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної
таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою
суду у справах про злочини, вчинені особами, які не досягли
шістнадцятирічного віку, у справах про статеві злочини, а також в інших
справах з метою попередження розголошення відомостей про інтимні сторони
життя осіб, які беруть участь у справі.

Вироки судів у всіх випадках проголошуються привселюдно,

Гласність судового розгляду означає таке його провадження, за якого
кожному громадянинові надається можливість бути присутнім у залі суду і
стежити за ходом розгляду кримінальної справи; преса, радіо та іїпш
засоби масової інформації можуть безперешкодно висвітлювати хід та
результати процесу,

Незалежність суду і підкорення його тільки законові — конституційний
принцип правосуддя, згідно з яким при здійсненні правосуддя у
кримінальних справах судді незалежні, підкоряються тільки закону і мають
статус недоторканності; судді не можуть належати до політичних партій,
виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та
творчої; держава забезпечує незалежність та особисту безпеку суддів та
їхніх сімей; судді вирішують кримінальні справи на основі закону в
умовах, що виключають сторонній вплив на суддів. Суддям забезпечується
свобода неупе-редженого вирішення судових справ відповідно до їх
внутрішнього переконання.

Незалежність суддів — найважливіша умова їх об’єктивності при розгляді
та вирішенні кримінальних справ, справедливості при постановленій
вироків. Принцип незалежності суддів визначений у ст. 129, 126
Конституції України, ст. 18 КПК України, ст. 11 -14 Закону України «Про
статус суддів», згідно з якими незалежність суддів забезпечується:

• встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень та
звільнення з посади;

• незмінюваністю суддів;

• недоторканністю суддів;

• передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;

• таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення;

• забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення
правосуддя;

• відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

• правом судді на відставку;

• особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення
діяльності судів;

• створенням необхідних оргашзаційно-технічних та інформаційних умов для
діяльності судів;

• належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до
їх статусу;

• системою органів судового самоврядування;

• визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх
сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій
самостійності судів, незалежності та правової захищеності судців.

Усі державні органи, установи та організації, органи місцевого і
регіонального самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані
поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.

Суддя не повинен давати будь-які пояснення у справах, що ним розглянуті
або розглядаються.

Судді недоторканні. Судді не можуть бути притягнуті до кримінальної
відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України.
Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також
підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в
порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Суддя,
затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного
правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку,
повинен бути негайно звільнений після з’ясування його особи.

Проникнення до житла або в службове приміщення судді, в його особистий
чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки,
особистий обшук судці, речей і документів можуть провадитись тільки за
вмотивованим рішенням суду.

Прослуховування телефонних розмов, а так само огляд, виїмка його
кореспонденції можуть здійснюватись лише за рішенням судових органів по
порушеній кримінальній справі.

Згідно зі ст. 126 Конституції України «вплив на судців у будь-який
спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради
України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку
судом». Будь-яке не передбачене законом втручання в діяльність судці
щодо здійснення правосудця забороняється і тягне за собою
відповідальність згідно з законодавством.

Прояв неповаги до суду або судді з боку осіб, які беруть участь у справі
або присутні у судовому засіданні, а так само вчинення поза судовим
засіданням будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду чи судді
у зв’язку з їх службовою діяльшстю, тягнуть за собою відповідальність
згідно з законом.

Змагальність та диспозитивність. Змагальність — це така побудова
процесу, за якої заінтересовані сторони, сторони обвинувачення та
захисту мають рівні можливості для відшукання істини та відстоювання
своїх тверджень або оспорювання тверджень іншої сторони; функції
обвинувачення і захисту відокремлені від правосуддя і розслідування;
обвинувачений може здійснювати свій захист як самостійно, маючи всі
права щодо дослідження доказів, так і допомогою захисника; сторони мають
рівні процесуальні можливості брати участь у судовому слідстві; кожна зі
сторін має можливість захищати свої права, свободи та законні інтереси в
процесі судових дебатів, де обмеження в обґрунтуванні своєї юридичної
позиції не допускаються; суд має всебічно проаналізувати доводи кожної
зі сторін; правосудця здійснюється судом з додержанням принципу рівності
сторін, гласності та інших засад судочинства.

Сторони в судовому процесі, а саме сторона обвинувачення (прокурор,
потерпілий, цивільний позивач та їхні представники) і сторона захисту
(підсудний, захисник і законний представник, Цивільний відповідач і його
представник), користуються рівними правами щодо заявлення відводів і
клопотань, подання доказів, участі в їх дослідженні та доведенні їх
переконливості, виступів у судових дебатах, оскарження процесуальних
рішень суду.

Змагальність передбачає відокремлення обвинувачення від суду,
незалежність судців та процесуальну самостійність слідчого,процесуальну
рівність сторін, незаінтересованість суду в результатах справи.

Диспозитивність — характерна особливість кримінального процесу, яка
проявляється в тому, що сторонам надається певний процесуальний статус
та право самим вільно розпоряджатись своїми процесуальними правами:
представляти чи не представляти доказ, давати (потерпілим,
обвинуваченим) показання чи відмовитись від давання показань, заявляти
клопотання чи ні, подавати скаргу чи не подавати тощо, включаючи право
на примирення сторін у визначених законом випадках. При цьому право
потерпілої сторони розпоряджатись правом підтримувати обвинувачення
допускається в певних межах та лише по вузькій категорії справ — у
справах приватного та приватно-публічного обвинувачення.

Судовому розгляду більшості справ, де в повній мірі реалізується принцип
змагальності сторін, як правило, передує публічне досудове
розслідування, де на слідчого покладається обов’язок встановлення
істини, всебічного дослідження обставин справи, доказування та
забезпечення правильного розв’язання справи в цілому (враховуючи, але не
йдучи за волевиявленням і позицією сторін).

Слідчі і судді мають бути процесуально самостійними і незалежними та
забезпечити умови для вільної реалізації іншими учасниками процесу своїх
прав і свобод.

Змагальність, публічність та диспозитивність, входячи в цілісну систему
принципів кримінального процесу, проявляються через діалектичну єдність
та боротьбу протилежностей, взаємно доповнюючи один одного, вступають в
гармонічну взаємодію, створюють додаткові гарантії істини, захисту прав
і свобод людини, здійснення правосуддя.

Безпосередність та усність судового розгляду. Суд першої інстанції при
розгляді справи повинен безпосередньо вивчити в присутності інших
учасників процесу всі докази у справі: допитати підсудних, свідків,
потерпілих, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші
документи, заслухати висновки експертів (ст. 257 КПК України), У
необхідних випадках оголошення документів здійснюється за участю
перекладача.

Таємниця наради суддів. Вислухавши останнє слово підсудного, суд негайно
видаляється до нарадчої кімнати. Вирок постановляється судом у нарадчій
кімнаті за умов, що виключають будь-який вплив на суддів. Під час наради
судців у нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які входять до складу
суду в даній справі. Присутність інших осіб категорично заборонено.
Судді не можуть розголошувати обставини наради при постановленні вироку,
Окрема думка судді при проголошенні вироку не оголошується.
Прослуховування телефонних та інших розмов суддів в нарадчій кімнаті не
допускається.

Обов’язковість рішень суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України судові
рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання
на всій Території України. Юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі Згідно зі ст. 403 КПК України
вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є
обов’язковими для всіх організацій, посадових осіб та громадян. Умисне
невиконання посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду
або створення перешкод їх виконанню карається в кримінальному порядку за
ст. 382 КК України.

Кримінально-процесуальне провадження здійснюється державною мовою або
мовою більшості населення даної місцевості Особам,Що беруть участь у
справі, але не володіють мовою, якою провадиться судочинство,
забезпечується право виступати в суді рідною мовою

Список використаної літератури

Конституція України К.1996.

Кримінально-процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради.
-1961. — К 2. — С. 15.

Джелалов О.К. Держава і право. – Вип. 16. – К., 2002.

Коляда П.В. Кримінально-процесуальний кодекс України потрібен слідчим //
Юридичний вісник України. – 2001. — №9 – С.11.

Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т.
– К., 2004.

Кримінальний процес України: Підручник. – Харків, 2000.

Кримінальний кодекс України.: Науково-практичний коментар / Н.Ф.Антонов,
М.І. Бажанов, Ф.Г.Бурчук та інші. – К., 1999.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П., Кримінальний процес України:
Підручник. – К.: Либідь, 1992. –413с.

Михеєнко М.М. Нор В.Г. Кримінальний процес України: Підручник –2-ге
видання перероблене і доповнене. – К., Либідь. 1999. –516с.

Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.
(автори Міхеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я, Під. Ред. В.Т. Нор
та інш.) К., Юрінком. За станом на 1 серпня 1995 року. 640с.

Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу
України. – К.: А.С.К., 2002. – 1056с. (Нормативні документи та
коментарі).

Никоненко М. Деякі питання презумпції не винуватості і права особи на
захист у кримінальному процесі // Право України. – 1999. — №4.

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те
вид., доп. і переробл. — К.: Видавництво А.С.К., 2003. — 1120 с.

Смирнов М. Дистанційне кримінальне судочинство: реальність та
перспективи // Бюлетень Міністерства юстиції України К 9 (35) 2004 — 15.

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посіб. К.:
Юрінком Інтер, 1999. — 576 с.

Похожие записи